— Тобто?
— Ну, розумієте, з плином часу та подій наші монети стали дещо розбавленими. Вміст золота в монеті в середньому заледве чотири дванадцяті, а решту заповнюють сріблом, міддю...
— Що з того?
— Я сказав, що ця монета не така, як наші. Це чисте золото.
Коли Грубань поспіхом пішов, алхімік на якийсь час втупився поглядом у стелю, а потім вийняв малесенький шматок тонкого пергаменту, порився серед всячини на столі в пошуках ручки й написав дуже коротке невеличке повідомлення. Тоді він підійшов до своїх кліток із білими голубами, чорними півниками та іншими піддослідними тваринами. З однієї з кліток вийняв лискучого щура, запхнув пергамент до флакона, прикріпленого до задньої ноги, і відпустив тварину.
Вона мить пообнюхувала підлогу, а тоді зникла в дірі біля дальньої стіни. Приблизно в цей час досі неуспішна ворожка, що жила по інший бік кварталу, кинула оком у свою скляну кулю. У неї вирвався легенький крик, і за годину вона продала свої коштовності, різноманітне чарівне приладдя, більшість одягу та майже все інше майно, котре було би незручно перевозити найшвидшим конем, якого лише вона могла придбати. Той факт, що пізніше, коли її дім згорів дотла, сама вона загинула в раптовому зсуві в Морпоркських горах, доводить, що у Смерті також є почуття гумору.
Також приблизно в ту ж мить, як навчений щур зник у лабіринті ходів попід містом, пробираючися ними в безвідмовній покорі прадавньому інстинкту, патрицій Анх-Морпорка взяв до рук листи, принесені альбатросом цього ранку. Він знову задумливо поглянув на горішній з них і викликав головного шпигуна.
А в «Репнутому барабані» Буйвітер із роззявленим ротом слухав, що говорив Двоквіт.
— Тож я вирішив сам усе побачити, — казав чоловічок. — Вісім років збирав, он скільки часу. Та воно вартує кожного піврайну. Тобто, ось — я тут. В Анх-Морпорці. Прославленому в піснях і оповідях, маю на увазі. На вулицях, якими ступав Гемік Біломеч, Грун Варвар, Бравд Центроземець і Ласка... Знаєш, усе саме так, як я уявляв.
На обличчі Буйвітра застигла маска глибокого жаху.
— Я просто не міг більше витримати у Бес-Пеларґіку, — безтурботно продовжував Двоквіт. — Цілий день сидіти за столом, додавати стовпчики цифр, а після того всього лише пенсія світить... Де ж тут романтика? Двоквіте, подумав я, зараз або ніколи. Чому маєш тільки слухати оповіді? Ти можеш туди поїхати. Настав час припинити блукати доками, слухаючи розповіді моряків. Тож я уклав розмовник і придбав собі місце на наступному кораблі до Брунатних островів.
— Без охорони? — пробурмотів Буйвітер.
— Без. А навіщо? Що я маю такого, що варто красти?
Буйвітер кашлянув:
— У тебе є... мм... золото, — сказав він.
— Менше двох тисяч райну. Ледь вистачає, щоби прожити місяць чи два. Удома, тобто. Гадаю, тут цього може вистачити трішки надовше.
— Чи райну — це одна з тих великих золотих монет? — спитав Буйвітер.
— Так, — Двоквіт із хвилюванням поглянув на чарівника поверх своїх дивних зорових скелець. — Ти гадаєш, двох тисяч вистачить?
— Егггге, — прохрипів Буйвітер. — Тобто, так, вистачить.
— Добре.
— Гм. В Аґатійській імперії всі такі багаті, як ти?
— Я? Багатий? Та хай би тобі добре було, чого ти так вирішив? Я лише бідний конторський службовець! — і потім додав: — Гадаєш, я забагато заплатив шинкареві?
— Мм... Він би задовольнився й меншою сумою, — зізнався Буйвітер.
— Ага. Наступного разу матиму на увазі. Розумію, що багато ще треба дізнатися. Мені дещо спало на думку. Буйвітре, чи ти погодишся бути найнятим у ролі, не знаю, можливо, слово «провідник» підійде до ситуації? Гадаю, я зможу платити тобі райну щодня.
Буйвітер розтулив рота, щоби відповісти, та відчув, як слова скупчилися в горлі й не хочуть виходити у світ, який стрімко втрачав глузд. Двоквіт зашарівся.
— Я образив тебе, — сказав він. — Безглуздо було робити таку пропозицію професіоналу на кшталт тебе. Безсумнівно, безліч проектів чекають твоєї уваги... Однозначно, якась висока магія...
— Ні, — ледь чутно промовив Буйвітер. — Зараз немає. Райну, кажеш? Щодня? Кожного дня?
— Гадаю, за цих треба збільшити платню до півтора райну на день. Та ще всі кишенькові витрати, звісно ж.
Чарівник прийняв величну позу:
— Це мені підійде, — сказав. — Чудово.
Двоквіт дістав зі свого гаманця якийсь великий круглий золотий предмет, подивився на нього, а тоді повернув назад. Буйвітер навіть не встиг його добре роздивитися.
— Гадаю, — мовив турист, — мені тепер треба трохи поспати. Дорога була довгою. А потім, можливо, ти би повернувся за полудня й ми б оглянули місто.
— Авжеж.
— Тоді будь такий добрий і попроси шинкаря, щоби він відвів мене до моєї кімнати.
Буйвітер так і зробив, і споглядав, як схвильований Грубань, поспіхом прибігши з якоїсь задньої кімнати, провадить гостя по дерев’яних сходах за шинквасом вгору. За кілька секунд Скриня підійнялася й попрямувала за ними. Тоді чарівник поглянув на шість великих монет у своїй руці. Двоквіт наполягав, аби оплатити перші чотири дні наперед. Г’ю кивнув і підбадьорливо усміхнувся.
Чарівник огризнувся до нього.
У часи учнівства Буйвітер ніколи не отримував високих оцінок з передбачення, але зараз звивини його мозку пульсували і яскраве майбутнє постало перед його очима чітко, мовби викарбуване. Між плечима засвербіло. Він знав, що розумним вчинком зараз було би придбати коня. Це би мав бути швидкий кінь, і дорогий. Але з іншого боку, Буйвітер не міг пригадати нікого з відомих йому торговців кіньми, котрий був би настільки багатий, аби видати решту із майже унції золота.
А тоді, звісно ж, інші п’ять монет допомогли б йому розпочати якусь корисну діяльність десь на безпечній відстані, скажімо, двісті миль. Так вчинити було б розумно.
Проте що би сталося з Двоквітом, повністю самим у місті, де навіть таргани безпомилково відчували золото? Треба бути справжнім негідником, аби його покинути.
Патрицій Анх-Морпорка всміхнувся, та лише ротом.
— Центрова брама, кажеш? — пробурмотів він.
Капітан варти хвацько віддав честь:
— Так, пане. Нам довелося застрелити коня, щоби він зупинився.
— А це прямою стежкою приводить тебе сюди, — сказав патрицій, дивлячись на Буйвітра згори вниз. — І що ти можеш сказати у свій захист?
Ходили чутки, що в палаці патриція було ціле крило писарів, котрі день за днем звіряли й оновлювали всю інформацію, зібрану витончено організованою шпигунською системою їхнього пана. Буйвітер у цьому не сумнівався. Він кинув оком на балкон, що тягнувся уздовж однієї зі стін приймальні. Рвучкий біг, спритний стрибок — стрімкий град арбалетних стріл. Чарівник здригнувся. Патрицій підтримував свої підборіддя обцяцькованою перснями рукою і маленькими холодними очима-намистинками роздивлявся Буйвітра.
— Погляньмо, — мовив він. — Порушення присяги, крадіжка коня, збування фальшивих грошей... Так, гадаю, тебе чекає Арена, Буйвітре.
Це було занадто.
— Я не крав коня! Я чесно його придбав!
— За фальшиві гроші. Фактично, це крадіжка.
— Але ці райну з чистого золота!
— Райну? — патрицій покрутив одну з них у своїх товстих пальцях. — То так вони звуться? Як цікаво. Та, як ти зазначив, вони не такі самі, як долари...
— Ну, звичайно, що не...
— А, отже, ти зізнаєшся?
Буйвітер розтулив рота, щоби відповісти, але передумав і знову стулив його.
— Саме так. Та й разом із цим усім, звісно, є моральна образа через боягузливу зраду відвідувача наших берегів. Соромся, Буйвітре! — патрицій недбало махнув рукою. Вартові позаду чарівника відступили, а їхній капітан зробив кілька кроків праворуч. Буйвітер раптом відчув себе дуже самотнім.
Кажуть, що коли має померти чарівник, по нього приходить сам Смерть (замість делегувати це завдання комусь із підлеглих на кшталт Мору чи Голоду, як воно зазвичай буває). Буйвітер схвильовано роздивлявся навколо в пошуках високої постаті в чорному (чарівники, навіть невдалі, на додаток до паличок і гостроверхих капелюхів мають у очицях малюсінькі октаґони, що дозволяють їм бачити в октарині, основній барві, усі інші барви є її блідими тінями, що досягають меж звичайного чотиривимірного простору. Кажуть, що це дещо сяйливий зелено-жовтий пурпур).
То в кутку замайоріла тінь?
— Авжеж, — сказав патрицій, — я міг би змилосердитись.
Тінь зникла. Буйвітер подивився вгору з виразом шаленої надії на обличчі.
— Так? — промовив.
Патрицій знову махнув рукою. Чарівник побачив, що вартові покинули кімнату. Залишений на самоті з правителем подвійного міста, він волів би, щоби вони повернулись.
— Підійди ближче, Буйвітре, — сказав патрицій. Він вказав на миску зі смаколиками, що стояла на оніксовому столику біля трону. — Бажаєш кристалізовану медузу? Ні?
— Мм, — озвався той, — Ні.
— Хочу, щоби ти дуже уважно послухав те, що я зараз скажу, — люб’язно мовив патрицій, — інакше помреш. Цікавим чином. За певний час. Прошу, перестань так крутитися. Оскільки ти є якимось трішки чарівником, то знаєш, що ми живемо на поверхні світу, котрий має форму, так би мовити, диска? І що начебто існує, далеко в бік краю, континент, котрий хоч і є невеликим, але за масою дорівнює всім землям цього півкола? І так є тому, що згідно з прадавньою легендою, він увесь зроблений із золота?
Буйвітер кивнув. Хто не чув про Противажний континент? Дехто з моряків навіть вірив у ті дитячі казки та відпливав на його пошуки. Звісно, повертались вони або з порожніми руками, або не верталися зовсім. Мабуть, зї’джені велетенськими черепахами, як вважали більш серйозні мореплавці. Бо, звісно ж, Противажний континент був нічим іншим, як лиш солярним міфом.
— Він, безперечно, існує, — сказав патрицій. — Хоч і не зроблений зі золота, але це правда, що золото там — вельми поширений метал. Більшість його маси складають величезні поклади октирону глибоко в корі. Отже, буде очевидно для гострого розуму на кшталт твого, що існування Противажного континенту є смертельною загрозою для всього нашого народу... — він зупинився, дивлячись на Буйвітра з роззявленим ротом. Зітхнув. Тоді мовив:
— Ти загубив хід моїх думок?
— Тее-еге, — промовив Буйвітер. Він ковтнув слину й облизав губи. — Тобто, ні. Тобто... ну, золото...
— Розумію, — лагідно мовив патрицій. — Ти, ймовірно, вважаєш, що було би чудово вирушити на Противажний континент і повернутися з кораблем, повним золота?
Буйвітер мав відчуття, що потрапляє в якусь пастку.
— Так, — зважився він.
— А якби кожен на берегах Круглого моря мав би власну гору золота? Чи було би це добре? Що сталося би? Добре подумай.
Чарівник насупив брови. Поміркував.
— Ми всі були би багатими?
Емоційний спад після його слів вказав на те, що він не вгадав.
— Можу також тобі сказати, Буйвітре, що існують певні зв’язки між володарями Круглого моря та імператором Аґатійської імперії, як прийнято казати, — продовжував патрицій. — Вони вельми обмежені. Між нами мало спільного. У нас немає нічого, що потрібно їм, а в них немає нічого, що ми могли би собі дозволити. Це стара імперія, Буйвітре. Стара, хитра, жорстока і дуже-дуже багата. Тож ми обмінюємось братніми побажаннями альбатросовою поштою. Та й то нечасто.
Один такий лист прибув цього ранку. Схоже, підданий імператора надумав відвідати наше місто. Здається, він хоче пооглядати його. Мабуть, тільки шаленець згодився би перетерпіти всі біди подорожі через Впередній океан, аби лише подивитися на що-небудь. Проте він прибув сьогодні вранці. Міг зустріти великого героя, або ж найхитрішого зі злодіїв, або ж якогось мудрого великого вченого. А зустрів тебе. Найняв провідником. Ти будеш провідником, Буйвітре, для цього споглядача, цього Двоквіта. І подбаєш про те, щоби він повернувся додому з хорошими враженнями про нашу невеличку батьківщину. Що скажеш на це?
— Еее.... Дякую, пане, — нещасно вимовив Буйвітер.
— Є й інша причина, авжеж. Була би трагедія, якби з нашим маленьким відвідувачем сталося щось негоже. Наприклад, якби він помер. То був би жах. Жах для всього нашого краю, бо Аґатійська імперія дбає про своїх громадян і може, безперечно, знищити нас умить. За одну мить. І це було би жахливо й для тебе, Буйвітре, бо за ті тижні, що би лишились до прибуття здоровецького флоту імперських найманців, певні мої прислужники узялися би за твою персону, сподіваючись, що капітани месників вгамують свій гнів, коли побачать твоє все ще живе тіло. Є закляття, котрі можуть не дати життю піти з тіла, хай би яке воно було понівечене, і... Бачу по твоєму обличчю, що до тебе починає доходити.
— Еге.
— Перепрошую?
— Так, пане. Я... еее... подбаю про це... тобто, я постараюся, щоби... тобто, ну, я спробую припильнувати його й не дозволю, аби щось нашкодило йому.
«А після того піду печений лід продавати», — гірко додав він подумки.
— Пречудово! Я так розумію, що ви з Двоквітом уже маєте прекрасні відносини. Бездоганний початок! Коли він безпечно повернеться на свою батьківщину, я не залишу тебе без подяки. Я, ймовірно, навіть зніму з тебе всі звинувачення. Дякую, Буйвітре. Можеш іти.
Буйвітер вирішив не просити повернути його п’ять райну й обережно позадкував.
— Ой, і ще одне, — сказав патрицій, коли чарівник намацував клямку.
— Так, пане? — він відповів, а душа йому збігла в п’яти.
— Я певний, що ти й мріяти не будеш, аби покинути свої обов’язки та втекти з міста. Ти здаєшся мені міською людиною. Але можеш бути певний, що володарі інших міст будуть повідомлені про цю ситуацію ще до сутінку.
— Запевняю, що таке мені навіть на думку не спадало, пане.
— Справді? Тоді на твоєму місці я подав би на своє обличчя в суд за наклеп.
Буйвітер стрімголов побіг до «Репнутого барабана» і якраз зіштовхнувся з чоловіком, що хутко виходив звідти назадгузь. Поспіх незнайомця частково пояснювався списом у його грудях. Він голосно прохрипів і впав мертвісінький до ніг чаклуна. Буйвітер заглянув за двері й різко відсмикнувся, бо повз нього, ніби куріпка повз гніздо, пролетіла важка сокира. Це, мабуть, був просто випадковий кидок, як з’ясувалося з другого обережного погляду. У темному ж приміщенні «Барабана» вирувала гаряча бійка, і доволі таки немаленька, а третій і довший погляд підтвердив — на смерть. Буйвітер ухилився, коли повз пролетів стілець і розбився на протилежному боці вулиці.
Чарівник пірнув усередину.
На ньому була темна мантія, котра ще більше потемніла через постійне носіння й нерегулярне прання. У бурхливій темряві ніхто й не закмітив невиразну постать, що ковзала від столу до столу. Якоїсь миті один боєць заточився й наступив на щось, наче на пальці. Одразу за щиколоток щось уп’ялося, наче чиїсь зуби. Він пронизливо заверещав і втратив пильність. Цієї миті було достатньо для меча, яким замахнувся спантеличений опонент, аби проштрикнути його.
Чудернацько згорблений Буйвітер перебігом дістався сходів, посмоктуючи свою забиту руку. Аж ось арбалетна стріла влучила у балюстраду над ним і він зойкнув. Подолав сходи на одному диханні, постійно очікуючи наступного, більш прицільного пострілу.
Нагорі в коридорі захеканий чарівник випростався і побачив, що підлога перед ним встелена тілами. Великий чорнобородий чоловік із закривавленим мечем у руці тягнувся до клямки дверей.
— Гей! — скрикнув Буйвітер.
Чоловік обернувся і майже не вагаючись витяг із пояса на грудях короткого метального ножа та жбурнув його. Буйвітер присів. Позаду нього почувся скрик — арбалетник, цілячись для пострілу, впустив зброю та схопився за горло.
Здоровило вже сягав по інший ніж. Буйвітер несамовито роззирнувся, а тоді, навмання імпровізуючи, став у чарівницьку позу.
Закинув руку назад і:
— Асоніті! Кьорухал! Беазлеблор!
Чоловік завагався, його очі неспокійно заметалися з боку в бік, чекаючи, коли чарів. Щойно бородань дійшов висновку, що нічого не буде, як Буйвітер вихором пронісся проходом і блискавично копнув його в пах. Доки той кричав і хапався за болюче місце, чарівник прочинив двері, плигнув усередину, щільно зачинив їх за собою та притулився всім тілом до них, важко дихаючи.
Тут була тиша. Ось Двоквіт, що мирно спить на ліжку. А ось, за якихось півкроку від ліжка, Скриня.