— Захопливо, правда ж? — пролунав голос прямісінько біля його вуха.
Унизу злодії, убивці, тролі й торговці — усі майже одночасно зрозуміли, що перебувають у кімнаті, підлога якої підступно всипана золотими монетами, а серед грізних фігур у напівтемряві є щось неймовірно жахливе. Усі як один кинулися до дверей, але в кожного було своє уявлення, де вони розташовані.
Понад тим безладом угор Буйвітер витріщився на Двоквіта.
— Це ти відрізав люстру?— прошипів він.
— Так.
— Як ти тут опинився?
— Я подумав, що краще мені не плутатись під ногами.
Буйвітер задумався. Йому нічого було відповісти.
Двовквіт додав:
— Справжнє бойовище! Ще краще, ніж усе, що я собі уявляв! Гадаєш, треба їм подякувати? Чи це все ти влаштував?
Чарівник незворушно глянув на нього.
— Гадаю, нам треба спуститись униз, — сказав він глухо. — Усі розбіглися.
Він потягнув Двоквіта через засмічену підлогу вгору сходами. Коли вони вихопилися, ніч уже добігала кінця. Ще зоріло кілька зірок, але місяць уже заходив, а докрайово виднілось слабке сіре світіння. Однак головне — вулиця була безлюдна.
Буйвітер принюхався.
— Відчуваєш запах оливи? — запитав він.
Із тіні враз з’явився Візель і підніжкою збив його з ніг.
На горішній сходинці підвалу Грубань став навколішки й намацав коробку зі сірниками. Вона була вогка.
— Я вб’ю цього котяру,— пробурмотів він і навпомацки почав шукати інші сірники, які зазвичай лежали на відкосі край дверей. Їх там не було. Грубань вилаявся.
У повітрі біля нього повис запалений ґнотик.
— ОСЬ, ВІЗЬМИ.
— Дякую,— відповів Грубань.
— ТА НЕМА ЗА ЩО.
Грубань приготувався кинути ґніт униз. Його рука застигла в повітрі. Він глянув на вогник і нахмурився. Тоді підняв його, щоб освітити приміщення. Ґніт не давав багато світла, але освітив постать у темряві...
— О, ні, — видихнув Грубань.
— О ТАК, — відповів Смерть.
Буйвітер покотився.
Мигцем він подумав, що Візель проткне його на місці. Але все було ще гірше. Візель чекав, доки Буйвітер підведеться.
— Бачу, маєш меча, чарівнику, — спокійно мовив він. — Сподіваюсь, ти піднімешся і покажеш, як вправно ним користуєшся.
Буйвітер якомога повільніше піднявся й витягнув з-за паска свій короткий меч, котрий відібрав ув охоронця декілька годин — мов сто років — тому. То була коротка тупа пародія, як порівняти з тонкою, як волосинка, рапірою Візеля.
— Але я не вмію битись мечем, — застогнав чарівник.
— То й добре.
— А ти знаєш, що чарівника неможливо вбити холодною зброєю? — розпачливо сказав Буйвітер.
Візель холодно всміхнувся.
— Чув. Із нетерпінням чекаю, щоби перевірити це.
Він зробив випад. Буйвітер якимсь щастям відбив атаку, від шоку відсмикнув руку, так випадково відбивши й другий удар, а третій — простромив йому робу на рівні серця.
Щось дзенькнуло.
Переможний крик застряг у горлі Візеля. Він висмикнув меча і знову тицьнув ним у чарівника, який задерев’янів від жаху та відчуття провини. Знову пролунав дзвін, і з роздертої мантії чарівника посипалися золоті монети.
— То в тебе золото тече замість крові? — прошипів Візель. — Цікаво, а у твоїй кудлатій борідці ти також наховав монет, паскуднику?
Тільки-но він замахнувся для останнього удару, неясна заграва, що розросталася у дверях «Репнутого барабану», замиготіла, потьмяніла і виверглася ревучою вогняною кулею, яка рознесла стіни, підкинула дах на сто кроків у повітря, прориваючись через нього та випльовуючи розпечені до червоного шматки черепиці.
Візель очманіло втупився в шалене полум’я. А чарівник пірнув під озброєну руку злодія, потягнувши за собою свій меч та при цьому описав ним таку напрочуд незграбну дугу, що вдарив супротивника ефесом і зброя вилетіла Буйвітру з рук. Під дощем з іскор та спломенілих крапель оливи Візель сягнув і вхопив Буйвітра руками за шию, опускаючи його долі.
— Це все ти! — прокричав він. — Ти і твій клятий ящик.
Його великий палець намацав трахею чарівника. «Ось і все, — подумав Буйвітер. — Куди б я не відправився, там не буде гірше, ніж тут…»
— Перепрошую, — сказав Двоквіт.
Буйвітер відчув послаблення хапки. Візель помаленьку піднімався з виразом абсолютної ненависті на обличчі.
На чарівника посипалися жаринки. Він швиденько обтрусився й підвівся. Двоквіт стояв позаду Візеля і вістрям його ж власного, гострого, як шило, клинка торкався спини злодюжки. Буйвітер примружився. Він покопирсався в мантії і витягнув щось, затиснуте в кулаці.
— Не рухайся, — мовив він.
— Я все правильно роблю? — стривожився Двоквіт.
— Він каже, що лише один рух — і він проткне твою печінку, — вільно переклав Буйвітер.
— Сумніваюся — сказав Візель.
— Закладемось?
— Ні!
Тільки-но Візель сіпнувся, щоб обернутися до туриста, Буйвітер раптово кинувся вперед і зарядив злодієві в щелепу. Той здивовано поглянув і тихо повалився в бруд.
Чарівник розтиснув кулак, що нив від удару, і валик золотих монет вислизнув з його тремтячих пальців.
Поглянув на лежачого злодія.
— Так тобі й треба, — видихнув він.
Чарівник закинув голову догори і загорланив, бо йому за комір потрапили жаринки. Полум’я уже перекинулось на дахи протилежного боку вулиці. Люди навколо поспіхом викидали свої пожитки через вікна та рятували коней із задимлених стаєнь. Ще один вибух із розпеченого вулкану, яким став «Барабан», відправив у політ над головами цілий мармуровий камін.
— Назадні ворота найближче звідси! — Буйвітер перекричав гуркіт балок, що валилися. — Бігом!
Незважаючи на пручання Двоквіта, маг схопив його за руку й потягнув за собою вулицею.
— Моя скриня!
— До біса скриню. Постій тут ще трохи і відправишся туди, де вже нічого не буде потрібно. Гайда! — закричав Буйвітер.
Вони проштовхувались крізь натовп переляканих людей, які квапилися покинути це місце. Чарівник жадібно ковтав холодне ранкове повітря. Щось непокоїло його.
— Адже всі свічки загасли, — промовив він. — Як же тоді спалахнув «Барабан»?
— Не знаю, — простогнав Двоквіт. — Це жахливо, Буйвітре. Ми ще й так добре поладнали.
Буйвітер від здивування різко зупинився, що аж якийсь утікач налетів на нього і відскочив, сиплячи прокльони.
— Поладнали?
— Так, чудові парубки. Я гадав, що мова може стати перепоною, але вони так прагнули, щоби я приєднався до них, не хотіли чути жодних відмовок… Я ще подумав, які приязні люди…
Буйвітер вже розтулив рота, аби заперечити йому, але одразу збагнув, що не знає з чого почати.
— Це стане ударом для старого Грубаня, — продовжив Двоквіт. — Усе ж він був мудрим. У мене зберігся той райну, який він заплатив як страхову премію.
Буйвітер не знав, що означає слово «премія», але швидко второпав, про що мова.
— Ти робив страх-у-ванні для «Барабана»? — спитав він. — Ти заклався з Грубанем на те, що будівля не загориться?
— Саме так. Стандартна сума. Двісті райну. А чого ти питаєш?
Буйвітер обернувся й глянув на полум’я, яке підбиралося все ближче, і поміркував, скільки Анх-Морпорку можна було би купити за двісті райну. Досить великий шмат міста, вочевидь. Та лиш не тепер, коли полум’я пожирає все… Він глипнув на туриста...
— Ти… — почав він, шукаючи в пам’яті найгірше слово в тробській мові; проте щасливі маленькі тробійці не вміли міцно лаятись.
— Ти, — повторив він. Ще хтось поспіхом налетів на нього, ледь не зачепивши лезом, що стирчало. Тут замордоханий Буйвітер зірвався.
— Ах ти ж (той, хто з мідним кільцем у носі стоїть у тазику на вершині гори Раруаруа під час сильної грози та кричить, що Алоура, богиня блискавок, схожа на хворобливо покручений корінь улоруа!)
— Я ПРОСТО РОБЛЮ СВОЮ РОБОТУ, — відповіла постать відходячи.
Кожне слово падало, як важелезна мармурова плита; окрім того Буйвітер був упевнений, що він єдиний, хто чує їх.
Він знову схопив Двоквіта.
— Забираймося звідси! — запропонував він.
Один цікавий побічний ефект пожежі в Анх-Морпорку, пов’язаний із полісом страх-у-ванні, залишив місто через зруйнований дах «Репнутого барабана». Гаряче повітря піднесло його високо в атмосферу Плаского світу, а приземлило за кілька днів та кілька тисяч миль на кущик улоруа на Тробських островах. Прості, життєрадісні острів’яни згодом стали поклонятися йому, як богу, потішаючи тим своїх більш витончених сусідів. На диво кілька наступних років дощі та врожай були надзвичайно щедрі, унаслідок цього на острів була відправлена дослідницька група факультету дрібних релігій Невидимого університету. Їхній висновок був передбачуваний.
Вогонь на крилах вітру посувався з «Барабана» швидше за людину. Дерев’яна конструкція Назадніх воріт вже палала, коли Буйвітер, із розпашілим від полум’я та вкритим бульбашками обличчям, дістався до них. На ту мить він і Двоквіт вже були верхи — роздобути коней не становило проблеми. Хитрий торговець попросив за них у п’ятдесят разів більше вартості, та так і остовпів із роззявленим ротом, коли йому в руку втиснули у тисячу разів більше.
Вони проїхали браму саме тоді, коли перші колоди впали, вибухнувши іскрами. Морпорк уже був полум’яним казаном.
Доки галопували залитою червоним світлом дорогою, Буйвітер спозирнув на свого супутника, котрий саме з усіх сил намагався навчитися їхати верхи.
Хай йому грець, подумалось. Він живий! І я теж. Хто б міг подумати? Може, щось і є в цьому відбитому-звуці-підземних-духів? Важка фраза. Буйвітер намагався скласти язика, щоби вимовити грубі склади цього слова рідною мовою Двоквіта.
— Ехо гномика? — спробував він. — Еко-номіка?
Оце воно. Це звучало так, як треба.
Від останнього охопленого полум’ям району міста, декількасот кроків униз за течією, навдивовижу прямокутний і, очевидно, вельми залитий водою об’єкт торкнувся болота на назадньому березі. У нього миттєво з’явилося безліч ніжок і він задряпався нагору.
Виволокшись на верх берега, Скриня — закіптюжена, заляпана та дуже-дуже зла — струснулась і зібралася. Тоді жвавою риссю подалася геть, а маленький і неймовірно бридкий бісик, умостившись на ляді, з цікавістю споглядав краєвиди.
Бравд зиркнув на Ласку й підняв брови.
— Ось і все, — мовив Буйвітер. — Скриня наздогнала нас, не питай мене, як. Чи є ще трохи вина?
Ласка взяв до рук порожній бурдюк.
— Гадаю, на нині тобі вина достатньо, — відповів він.
Чоло Бравда зморщилося.
— Золото є золото, — нарешті вимовив він. — Як може людина, що має багато золота, вважати себе бідною? Ти або багатий, або бідний. Це здоровий глузд...
Буйвітер гикнув. Йому було вельми важко дотримуватися здорового глузду.
— Ну, — сказав він, — думаю, що… тобто суть у тому… Ну, ви чули про октирон?
Двійко пригодників кивнули. Дивний веселковий метал був майже настільки ж цінним у землях навколо Круглого моря, як груша премудра, і таким же рідкісним. Власник голки, зробленої з октирону, ніколи не загубиться, адже вона завжди вказує на центр Плаского світу, оскільки вельми чутлива до магічного поля диску; також вона дивовижно зашиває шкарпетки.
— Так от, я маю на увазі… розумієте… золото теж має щось на кшталт магічного поля. Такі собі фінансові чари. Ехо гномика, — Буйвітер захихотів.
Ласка встав і потягнувся. Сонце вже давно зійшло, а місто під ними було вкрите туманами й повне смердючих випарів. А ще золота, подумав він. Навіть житель Морпорка за крок від смерті покинув би свої скарби, щоби врятувати власну шкуру. Час іти.
Маленький чоловік, званий Двоквітом, здавалося, спав. Ласка поглянув на нього згори вниз і похитав головою.
— Місто чекає, так чи інакше, — мовив він. — Дякую за цікаву оповідь, чарівниче. Що робитимеш тепер?
Він зиркнув на Скриню, котра миттєво позадкувала й клацнула до нього лядою.
— Ну, зараз жоден корабель не відпливає з міста, — всміхнувся Буйвітер. — Гадаю, ми поїдемо прибережним шляхом до Квірма. Розумієте, я повинен за ним наглядати. Але подивіться, мені це не вдалося...
— Авжеж, авжеж, — заспокійливо сказав Ласка. Він розвернувся і застрибнув у сідло коня, котрого тримав Бравд. Зовсім скоро двійко героїв під хмарою здавалися тільки цятками, що прямували вниз до чорного, як вуглина, міста.
Буйвітер збараніло втупився на лежачого туриста. На двох лежачих туристів. Приблудна думка, що подорожувала вимірами в пошуках розуму, до якого можна пристати, влізла до мозку чарівника, доки той перебував у такому дещо беззахисному стані.
— От і ще добряча халепа, у котру ти мене втягнув, — простогнав він і заточився.
— Божевільний, — мовив Ласка.
Бравд, що галопував кілька кроків позаду, кивнув.
— Усі чарівники такими стають, — відповів він. — Це від випарів ртуті. Мозок відмирає. А ще гриби.
— Проте... — сказав його товариш. Він дістав із туніки золотий диск на короткому ланцюжку. Бравд підняв брови.
— Чарівник сказав, що маленький чоловічок мав при собі якийсь золотий диск, що показував час, — промовив Ласка.
— Пробуджуєш свою жадібність, друзяко? Ти завжди був пречудовим злодієм, Ласко.
— Так, — скромно погодився Ласка. Він торкнувся кнопки на краю диска і той умить відчинився.
Малюсіньке чортеня, ув’язнене всередині, подивилося вгору зі своєї малесенької рахівниці й нахмурилося.
— Ще десять хвилин до восьмої години, — гаркнуло воно. Кришка з тріском зачинилася, ледь не вдаривши по пальцях Ласку...
Із прокльоном чоловік жбурнув визначальника часу далеко у верес, де він, схоже, вдарився бо камінь. У будь-якому разі коробочка розламалася; яскраво спалахнув октарин і запахло сіркою, а істота зникала у той демонічний вимір, котрий звала домом.
— Навіщо ти це зробив? — запитав Бравд, котрий був надто далеко, аби почути слова.
— Що зробив? — відповів Ласка. — Я нічого не робив. Взагалі нічого не сталося. Уперед — ми марнуємо нагоду!
Бравд кивнув. Разом вони підбатожили своїх коней і поквапилися в напрямку давнього Анха та чесних зачарувань.
Втілення Вісімки
Пролог
У Пласкому світі можна стати свідком набагато захопливіших краєвидів, ніж у тих світах, які збудували Творці з меншою долею уяви, але більш здібні до механіки. Хоча сонце диска є лише невеличким супутником на орбіті, а його протуберанці не вельми більші за крокетні обручі, цей незначний недолік потрібно розглядати в порівнянні з неймовірним видовищем Великої черепахи А’туїн, на чиєму прадавньому і вкритому метеорами панцирі й лежить диск. Інколи, у своїй повільній подорожі берегами вічності, Вона повертає здоровенну голову, щоби клацнути зубами комету, що пролітає повз.
Та, мабуть, найбільш захопливий краєвид із усіх — якби лиш більшість розумів, стикаючись із неохопною безмірністю А’туїн, не відмовлялась у це вірити — це безмежний Закрайспад, де моря диска невпинно вихлюпуються через Край у космос. Або ж Крайвеселка, восьмибарвна світоохопна веселка, що висить у туманному повітрі над Закрайспадом. Восьмим кольором є октарин, спричинений ефектом розсіювання сильного сонячного проміння на потужному магічному полі.
Або, може, знову ж таки, найвеличнішим краєвидом є Центр. Там крізь хмари здіймається шпиль зеленої криги заввишки десять миль, а на його вершечку тримається Дунманіфестин, оселя богів Диску. Самі боги, незважаючи на велич світу внизу, рідко вдоволені. Принизливо знати, що ти є богом світу, котрий існує лише тому, що кожна крива неймовірностей повинна мати завершення; особливо, коли можеш заглядати в інші виміри й бачити світи, Творці котрих мали більше механічного вміння, ніж уяви. Тож не дивно, що боги Диску проводять більше часу за суперечками, аніж у всезнанні.