— Мабуть, тому ми й ударились об той риф, — додав Буйвітер. — Уночі нас знесло з курсу.
— Хочеш попоїсти? — запитав Двоквіт. Він почав ритися у клунку, котрий прив’язав до поручнів, подалі від вологи.
— Хіба ти не розумієш? — гаркнув Буйвітер. — Нас несе за Край, хай йому грець!
— Ми можемо якось цьому зарадити?
— Ні!
— Тоді не бачу сенсу панікувати, — спокійно мовив Двоквіт.
— Я знав, що не варто нам заходити настільки докрайово, — пожалівся Буйвітер небесам, — От якби…
— От якби тут була моя малюнкова коробка, — озвався Двоквіт, — та вона аж на тому кораблі работорговців разом зі Скринею і…
— Скриня тобі не знадобиться там, куди ми прямуємо, — сказав Буйвітер. Він зітхнув і похмуро вп’явся поглядом на кита вдалині, котрий необачно заплив у докрайову течію й тепер не міг із неї вибратися.
На зменшеному обрії з’явилась якась біла лінія, а чарівнику видалось, що він чує далекий рик.
— Що буває, коли корабель падає в Закрайспад? — спитав Двоквіт.
— Хтозна.
— Що ж, у такому разі, можливо, ми просто пропливемо крізь космос і опинимося в іншому світі. — Очі чоловічка дивились у далечінь. — Мені б це сподобалось, — мовив він.
Буйвітер пирхнув.
Небом здійнялося сонце, набагато більше так близько до Краю. Вони стояли спинами до щогли, задумавшись кожен про своє. Час від часу хтось із них брав відро і трохи вичерпував воду, без жодної логічної причини.
Море навколо нібито заповнювалося. Буйвітер зауважив поряд декілька стовбурів дерев, а відразу під поверхнею води купу різноманітних рибин. Течія, мабуть, повна їжі, змитої з континентів біля Центру. Він задумався, що б то було за життя: постійно пливти, аби залишатися на місці. Доволі схоже на його життя, вирішив. Помітив невелику зелену жабку, котра відчайдушно гребла посеред нездоланної течії. На подив Двоквіта, він знайшов весло й обережно простягнув його маленькій земноводній, котра вдячно за нього вчепилася. За мить із води з’явилася пара щелеп і безсило клацнула там, де щойно плила жабка.
Вона подивилася на Буйвітра з човника його рук, а тоді вкусила за великий палець. Двоквіт загиготів. Буйвітер заховав жабу до кишені і вдав, що нічого не чув.
— Дуже людяно, але навіщо? — мовив Двоквіт. — За годину це не матиме значення.
— Бо так, — невпевнено відповів Буйвітер і трохи почерпав. Вода вже струменіла, а течія була такою сильною, що скрізь навколо них утворювались і заламувалися хвилі. Усе це здавалося неприродно теплим. На морі стояла гаряча золота імла.
Гул погучнішав. Із води за кілька сотень кроків від них виринув кальмар, більший за будь-що бачене коли-небудь Буйвітром, і, шалено побивши мацаками, зник. Ще щось велетенське і, на щастя, нерозпізнаване, завивало в тумані. Ціла ескадрилья летючих риб злетіла у хмарі райдужних крапель і здійнялася на кільканадцять п’ядей, після чого впала назад і її зніс вир.
Світ закінчувався. Буйвітер кинув відро й учепився за щоглу, бо до них наближався гуркітливий, остаточний кінець усього.
— Я мушу це побачити, — сказав Двоквіт, напівпадаючи й напівпірнаючи до носа човна.
Щось тверде й непохитне вдарилось об корпус, котрий повернувся на дев’яносто градусів і навалився боком на невидиму перешкоду. Тоді раптом зупинився і хвиля холодної морської піни каскадом перевалилася через палубу, тож на якісь секунди Буйвітер опинився під декількома футами зеленого окропу. Він закричав, а тоді підводний світ забарвився у глибокий гулкий пурпур затьмарюваної тями, бо саме десь цієї миті Буйвітер почав тонути.
Він очуняв із ротом, повним пекучої рідини, а коли спробував ковтнути, вогненний біль у горлі сіпнув його до повної притомності. Дошки човна втискалися йому у спину, а Двоквіт дивився на нього згори із виразом глибокого занепокоєння. Буйвітер застогнав і сів.
Даремно. Край світу був за кілька кроків.
За ним, трохи нижче порога безкінечного Закрайспаду, було дещо цілком чарівне.
За сімдесят миль звідти й далеко поза потоком крайової течії баржа із червоними вітрилами, типова для незалежних работорговців, безцільно пливла крізь оксамитові сутінки. Команда — ті, хто з неї залишився, зібралися в купу на носі човна, оточивши чоловіків, котрі гарячково працювали над плотом.
Капітан, кремезний чолов’яга в ліктьовому тюрбані, що притаманний представникам племен Великого Нефу, багато подорожував і бачив немало дивних народів і цікавих речей, багато з котрих він потім узяв у рабство чи вкрав. Він розпочав кар’єру моряка на Зневодненому океані у серці найсухішої пустелі диску. (Вода на диску буває в мало поширеному четвертому стані, спричиненому сильними чарами в поєднанні з дивним осушувальним впливом октаринового світла. Вона висихає, залишаючи сріблясту цвіль, схожу на плинний пісок, крізь котру може з легкістю іти добре спроектований корабель. Зневоднений океан є дивним місцем, та не настільки дивним, як риба у ньому.) Ніколи раніше капітан не був по-справжньому наляканим. Зараз його охопив жах.
— Я нічого не чую, — пробурмотів він до старпома. Той вдивився у морок.
— Може, воно випало за борт? — з надією мовив він. Немов у відповідь йому, щось почало дико гамселити на весловій палубі під їхніми ногами, почулося, як тріщить дерево. Моряки налякано згуртувались, розмахуючи сокирами й смолоскипами.
Вони, найімовірніше, не наважились би ними скористатися, навіть якщо Чудовисько рухатиметься прямо на них. Перш ніж його жахливу природу було розкрито, декілька чоловіків напали на нього зі сокирами, після чого воно покинуло свій зосереджений обшук корабля й або зігнало їх за борт, або… зжерло? Капітан був не до кінця певен. На вигляд воно, як звичайна дерев’яна морська скриня. Може, трохи більша за звичайну, та нічого особливого. Але хоч інколи здавалось, що у ній зберігаються речі на кшталт старих шкарпеток і різного мотлоху, та деколи — він здригнувся — вона ніби мала... Капітан намагався про це не думати. Лиш люди, котрі втонули за бортом, мабуть, мали більше талану, ніж ті, кого та скриня впіймала. Він намагався про це не думати. Були зуби, білі, немов могильні плити, і язик, немов з червоного дерева...
Він намагався про це не думати. Не вдавалося. Проте з гіркотою думав лише про одне. Це буде востаннє, що він рятує невдячних людей, які тонуть за таємничих обставин. Ліпше рабство, ніж акули, адже так? І от вони втекли, а коли його моряки оглянули їхню велику скриню — як вони взагалі з’явилися посеред спокійного океану на великій скрині? — вона вкус... Він знову намагався про це не думати, але гадав, що би сталося, коли б ця клята штука зрозуміла, що її власника більше немає на борту...
— Пліт готовий, пане, — мовив старпом.
— У воду його, — крикнув капітан, а також «На борт!» і «Підпалюйте корабель!»
Урешті-решт, натрапити на інший корабель має бути не так уже й важко, роздумував він, та може знадобитися довге очікування в тому Раю, котрий вихваляють мулли, перш ніж отримаєш іще одне життя. Нехай та чарівна коробка жере омарів.
Дехто з піратів досяг безсмертя великою жорстокістю чи відчайдушністю. Дехто досяг безсмертя, зібравши величезне багатство. Але капітан давно вирішив, що він, загалом, радше досягне безсмертя, просто не вмираючи.
— Що це, до дідька, таке? — вимогливо запитав Буйвітер.
— Яка краса, — блаженно промовив Двоквіт.
— Я це вирішу, коли знатиму, що то таке, — сказав чарівник.
— То Крайвеселка, — озвався голос біля його лівого вуха. — І вам дуже пощастило дивитися на неї. Принаймні згори, — до голосу приєднався подмух холоду й запах риби. Буйвітер сидів нерухомо.
— Двоквіте? — сказав він.
— Так?
— Якщо я погляну назад, то що побачу?
— Його звуть Тетіс. Він каже, що є морським тролем. Це його човен. Він урятував нас, — пояснив Двоквіт. — Тепер озирнешся?
— Не зараз, дякую. То чому ж ми не падаємо за Край? — запитав Буйвітер зі сталевою незворушністю.
— Бо ваш човен спинився у Межтині, — мовив голос позаду (у тональностях, що змусили Буйвітра уявляти підводні ущелини та Істот, котрі полюють у коралових рифах).
— Межтині? — повторив він.
— Так. Він тягнеться уздовж краю світу, — мовив незримий троль. Понад ревом водоспаду Буйвітру здалося, що він почув хлюпання весел. Сподівався, що то й були весла.
— Ах. Ти маєш на увазі межу, — мовив Буйвітер. — Межа, яка позначає кінець чогось.
— Так само й Межтин, — сказав троль.
— Він каже про це, — втрутився Двоквіт, вказуючи вниз. Буйвітрові очі слідкували за пальцем, жахаючись того, що зараз побачать...
Доцентрово від човна кілька п’ядей над поверхнею пінистої води висіла натягнута мотузка. Човен був пришвартований до неї. Причеплений, та все ж рухомий завдяки складно влаштованим шківам і дерев’яним коліщаткам. Мандрівники рухалися вздовж мотузки, невидимий весляр просував човен самісіньким краєм Закрайспаду. Це пояснювало одну таємницю, але що тримало мотузку?
Буйвітер поглянув удалину вздовж мотузки й побачив міцний дерев’яний стовп, котрий стирчав із води кілька кроків попереду. Доки він роздивлявся, човен наблизився й минув той стовп, коліщата клацнули у жолобі, очевидно вирізаному саме для цього. Буйвітер також зауважив, що з головної мотузки звисали менші з інтервалом приблизно в один крок.
Він повернув голову до Двоквіта.
— Я бачу, як це влаштовано, — мовив він, — Але що це?
Двоквіт знизав плечима. Позаду Буйвітра озвався морський троль.
— Попереду мій дім. Поговоримо, коли будемо там. Зараз я мушу веслувати.
Буйвітер зрозумів, що з часом доведеться озирнутися й побачити, як насправді виглядав морський троль, а він не був певен, що хотів цього. Натомість він дивився на Крайвеселку. Вона висіла у туманах за краєм світу, з’являючись лиш уранці та ввечері, коли світло з орбіти маленького сонця Диску сяяло повз масивне тіло Світової черепахи Великого А’Туїна та вдарялось у магічне поле Диску під потрібним кутом.
Раптом вималювалась подвійна веселка. На порозі Закрайспаду семеро нижчих кольорів мерехтіли й танцювали у струмені морів, що помирали.
Але вони здавалися млявими як порівняти зі ширшою смугою, що висіла над ними, не бажаючи розділяти той же спектр. То була Королівська Барва, а всі нижчі кольори були тільки її частками й розмитими відбитками. Октарин, барва чарів. Вона була живою та сяяла й вібрувала. Безперечний піґмент уяви, бо де б не з’являлася, ставала знаком, що матерія слугує силі чарівницького розуму. То були самі чари. Втім, Буйвітру завжди здавалася якоюсь зеленаво-пурпуровою.
За якусь мить невелика цяточка на краю світу перетворилася на острівець чи то скелю, так небезпечно розташовану, що потоки водоспаду крутилися навколо неї якраз на початку їхнього довгого падіння. На ній стояла халупа, збудована з дерев’яних уламків, а Буйвітер побачив, що верхня мотузка Межтину піднімалася на той скелястий острівець по кількох залізних кілках і проходила власне крізь маленьке кругле віконечко в хатині. Пізніше він довідався, що це так влаштовано, аби завдяки декільком бронзовим дзвіночкам, обережно зачепленим до мотузки, троль дізнавався про прибуття будь-якого добра на його відрізок Межтину.
На доцентровому боці острова було споруджено плавучий частокіл із грубої деревини. Він уміщав один чи два старих каркаси й велику кількість плавучого дерева у вигляді дощок, зрубу, і навіть цілих пеньків, деякі досі мали зелені листочки. Чарівне поле Диску тут, так близько до Краю, було таким сильним, що все аж промінилось, а саме видіння час від часу розряджалось.
Із кількома останніми скреготливими поштовхами човен вислизнув на невеликий дерев’яний причал. Коли він зупинився й розвернувся, Буйвітра торкнулися знайомі відчуття потужної окультної аури — маснувато-нудкий присмак і запах олова. Чиста неспрямована магія навколо безшумно проникала у світ.
Чарівник і Двоквіт перелізли на настил із дощок і вперше Буйвітер побачив троля.
Він не був і наполовину таким страшним, як Буйвітер уявляв. «Оййй», — за якийсь час вичавила його уява.
Троль не був страхітливим. Замість гнилого чудовиська з мацаками Буйвітер дивився на досить приземкуватого, але не вельми огидного стариганя, котрий із легкістю здався би звичайним на будь-якій міській вулиці за умови, що люди звикли бачити стариганів, котрі очевидно складались із води та ще дрібку іншого. Мовби океан вирішив створити життя, але не захотів проходити крізь увесь той нудний процес еволюції, тож просто сформував частинку себе у двоногу істоту й відправив її чалапати пляжем. Троль був приємного блакитно-прозорого кольору. Доки Буйвітер його роздивлявся, кілька срібних рибин стрибнули йому крізь груди.
— Невиховано витріщатися, — мовив троль. Його рот розтулився із невеличким гребінцем піни, а стулився так само, як вода накриває камінь.
— Так? Чому? — запитав Буйвітер. «Як він узагалі тримається купи, — кричав розум. — Чому не розливається?»
— Якщо підете за мною до хати, я знайду вам їжу й сухе вбрання, — виважено сказав троль. Він пішов через камені, не озирнувшись, аби поглянути, чи підуть вони за ним. Зрештою, куди ще вони підуть? Темніло, холодний вологий бриз дув за край світу. Швидкоплинна Крайвеселка розчинилась, і тумани понад водоспадом починали рідішати.
— Ходімо, — мовив Буйвітер, хапаючи за лікоть Двоквіта. Але схоже, що турист не бажав рухатися.
— Ходім, — повторив чарівник.
— Як гадаєш, коли стане зовсім темно, ми побачимо Світову черепаху Великого А’Туїна, якщо заглянемо вниз? — спитав Двоквіт, не відводячи погляду від хмар.
— Сподіваюся, ні, — мовив Буйвітер, — Дуже сподіваюся. А тепер ідемо, гаразд?
Двоквіт неохоче пішов за ним до хатини. Троль запалив кілька ламп і зручно сидів у кріслі-гойдалці. Коли вони ввійшли, він піднявся й налив два горнятка зеленої рідини із високої карафи. У тьмяному світлі здавалося, що він світився, як теплі моря оксамитовими літніми ночами. Аби лиш додати барокового лиску тупому жахові Буйвітра, троль ще й здавався на кілька пальців вищим.
Більшість меблів у кімнаті, схоже, складали ящики.
— Мм. Дуже гарно у вас тут, — мовив Буйвітер. — Своєрідно.
Він узяв горнятко й поглянув на зеленкувату рідину, що мерехтіла всередині. «Нехай воно буде питне, — подумав чарівник. — Бо я його вип’ю.» Він ковтнув.
Це було те саме, що йому давав Двоквіт у човні, але тоді його розум цим знехтував через важливіші справи. Зараз же була можливість розкуштувати смак.
Рот Буйвітра скрутило. Він трішки пхикнув. Одна нога конвульсивно піднялася й боляче зацідила йому в груди.
Двоквіт задумливо покрутив у руках свій напій, оцінюючи букет.
— Ґлен Лівід, — сказав він. — Зброджений воріховий напій, який на моїй батьківщині очищують шляхом заморожування. Характерний димкуватий присмак... Пікантний. Із західних плантацій... ммм... провінції Регіґрід, так? Судячи з кольору, урожай наступного року. Можна поцікавитися, звідки він у тебе?
(На диску, окрім рослин звичайної класифікації — однорічних, котрих висівали, аби вони зійшли пізніше цього ж року, дворічних, котрі висівали цього року, аби вони зійшли наступного року, і багаторічних, котрі висівали цього року, аби вони зійшли, коли собі зійдуть, — були ще й кілька рідкісних торічних, котрі через химерне чотиривимірне відхилення у ґенах можна було висіювати цього року, аби вони зійшли торік. Воріхова лоза мала, по-суті, виняткові властивості проростати аж до восьми років перед тим, як її садили. А про воріхове вино казали, що певним споживачам воно відриває майбутнє, яке, з погляду воріха, було минулим. Хоч як це не дивно, але правда.)
— Усе з часом приносить до Межтину, — неначе афоризмом відповів троль, погойдуючись у кріслі. — Моя робота — визбирувати те, що плаває. Деревину, певна річ, і кораблі. Винні барильця. Тюки одягу. Вас.
Буйвітра осяяло:
— То це сітка, так? Ти маєш сітку на краю моря!
— Так, Межтин, — кивнув троль і по його грудях розбіглися брижі.