Саме цього дня Сліпий Іо, котрий завдяки постійній пильності був очільником богів, сидів опершись підборіддям на руку і дивися на ігрову дошку, що лежала перед ним на столі з червоного мармуру. Сліпий Іо своє ім’я отримав за те, що на місці його очиць була лише пуста шкіра. Його очі, котрих у нього було неймовірно багато, провадили напівсамостійне життя. Декілька з них саме висіли над столом.
Ігровою дошкою була дбайливо вирізьблена мапа Плаского світу, розділена на квадрати. Декотрі квадрати займали чудово вироблені фігури. Людина тут упізнала би, наприклад, у двох із них подоби Бравда та Ласки. Інші символізували ще інших героїв та звитяжців, яких на Диску було більш, ніж достатньо. Отож, грали Іо, бог-крокодил Офлер, бог легких вітерців Зефірус, Фатум, а також Панна. Над столом витало відчуття зосередженості, оскільки менш важливих гравців уже було усунуто з гри. Шанс скоро зазнала втрат, загнавши свого героя в дім, повний озброєних ґнолів (результат вдалого кидка Офлера), а незадовго Ніч здав свої фішки, бо начебто мав зустріч із Долею. Декілька менших богів підлетіли й почали підказували гравцям через плече.
Дехто заклався, що наступною дошку покине Панна. Її останній чого-небудь вартий витязь тепер був щіпкою поташу в руїнах досі задимленого Анх-Морпорка. І навряд чи були якісь фігури, котрі вона могла б підвищити до першого рангу.
Сліпий Іо підійняв чашку для кубиків — череп, різні отвори якого були заткані рубінами — і, спостерігаючи за Панною декількома своїми очима, викинув три п’ятірки. Вона всміхнулася. Такою була природа очей Панни: світло-зелені, без рогівок та зіниць, і з унутрішнім сіянням.
У кімнаті панувала тиша, доки вона шукала щось у своїй коробці для фігур. Аж із самого дна вийняла пару, котру встановила на дошку двома рішучими рухами. Усі решта гравців, як один, нахилились уперед, аби їх роздивитися.
— Чафіфник-фигнанець і якийсь кфевк, — мовив бог-крокодил Офлер, йому, як завжди, заважали ікла. — Ой, та нефше! — Одним кігтем він посунув купку білосніжних значків до центру столу.
Панна ледь кивнула. Вона підняла чашку для кубиків і тримала її рівно й непохитно, однак усім богам було чутно, як усередині перекидаються три кубики.
А потім вона викинула їх і кубики застрибали столом.
Шістка. Трійка. П’ятірка.
Проте з п’ятіркою щось відбувалося.
Під тиском випадкових зіткнень декількох мільярдів молекул, кубик перевернувся рогом, крутнувся й упав сімкою.
Сліпий Іо узяв кубик і порахував сторони.
— Годі тобі, — втомлено мовив він, — грай чесно.
Втілення Вісімки
Дорога з Анх-Морпорка до Квірма висотна, білосніжна та звивиста. Це тридцятиліговий шлях із вибоїн та напівприсипаних каменюк, що закручується довкола гір і спадає в прохолодні зелені долини цитрусових дерев, перетинає обплутані ліанами ущелини по риплячих мотузкових мостах і взагалі неймовірно «колоритний». Це було нове слово для чарівника Буйвітра (якого виключили з Невидимого університету). Воно було одним з кількох, яких він набрався після того, як покинув обвуглені руїни Анх-Морпорка. А ще «оригінальний». «Колоритний» означало — вирішив він після того, як уважно оглянув той краєвид, який спонукав Двоквіта вжити це слово, — що круговид страшенно стрімкий. «Оригінальний», вжите для опису села, через яке вони проходили, означало «охоплений пропасницею і розвалений».
Двоквіт був туристом, першим туристом Плаского світу. «Турист», на думку Буйвітра, означало «ідіот».
Їдучи непоквапом на сповненому запахом чебреця та бджолиного дзижчання повітрі, Буйвітер міркував над пережитим за минулі дні. Хоч невеличкий іноземець, безперечно, не дружив із розумом, зате був щедрий і, безсумнівно, ніс у собі менше смертельної загрози, ніж половина тих, із ким чарівникові траплялося зв’язуватися в місті. Буйвітрові він навіть подобався. Не мати симпатії до нього — то як цуценя скривдити.
Зараз Двоквіт вельми зацікавився теорією і практикою чарів.
— Усе це мені здається якимсь… ну… недоладним, — сказав він. — Я завжди думав, що… ну знаєш, що чарівникові лиш досить промовити певні чарівні слова. А не все оце заморочливе запам’ятовування.
Буйвітер сумно погодився. Він спробував пояснити, що чари колись і справді були вільні та неконтрольовані, але Прадавні їх приборкали й змусили підкорятися, зокрема Закону збереження дійсності, а згідно з цим, зусилля, яке потрібно докласти для досягнення певного результату, незалежно від засобів досягнення, має бути однаковим. Простими словами це означало, що, наприклад, створити ілюзію келиха вина порівняно просто, оскільки це потребує лише незначного зміщення світлових потоків. З іншого боку, на те, щоби підняти справжній келих на кілька сажнів угору тільки за допомогою силою думки, потрібно кілька годин послідовного підготування, щоби через простий принцип підйомної сили в самого чарівника мізки через вуха не полізли.
Він також додав, що деякі стародавні чари й досі можна знайти в первозданному стані, і їх можна розпізнати — для обізнаних — за восьмигранною формою, якої вони набрали в кристалічній структурі часопростору. Отож, є такий метал — октирон, наприклад, і газ октоґен. Обидва випромінюють небезпечну кількість первозданної магії.
— Це все страшенно пригнічує, — закінчив чарівник.
— Пригнічує?
Буйвітер повернувся в сідлі й кинув оком на Скриню Двоквіта, яка наразі чимчикувала на своїх маленьких ніжках, час від часу ляпаючи віком за метеликами. Зітхнув.
— Буйвітер думає, що він міг би запрягти блискавку, — сказав чортик-малювалник, який спостерігав за цим дійством із крихітного отвору коробки, що висіла на шиї у Двоквіта. Він цілий ранок провів за малюванням для свого господаря колоритних краєвидів і оригінальних пейзажів, тож йому дозволили перекур.
— Я казав «припрягти» не в значенні «запрягати», — різко мовив Буйвітер. — Я мав на увазі… ну, залучити… Не знаю, не можу підібрати слова. Просто вважаю, що світ мав би бути трохи більш організованим.
— То лиш мрії, — сказав Двоквіт.
— Знаю. У тому й біда, — зітхнув знову Буйвітер. Дуже добре складалася вся розмова про чисту логіку та як Усесвіт керується логікою та рівновагою чисел, але був той простий факт, що диск їхнього світу очевидно перетинав простір на спині велетенської черепахи, а їхні боги мали звичку бити шибки в домах атеїстів.
Раптом почувся тихесенький звук, не гучніший за гул бджіл у розмарині, що ріс край дороги. Здавалося, він був напрочуд кістяного походження, наче котилися черепи чи торохкотіли гральні кубики в чашці. Буйвітер пороззирався. Кругом не було нікого.
Це чомусь його занепокоїло.
Потім повіяв легіт, який за кілька миттєвостей зміцнішав і розійшовся у просторі. Світ після цього зовсім не змінився, окрім хіба кількох цікавих дрібниць. До прикладу, тепер на дорозі стояв п’ятиметровий гірський троль. І неабияк злий. Частково це було через те, що тролі взагалі такі і є, але він був роздратований з тієї причини, що за законами збереження енергії, раптова та миттєва телепортація з його лігва в Раммероркських горах, що за три тисячі миль звідси й тисячу ярдів ближче до Краю, підвищила його внутрішню температуру до небезпечного рівня. Отож, троль вишкірив свої ікла й почав напад.
— Яка чудернацька істота, — зауважив Двоквіт. — А вона небезпечна?
— Тільки для людей! — скрикнув Буйвітер. Він вихопив свій меч і, плавно кинувши його наввимашки, цілковито схибив. Лезо пірнуло у верес обіч стежки.
Пролунав тихенький звук, наче старі зуби закалатали. Клинок ударився об камінь, укритий у тому вересі, й укритий так майстерно, що можна було подумати, наче якусь мить тому його тут і зовсім не було. Меч вигулькнув, як той лосось у стрибку, і, відбиваючись рикошетом, глибоко встромився в сірий карк троля.
Тварюка гарикнула й одним помахом кігтя розсікла бік Двоквітовому коневі, який із голосним іржанням кинувся поміж дерев на узбіччі. Троль крутнувся й потягнувся до Буйвітра.
А тоді його гальмувата нервова система сповістила, що він мертвий. Троль на мить здивувався, а потім заточився й розвалився на гравій (оскільки тролі — це крем’янисті форми життя, то в мить смерті їхні тіла миттєво знову обертаються каменем).
«Ааахх», — подумав Буйвітер, оскільки його кінь від жаху став на диби. Чарівник ледь втримався, коли тварина на двох ногах перебрела через дорогу, а потім із голосним іржанням помчала галопом у ліс.
Стих звук копит, залишився тільки гул бджіл та поодинокий шелест метеликових крилець. Та був іще один звук, дивний як на той яскравий полуденний час.
Наче гральні кубики.
— Буйвітре…
Довгі ряди дерев поперекидали голос Двоквіта з боку в бік та й — так і непочутий ніким — повернули назад. Двоквіт сів на камінь і спробував усе обміркувати.
По-перше, він заблукав. Це було кепсько, але не настільки, щоб надто перейматися. Ліс здавався цікавим: у ньому, можливо, були ельфи чи гноми, або й ті, і ті. Узагалі, йому кілька разів привиджувалися дивні зелені обличчя, що глипали на нього з-за гілок. Двоквіт давно вже хотів стріти якогось ельфа. Але кого-кого насправді він хотів зустріти, то це дракона. Але й ельфа було б достатньо. Або справжнього ґобліна.
Його Скриня пропала, і це дратувало. Та ще й дощ закрапотів. Двоквіт скоцюрбився на вогкому камені і спробував зосередитися на доброму. От наприклад, його схарапуджений кінь під час свого шаленого бігу прорвався крізь якесь ріщя й потурбував ведмедицю з її малятами, але зник звідти ще до того, як та встигла відреагувати. Потім він випадково прогалопував по зграї сплячих вовків і, знову ж таки, через його дику швидкість розлючене яйкання залишилося далеко позаду. Так чи інакше, день добігав свого кінця і, мабуть, було б добре, подумав собі Двоквіт, не бленькати на видноті. Можливо, тут знайдеться якась… Він напружив мізки, щоби згадати, який же притулок зазвичай може запропонувати ліс… Може, знайдеться якась землянка абощо?
На камені було вкрай незручно. Двоквіт поглянув униз і аж тепер помітив на ньому чудернацьке вирізьблення.
На вигляд, як павук. Чи то спрут? Мох і лишай попсували деталі. Але не попсували руни під ним. Двоквіт міг легко їх прочитати. І писало там:
Мандрівниче,
гостинний храм
Бел-Шамарота
за тисячу кроків до центру.
Це здалося чудним Двоквітові, бо хоч і міг прочитати напис, але самі букви були йому аніскілечки не знайомі. Напис якимсь чином передавався в його мозок без рутинної необхідності проходження через очі.
Він підвівся й відв’язав від молодого деревця свого вже втихомиреного коня. Не було певності, у якому керунку Центр, але межи деревами вилась якась стара стежина. Схоже, цей Бел-Шамарот був готовий до незручностей, лиш аби допомогти мандрівникам у скруті. У будь-якому разі або це, або вовки. Двоквіт рішуче покивав головою.
Цікаво зазначити, що через кілька годин на ту галявину прийшло кілька вовків, які прямували за запахом Двоквіта. Погляд їхніх зелених очей упав на восьминоге карбування — може, то і справді був якийсь павук чи спрут, або й узагалі щось разом узяте — і зараз же вирішили, що вони вже аж не настільки голодні.
А десь за три милі звідти з високої гілки бука звисав невдаха-чарівник.
Це був кінцевий наслідок п’ятихвилинної надмірної активності. Спершу крізь підлісок продерлася розлючена ведмедиця й одним помахом лапи роздерла горлянку його коня. Утікаючи від кривавої розправи, Буйвітер вибіг на галявину, на якій кружляли злющі вовки. Його викладачі з Невидимого університету, які вже були зневірилися від нездатності Буйвітра опанувати левітацію, неабияк здивувалися би тій швидкості, з якою він видряпався на найближче дерево, ніби й не торкаючись його.
А тепер була тільки проблема зі змією.
Велика й зелена, з плазунячим спокоєм вона обмотувалася навколо гілки. Буйвітер почав гадати, чи та гадина отруйна, а потім став себе картати за такі дурні думки. Певно, що вона мала би бути отруйною.
— Чого шкіришся? — спитав він постать на сусідній гілці.
— НІЧОГО НЕ МОЖУ ВДІЯТИ, — сказав Смерть. — МОЖЕ, БУДЕШ ТАКИЙ ЛАСКАВИЙ І ПУСТИШСЯ? Я НЕ МОЖУ ТУТ УСЕНЬКИЙ ДЕНЬ ЧИПІТИ.
— А я можу, — твердо промовив Буйвітер.
Вовки товклися під деревом і з цікавістю поглядали на те, як їхня наступна здобич сама до себе балакає.
— ТО НЕ БУДЕ БОЛЯЧЕ, — сказав Смерть. Якби слова мали вагу, то одне лиш речення Смерті цілий корабель би заякорило.
Руки Буйвітра вже аж волали. Він зиркнув з-під лоба на напівпрозору постать, що була схожа на падальника.
— Не буде боляче? — сказав чарівник. — Бути роздертим вовками, то не боляче?
Він зауважив, що на відстані кількох сажнів його гілку, яка небезпечно звужувалась, перетинає інша. От якби до неї дотягтись…
Буйвітер випростав одну руку й гойднувся вперед. Гілка ще нагнулась, проте не трісла. Вона лише схлипнула й перекрутилась. Буйвітер виявив, що тепер висить на кінчику смужки із кори та волокна, яка тепер, віддираючись від дерева, чимраз подовжувалася. Він поглянув униз і з утіхою приреченого зрозумів, що приземлиться прямісінько на найбільшого вовка.
Наразі чарівник повільно рухався вниз, по мірі віддирання кори, яка ставала щораз довшою й довшою смужкою. Змія замислено спостерігала.
Раптом кора припинила подовжуватися. Буйвітер почав себе вітати, аж ось глипнув догори й побачив те, чого досі не зауважував. Просто над ним висіло велетенське гніздо шершнів.
Він міцно заплющив очі.
«Чому саме троль? — питав він себе. — Усе решта — моє звичне щастя, але чому троль? Що, у біса, діється?
Клац. Наче тріснула галузка, за винятком того, що цей звук пролунав у голові Буйвітра. Клац-клац. І легіт, від якого й жоден листочок не поворухнувся.
Смужка кори на своєму шляху здерла гніздо шершнів. Воно пролетіло повз голову чарівника й він побачив, як те гніздо, віддаляючись від нього, шугонуло в коло задертих догори морд.
Коло зімкнулося.
Коло розімкнулося.
Поміж дерев залунав багатоголосий лемент болю і зграя почала прориватися крізь розлючену хмару. Буйвітер безглуздо всміхнувся.
Лікоть чарівника на щось наштовхнувся. То був стовбур. Смужка донесла Буйвітра аж до кінця гілки. Однак інших гілок тут не було. Гладенька кора не могла запропонувати йому хоч якоїсь опори. Зате вона запропонувала йому руки. От якраз позад нього через вкриту мохом кору потягнулася пара долонь — тендітних, зелених, як молоде листя. Далі висунулася тонка рука, а за нею одразу вихилилася гамадріада, яка міцно схопила враженого чарівника й, із тією рослинною силою, що може корінням камінь пробивати, затягнула його в дерево. Тверда кора розійшлася, як туман, і зімкнулася, як молюск.
Смерть беземоційно спостерігав.
Він глянув на хмарку одноденок, які веселими зиґзаґами витанцьовували біля Його черепа. Смерть клацнув пальцями. Комашки попадали долі. Але щось було не так, як завжди.
Сліпий Іо посунув свою купку фішок через увесь стіл, пильно спостерігаючи за усім тими очима, що були в кімнаті, і вийшов геть. Кілька напівбогів захихотіли. Офлер принаймні сприйняв утрату чудового троля з чіткою, хай дещо рептильною, гідністю.
Останній супротивник Панни пересунув крісло і сів навпроти неї.
— Пане, — чемно мовила вона.
— Панно, — відповів він. Їхні очі зустрілись.
Фатум був мовчазним богом. Кажуть, що він прибув до Плаского світу після якогось жахливого й загадкового інциденту в іншій Плинності подій. Звісно, привілеєм богів є здатність контролювати свою видиму форму, навіть для інших богів; Фатум Плаского світу зараз мав вигляд приємного чоловіка середнього віку, його сивувате волосся охайно обрамлювало таке обличчя, якому будь-яка дівчина залюбки би запропонувала кухлик квасу, якби хтось такий з’явився на її подвір’ї. Це було таке обличчя, котрому добрий юнак радо б допоміг піднятися східцями. Якби не очі, звісно ж. Жодне божество не може приховати природу та прояв своїх очей. Природа двох очей Фатуму Плаского світу була такою: на перший погляд вони здавалися просто темними, але уважніший розгляд викрив би — надто пізно! — що то лише дірки, котрі виходять у чорноту таку далеку, таку глибоку, що глядач відчув би, як його невблаганно затягує до тих двох озер безмежної ночі та їхніх жахливих зірок...