Невдовзі Він уже сідлав Свого білого жеребця, якого тримав у стайні, розташованій в задній частині домівки. Худобина дружньо тицьнув носом у Смерть; у нього були багряні очі та лискучі, немов масний шовк, боки. Однак, це був справжнісінький кінь з плоті й крові, і цілком імовірно, що за ним доглядали значно краще, ніж за більшістю інших в’ючних тварин Плаского світу. Смерть не був жорстоким господарем. Він важив не багато, а сакви, які частенько були битком набиті, не важили ані грама.
— Усі ці світи! — мовив Двоквіт. — Вони дивовижні!
Буйвітер щось буркнув собі під ніс і продовжив насторожено переміщатися по вцяткованій зірками кімнаті. Двоквіт підійшов до мудрованої астролябії, у центрі якої розташована вся Великоа’туїнсько-слоново-дискова система, викувана з міді та оздоблена крихітними коштовностями. Довкола неї кружляли зірки та планети на красивих срібних дротиках.
— Дивовижно! — повторив Двоквіт. Стіни прикрашали величезні гобелени зі смоляно-чорного оксамиту, на яких красувалися крихітні фосфоресцентні насіння перлин. Споглядаючи їхнє сяйво, прихожий неначе занурювався у подорож по міжгалактичному лимані. На різноманітних мольбертах стояли велетенські ескізи. Дивлячись із різних сторін Межтину можна помітити, що на них зображено Великого А’Туїна з ретельно окресленими лусками й кратерами. Двоквіт дивився на нього зі замисленим поглядом.
У той же час, Буйвітер глибоко непокоївся. Найбільше його турбували два костюми, що висіли на опорах посеред приміщення. Він стривожено обійшов їх навкруги.
На вигляд вони наче пошиті з тонкої білої шкіри. Крім того, костюми мали ремені, мідні патрубки та інші зовсім невідомі й підозрілі приладдя. Лосини були заправлені у високі чоботи з товстою підошвою, а рукави запхані у великі та гнучкі рукавиці. Найдивогляднішим серед усього були великі мідні шоломи, які, вочевидь, фіксувалися на важких обручах довкола шиї. Вони, мабуть, зовсім не годилися для захисту — найпростіша шпага з легкістю розколола б їх, навіть якщо б не поцілила в ті сміховинні маленькі скляні віконечка попереду. На верхівках шоломів настовбурчувалися гребені білих пір’їнок, які лише псували зовнішній вигляд.
У Буйвітра з’явилися невтішні проблиски підозр стосовно цих костюмів.
Попереду стояв стіл, вкритий небесними мапами і клаптями пергаментів, розписаних цифрами. Буйвітер дійшов висновку, що кому б не належали ці костюми (за винятком безталанних моряків, які могли випадково потрапити сюди; їх не слід враховувати) — вони готові відчайдушно відправитись туди, де ще не ступала нога сміливців. Це викликало не тільки підозри, а й жахливе передчуття.
Він обернувся і побачив Двоквіта, на обличчі якого був такий вираз, немов йому щось спало на думку.
— Ні… — одразу випалив Буйвітер. Двоквіт не звернув уваги.
— Богиня говорила, що двох чоловіків відправлять за Край, — мовив Двоквіт з блиском в очах. — І пам’ятаєш, троль Тетіс казав, що для подорожі за Край потрібен певний захист? Крулійці винайшли його. Ці костюми — космічна броня.
— Як на мене, вони надто тісні, — швидко відказав Буйвітер і вхопив Двоквіта за руку. — Ходімо, нічого нам тут затримуватись…
— Чому ти завжди панікуєш? — обурливо запитав Двоквіт.
— Тому що все моє майбутнє життя щойно промайнуло перед очима, а виявилося не вельми довгим. Якщо у цю ж мить ти не рушиш, мені доведеться піти без тебе, адже будь-якої миті ти запропонуєш нам одягти…
Двері відчинились.
До кімнати увійшли двоє кремезних чоловіків, одягнені лиш у вовняні штанці. Один із них жваво витирався рушником. Чоловіки кивнули головою обом втікачам без жодного подиву.
Найвищий серед них усівся на лавку перед сидіннями, кивнув до Буйвітра і мовив:
— ?Tyo yur atl ho sooten gatrunen?
Буйвітер почувався дуже ніяково. Він вважав себе знавцем більшості західних мов Плаского світу, але цього разу вперше зіткнувся з крулійською мовою і не зрозумів ані слова. Хоча Двоквіт теж ні бельмеса не втямив з усього сказаного, це не спинило його зробити крок уперед і набрати в легені повітря.
Швидкість світла проходить через магічну ауру, яка оточує Плаский світ, доволі повільно, заледве швидше скорості звуку в менш частотних усесвітах. Та все ж таки, немає нічого швидшого за світло, за винятком, хіба що, Буйвітрового розуму в миті, як ось ця.
Він блискавично усвідомив, що турист зараз випробує свій особливий метод комунікації, себто говоритиме повільно та голосно рідною мовою.
Буйвітер вмить штурхнув ліктем назад, вибивши з Двоквіта подих. Коли турист підвів очі, чарівник, піймавши його болісний та здивований погляд, уявно витягнув язика і відрізав уявними ножицями.
Інший черепахонавт, — так найменували тих, хто скоро мав відправитися в подорож до Великої А’Туїн, — відірвав погляд від мап на столі та збентежено споглядав, що відбувається. Його мужнє та об’ємисте чоло зморщилося від спроби вичавити кілька слів.
— ?Hor yu latruin nor u? — промовив він.
Буйвітер усміхнувся, кивнув головою і штовхнув Двоквіта у бік черепахонавта. Помітивши, що великий мідний телескоп на столі привабив увагу туриста, він уявно зітхнув з полегшенням.
— !Sooten u! — звелів черепахонавт на лавці. Чаклун знову всміхнувся, кивнув, дістав з полиці великий мідний шолом і щосили обрушив на голову чоловіка. Той тихо зойкнув і повалився на підлогу.
Інший чоловік, налякано зробивши тільки крок, одразу ж звалився на свого товариша після невпевненого, але успішного удару Двоквіта телескопом.
Чарівник і турист поглянули один на одного поверх того бойовища.
— Ну, гаразд! — гаркнув Буйвітер. Він усвідомлював, що програв певну битву, але не розумів яку. — Можеш притримати свого язика. Хтось очікує, що ці хлопці одягнуть костюми і вийдуть за хвилину. Імовірно, вони гадали, що ми — слуги. Допоможи мені сховати їх за шторами, а потім ми, ми…
— Одягнемо костюми, — доповнив Двоквіт, підіймаючи другий шолом.
— Так, — погодився Буйвітер. — Я знав, лиш поглянувши на них, що у підсумку доведеться таки їх одягнути. Не питай, звідки — просто це найгірше з усього, що могло з нами статися.
— Ти ж сам казав, що нам жодним чином не втекти, — мовив приглушеним голосом Двоквіт, натягуючи костюм через голову. — Це краще, ніж бути принесеним у жертву.
— Тільки-но з’явиться нагода — дамо драпака, — мовив у відповідь Буйвітер. — І не вигадуй дурниць.
Він зі завзяттям запхав руку в костюм і стукнувся головою об шолом. У якусь мить йому здалося, що там, нагорі, хтось наглядає за ним.
— Дуже тобі дякую, — з гіркотою на серці мовив Буйвітер.
На самому краєчку країни та міста Крул містився великий напівкруглий амфітеатр з місцями для кількох десятків тисяч людей. Арена була напівкруглою лиш із тієї елеґантної причини, що стояла понад морем хмар, котре далеко внизу скипало над Закрайспадом. Зараз усі місця були зайняті. У натовпі вже наростав неспокій. Вони прибули подивитись подвійне жертвопринесення і на запуск великого бронзового космічного корабля. Жодна з подій досі не відбулася.
Верховний астроном покликав керівника запуску.
— Ну? — мовив він, наповнюючи дві короткі літери повним лексиконом злості та погрози. Керівник запуску зблід.
— Жодних новин, пане, — повідомив той і додав, ледь усміхаючись, — окрім того, що Вашій Вельможності буде приємно знати, що Ґарартра одужав.
— Це факт, про котрий він може пожалкувати, — мовив верховний астроном.
— Так, пане.
— Скільки ще маємо часу?
Керівник поглянув на сонце, що стрімко сходило.
— Тридцять хвилин, Ваша Вельможносте. Після цього Крул обернеться геть від хвоста Великого А’Туїна і «Мужній мандрівник» буде приречений піти штопором у поміжпанцирне провалля. Я вже налаштував автоматичне керування, тож...
— Добре, добре, — сказав верховний астроном, махаючи, аби той ішов собі. — Запуск повинен відбутися. Звісно ж, продовжуйте пильнувати за причалом. Коли ту кляту парочку впіймають, я особисто матиму величезне задоволення власноручно їх стратити.
— Так, пане. Емм...
Верховний астроном нахмурився.
— Що іще хочеш сказати, чоловіче?
Керівник ковтнув слину. Усе це було вельми несправедливо до нього, він був радше практичним чарівником, аніж дипломатом, і саме тому дехто з мудрішими мізками постарався, щоби саме він повідомив ту новину.
— Якесь чудовисько виринуло з моря й нападає на кораблі в порту, — повідомив він. — Щойно звідти прибув посланець.
— Велике чудовисько? — спитав верховний астроном.
— Не дуже, та кажуть, що вельми люте, пане.
Володар Крулу та Межтину подумав хвильку, а тоді знизав плечима.
— Море повне чудовиськ, — промовив він. — Це одна з його суттєвих ознак. Розберіться з ним. І ще одне, керівнику запуску…
— Так, пане?
— Якщо мене й надалі сердитимуть, то пригадайте, що принести в жертву мають двох людей. Я можу розщедритися і збільшити це число.
— Так, пане. — Керівник запуску задріботів геть, радий зникнути з-перед очей володаря.
«Мужній мандрівник», нарешті не пуста бронзова шкаралупа, котру виліпили кілька днів тому, спочивав у своїй колисці на верхівці дерев’яної вежі посеред арени. Перед ним тяглася донизу залізна дорога в напрямку Краю, де на кілька кроків раптово здіймалася вгору.
Покійний Дактилос Золотоокий, котрий спроектував як пусковий майданчик, так і самого «Мужнього мандрівника», заявляв, що цей останній штрих був потрібен, аби корабель не зачепився за жоден камінь на своєму довгому спуску. Можливо, також було чистою випадковістю те, що через оцей маленький горбочок на шляху, корабель мав підстрибнути, немов лосось і засяяти театрально на сонці, перш ніж зникнути в морі хмар.
На краю арени почулися звуки фанфар. З’явилася почесна варта черепахонавтів, викликаючи бурхливі овації натовпу. Тоді на світло ступили самі дослідники в білих костюмах.
Верховний астроном одразу же втямив, що тут щось не так. Наприклад, герої завжди ходили певним чином. Вони однозначно не шкандибали, а один із черепахонавтів безперечно шкандибав.
Рев усього люду Крулу був оглушливим. Коли черепахонавти та їхня варта йшли ареною, минаючи безліч вівтарів, установлених для різноманітних чарівників і жерців багатьох сект Крулу, аби запевнити успішний запуск, верховний астроном спохмурнів. Доки група здолала половину шляху, його розум дійшов певного висновку. Доки черепахонавти стали біля підніжжя драбини, що вела до корабля — а чи було в них щось більше, аніж тінь невпевненості? — верховний астроном був на ногах, а його слова губилися серед гулу натовпу. Він випростав одну руку вперед, драматично розчепіривши пальці у традиційній заклинацькій манері, і будь-хто, знайомий із читанням по губах та стандартними текстами чарів, упізнав би вступні слова Летючого прокляття Весткейка, а тоді, не гаючись, утік геть.
Проте завершальні слова так і не були промовлені. Верховний астроном приголомшено повернувся, бо навколо великого аркового входу до арени зчинився гармидер. Вартові вибігали на світло, кидали зброю й поспіхом тікали поміж вівтарів чи стрибали через парапет на глядацькі місця.
Позаду них щось вигулькнуло і натовп навколо входу припинив нестримно радіти й почав тихо та цілеспрямовано вшиватися геть.
Те щось було невеликою купою морських водоростей, рухалося повільно, але з лиховісним відчуттям мети. Один із вартових здолав свій страх і, ставши перед істотою, метнув списа, котрий засів чітко посеред водоростей. Натовп зрадів, а тоді мертвотно стих, бо купа подалася вперед і повністю поглинула вартового.
Верховний астроном розвіяв напівзібрану форму знаменитого прокляття Весткейка різким змахом руки і швидко промовив слова одного з наймогутніших заклять у його репертуарі: Загадки пекельного запалювання.
Октариновий вогонь спіралями бігав навколо та поміж його пальців, доки він формував складну руну в повітрі й відправив її з криком та слідом блакитного диму у напрямку істоти.
Стався вельми насичений вибух і в чисте ранкове небо рвонув вогненний язик, сиплячи дорогою шматками водоростей, що палали. Хмара диму та пари на кілька хвилин приховала чудовисько, а коли прояснилося — купа зникла.
На плитах виднівся великий обпалений круг, проте у ньому все ще диміли залишки морських водоростей і рослин.
А в центрі кола була абсолютно звичайна, хіба дещо велика, дерев’яна скриня. Навіть не підсмалена. Хтось на дальньому боці арени засміявся, та цей звук різко урвався, коли скриня зіп’ялася на десятках того, що могло бути тільки ногами, і повернулася до верховного астронома. Зовсім звичайна, хіба дещо велика, дерев’яна скриня не мала обличчя, котрим могла би дивитися, але, безперечно, робила саме це. Абсолютно так само, як він це зрозумів, верховний астроном також із жахом збагнув, що ця зовсім нормальна коробка якимось неможливим чином звужувала очі.
Вона почала цілеспрямовано рухатись до нього. Він здригнувся.
— Маги! — крикнув він. — Де мої маги?
На арені з-за вівтарів та з-під лавок по виглядали зблідлі чоловіки. Один із відважніших, побачивши вираз обличчя верховного астронома, із тремтінням підняв руку та нашвидкуруч створив блискавицю. Вона прошипіла в напрямку скрині й ударила її, розносячи купу білих іскор.
То був сигнал для кожного чарівника, чаклуна і чародія Крулу з готовністю підстрибнути та під нажаханим поглядом їхнього володаря випустити перше закляття, котре у відчаї спало їм на думку. Чари крутились і свистіли в повітрі.
Незабаром скриня знову загубилась у хмарі чарівних часток, що з ревом огортала її покрученими тривожними формами. Свистіло закляття за закляттям. Полум’я та блискавиці усіх вісьмох кольорів яскраво вистрелювали з того, що вирувало тепер там, де була скриня.
Стільки магії не зосереджувалось в одному місці з часів Чарівницьких війн. Саме повітря хвилювалось та сяяло. Закляття відбивались від заклять, створюючи короткотривалі дикі закляття, чий нетривалий період напіврозпаду був дивним і неконтрольованим. Камені попід шаленою масою почали розколюватись і тріскати. Власне, один із них перетворився на щось, що краще не описувати, і відійшов до якогось небаченого виміру. Почали проявлятися інші дивні побічні ефекти. З того шквалу вилетіла злива олов’яних кубиків, які покотилися здутою долівкою, а моторошні постаті бурмотіли й заманювали; чотиристоронні трикутники та кола з двома кінцями з’являлись на мить, а тоді знову зникали в гучній ревучій вежі вільної чистої магії, котра закипала на розплавлених плитах і розносилась Крулом. Вже не мало значення, що більшість чарівників припинили чаклувати й утекли — ця штука тепер живилась потоком октаринових часток, яких завжди було густо біля Краю Диска. Повсюди на острові Крул будь-які чари тепер не вдавались, бо вся доступна мана цієї території була втягнута хмарою, котра вже мала чверть милі висоти й розвивалася формами, що не сприймались розумом; гідрофоби на своїх морських лінзах із криками розбилися у хвилях, чарівні зілля перетворилися просто у своїх флаконах на забруднену воду, чарівні мечі розплавились і скрапали зі своїх піхов.
Та ніщо з цього не завадило штуці в основі хмари, котра тепер яскраво сяяла завдяки потужності шторму навколо неї, рухатись повільним виваженим кроком у напрямку верховного астронома.
Буйвітер і Двоквіт зі захватом дивились на все це з укриття пускової вежі «Мужнього мандрівника». Почесна варта давно зникла, залишивши свою зброю розкиданою позаду.
— Що ж, — нарешті видихнув Двоквіт, — ось і Скриня. — Він зітхнув.
— Ти не повіриш, — мовив Буйвітер. — Груша премудра абсолютно невразлива до всіх відомих видів магії. Її створили, аби слідувала за тобою всюди. Тобто, коли помреш, потрапиш на Небеса, то принаймні матимеш чисту пару шкарпеток на тому світі. Та я ще не бажаю помирати, тож просто ходімо собі, гаразд?
— Куди? — запитав Двоквіт.
Буйвітер підняв арбалет і жменю болтів.
— Куди завгодно, аби не бути тут, — сказав.
— А як же Скриня?
— Не хвилюйся. Коли шторм використає усю доступну магію з околиці, то просто вщухне.