Барва чарів - Терри Пратчетт 4 стр.


Буйвітер ступив кілька кроків — жадібність його мовби на шнурку тягнула. Скриня стояла відчинена. Усередині були сумки, і в одній з них він помітив блиск золота. На мить жадоба здолала обережність і чарівник з осторогою простягнув руку... Та який сенс? І так не вдасться насолодитися цими грішми. Він неохоче забрав руку і здивувався, зауваживши невелике дрижання відчиненої ляди скрині. Хіба вона трохи не порухалася, немов від сильного вітру?

Буйвітер поглянув на свої пальці, а тоді на ляду. Вона виглядала важкою й була обшита латунними стрічками. Зараз ляда начебто не рухалася. Який іще вітер?

— Буйвітре!

Двоквіт зістрибнув із ліжка. Чарівник відсахнувся, викривляючи обличчя в усмішці.

— Мій любий друже, саме вчасно! Ми лише пообідаємо, і я певний, що після цього ти маєш прекрасну програму на решту дня.

— Це чудово, — глибоко дихнув Буйвітер. — Слухай, — мовив він з відчаєм у голосі, — поїмо деінде. Унизу відбулась невелика бійка.

— Бійка у корчмі? Чому ти не розбудив мене?

— Ну, розумієш, я... Що?

— Я гадав, що чітко висловився зранку, Буйвітре. Я хочу побачити справжнє морпоркське життя — ринок рабів, Діру розпусти, Храм божків, Спілку жебраків... і справжню бійку в корчмі.

У голосі Двоквіта з’явилась невеличка нотка недовір’я.

— Вони ж бувають у вас, так? Ну знаєш, люди гойдаються на люстрах, двобої на столах, таке, у що завжди потрапляють Грун Варвар та Ласка. Розумієш — щось запальне.

Буйвітер важко опустився на ліжко.

— Ти хочеш побачити бійку? — сказав він.

— Так. Що тут такого?

— Для початку, у ній страждають люди.

— Ой, я не казав, що нам обов’язково вплутуватися в бійку. Я тільки хочу її побачити, та й усе. І когось із ваших відомих героїв. Вони ж у вас є, чи не так? Чи це лише портові балачки?

Чарівник був приголомшений — Двоквіт уже ледь не благав.

— О так. Вони в нас безперечно є, — швидко промовив Буйвітер. Він їх уявив, та відразу скис від цієї думки.

Усі герої Круглого моря рано чи пізно проходили крізь брами Анх-Морпорка. Більшість із них були з варварських племен побіля замерзлого Центру, котрі немовби тільки те й робили, що постачали героїв. Майже всі вони мали кустарні чарівні мечі, чиї неприглушені гармоніки в астральному плані зводили нанівець будь-які делікатні експерименти у практичному чарівництві на багато миль навколо, та з цього приводу Буйвітер не мав нічого проти них. Він розумів, що з чарами йому не по дорозі, тому його не хвилювало те, що сама лиш присутність героя біля міської брами змушувала реторти вибухати, а демонів — матеріалізуватися по всьому Чарівницькому кварталі. Ні, що йому не подобалось у героях — це те, що вони зазвичай суїцидально похмурі, коли тверезі, та вбивчо шалені, коли п’яні. А ще їх було надмірно багато. Декотрі найбільш відомі пригодницькі місцини біля міста в сезон були воістину втіленням галасу та ґвалту. Говорили про те, щоб організувати там чергу.

Буйвітер потер носа. Єдині герої, для котрих він мав час — то були Бравд і Ласка, котрі зараз поза містом, а також Грун Варвар, за стандартами Центру ледь не професор, адже міг думати й не ворушити губами одночасно. Казали, що Грун блукав десь у впередньому напрямку.

— Слухай, — нарешті сказав чарівник. — Тобі коли-небудь стрічався варвар?

Двоквіт покрутив головою.

— Цього я й боявся, — мовив Буйвітер. — Що ж, вони...

З вулиці долинув тупіт бігу, а тоді свіжий рев з нижнього поверху. За цим почулася колотнеча на сходах. Буйвітер не встиг як слід і з думками зібратися, щоби шугонути до вікна, як двері блискавично відчинилися навстіж. Проте замість очікуваного засліпленого жадобою шаленця, на нього дивилося круглясте червоне обличчя сержанта варти. Він знову полегшено зітхнув. Авжеж. Варта завжди була обережною щодо того, аби не втручатися надто рано до бійки, доки ситуація не зміниться на їхню користь. Ця робота давала пенсію і приваблювала обережних, розважливих людей.

Сержант похмуро зиркнув на Буйвітра, а тоді з цікавістю поглянув на Двоквіта.

— То тут усе добре? — промовив він.

— Ой, чудово, — сказав Буйвітер. — Вас трохи затримали, так?

Сержант його проігнорував.

— Це той іноземець? — запитав він.

— Ми саме йшли, — швидко мовив Буйвітер і перейшов на тробську: — Двоквіте, гадаю, нам варто пообідати деінде. Я знаю місця.

Він вийшов у коридор так упевнено, як лише зміг. Двоквіт пішов за ним, і кілька секунд по тому почулось, як сержант задихається, а скриня з тріском зачинила ляду, встала, потягнулась і почимчикувала за ними.

Вартові виволікували тіла з нижнього приміщення. Не вижив ніхто. Варта про це подбала, давши достатньо часу, щоб утекти через бічний хід — чудовий компроміс між обережністю та справедливістю, вигідний обом сторонам.

— Хто всі ці люди? — спитав Двоквіт.

— Ой, ну, знаєш... Просто собі люди, — відповів Буйвітер. І не встиг зупинитись, як якась частина його мозку, котрій нічого було робити, заволоділа його ротом і додала: — Герої, власне.

— Справді?

Коли одна нога вже в сірій міазмі Г’рулу, набагато легше вступити й другою та здатися, аніж далі борсатися. Буйвітер дав собі волю.

— Так, оцей он там — то Фріґ Сильнорукий, а оце Чорний Зенел...

— А Грун Варвар тут? — мовив Двоквіт, нетерпляче озираючись. Буйвітер глибоко вдихнув.

— Ось він позаду нас, — відповів він.

Грандіозність цієї брехні була настільки значною, що її відголоски поширились одним із нижчих астральних світів через ріку аж до Чарівницького кварталу, а там набрали несамовитої швидкості від здоровенної хвилі сили, котра завжди там висіла, та несамовито відбилися через Кругле море. Один із відголосків дістався самого Груна, що якраз високо в Кадерацьких горах на ненадійному виступі бився з купкою ґнолів, і на мить завдав йому незрозумілого дискомфорту. Тим часом Двоквіт широко відчинив Скриню й поспіхом виймав важкого чорного куба.

— Це фантастично, — промовив він. — Вдома ніколи мені не повірять.

— Про що це він? — зі сумнівом сказав сержант.

— Він тішиться, що ви нас врятували, — відповів Буйвітер. Він кинув оком на чорну коробку, очікуючи, що вона вибухне чи почне видавати дивні музичні звуки.

— А, — сказав сержант. Він також витріщався на коробку.

Двоквіт радісно їм усміхнувся.

— Я хотів би записати цю подію, — сказав він. — Будь ласка, чи не міг би попросити їх усіх стати біля вікна? Це буде дуже швиденько. І... мм... Буйвітре...

— Так?

Двоквіт став навшпиньки і прошепотів:

— Тобі ж відомо, що це таке, правда?

Буйвітер свердлив поглядом коробку. Вона мала кругле скляне око, що виступало з одного боку, і важіль з іншого.

— Не зовсім, — відповів він.

— Це пристрій для швидкого виготовлення картин, — сказав Двоквіт. — Нещодавній винахід. Я ним вельми пишаюся, але... ну... гадаю, що ці панове не... Ну, тобто, вони можуть... не виявити бажання допомогти. Можеш їм це пояснити? Звісно ж, я відшкодую їм витрачений час.

— У нього є коробулька з демоном усередині, котрий малює картини, — коротко мовив Буйвітер. — Робіть, що каже цей шаленець, і він дасть вам золота.

Вартові схвильовано всміхнулись.

— Я хотів би тебе також мати на картині. Не соромся.

Двоквіт вийняв золотий диск, котрий Буйвітер бачив раніше, на мить примружився до нього, пробурмотів: «Тридцять секунд повинно вистачити», а тоді весело сказав:

— Усміхніться, будь ласка!

— Усміхніться, — прохрипів Буйвітер. У пуделку щось задзижчало.

— Добре.

Високо над диском летів другий альбатрос; власне, так високо, що його малюсінькі шалені помаранчеві очі могли бачити весь світ та велике, мерехтливе, всеохопне Кругле море. До його ноги була прив’язана жовта капсула з повідомленням. Далеко внизу, невидимий у хмарах, спокійно махаючи крилами, повертався додому птах, що приніс попереднє повідомлення патрицію Анх-Морпорка.

Буйвітер зачудовано дивився на маленький скляний квадрат. Ось він — маленька постать, в ідеальних кольорах, стоїть перед групою вартових, обличчя котрих застигли з роззявленими ротами та жахом в очах. Безмовний гул переляку розійшовся вусебіч, коли всі перехилилися через його плече, щоби поглянути на картину.

Широко всміхаючись, Двоквіт дістав жменю менших монет, чверть-райну, як зрозумів тепер Буйвітер. Іноземець підморгнув чарівнику.

— Коли я зупинявся на Брунатних островах, у мене були схожі проблеми, — він промовив. — Вони вважали, що образопис краде частку їхніх душ. Кумедно, чи не так?

— Еге, — вимовив Буйвітер, а тоді, бо цього навряд було достатньо для підтримання розмови, додав: — Але то не дуже схоже на мене.

— Ним легко користуватися, — сказав Двоквіт, не зважаючи на його слова. — Поглянь, усе, що треба — натиснути оцю кнопку. Образопис зробить решту. Отже, я стану ось тут біля Груна, а ти роби картину.

Золото втихомирило чоловіків так, як лише золото це може, і Буйвітер півхвилини по тому вже здивовано тримав маленький скляний портрет Двоквіта з великим зазубреним мечем у руках і такою усмішкою, немов усі його мрії здійснилися.

Вони обідали у невеликій їдальні біля Латунного мосту, а скриня спочивала під столиком. Їжа та вино, набагато кращі за те, чим зазвичай частувався Буйвітер, неабияк допомогли йому розслабитися. Він подумав, що справи йдуть не дуже погано. Трохи винахідливості та спритного розуму — це все, що потрібно.

Двоквіт, здавалось, теж про щось думав. Замислено дивлячись у свій келих з вином, він сказав:

— Я так розумію, бійки в шинках тут доволі звичне явище?

— Ой, вельми.

— Безперечно, рухомість та устаткування, буває, руйнується?

— Рухо... а, розумію. Ти маєш на увазі лавки й таке інше. Так, гадаю, що так.

— Це, мабуть, сильно засмучує шинкарів.

— Я ніколи насправді про це не думав. Гадаю, це один із ризиків такої роботи.

Двоквіт замислився.

— Можливо, я би допоміг із цим, — мовив він. — Ризики — це моя робота. От ця їжа трохи жирна, чи не так?

— Ти ж казав, що хочеш скуштувати типової морпоркської їжі, — відповів Буйвітер. — Що там було про ризики?

— Ой, мені про них усе відомо. Це ж моя робота.

— Здається, ти саме це й казав. Я одразу й не повірив.

— Та я сам не ризикую. Мабуть, найбільш бентежна річ, котра зі мною сталася — це коли я перевернув чорнильницю. Я оцінюю ризики. День за днем. Чи знаєш, які шанси того, що загориться дім у Бес-Пеларґіку в районі Червоного трикутника? П’ятсот тридцять вісім до одного. Я це розрахував, — додав він із ноткою гордості.

— Для… — Буйвітер спробував придушити відрижку, — ... для чого? ’Репрошую. — Він налив собі ще вина.

— Для… — Двоквіт зупинився. — Я не можу це сказати тробською, навряд чи тробці мають відповідне слово. Нашою мовою ми звемо це… — він вимовив набір чудернацьких складів.

— Страх-у-ванні, — повторив Буйвітер. — Смішне слово. Шо це таке?

— Ну, скажімо, у тебе є корабель, завантажений злитками золота, наприклад. Він може потрапити в шторм або його можуть захопити пірати. Ти не хочеш, аби це сталося, тож береш страх-у-вальний по-ліс. Ґрунтуючись на записах про погоду й піратство за крайні двадцять років, я визначаю шанс того, що вантаж пропаде, а тоді трохи додаю, відтак ти дещо платиш мені згідно з цим шансом...

— … і тим трішки… — мовив Буйвітер, серйозно помахуючи пальцем.

— А тоді, якщо вантаж втрачено, я це компенсую.

— Копесюєш?

— Виплачую тобі вартість вантажу, — терпляче сказав Двоквіт.

— О, я зрозумів. Це як битись об заклад, еге ж?

— Заклад? Гадаю, можна й так сказати.

— І ти заробляєш гроші цим страхом-у-ванні?

— Авжеж, воно пропонує повернення вкладень.

Огорнутий теплим жовтуватим сяйвом вина, Буйвітер спробував подумати про страх-у-ванні в межах мислення кругломорців.

— Здається, я не дуже розумію той страх-у-ванні, — твердо сказав він, ліниво спостерігаючи, як обертається світ. — От чари... Чари я розумію.

Двоквіт усміхнувся.

— Чари — то одне, а відбитий-звук-підземних-духів — то зовсім інше, — промовив він.

— Га?

— Що?

— Те смішне слово, яке ти використав, — нетерпляче сказав Буйвітер.

— Відбитий-звук-підземних-духів?

— Ніколи про це не чув.

Двоквіт спробував пояснити.

Буйвітер спробував зрозуміти.

За довгою післяобідньою прогулянкою вони йшли містом у впередньому напрямку від ріки. Двоквіт чимчикував попереду, на його шиї висіла дивна малюнкова коробка, а Буйвітер шкандибав позаду, час від часу попхикуючи, та мацав, чи на місці його голова. За ними йшли й інші. У місті, де привселюдні страти, дуелі, бійки, чарівницькі ворожнечі та дивні події ставалися ледь не щодня, жителі відточили професію невинного спостерігача до досконалості. Усі до одного вони були надзвичайно вмілими роззявами. У будь-якому разі Двоквіт задоволено робив зняток за знятком, де були зображені люди за, як він казав, побутовою діяльністю, та й оскільки при цьому завжди змінювала руки чверть-райну «за їхні клопоти», хвостик радісних та щасливих новоспечених багатіїв із нетрів невзабарі ходив за ним на той випадок, якщо цей шаленець вибухне фонтаном золота.

У храмі Семирукого Сека поквапне скликання жерців та майстрів ритуальної пересадки сердець погодилося, що статуя Сека сто п’ядей заввишки взагалі надто священна, щоби робити з неї чарівне зображення, та виплата двох райну змусила їх несподівано вирішити, що, можливо, Він не такий уже й святий.

Подовжені відвідини «Діри розпусти» залишили після себе декілька барвистих та повчальних зображень, частину з котрих Буйвітер собі заховав для докладнішого розгляду пізніше на самоті. Коли в його голові трохи проясніло, він почав серйозно розмірковувати про те, як працює образопис. Навіть чарівник-невдаха знав, що деякі матерії чутливі до світла. Можливо, ті скляні пластинки оброблювалися якимось чарівним процесом, що заморожував світло, котре проходило крізь них, ну, або щось на кшталт того. Буйвітер часто підозрював, що десь є щось, що краще за магію. Він зазвичай розчаровувався.

Проте невдовзі він за будь-якої нагоди користувався тією коробочкою. Двоквіт залюбки це дозволяв, адже таким чином міг з’являтися на власних картинах. Саме тепер Буйвітер помітив дещо дивне. Це пуделко надавало власнику якусь таку владу, що всі, стоячи перед гіпнотичним скляним оком, покірно виконували найрізноманітніші команди стосовно пози та виразу обличчя.

Лихо сталося саме тоді, коли він якраз по вуха поринув у цей процес на площі Зламаних Місяців. Двоквіт позував біля розгубленого продавця оберегів, а натовп новоявлених шанувальників спостерігав за ним із цікавістю на той випадок, якщо він учинить щось неймовірно шалене.

Буйвітер став на одне коліно, аби вийшло краще зображення, і натиснув на чарівний важіль.

Коробка промовила:

— Нічого не вийде. У мене скінчився рожевий.

Досі непомітні двері відчинилися прямо перед його очима. Маленький, зелений, усіяний жахливими бородавками гуманоїд висунувся назовні, тицьнув пальцем в уквітчану кольорами палітру в пазуристій руці й загукав.

— Нема рожевого, бачиш? — кричав гомункул. — Даремно натискати на важіль, коли немає рожевого! Якщо хотів рожевого, то не треба було стільки дівульок знімкувати! Відтепер усе однобарвне, друзяко. Ясно?

— Ясно. Так, безперечно, — відповів Буйвітер. У темному закутку маленької коробочки нібито виднівся мольберт, а також малюсіньке незастелене ліжечко. Він сподівався, що йому привиділося.

— Отже, ми розуміємо одне одного, — промовило чортеня й зачинило двері. Буйвітру здалося, що він почув приглушене буркотіння і ще як стілець тягнуть по підлозі.

— Двоквіте… — почав було він і подивився вгору.

Двоквіт зник. Доки Буйвітер вдивлявся в натовп, відчуваючи, як колючий жах підіймається по хребту, раптом щось легенько штрикнуло його в поперек.

Назад Дальше