Власне, це вже починалось. Ревуча хмара все ще рвалася вгору, але тепер вона здавалася слабкою й нешкідливою. Уже на очах Двоквіта вона почала непевно блимати.
Незабаром вона перетворилась на бліду примару. Скриню тепер було видно як приземкувату форму посеред майже невидимих пломенів. Навколо неї камені, що швидко холонули, почали тріщати й гнутися.
Двоквіт тихенько покликав Скриню. Вона зупинила свій нестримний поступ до потрощених прапорів і, схоже, уважно слухала; тоді, рухаючи десятками ніг у складній манері, розвернулася та попрямувала до «Мужнього мандрівника». Буйвітер з кислим виразом за цим спостерігав. Скриня мала елементальну природу, анітрохи мозку, убивчий підхід до чого-небудь, що загрожувало її власнику, і він не мав певності, що всередині вона займала той же шмат простору-часу, що й зовні.
— Жодного сліду на ній, — радісно мовив Двоквіт, коли скриня зупинилася перед ним. Він відчинив віко.
— Чудовий час для зміни спіднього, — прогарчав Буйвітер. — За хвилину всі ті вартові та жерці повернуться, і як же ж вони будуть розлючені!
— Вода, — пробурмотів Двоквіт. — Скриня повна води!
Буйвітер поглянув через плече. Не було жодного сліду одягу, мішків із грішми, або будь-яких речей туриста. Уся скриня була повна води.
Раптом нізвідки взялася хвиля й перестрибнула через край. Ударилась об плити, але, замість розплескатися, почала набирати форми стопи. Далі з’явилась іще одна стопа і нижня частина пари ніг, коли долилося ще води, немов заповнюючи невидиму форму. За мить перед ними стояв, блимаючи, морський троль Тетіс.
— Ясно, — нарешті промовив він. — Ви двоє. Гадаю, мені не варто дивуватися.
Він роздивився навколо, не звертаючи уваги на їхні приголомшені обличчя.
— Я собі сидів біля хатини, спостерігав захід сонця, коли ця штука виринула з води й проковтнула мене, — сказав він. — Мені це здалося дуже дивним. Де це я?
— У Крулі, — відповів Буйвітер. Він утупився поглядом на тепер зачинену скриню, котрій удавалося виглядати самовдоволеною. Ковтання людей було чимось, що вона робила доволі часто, та при наступному відчиненні віка там не було нічого, крім Двоквітових речей. Він різко відчинив скриню. Усередині не було нічого, крім Двоквітових речей. Повністю сухо.
— Ну, ну, — кинув Тетіс. Він глянув угору. — Гей! — сказав. — Хіба це не той корабель, котрий відправлятимуть за Край? Хіба ні? То має бути він!
Його груди проштрикнула стріла, залишаючи легенькі брижі. Троль, схоже, цього не зауважив. Але зауважив Буйвітер. По краях арени починали з’являтися солдати, чимало з них визирали з входів.
Ще одна стріла відбилася від вежі за Двоквітом. На цій відстані болти не мали багато сили, та це було лише питанням часу...
— Хутко! — крикнув Двоквіт. — У корабель! По ньому вони не стрілятимуть!
— Я знав, що ти це запропонуєш, — застогнав Буйвітер. — Я знав!
Він спробував копнути Скриню. Вона відійшла на кілька п’ядей і загрозливо відчинила ляду.
Крізь небо пролетів спис і устромився в деревину біля чарівникового вуха. Той скрикнув і поліз драбиною услід за рештою.
Небораки під свист стріл вийшли на вузький поміст, котрий ішов по верху «Мужнього мандрівника». Двоквіт прямував попереду, трюхикаючи собі та, як здавалося Буйвітру, переповнений прихованим збудженням.
На верхівці центру корабля був великий круглий бронзовий люк зі застібками навколо. Троль і турист опустились на коліно й узялися до них.
У серці «Мужнього мандрівника» стояла ретельно розроблена чаша, у яку вже кілька годин сипався дрібний пісок. І тепер, наповнившись до визначеної міри, вона пірнула вниз та зрушила з місця чітко врівноважену гирю. Та гойднулася й потягнула шпильку з маленького мудруватого механізму. Услід ворухнувся ланцюжок, щось клацнуло…
— Що це було? — спохвату запитав Буйвітер. Він поглянув униз.
Град стріл припинився. Юрба жерців і солдатів заклякли на місці, тривожно приглядаючись до корабля. Невисокий схвильований чоловік проштовхнувся вперед і почав щось кричати.
— Ти про що? — запитав Двоквіт, вовтузячись зі смушковою гайкою.
— Мені щось почулося, — відповів Буйвітер.
— Слухайте сюди, — провадив далі чарівник. — У разі, якщо вони відмовляться нас відпустити, ми пригрозимо пошкодити цю штукенцію, гаразд? І більше нічого не робитимемо, правда ж?
— Ага, — вагаючись відповів Двоквіт. Він відхилився й сів на п’яти. — Готово. Тепер мав би відчинитись.
Кілька м’язистих чоловіків підіймалися вгору драбиною корабля. Буйвітер помітив, що серед них — двоє черепахонавтів. Вони були з мечами.
— Я… — почав він.
Корабель нахилився вперед і безкінечно повільно посунувся рейками.
У цю мить на свій превеликий жах Буйвітер помітив, що тролю і Двоквіту вдалося відчинити люк. Виднілася металева драбина, яка вела вниз, до кабіни. Троль кудись зник.
— Нам треба забиратися звідси, — прошепотів Буйвітер.
Двоквіт поглянув на нього з одержимою посмішкою на обличчі.
— Зірки, — промовив турист. — Світи. Дідько, на всьому тому небі повно світів. Місцин, які ніхто в житті не побачить. Окрім мене.
Він ступив ув отвір.
— Ти зовсім із глузду з’їхав, — прохрипів Буйвітер, силкуючись втримати рівновагу на кораблі, який поступово набирав швидкість. Чарівник розвернувся, бо один із черепахонавтів спробував дострибнути з вежі до «Мандрівника». Однак той приземлився на вигнутий бік судна й лиш пошкрябав по ньому руками, намагаючись втриматися, та з вереском звалився долі.
Тепер «Мандрівник» рухався доволі швидко. За головою Двоквіта виднілося осяяне сонцем хмарне море та неймовірна Крайвеселка, що звабливо пливла за Краєм, манячи дурисвітів податись у далеку й небезпечну подорож...
А ще Буйвітер помітив загін чоловіків, які відчайдушно дерлися по нижній частині пускової рампи. Вони знетямлено сунули на шлях здоровезну дерев’яну колоду, намагаючись так пустити під укіс корабель, перш ніж той зникне за Краєм світу. Колеса гримнулись у колоду, проте від цього корабель тільки хитнуло, Двоквіт зірвався з драбини й упав у кабіну, а люк різко зачинився зі страшезним звуком замикання десятка маленьких хитромудрих засувів. Буйвітер кинувся вперед, скімлячи і дряпаючи засуви нігтями.
Хмарне море поступово наближалось, а Край — скелястий периметр арени подій — був разюче близько.
Буйвітер підвівся. У нього залишався тільки один варіант дій, до якого й удався. Він безтямно запанікував. У цю ж мить корабель на шаленій швидкості досяг маленького підйому і злетів, блиснувши, немов лосось, у небо, за Край світу.
Кілька секунд по тому почувся гуркіт маленьких ніжок: за край світу пробилася Скриня і, невпинно теліпаючи ніжками, пірнула у Всесвіт.
КІНЕЦЬ
Буйвітер прокинувся й задрижав від холоду, який пробирав його аж до кісток.
«Ось воно що, — подумав чарівник. — То після смерті ми потрапляємо в холодне, сире й туманне місце, у Царство мертвих, де скорботні духи мерців вічно блукають у болотах журби, мандрівні вогники уривчасто мерехтять у… Стривай-но…»
Хіба Царство мертвих настільки нестерпне місце? Буйвітрові і справді було кепсько: спина боліла в місці, де тиснула гілка; пекли обдерті пагіллям руки й ноги; а голова гуділа так, наче він стукнувся об щось тверде. Якщо це Царство мертвих, тоді він, безсумнівно, у пеклі… Стривай-но…
Дерево. Буйвітер спробував зосередитися на слові, яке виринуло в його думках. Попри дзвін у вухах та мерехтіння в очах, йому, несподівано для себе, таки вдалося це. Дерево. Дерев’яниста рослина. Так, це воно. Гілки, пагілля й таке інше. І Буйвітер на ньому лежав. На дереві. Мокрий, як хлющ. А навкруги — холодна біла хмара. Унизу теж. Це вже дивно.
Буйвітер, усе ще живий та вкритий синцями, лежав на невисокій акації. Дерево проростало з тріщини скелі, яка випинала з пінистої білої стіни — Закрайспаду. Усвідомивши це, його ніби крижаним молотом ударило. Він здригнувся. Дерево попередливо скрипнуло.
Повз нього пурхнуло щось блакитне й розпливчасте. Воно пірнуло на мить у бурхливу воду й гайнуло назад, примостившись на гілці біля голови Буйвітра. Це була невелика пташка з блакитно-зеленим чубчиком. Вона проковтнула маленьку срібну рибину, яку піймала у Водоспаді, і зацікавлено поглянула на чародія.
До Буйвітра дійшло, що подібних пташок довкола — велика кількість.
Вони кружляли в небі, шмигали в різних напрямках і легко черкали по поверхні води. Часто-густо одна з пташок здіймала струмінь бризок, цуплячи з водоспаду ще одну приречену смакоту. Кілька пташок примістилися на дереві. Усі різнобарвні, немов самоцвіти. Це видовище зачарувало Буйвітра.
Фактично, він був першим серед людей, хто на власні очі побачив крайрибалок — крихітних пташок, які ще за давніх часів розвинули доволі своєрідний, навіть для Плаского світу, спосіб життя. Задовго до того, як крулійці спорудили Межтин, крайрибалки винайшли власний ефективний спосіб порядкувати на краю світу й так виживати.
Схоже, що їм було начхати на Буйвітра. На якусь мить чарівникові привидівся короткий кошмар, де він до кінця своїх днів живе на цьому ж дереві, харчується сирими пташками й тією рибою, яку вдасться піймати.
Дерево відчутно хитнулося. Буйвітер заскімлив, усвідомивши, що з’їжджає донизу, але спромігся вхопитися за гілку. Однак, рано чи пізно сон заволодіє ним...
Тимчасом відбулися незначні зміни краєвиду, небо злегка зайшлося багрянцем. Поряд із деревом у повітрі явилася довготелеса постать у чорному плащі. В одній руці була коса. Лице ховалося в тіні каптура.
— Я ПРИЙШОВ ПО ТЕБЕ, — важким тоном, наче серцебиття кита, мовили невидимі вуста.
Дерево вдруге попередливо скрипнуло та вирвалося одним корінцем зі скелі, жбурнувши камінцем у шолом Буйвітра.
Смерть завжди особисто приходив по душі чарівників.
— Від чого я помру? — запитав Буйвітер.
Довготелеса постать завагалась.
— ПЕРЕПРОШУЮ? — запитала вона у відповідь.
— Ну, я ж нічого собі не переламав і не втонув. То що стане причиною моєї загибелі? Смерть не може вбити просто так, має бути причина, — уточнив Буйвітер.
На його цілковитий подив, він більше не відчував страху. Чи не вперше за все своє життя Буйвітрові не було лячно. Шкода, що це, вочевидь, триватиме недовго.
Смерть дійшов певного висновку.
— ТИ МОЖЕШ УМЕРТИ ВІД ЖАХУ, — відповів голос з-під каптура. Він усе ще тримав могильний тон, але відчувалося слабке дрижання від невпевненості.
— Не цього разу, — самовдоволено парирував Буйвітер.
— ПРИЧИНА НЕ Є ОБОВ’ЯЗКОВОЮ, — мовив Смерть. — Я МОЖУ ПРОСТО ВБИТИ ТЕБЕ.
— Е, ні! Так не можна! Це буде навмисне вбивство!
Постать зітхнула й опустила каптур. Буйвітер очікував побачити зашкірене лице Смерті, але натомість перед ним було бліде й дещо прозористе обличчя доволі збентеженої істоти, якогось демона неначе.
— Я все лиш спаскудив, так? — стомлено мовила істота.
— Ти не Смерть! Хто ти? — вигукнув Буйвітер.
— Золотуха.
— Золотуха?
— Смерть не зміг прийти, — журливо мовив демон. — У Псевдополісі панує велика чума. Він змушений виконувати свій обов’язок на вулицях цього міста, тому й відрядив мене по твою душу.
— Ще ніхто не вмер від золотухи! І в мене є законні привілеї, адже я чарівник!
— Гаразд, гаразд. Це була велика можливість для мене, — мовив Золотуха. — Але поглянь на це з іншого боку — мені варто лише змахнути косою і твоє життя скінчиться точнісінько так само, як би це зробив Смерть. Ніхто й не знатиме.
— Я знатиму! — рубнув Буйвітер.
— Не знатимеш. Ти будеш мертвим, — логічно завершив Золотуха.
— Іди лісом, — прогарчав чаклун.
— Ну гаразд, — мовив демон, здіймаючи косу, — але чому б не поглянути на ситуацію з мого боку? Ця справа дуже важлива для мене. І погодься, твоє життя не таке вже й солодке. Реінкарнація може стати тільки покращенням… ой.
Демон затулив рота рукою, але Буйвітер уже тикав на нього тремтячим пальцем.
— Реінкарнація! — захоплено вигукнув він. — Отже, містики кажуть правду!
— Я нічого не стверджую, — роздратовано мовив Золотуха. — Це просто зірвалося з язика. То що... ти вмреш добровільно чи ні?
— Ні, — відповів Буйвітер.
— Як бажаєш, — мовив демон і звів своє знаряддя. Золотуха доволі професійно свиснув косою, однак Буйвітер зник. Насправді, він був за кілька метрів унизу, до того ж поступово віддаляючись, бо гілка обрала саме ту мить, щоби тріснути і відновити його тимчасово припинену подорож у міжзоряну безодню.
— Повернись! — крикнув демон.
Буйвітер не відповів. Він падав животом униз назустріч потоку повітря, вдивляючись у хмари, які мало-помалу розчинялися.
Хмар не стало.
Унизу до Буйвітра підморгував увесь Усесвіт. Ось велетенський, масивний, поцяткований кратерами Великий А’Туїн. Ось крихітний місяць Плаского світу. А ось той далекий світлячок може бути лише «Мужнім мандрівником». Навколо блискуче мерехтіли зірки, наче діаманти, розсипані на чорному оксамиті. Вони вабили й аж кликали до себе найхоробріших відчайдухів…
Усе Творіння чекало, що Буйвітер упаде в його обійми. І він упав. Іншого виходу не було.