Буйвітер виглянув у мерехтіння ночі, що огортала острівець, і якось по-дурному посміхнувся.
— Авжеж, — сказав він. — Неймовірно! Можна було врити стовпи чи причепити їх до рифів, а тоді... ясен світ! Та сітка мала би бути дуже міцною.
— Так і є, — відповів Тетіс.
— Її можна розтягнути на кілька миль, якщо знайти вдосталь скель і всілякого такого, — вів далі чарівник.
— Десять тисяч миль. Я пильную тільки цей відрізок.
— Та це ж третина окружності диска!
Тетіс злегка хлюпнув, оскільки знову кивнув. Доки чоловіки ще трохи призволялися до зеленого вина, він розповідав їм про Межтин, про те, якою великою ціною його споруджували, про старовинне й мудре королівство Крул, котре й спорудило його кілька століть тому, і про сім флотів, що постійно пильнують, аби Межтин вчасно лагодили, і возять виловлене у Крул, і про те, як Крул став краєм дозвілля під правлінням найдосвідченіших шукачів знань, і як вони постійно прагнуть розуміння кожної часточки неймовірно складного Всесвіту, і про те, як моряків, що опинялися на Межтині, обертали на рабів і, зазвичай, вирізали їм язики. Зачувши ж на цьому місці вигуки, троль приязним тоном заговорив про марність опору, неможливість утечі звідси — хіба човном на один з інших трьохсот вісімдесяти островів, що лежать між цим островом і Крулом, або стрибнути за Край — і про значну перевагу німоти над, скажімо, смертю.
На хвилину запанувала тиша. Від приглушеного нічного реву Закрайспаду ставало ще важче.
Знову заскрипіло крісло-гойдалка. За час своєї розповіді Тетіс ніби втратив спокій.
— Нічого особистого, — додав він. — Я ж також раб. Якщо спробуєте взяти наді мною гору, то буду змушений вас убити. Але особливого задоволення я від цього не матиму.
Буйвітер подивися на кулаки, які невимушено лежали на стегнах троля і відблискували світлом, і подумав, що сила їхнього удару могла бути, як у цунамі.
— Тобі, мабуть, невтямки, — пояснив Двоквіт. — Я — громадянин Золотої Імперії. Крул навряд чи захоче накликати на себе гнів імператора.
— Звідки він знатиме? — запитав у відповідь Тетіс. — Гадаєш, ти перший з Імперії, хто опинився на Межтині?
— Я не буду рабом! — вигукнув Буйвітер. — Я... Я радше скочу за Край!!! — Він аж сам зчудувався звучності свого голосу.
— Та невже? — спитав троль. Крісло-гойдалка враз відсунулося до стіни, а блакитна рука схопила чарівника за талію. За мить Тетіс уже крокував з хатинки, легко несучи Буйвітра в одній жмені.
Він спинився на докрайовому кінці острова. Буйвітер вересканив.
— Вгамуйся, бо направду кину за край, — різко мовив троль. — Я ж тебе тримаю, хіба ні? Дивись.
Буйвітер глянув.
Перед ним м’яким чорним шовком простягалася ніч, у якій крізь серпанок імли мирно сяяли зорі. Однак погляд чарівника звернувся додолу, притягнутий дечим напрочуд захопливим.
На Диску була середина ночі, тож сонце виднілося ген-ген далеко внизу, повільно закочуючись у порожнечу й морозне підчерев’я Великої А’Туїн. Буйвітер зробив останню спробу зосередити погляд на кінчиках своїх чобіт, які виступали над краєм скелі, але одна проста крапля звела цю затію нанівець.
Обабіч нього в безкінечність поспішали дві мерехтливі завіси — то море так огинало острівок на своєму шляху до великого падіння. За метрів сто під чарівником з піни викидався величезний морський лосось, у безглуздому й безнадійному стрибку. Він раз у раз падав назад, у золотисте світло нижнього світу.
З того світла виростали велетенські тіні, немовби стовпи, що підпирають дах Усесвіту. А за сотні миль нижче щось виднілося, краєчок чогось...
Наче в тих загадкових малюночках, де з обрисів візерунчастого келиха раптом вимальовуються два обличчя, погляд додолу враз відкрив новий, моторошний вид. Там була слоняча голова, розміром з цілий материк. Один величезний бивень неначе гора виступав на золотистому світлі, полишаючи за собою широку тінь, що тяглася до зірок. Голова була злегка нахилена, а велетенське рубінове око здавалося червоним гігантом, який раптово засяяв опівдні.
А під тим слоном... Буйвітер сковтнув і спробував подумати про щось інше... Під тим слоном не було нічого, окрім далекого жалюгідного диска сонця. А далі за ним повільно загрібало щось таке, що попри розмір завбільшки з ціле місто, кратери-вибоїни і місячну скелястість, було безперечно плавцем.
— Відпустити? — запропонував троль.
— Нііі, — відповів Буйвітер, намагаючись підтягнутися назад.
— Я п’ять років прожив на Краю і не набрався відваги, — прогудів Тетіс. — І в тебе її немає, судячи з усього.
Він відступив крок назад, дозволивши Буйвітрові звалитися на землю.
До краю підійшов Двоквіт і визирнув за його межі.
— Дивовижно, — озвався він. — Якби ж при мені була моя малюнкова коробка. — Що там удолині ще є? Себто, якби випав, то що би побачив?
Тетіс усівся на виступ. Високо над диском з-за хмари вийшов місяць, і в ту мить він здався тролеві крижиною.
— Мій дім, напевне, десь там, — повільно промовив він. — Поза вашими дурними слонами й тією недолугою черепахою. Справжній світ. Деколи я виходжу сюди й дивлюся, але чомусь ніколи не можу зробити той ще один крок... Справжній світ, зі справжніми людьми. Десь там є мої дружини з дітьми... — Він замовк і видув носа. — Тут на Краю хутко стає видно, з чого ти зроблений.
— Не кажи такого. Будь ласка, — простогнав Буйвітер. Він перевернувся й побачив Двоквіта, який безтурботно стояв на самому краєчку скелі. — Нііі, — промовив і ще сильніше втиснувся в камінь.
— Там є інший світ? — спитав Двоквіт вдивляючись уних. — Де саме?
Троль недбало махнув рукою:
— Десь, — сказав він. — Лиш це мені відомо. То був собі такий маленький світ. Синій здебільшого.
— То чому ж ти тут? — спитав Двоквіт.
— Хіба ж не очевидно? — різко відповів троль. — Я випав за край!
Він розповів їм про те, що десь там поміж зірок є світ Батіс, де у трьох океанах, які розкинулися на цілий диск, морський народ створив багато квітучих цивілізацій. Тетіс був м’ясарем, одним із тієї касти, котрій випало провадити небезпечне життя на великих земноходних вітрильниках і бувати в глибині суші, полюючи на табуни оленів і буйволів, яких було вдосталь на материках із частими буревіями. Власне, його вітрильник у невідомі землі здув жахливий шторм. Його команда пересіла на маленький веслувальний візок і рвонула в напрямку до віддаленого озера, однак Тетіс, як власник, вирішив залишитися на своєму судні. Буря винесла корабель аж за скелястий край світу і при цьому розтрощила його на друзки.
— Спершу я падав, — сказав троль. — Але падіння — не є щось страшне, насправді. Боляче тільки приземлятися, а піді мною не було нічого. Я падав і бачив, як мій світ, кружляючи, все більше віддаляється у космос, аж урешті зовсім зник поміж зірок.
— Що було далі? — у Двоквіта аж перехопило дух, він не відривав очей від заволоченого туманом Усесвіту.
— Я замерз на бурульку, — відповів Тетіс. — На щастя, моя раса може таке пережити. Але я час від часу відтавав, коли пролітав поблизу інших світів. Був один такий... Був такий з, як я гадав, дивним кільцеподібним гірським хребтом довкола, а виявилося, що то найбільший дракон, якого лише можна собі уявити, вкритий снігом і льодовиками, та ще тримав у пащі свій хвіст... Я пролетів за кілька ліг від нього, точніше, прошмигнув над землею, як та комета, — і вперед далі. А тоді якось прокинувся і на мене насувався ваш світ, наче заварний пиріг, котрого жбурнув Творець, і... Ну, і я приземлився в море неподалік Межтину назадньо від Крулу. До Тину змиває багато всіляких істот, а на той час шукали рабів на чатування на проміжках, тож так я й опинився тут.
Він замовк і пильно подивися на Буйвітра.
— Щоночі я приходжу сюди й дивлюся вниз, — закінчив він. — І не можу стрибнути. Тут на Краю важко набратися відваги.
Буйвітер рішуче поповз до хатини. Він писнув, коли троль підібрав його, на цей раз доброзичливо, і поставив на ноги.
— Ти ба, — мовив Двоквіт і вихилився за Край ще більше. — Там є ще багато світів?
— Достобіса, я б сказав, — відповів на те троль.
— Мабуть, можна було б винайти якийсь... навіть не знаю... щось таке, аби захищало від холоду, — задумано мовив коротун. — Якийсь корабель, у якому можна було би попливти за Край кудись до далеких світів. От цікаво...
— Навіть не думай про це! — простогнав Буйвітер. — Не говори такого. Чув?
— У Крулі всі про це говорять, — втрутився Тетіс. — Хто ще з язиком, звісно, — додав він.
— Ти не спиш?
Двоквіт хропів далі. Буйвітер злісно штурхнув його в ребра.
— Кажу, ти не спиш? — прогарчав він.
— Нхрлн...
— Нам треба вшиватися звідси, доки не прибув той рятівний флот!
Каламутне світанкове світло просочилося крізь єдине вікно хатини, воно вистрибувало гірками виловлених із води ящиків та клунків, що були прив’язані ззовні. Двоквіт знову буркнув і спробував заритися в купу хутра й покривал, котрі їм дав Тетіс.
— Дивись, тут безліч різної зброї та всякої всячини, — сказав Буйвітер. — Він кудись вийшов. Коли повернеться, ми можемо накинутися на нього і… і… ну, там щось придумаємо. Як тобі таке?
— Не схоже на вельми добрий задум, — мовив Двоквіт. — У будь-якому разі це трішки неввічливо, хіба ні?
— Що вдієш, — кинув Буйвітер. — Цей світ жорстокий.
Він перерив купи побіля стін і знайшов важкий ятаган із хвилеподібним лезом, котрий, мабуть, був гордістю й утіхою якогось пірата. Схоже, це була та зброя, яка завдавала пошкоджень не лише завдяки своїй гостроті, а й вазі. Він незграбно здійняв її.
— Хіба він лишив би тут таку річ, якби вона могла йому нашкодити? — уголос подумав Двоквіт.
Буйвітер його проіґнорував і зайняв позицію за дверима. Коли за якихось десять хвилин вони відчинились, він без вагань, махнув клинком у отвір на тій висоті, де, за його уявленням, мала бути голова троля. Воно безперешкодно пролетіло повітрям і вдарило одвірок так, що чарівник втратив рівновагу й упав на підлогу.
Над ним почулося зітхання. Він поглянув угору на обличчя Тетіса, котре сумно похитувалося з боку в бік.
— Воно б мені не нашкодило, — сказав троль, — та проте, мені боляче. Вельми боляче.
Він простягнув руку над чарівником і висмикнув меча з деревини. Без очевидного зусилля зігнув його колом і пожбурив геть. Той пострибав-покотився по скелі, доки не вдарився до каменя і скочив, усе ще обертаючись, у срібну дугу, котра закінчувалась у туманах, що формувалися навколо Закрайспаду.
— Дуже-дуже боляче, — закінчив троль. Він нахилився за двері й кинув Двоквіту лантуха.
— Це туша оленя, саме така, як вам, людям, подобається, а також кілька омарів і морський лосось. Межтин забезпечує, — недбало мовив він.
Уважно подивися на туриста, тоді знову на Буйвітра.
— Чого витріщаєтеся? — спитав.
— Просто… — мовив Двоквіт.
— Як порівняти з учорашнім вечором… — сказав Буйвітер.
— Ти такий малий, — закінчив Двоквіт.
— Розумію, — обережно мовив троль. — Тепер особисті образи.
Він здійнявся на повен ріст, котрий зараз дорівнював ледве трьом ліктям.
— Знаєте, те, що я зроблений з води, не означає, що в мене нема мізків.
— Пробач, — мовив Двоквіт, поспіхом виборсуючись із-під хутер.
— Ви зроблені з бруду, — сказав троль, — та я не кпив над тим, чого не можете змінити, правда? Ні-ні. Ми не можемо змінити те, як Творець нас створив, це моє бачення, та якщо вам цікаво, то ваш місяць тут сильніший за ті, що навколо мого світу.
— Місяць? — сказав Двоквіт. — Я не розу…
— Якщо вже мушу це роз’яснити, — сказав троль роздратовано, — то я страждаю від хронічних припливів.
У пітьмі хатини пролунав дзвін. Тетіс закрокував по скрипучій підлозі до складних пристроїв, що складались із важелів, напнутих мотузок і дзвіночків, котрі були закріплені на найвищому пасмі Межтину, де він проходив крізь хатину.
Дзвін забринів знову, а тоді кілька хвилин бився в дивному рваному ритмі. Троль стояв, притуливши до нього вухо.
Коли дзвін припинився, він повільно повернувся і, схвильовано насупившись, поглянув на них.
— Ви важливіші, ніж я гадав, — сказав він. — Вам не доведеться чекати сміттєвого флоту. Вас забере летун. Так кажуть у Крулі, — троль знизав плечима. — А я ще навіть не повідомив, що ви тут. Хтось знову пив воріхове вино.
Він узяв великого молота, що висів на стовпі біля дзвону та відбив ним короткий передзвін.
— Це буде передано від відрізковика до відрізковика аж у Крул, — мовив. — Неймовірно, правда?
Воно прилетіло з моря, ширяючи понад ним у людський зріст, та все одно лишало по собі пінистий слід, оскільки та сила, що тримала його на льоту, немилосердно періщила об воду. Буйвітер знав, яка то сила його тримала. Він був — сам би перший у цьому зізнався — боягузом, некомпетентним, йому навіть невдахою не вдавалося бути як належить, однак він однаково вважався чарівником, бо знав одне з Восьми Великих Заклять, і коли помре, його забере сам Смерть, а ще він із першого погляду впізнавав добре відточені чари.
Лінза, що неслася до острова, мала, може, двадцять стіп ширини й була зовсім прозорою. Уздовж її окружності сиділо чимало чоловіків у чорних мантіях, кожен із них безпечно прив’язаний до диска шкіряними пасками й кожен витріщався на хвилі із виразом такої муки, такої аґонії, що здавалося, ніби прозорий диск напосіли ґарґулі.
Буйвітер полегшено зітхнув. То був такий незвичний звук, що аж змусив Двоквіта перестати споглядати диск, що наближався, і поглянути на нього.
— Ми важливі, то правда, — пояснив Буйвітер. — Вони б не марнували такі чари задля кількох потенційних рабів. — Він усміхнувся.
— Що це таке? — сказав Двоквіт.
— Ну, сам диск, мабуть, створений Дивовижним концентратором Фреснела, — авторитетно мовив Буйвітер. — Це вимагає багатьох рідкісних і нестійких складників на кшталт подиху демона й таке інше, а для оприявлення потрібно принаймні восьмеро чарівників четвертого рівня на тиждень. Окрім того ще є ті чарівники на ньому, котрі повинні бути обдарованими гідрофобами…
— Маєш на увазі, вони ненавидять воду? — спитав Двоквіт.
— Ні, це б не спрацювало, — мовив Буйвітер. — Ненависть є притягувальною силою, як і кохання. Вона їм просто огидна, сама суть води відштовхує їх. Справді майстерного гідрофоба треба вчити від самого народження на зневодненій воді. Тобто в чарах це обходиться страшенно дорого. Але з них виходять чудові погодні маги. Дощові хмари просто здаються й ідуть геть.
— Звучить жахливо, — озвався водяний троль позаду.
— І всі вони помирають молодими, — сказав Буйвітер, не зважаючи на його слова. — Вони просто не можуть із цим жити.
— Інколи мені здається, що людина може блукати диском усе своє життя й так і не побачити всього, — промовив Двоквіт. — А тепер виходить, є ще й безліч інших світів. Коли я думаю, що можу померти, не побачивши й сотої частини цього всього, то почуваюсь… — він замовк, а тоді додав, — ну, мізерним, гадаю. І дуже злим, звісно.
Летун зупинився за кілька кроків доцентрово від острова, створивши при цьому хвилю бризок. Там він завис, повільно обертаючись. Постать у каптурі, що стояла біля невеликого стовпа в самому центрі лінзи, помахала їм рукою.
— Краще бредіть туди, — мовив троль. — Не варто змушувати їх чекати. Приємно було з вами познайомитися.
Кожен із них отримав по мокрому рукостисканню. Коли троль трохи пройшов із ними, двоє найближчих водогидувальників на лінзі відсахнулись із виразом неймовірної відрази.
Постать у каптурі простягла одну руку вниз і спустила мотузяну драбину. У другій руці вона тримала срібний жезл, котрий випромінював ту незмильну ауру чогось, створеного для вбивства людей. Перше враження Буйвітра підкріпилося, коли постать здійняла палицю й недбало махнула нею в напрямку берега. Частина каменів зникла, залишився тільки невеличкий сірий димок.