— Повернися без поспіху, — мовив холодний голос. — Або попрощайся з нирками.
Натовп споглядав із цікавістю. Цей день видався вельми непоганим.
Буйвітер повільно розвернувся, відчуваючи, що кінчик леза зачіпає його ребра. На іншому боці меча він упізнав Стрена Візеля — злодія, жорстокого мечника, невдоволеного кандидата на звання найгіршої людини у світі.
— Привіт, — ледь промовив чарівник. За кілька кроків звідси він зауважив декількох неприємних чоловіків, що підняли ляду скрині й радісно тицяли пальцями на мішки зі золотом. Візель усміхнувся. Це зробило його пошрамоване обличчя ще гіршим.
— Я тебе знаю, — промовив він. — Чарівник-невдаха. Що це таке?
Буйвітер помітив, що віко скрині легенько тряслося, хоч вітру й не було. І він досі тримав малюнкову коробку.
— Це? Воно робить картини, — бадьоро мовив Буйвітер. — Гей, а притримай-но цю усмішку, ага? — Він швидко відійшов назад і спрямував коробку на Візеля.
На мить Візель завагався.
— Що? — пробурмотів.
— Добре є, от саме так і стій… — сказав Буйвітер.
Злодій зробив паузу, тоді гаркнув і замахнувся мечем.
Щось тріснуло і пролунало двійко жахливих криків, на котрі Буйвітер не оглядався, боячись тих страхітливих речей, котрі міг би побачити, а коли Візель пошукав його поглядом, чарівник уже був на іншому краю площі та далі прискорювався.
Альбатрос опускався широкими повільними змахами, що завершилися незграбним вихором з пір’я і глухим ударом, коли той важко приземлився на помості в пташиному саду патриція.
Птахолюб, мліючи на сонечку та зовсім не очікуючи ще одного повідомлення здалеку так швидко після ранкового, зірвався на ноги й подивився вгору. Кілька хвиль по тому він уже квапився коридорами палацу, тримаючи капсулу з повідомленням і — через необачність, викликаній несподіванкою — припадаючи губами до неприємної рани від дзьоба на тильній стороні долоні.
Буйвітер мчав униз алеєю, не звертаючи увагу на сердиті крики з малюнкової коробки, та здолав високу стіну; його зношена мантія розвівалася, мов пір’я розкуйовдженої галки. Він приземлився у дворі перед магазином килимів, порозкидавши товар і покупців, пірнув крізь бічний вихід, сиплячи перепрошеннями, ковзнув униз іншою алеєю та зупинився, ледь утримуючи рівновагу, саме як мав бездумно влетіти до Анху.
Кажуть, що є містичні ріки — одна крапля з них може забрати людське життя. З огляду на своє заплутане русло між здвоєними містами Анх міг би бути однією з них.
Віддалік крики люті тепер звучали з пронизливою ноткою жаху. Буйвітер відчайдушно роззирався в пошуках човна, або ж поручня на крутій стіні з будь-якого боку.
Він був у пастці.
Мимоволі в думках зринуло Закляття. Мабуть, неправдою буде сказати, що він його вивчив; це воно вивчило його. Той випадок став причиною його виключення з Невидимого університету, бо він побився об заклад і, доки університетський бібліотекар був заклопотаний іншим, наважився розгорнути сторінки останнього власного ґримуару творця, «Октаво»... Закляття вистрибнуло зі сторінки й миттєво заглибилося в його свідомість, звідки навіть всі таланти факультету медицини одночасно не змогли його витягти. Також вони не мали змоги визначити, котре саме із заклять це було, окрім як те, що це одне з восьми основних заклять, котрі хитромудро перепліталися з матерією самого простору й часу.
Відтоді в миті недоброго самопочуття Буйвітра, або ж особливо в час небезпеки, воно проявляло деяку тривожну схильність — намагалося змусити промовити себе. Чарівник зціпив зуби, та перший склад усе ж проліз крізь кутик рота. Ліва рука самовільно здійнялася, а чарівна сила закрутила його колами, вивільняючи октаринові іскри...
Скриня пришкандибала з-за рогу, сотні її колін рухалися, немов шпинделі. Буйвітер здивовано роззявився. Закляття згинуло, так і залишившись непроказаним. Схоже, ящикові не зашкодив ані візерунчастий килим, що недбало був накинутий поверх нього, ані злодій, що звисав з віка на одній руці. Це був у вельми прямому сенсі мертвий вантаж. Далі на кришці були залишки двох пальців невідомого власника.
Скриня зупинилася за кілька кроків від чарівника і, повагавшись мить, підібрала ніжки. Буйвітер не бачив на ній очей, але все одно був упевнений, що вона пильно дивиться на нього. Чогось очікуючи.
— Киш, — ледь чутно промовив чарівник.
Скриня не поворухнулась, однак ляда зі скрипом прочинилася, звільняючи мертвого злодія.
Буйвітер згадав про золото.
Ймовірно, у скрині мав бути господар. За відсутності Двоквіта вона пристала до нього?
Приплив відступав і виднілися уламки, що за якихось сто кроків звідси пливли за течією в жовтуватому післяобідньому світлі в напрямку річкової брами. Дати мертвому злодію до них приєднатися було справою однієї миті. Навіть якщо його пізніше знайдуть, це навряд чи викличе яку-небудь реакцію. Та й акули в Анху звикли до постійних і ґрунтовних трапез.
Буйвітер дивився, як тіло віддаляється, й обдумував свій наступний крок. Скриня, ймовірно, зможе плисти. Усе, що йому потрібно було зробити — це зачекати до сутінку, а тоді податися собі разом із відпливом. Далі за течією було безліч диких місцин, де він би міг зійти на берег, а тоді... Ну, якщо патрицій справді розіслав про нього вість, тоді зміна одягу та гоління мали би владнати цю проблему. У будь-якому разі існували інші землі, а він мав дар до мов. Хай-но він лише дістанеться Химери чи Ґоніму, чи Екалпону, тоді вже й півтузіня армій не зможуть його повернути. А потім — багатство, затишок, безпека...
Була, звісно ж, проблема з Двоквітом.
Буйвітер собі дозволив на мить засумувати.
— Могло бути гірше, — сказав він наостанок. —То міг бути я.
Рухнувшись, він відчув, що його мантія нібито за щось зачепилася. Витягнувши шию, він побачив, що за край мантії міцно вхопилася ляда Скрині.
— А, Ґорфал, — вдоволено сказав патрицій. — Заходь. Сідай. Може, тебе на зацукровану морську зірку розчавити?
— Я у Вашому розпорядженні, пане, — спокійно відповів старий. — Залиште, можливо, на консервовані голкошкірі.
Патрицій знизав плечима і вказав на сувій, що лежав на столі.
— Прочитай це, — сказав він.
Ґорфал узяв пергамент і ледь підняв одну брову, коли побачив знайомий знак Золотої Імперії. Якусь хвилину він мовчки читав, а тоді перевернув сувій, щоби придивитися до печатки на звороті.
— Відомо, що ти вивчав імперські справи, — сказав патрицій. — Ти можеш оце пояснити?
— Стосовно справ Імперії, то знання полягає не так у тому, щоби відмічати окремі події, як у тому, аби вивчати певний склад розуму, — відповів старий дипломат. — Цей лист доволі цікавий, але нічого незвичного в ньому немає.
— Нині вранці імператор дав наказ... — патрицій дозволив собі нахмуритися. — Дав мені наказ, Ґорфале, захищати цього Двоквіта. А тепер, схоже, я маю його вбити. Тебе це не дивує?
— Ні. Імператор просто хлопчисько. Він ідеаліст. Затятий. Бог для свого народу. Цей післяобідній лист, якщо лиш я не помиляюся, прийшов від Дев’яти Обертальних Дзеркал, великого візира. Він постарів за час служби в кількох імператорів. Вони для нього як необхідний, але дратівливий чинник успішного керування імперією. Він не любить неординарності. Імперія була збудована саме на впорядкованості. Ось його бачення.
— Починаю розуміти… — сказав патрицій.
— Аякже, — посміхнувся в бороду Ґорфал. — Цей мандрівник — неординарність. Прислухавшись до бажань свого володаря, Дев’ять Обертальних Дзеркал міг, на моє переконання, дати свої розпорядження з тією метою, щоб один мандрівник не повернувся додому й так, можливо, не приніс недугу невдоволення. Імперія любить, аби люди були там, де їм призначено. Тож тим більше вигідно, якщо цей Двоквіт пропаде в якійсь варварській землі. Тобто тут, пане.
— І що порадиш? — мовив патрицій.
Ґорфал знизав плечима.
— Просто нічого не робити. Проблеми вирішаться самі собою. Хоча, — задумливо почухав він вухо, — можливо, Спілка вбивць…?
— О, так, — сказав патрицій. — Спілка вбивць. Хто зараз у них головує?
— Злорф М’якоступ, пане.
— Погомони з ним, гаразд?
— Аякже, пане.
Патрицій кивнув. Те все було для нього, наче полегшення. Він погоджувався з Дев’ятьма Обертальними Дзеркалами: життя й так складне, людям слід бути там, де їм призначено.
Над Пласким світом сяяли яскраві сузір’я. Торговці один за одним зачиняли свої крамниці, а кишенькові крадії, злодії, шльондри, фокусники, рецидивісти та кватирники якраз прокидалися і снідали. Чарівники взялися до своїх багатовимірних справ. Побачили нині сходження двох могутніх планет — і вже над Чарівницьким кварталом аж задиміло від поспішних заклинань.
— Слухай, — сказав Буйвітер, — так нічого не вийде.
Він повільно просувався боком. Скриня невідступно рухалася за ним, погрожуючи напіввідчиненим віком. Буйвітер коротко подумав про відчайдушний рятівний стрибок. Віко очікувально клацнуло. Так чи інакше, сказав він собі завмираючи в серці, та бісова штука однаково піде за ним далі. У неї був упертий вигляд. Навіть якщо йому вдасться добути коня, то мав велику підозру, що й у такому разі Скриня буде йти за ним своїм ходом. Безкінечно. Перепливаючи ріки й океани. Повільно наздоганяючи його щоночі, тоді як сам він буде змушений зупинятися, щоби поспати. А тоді, по кількох роках, у якомусь чужоземному місті він одного разу почує, як до нього наближаються сотні малесеньких ніжок…
— Ти не до того чіпляєшся! — простогнав Буйвітер. — Я не винен! Я його не викрадав!
Скриня злегка посунулася вперед. Тепер між річкою та п’ятами чарівника залишалася тільки вузенька смужка брудного пірса. Проблиск передбачливості сказав йому, що скриня плаває швидше, ніж він. Буйвітер намагався не уявляти, як він буде тонути в Анху.
— Вона ж не зупиниться, доки ти не здасися, — безцеремонно озвався дрібний голосок.
Буйвітер глянув на образопис, який і досі висів у нього на шиї. Його дверцята були відчинені, а зсередини визирав гомункул, який курив люльку й весело спостерігав за тим, що відбувається.
— Хоч тебе зі собою заберу, — процідив крізь зуби Буйвітер.
Чортик вийняв з рота люльку.
— Що ти сказав? — перепитав він.
— Сказав, що тебе зі собою заберу, трясця!
— Та будь ласка. — Чортик промовисто поплескав бік коробки: — Побачимо, хто перший потоне.
Скриня позіхнула й підсунулася ще на дрібку ближче.
— Ну, гаразд, — дратівливо сказав Буйвітер. — Але мусиш дати мені час подумати.
Скриня повільно відступила. Буйвітер обережно перебрався на порівняно безпечну ділянку і всівся спиною до стіни. Через річку сяяли вогні міста Анх.
— Ти ж чарівник, — промовив чортик-малювальник. — Ти вигадаєш, як його знайти.
— Не дуже я чарівник, на жаль.
— Можна просто кидатися на всіх поспіль і перетворювати їх на хробаків, — підбадьорливо додав чортик не звертаючи увагу на останнє зауваження.
— Ні. Перетворення на тварин — заклинання восьмого рівня. Я ж навіть не довчився. Знаю лиш одне заклинання.
— Ну, і вистачить.
— Навряд, — безнадійно промовив Буйвітер.
— А що воно робить?
— Не можу тобі сказати. Узагалі не хочу про це говорити. Але якщо відверто, — зітхнув він, — жодне заклинання не дає великої користі. Потрібно три місяці, щоби відкласти в пам’яті бодай найпростіше, а потім, коли ти ним скористався, бух! — і нема його. Ось що тупо в магії взагалі. Витрачаєш спершу двадцять років на те, щоби вивчити заклинання, яке приносить тобі до спальні голих дівчат, а потім ти вже настільки отруєний ртутними випарами і сліпий від читання старих ґриморій, що навіть не пам’ятаєш, що далі робити.
— Я про таке й не думав, — сказав чортик.
— Слухай… недобре все це. Коли Двоквіт сказав, що в імперії є ліпший вид магії, то я подумав… подумав…
Чортик очікувально подивився на нього. Буйвітер лайнувся.
— Ну, якщо вже так хочеш знати, то я гадав, що він має на увазі не чари. Не такі ж.
— А на що ти сподівався?
Буйвітер похнюпився.
— Не знаю, — сказав він. — На кращий підхід, мабуть. Щось мудре. Якби… блискавку припрягти абощо.
Чортик кинув на нього лагідний, але жалісливий погляд.
— Блискавки — це списи, які шпурляють грозові велетні, коли б’ються між собою, — м’яко промовив він. — Відомий метеорологічний факт. Блискавку тут ніяк не запряжеш.
— Знаю, — нещасним тоном відповів Буйвітер. — То, звісно, і є недоліком цього аргументу.
Чортик кивнув і зник у глибині образописа. За кілька хвилин Буйвітер відчув запах смаженого бочка. Коли вже несила було терпіти спазми в шлунку, затарабанив по коробочці. Чортик з’явився знову.
— Я міркував над твоїми словами, — сказав він, перш ніж Буйвітер устиг розтулити рота. — Навіть якби ти зміг запрягти блискавку, як змусиш її слухатися упряжі?
— Що ти таке варнякаєш?
— Про блискавку. Вона ж рухається лише вгору і вниз. Тобі ж треба, щоби вона рухалася поземо, а не вгору-вниз. У будь-якому разі вона, мабуть, пропалить упряж.
— Та чхати на блискавку! Як я можу думати на порожній шлунок?
— То поїж чогось. Логічно ж.
— Як? Щойно зарухаюся, як той клятий ящик наставляє на мене свої завіси!
Скриня ж, наче за командою, широко роззявилася.
— Бач?
— Вона не збирається тебе кусати, — сказав чортик. — У ній є їжа. Яка їй користь із тебе голодного?
Буйвітер зазирнув у темну схованку Скрині. Поміж купи коробочок та мішечків золота там і справді було кілька пляшок та щось загорнуте в просякнутий олією папір. Цинічно засміявшись, чарівник понипав закинутим пірсом і нарешті знайшов шматок деревини потрібної довжини. Якомога делікатніше він устромив його між днищем і віком та й вийняв один із пласких пакунків. У них були галети, які виявилися твердими, мов діамантове дерево.
— А хай тобі грець, — пробурмотів Буйвітер хапаючись за зуби.
— То дорожні травні галети капітана Восьмипантера, — озвався чортик з отвору у своїй коробці. — Урятували не одне життя в морі, що правда — то правда.
— Ну аякже. Їх використовують як пліт чи просто кидають ними в акул і дивляться, як ті тонуть? А в пляшках що? Отрута?
— Вода.
— Але ж тут скрізь є вода! Нащо йому везти зі собою воду?
— Через довіру.
— Довіру?
— Так. Ось чого він не мав, до тутешньої води. Розумієш?
Буйвітер відкоркував пляшку. Рідина в ній цілком могла бути водою. Ніяка на смак, без жодних ознак життя.
— Ні смаку, ні запаху, — пробурмотів чарівник. Скриня тихенько скрипнула привертаючи до себе увагу. З лінивим виразом умисної загрози вона повільно зачинила віко, розкришивши при цьому імпровізований клин, як простий сухар.
— Гаразд, гаразд, — сказав Буйвітер. — Я думаю.
Імор мешкав у похиленій вежі на розі Паморозної вулиці й Морозного провулку. Була північ, і самотній охоронець, прихилившись у тіні, дивився на сполучені планети та знічев’я гадав собі, які зміни в його долі вони провіщають.
Почувся тихесенький звук, немовби комар гикнув.
Охоронець провів поглядом по безлюдній вулиці й раптом зауважив у грязюці за кілька кроків від себе щось, що відбивало місячне сяйво. Він підняв ту річ. Під світлом місяця блиснуло золото. Ошелешений охоронець різко увібрав у себе повітря, та так голосно, що цей звук ледь не відлунив вулицею.
І знову почувся тихенький звук, і ще одна монета покотилася в рів на іншому боці вулиці.
Доки той її підбирав, неподалік гулькнула й закружляла ще одна. Чоловік пригадав собі, як казали, що золото утворюється з кристалізованого сяйва зірок. Досі йому не вірилось, що така важка річ, як золото, могла справді падати з неба.
Коли він підійшов до входу в протилежний провулок, дзенькнуло ще кілька. Золота ще було в торбі — його там було ще до біса — і Буйвітер з усією силою гепнув охоронця тією торбою по голові.
Коли чоловік очуняв, то перше, що побачив, це шалені очі чарівника, який загрозливо спрямував до його шиї меч. А в темряві щось стиснуло ногу.