Рухаючись за допомогою п’ят, кінчиків пальців і плечових м’язів, Буйвітер відповзав, аж доки листя не сховало дуб та тих, хто його займав. Далі він схопився на ноги й чкурнув поміж дерев.
Не перебираючи дорогою, без харчів, без коня. Але доки ноги цілі, можна було бігти. Папороть та ожина хльоскали його, але він зовсім не відчував цього.
Коли відстань між ним і драконом сягнула близько милі, Буйвітер зупинився та звалився на дерево. А воно раптом заговорило до нього.
— Агов, — обізвалося дерево.
Зі жахом від того, що зараз побачить, Буйвітер повів очима вгору. Він намагався зупинитися на спогляданні кори й листя, але цікавість перемогла. У підсумку він зупинився на чорному мечі, що стирчав прямо з гілляки над головою Буйвітра.
— Не стовбич там, — сказав меч (таким голосом, наче вели пальцем по вінцю великого порожнього келиха для вина). — Витягни мене.
— Що? — перепитав Буйвітер, досі важко дихаючи.
— Витягни мене, — повторив Крінґ. — Або мені світить провести наступний мільйон років у покладах вугілля. Я вже розказував про час, коли мене викинули в озеро…
— Що сталося з рештою? — спитав Буйвітер, досі судомно чіпляючись за дерево.
— О, та їх дракони схопили. І коней. І той ящик. Мене також, але Грун випустив мене з рук. Пощастило тобі.
— Ну… — почав було Буйвітер, але Крінґ не звернув на нього увагу.
— Гадаю, тобі не терпиться врятувати їх, — додав він.
— Ну, так…
— Якщо ти мене витягнеш, то одразу й вирушимо.
Буйвітер скоса глянув на меч. До цього часу думка про рятувальну спробу була десь так далеко у глибині його свідомості, що якщо деякі провідні гіпотези про природу та форму багатовимірної пластовості всесвіту правдиві, то вона лежала просто на поверхні; але чарівний меч був цінною річчю…
І то була би довга дорога додому, хоч де б це було…
Чарівник видряпався на дерево та поволеньки посунувся гілкою. Крінґ доволі глибоко застряг у дереві. Буйвітер схопився за руків’я й потягнув так, що аж в очах засвітилося.
— Спробуй ще раз, — підбадьорив меч.
Буйвітер застогнав і заскреготав зубами.
— Могло би бути й гірше, — сказав Крінґ. — Могло бути ковадло.
— Авжеж, — прошипів чарівник, переймаючись майбутнім свого паху.
— У мене багатовимірний досвід існування, — сказав меч.
— Ге?
— Знаєш, у мене було багато імен.
— Пречудово, — сказав Буйвітер і похитнувся, бо клинок вислизнув на волю. Він був напрочуд легкий.
Спустившись на землю, чарівник вирішив висловити все й одразу.
— Я дуже сумніваюся, що варто братися за порятунок, — сказав він. — Краще нам повернутися до міста. Набрати пошуковий гурт.
— Дракони попрямували доцентрово, — озвався Крінґ. — Пропоную почати з он того, що сидить на дереві.
— Вибачай, але…
— Ти не можеш кинути їх напризволяще!
Буйвітер здивувався.
— Не можу?
— Ні. Не можеш. Послухай, буду відвертим. Я працював із кращим матеріялом, ніж ти, але тут нема з чого вибирати. Або так, або… Тобі доводилося проводити мільйон років у покладах вугілля?
— Слухай, я…
— Тому, якщо не припиниш сперечатися, то я відрубаю тобі голову.
Перед очима Буйвітра його власна рука піднялась, аж доки мерехтливе лезо опинилося на палець від його горла. Він спробував розтиснути пальці. Але не зміг.
— Я не вмію бути героєм! — скрикнув Буйвітер.
— Пропоную тебе навчити.
Бронзовий Псефа видав глибокий гортанний звук.
Драконник К!сдра нахилився уперед і глянув скоса на галявину внизу.
— Я його бачу, — сказав він. К!сдра з легкістю спустився від гілки до гілки й, нечутно приземлившись на густій траві, вийняв меча. Він пильно подивився на чоловіка, котрий наближався та очевидно не мав жодного бажання покидати укриття дерев. У нього була зброя, і драконник із цікавістю спостерігав, як чоловік дивно тримав меча перед собою на відстані витягнутої руки, немовби соромився бути поміченим разом із ним.
Так чарівник шкандибав у його напрямку. К!сдра зважив власного меча і широко вишкірився. Тоді стрибнув.
Пізніше про цей бій він пам’ятав лиш дві речі. Пригадував неймовірну звинність, з якою чарівниковий меч викрутився і спіймав його власний клинок таким ударом, котрий вибив зброю йому з рук. Інша річ — і це було, як він стверджував, саме те, що привело до його поразки — чарівник прикривав очі однією рукою.
К!сдра стрибнув назад, аби уникнути ще одного випаду, й повалився на землю. Псефа загарчав, розгорнув крила і злетів із дерева.
За мить чарівник стояв над ним і кричав:
— Скажи йому, якщо воно мене попече, я дам мечу волю. Я зроблю це. Я дам йому волю! Так і скажи!
Кінчик чорного меча висів над горлом К!сдри, та дивним було те, що чарівник безперечно боровся з ним, і схоже, що той собі наспівував.
— Псефо! — гукнув К!сдра.
Дракон невдоволено заревів, але вийшов із польоту, у котрому міг позбавити Буйвітра голови, і повільно повернувся на дерево.
— Говори! — кричав Буйвітер.
К!сдра покосився на нього на відстані леза меча.
— Що ти хочеш, аби я сказав? — запитав він.
— Що?
— Питаю, що ти хочеш, аби я сказав?
— Де мої друзі? Маю на увазі варвара й коротуна.
— Гадаю, що їх забрали до Змієгора.
Буйвітер відчайдушно смикнув меча, стримуючи його, намагався закрити свій розум для кровожерливого гудіння Крінґа.
— Змієгір. Він один. Це Дім драконів.
— То я гадаю, ти чекав, аби забрати й мене туди, га?
К!сдра мимоволі ковтнув повітря, коли кінчик меча видобув краплинку крові з його борлака.
— Не хочете, аби люди знали, що у вас тут є дракони, та? — гаркнув Буйвітер.
Драконник так забувся, що кивнув, і бракнуло лише дрібку, аби перерізав собі горло.
Буйвітер відчайдушно роззирнувся і зрозумів, що цю лінію йому доведеться продовжувати.
— Ну добре, — сказав він так незагрозливо, як лиш спромігся. — Ти ж мав відвезти мене до того Змієгора, правда?
— Я мав привезти тебе мертвим, — похмуро пробурмотів К!сдра.
Буйвітер поглянув на нього згори донизу й повільно розплився в усмішці. Його рот роззявився широко, маніякально та зовсім не весело, то була та усмішка, котру зазвичай супроводжують маленькі птахи, що живуть біля рік та виколупують залишки їжі з зубів.
— Доведеться привезти живим, — мовив Буйвітер. — Якщо вже говорити про кого-небудь мертвого, пам’ятай, котрий меч у чиїй руці.
— Якщо ти вб’єш мене, нічого не завадить Псефі натомість убити тебе, — крикнув драконник, лежачи на землі.
— То я робитиму інакше, відрубуватиму шматочки, — погодився чарівник. Він знову випробував дію усмішки.
— Ой, ну гаразд, — похнюпившись мовив К!сдра. — Гадаєш, у мене є уява?
Він вивернувся з-попід меча й помахав дракону, котрий знову здійнявся й полетів до них. Буйвітер сковтнув.
— То ми поїдемо на ньому? — сказав він. К!сдра зневажливо поглянув на нього, кінчик Крінґа був усе ще біля його шиї.
— Як іще дістатися Змієгора?
— Не знаю, — мовив Буйвітер. — А як іще?
— Я маю на увазі, що іншого шляху нема. Або так, або ніяк.
Буйвітер знову подивився на дракона попереду. Він виразно бачив крізь нього поламану траву, на котрій той лежав, але, обережно торкнувшись луски, що була лиш золотим відблиском у повітрі, вона видалася достатньо твердою. Йому здавалося, що дракони повинні або повністю існувати, або не існувати взагалі. Дракон, котрий існував наполовину — гірше за будь-які крайнощі.
— Не знав, що дракони бувають прозорі, — сказав він.
К!сдра знизав плечима.
— Справді? — промовив.
Він неоковирно заплигнув на дракона, бо Буйвітер учепився йому за пояс. Невдало вмостившись, чарівник побілілими від зусилля пальцями вчепився у зручний шматок упряжі й легенько тицьнув К!сдру мечем.
— Ти коли-небудь раніше літав? — сказав драконник, не обертаючись.
— Не отак, ні.
— Хочеш смоктульку?
Буйвітер витріщився на потилицю цього чоловіка, а тоді вниз — на сумку запропонованих йому жовтих і червоних цукерок.
— Це обов’язково? — запитав він.
— Такий звичай, — мовив К!сдра. — Пригощайся.
Дракон піднявся, зробив кілька важких кроків галявиною і здійнявся в повітря.
Буйвітру інколи снилися жахіття про те, що він балансує на верхівці якогось невидимого, неймовірно високого місця і бачить унизу блакитний, укритий хмарами пейзаж, котрий віддаляється (зазвичай від цього чарівник прокидався з пітними щиколотками; і хвилювався б навіть більше, якби знав, що то жахіття не було, як він гадав, звичайним пласкосвітним запамороченням. Це була зворотна пам’ять про подію в його майбутньому, таку страхітливу, що створила відголоски жаху крізь усе його життя).
То була не та подія, але підготовка до неї. Псефа видирався у повітря кількома карколомними для вершників стрибками. Ув останньому стрибку його широкі крила з ляскотом розправилися, аж затремтіли найближчі дерева. Тоді земля зникла, віддаляючись кількома обережними, але різкими рухами. Псефа здіймався неочікувано ґраційно, післяобіднє сонце відбивалося від крил, які й досі були тільки золотою плівкою. Буйвітер собі ж на шкоду поглянув донизу і зрозумів, що дивиться крізь дракона на верхівки дерев удолині. Далеко під ним. Від цього видовища йому прихопило живіт.
Заплющити очі теж не було найкращою думкою, бо давало його уяві повну владу. Він зупинився на тому, що витріщався у серединну точку, де болото та ліс поєднувались і за ними можна було спостерігати майже мимохідь.
Зірвався вітер. К!сдра напівобернувся й крикнув:
— Оце — Змієгір!
Буйвітер повільно повернув голову, пересвідчуючись, що Крінґ спокійно лежить на спині дракона. Його засльозені очі побачили чудернацько перевернуту гору, що здіймалася понад глибокою лісовою долиною, немов слухова трубка з вуха. Навіть із цієї відстані він міг розрізнити слабке октаринове сяйво в повітрі, котре, найімовірніше, вказувало на присутність постійної чарівної аури у щонайменше — аж дух перехопило — декілька міліПраймів. Щонайменше!
— О, ні, — вимовив він.
Навіть дивитися униз було кращим за це. Чарівник швидко відвів погляд, але зрозумів, що більше не бачить землю крізь дракона. Доки вони широким колом наближалися до Змієгора, тварина набувала щораз більшої виразності, немовби її тіло заповнювалося золотим туманом. Доки вони досягли замку, дракон вже був вельми реальним і шалено розмахував крилами у польоті.
Буйвітрові здалося, що він бачить у повітрі невиразну смугу, немов щось із гори простягнулось і торкнулося цього створіння. Було дивне відчуття, що дракона робили більш справжнім.
Перед ним Змієгір перетворився із далекої іграшки на декілька мільярдів тонн каменюк, що тримаються між небом і землею. Буйвітер бачив там невеликі поля, ліси й озеро, а з озера витікала річка й спадала за край...
Він зробив дурницю, що послідкував очима за ниточкою пінистої води, але саме вчасно відсахнувся.
Широке плато перевернутої гори наближалося. Дракон навіть не сповільнився. Коли гора вже нависала над Буйвітром, немов найбільша у Всесвіті мухобійка, він помітив вхід у печеру. Псефа шугнув туди, його плечові м’язи працювали, мов механізми.
Пітьма охопила чарівника й він скрикнув. Повз промайнули скелі, розмиті через високу швидкість. Тоді дракон знову вилетів на відкритий простір.
То була середина печери, але більшої, ніж узагалі могла бути будь-яка печера. Дракон, ширяючи по її безмежній пустці, здавався лише золотавою мухою в бенкетній залі.
Там були й інші дракони — золоті, срібні, чорні, білі, — що розбивали осяяне сонцем повітря, виконуючи якісь свої справи, чи просто сиділи на кам’яних виступах. Високо під склепінчастим дахом печери ще десятки їх звисали з велетенських кілець, тримаючи по-кажанячому складені крила. Там були й люди. У Буйвітера пересохло в горлянці: вони ходили по тій роздолій стелі, немов мухи.
Тоді він зауважив тисячі маленьких кілець, котрими була всіяна стеля. Декілька перевернутих людей з цікавістю спостерігали за польотом Псефи. Буйвітер знову сковтнув. Він і близько не мав гадки, що робити далі.
— Ну? — пошепки спитав він. — Маєш пропозиції?
— Ясна річ, треба нападати, — зневажливо кинув Крінґ.
— І чому я про це сам не подумав? — відповів Буйвітер. — Може, тому, що всі вони мають арбалети?
— Ти пораженець.
— Пораженець? Та це тому, що я зазнаю тут поразки!
— Ти сам собі найбільший ворог, Буйвітре, — мовив меч.
Буйвітер поглянув на чоловіків, які шкірилися угорі.
— Закладемося? — насилу промовив він.
Крінґ не встиг відповісти, як Псефа подався назад у повітрі й зупинився на одному з великих кілець, котре загрозливо затряслось.
— Бажаєш померти зараз чи спершу здасися у полон? — спокійно запитав К!сдра.
До кільця звідусіль наближалися чоловіки, погойдуючись під час ходьби, адже їхні чоботи зачіплялися за кільця на стелі. Такі ж чоботи лежали ще на стійці, що висіла на маленькій платформі збоку від великого кільця. Буйвітер не встиг і оком кліпнути, як драконник зістрибнув зі спини тварини на платформу і вже стояв, кепкуючи з чарівникової розгубленості.
Почувся короткий чіткий звук ладування декількох арбалетів. Буйвітер поглянув на кількість незворушних, перевернутих догори дриґом облич. Модні смаки драконячого народу не сягали далі шкіряної збруї, всипаної бронзовими орнаментами. Ножі та піхви для мечів носили догори дриґом. Ті, хто не носив шолома, дозволяли своєму волоссю вільно спадати, тож воно рухалося, мов ті водорості у вентиляції попід дахом. Між них було декілька жінок. Перевернутість робила з їх анатомією дивні речі. Буйвітер витріщався без упину.
— Здавайся, — знову сказав К!сдра.
Буйвітер розтулив рота, щоби саме так і зробити. Крінґ прогудів попередження, а рукою Буйвітра пронеслися хвилі страхітливого болю.
— Ніколи, — пропищав він. Біль зник.
— Звичайно ж, він не здасться! — прогримів могутній голос позаду. — Він же герой, чи не так?
Буйвітер повернувся й побачив пару волохатих ніздрів. Вони належали кремезному молодику, котрий безтурботно звисав зі стелі у своїх чоботях.
— Як звуть тебе, герою? — мовив чоловік. — Аби ми знали, кого потім спом’янути.
Чарівник відчув нестримний біль у руці.
— Й-я Буйвітер із Анха, — ледь видихнув він.
— А я — Ліо!рт Володар Драконів, — промовив чоловік, вимовляючи своє ім’я з чітким гортанним клацанням, котре, на думку Буйвітра, було своєрідним розділовим знаком. — Ти прийшов, аби викликати мене на смертельний двобій.
— Та ні, я не...
— Помиляєшся. К!сдро, допоможи нашому герою вдягнути пару гакоботів. Він певно не може дочекатися початку двобою.
— Ні. Слухайте, я тільки прийшов сюди в пошуках своїх друзів. Я певен, що немає... — почав Буйвітер, коли драконник рішуче провів його до платформи, штовхнув на стілець і почав надягав йому на ноги гакоботи.
— Швидше, К!сдро. Не можна затримувати зустріч нашого героя з його долею, — сказав Ліо!рт.
— Слухайте, гадаю, мої друзі тут загалом щасливі, тож якби ви мене просто… Ну, десь мене спустили...
— Скоро ти побачишся зі своїми друзями, — безтурботно мовив володар драконів. — Якщо ти релігійний, звісно ж. Увійшовши до Змієгора, ніхто його вже не покидає. Ну, хіба що в непрямому значенні. Покажи йому, як дістатися кілець, К!сдро.
— Дивись, у що ти мене вплутав! — прошипів Буйвітер.
Крінґ почав вібрувати в його руці.
— Пам’ятай, що я — чарівний меч, — прогудів той.
— Спробуй таке забути.
— Лізь по драбині й хапай кільце, — сказав дракон ник. — Тоді підіймай ноги, щоби гаки зачепилися.
Він допоміг чарівникові, котрий щосили опирався, вилізти вгору, аж той вже нарешті висів догори ногами, із заправленою в штани мантією і Крінґом в одній руці. З цього кута драконячий люд мав доволі непоганий вигляд, але не самі дракони, що нависали зі своїх сидінь над рештою, немовби велетенські ґорґулі. Їхні очі світилися цікавістю.
— Прошу уваги, — мовив Ліо!рт. Драконник подав йому щось довге, загорнуте в червоний шовк.