— Українською?
— О-ля-ля! — питав з дитячою безпосередністю. — А що таке… українська? Звідки вона? Де нею люди балакають?
— Це мова мого народу і моєї держави, — одказую. — Україна.
— А що таке… У-ук-ра-аїна? Я не знаю такої…
— Але ж Альфредо говорить саме українською.
— Альфредо іноді здається… Наче уві сні… Ні, Альфредо іноді й сниться…
— Що сниться Альфредо?
— Життя, яким Альфредо ніколи не жив удома, на Ісля Мугерес. А десь жив…
— Де саме… десь?
— Альфредо не знає… Він жив колись у вашій У-укра-аїні — от! І тоді мене звали… Не-едро… Ні, ні, не Петро. — Ще подумав. — Мене тоді звали… Не-етя… Альфредо тоді звали Петьком. От! І ще звали… На-аляницею…
Він над силу вимовив слово «паляниця» і засміявся задоволений.
— Не-тько-о На-аляни-яця… От! Оля-ля!..
Так він і став звідтоді для нас Петьком Паляницею із племені майя. Але більше я нічого не міг з нього витягнути та підліток більше й не знав. Лише часто розпитував нас — про невідому йому Україну, чиєю мовою він несподівано заговорив.
— Цей хлопчик — феномен, — була певна дружина.
— Але ж він не відає, що таке Україна, де вона і в яких світах. Ніколи взагалі про Україну раніше не чув.
— Просто… просто в нього виявились незвичайні здібності до вивчення мов. Фантастичні здібності! Альфредо послухав кілька разів, як ми між собою говорили рідною нам мовою і сам забалакав. Вундеркінд тутешній!
— Але ж він вживає навіть ті українські слова, що їх ми з тобою в його присутності й не вимовляли. То звідки він їх знає, цей геть неграмотний дітвак? Зі свого острова він нікуди й не потикався — то як він міг так швидко опанувати чужу мову, раніше ним не чуту жодного разу? Я досі не можу ані збагнути все це, ані повірити почутому. Я просто… просто не знаходжу цьому пояснення.
— Цим хлопчиком з племені майя з глухого острова мали б зацікавитися вчені. Мовники, лінгвісти. Адже це надзвичайно обдарована до мов дитина. Унікум! Цьому пахолку треба вчитися в університеті.
— Але ж він навіть обов’язкової і, до речі, безплатної в Мексиці шестирічної початкової освіти не здобув, бо з малих літ допомагає сім’ї ловити рибу — з неї вони й живуть. Та й батько його неписьменний і роботи не має. А в нього ж є ще менші діти. То який університет, якщо хлопець навіть елементарної грамоти не знає. Іспанську та рідну на слух вивчив, а читати не тямить. Та й батькам мусить допомагати.
— У Мехіко, — затялась на своєму дружина, — є Національний автономний університет, а при ньому щось типу коледжа для обдарованих дітей бідняків. Туди б і мали цього унікума взяти. Спершу закінчив би коледж, чи, як тяжко, то бодай освітні курси, а тоді й університет….
— Легко сказати, а хто сім’ї допомагатиме? Альфредо ж старший, навіть у свої дванадцять років…
— Але ж з такими даними він запросто поліглотом стане. Сьогодні це дитя живе, мов бур’янина, а як його вивчити, га?
Ми так міркували і сяк — диво та й годі! До всього ж Альфредо запевняв, що він уже говорив нашою мовою — з якимось міфічним дідом Карпом. Чи не приснився він йому? Та ще й запевняє, що був колись якимось Петьком Паляницею. Чудасія та й годі!
Я вже з підозрою — при зустрічах придивлявся до цього малого унікума — чи він бува не схиблений?
— Де Альфредо чув раніше українську мову?
— Де — Альфредо не відає. Але там — де у нього був дід Ка-ар-по-о… — І додавав: — Давно то було. Оля-ля!…
— Як — давно? Тобі всього лише дванадцять років..
— Це тепер дванадцять, — уникав він прямої відповіді. — Так Альфредо кажуть боги…
Дружина заходила з іншого боку.
— Послухай, хлопчику. Якщо ти знаєш нашу мову, то чому ти нічого не відаєш про Україну?
— Кабальєро, — кивав на мене, — розказував про… Україну. Вона далеко-далеко звідси. Там, — махав він кудись у бік Карібського моря. — За морями-океанами ваш великий, великий земля… Ваш Ісля Мугерес…. Так каже кабальєро.
— А до цього ти ніколи не чув української?
Задумався.
— Здається, чув… Туристи приїздили… Такою мовою балакали…
Он воно що?
— Поїхали з нами на нашу батьківщину, — запропонувала дружина. — Влаштуємо тебе в Київський університет імені Тараса Шевченка. А чому б і ні? Житимеш у нас. Українську ти знаєш, ще її підучиш, оволодієш нею на доброму рівні. Все інше докладеться.
Альфредо аж засвітився, заусміхався, а тоді нараз щось згадавши наче згас і голову звісив.
— Альфредо дуже хотів би поїхати. Але не може Альфредо поїхати.
— Чому?
— Альфредо має на Ісля Мугерес жити і рибу ловити. І татові допомагати, братиків менших годувати. Тато каже, що їх треба на ноги поставити. Так татові веліли наші боги, а богів не можна ослухатися. Майя завжди слухають богів.
За звичкою крутнувся на місці і, не попрощавшись, побіг. Звідтоді він перестав заходити до нас у гості — як зник. Лише якось я здибав його на рибальському базарчику. Хлопець, потупившись, зізнався, що батько йому не велить з нами зустрічатися — «Щоб дон і донья не забрали собі Альфредо. Бо в них, каже тато, немає дітей…»
Я зазвичай купив у Альфредо риби на суп, від здачі відмовився, але хлопець аж образився.
— Альфредо ніколи не бере більше, як треба за рибу. Це буде жадоба — погана штука.
Потупцявся, щоб іти і — залишився на місці. Відчував: хлопець щось хоче мене запитати. І не помилився.
— Кабальєро, а що таке… Ді….. діпро?
— Дніпро?
— Ага, Дніпро.
— Ти Дніпро знаєш? — я вже, здається, нічому не дивувався.
— Коли б Альфредо знав, то не питав би… Мені сниться якийсь Діп… Дніпро.
— Дніпро — найбільша ріка України.
— Знову… Україна.
Він зморщив чоло та ось, певно, щось пригадав, бо темні оченята його почали наче синявою, такою нетиповою для майя, наливатися.
— Мені іноді сниться… велика ріка… Дніпро. Я ловив рибу в Дніпрі. Маленьку таку, біля берега.
— А що ти ще пам’ятаєш, крім пічкурів чи плотвичок?
— Ще… він знову зморщив чоло і знову його темні очі почали синіти-синіти. — Дніпро внизу, а на високій кручі — село. Одна вулиця по кручі. Понад Дніпром. Далеко тягнеться. Дерев там багато. Із жовтими плодами. Великі такі, солодкі і запашні…
— Абрикоси?
— Мабуть. Коли вони сняться мені, аж у роті солодко та духмяно стає. Альфредо щодня спускався кручею до Дніпра. Коли був Не-ть-ком На-аляни-ицею… У березі багато каміння… там. Велике, велике. Є гладке, а є гостре. Каміння й через ріку тягнеться. Дзвінке воно.
— Яке-яке?
— Дзвінке воно. Оля-ля! Так про нього дід казав. В Альфредо там дід Ка-арпо був. Вуса в нього — отакезні! — Сміявся. — Альфредо маленьким боявся його вусів… А дід був добрий… Альфредо він любив і називав його Не-етьком… Петьком На-аляницею… Вчив ловити рибу в Дніпрі. А ще згадав… Біля села теж багато каміння. І з води воно виходить… Скелі високі. Альфредо малим… Ну, коли ще був Петьком На-аляницею, по тих скелях лазив… Високо. Вище всіх. Як ящірка. І хлопці лазили. І ми стрибали зі скель у воду… Хто з найвищої скелі стрибне, той і ходить… В отих… Заводіях. Оля-ля!
Вмовк, зробившись якимось блідим, хоч і був смаглявим. Морщив лице, з трудом щось пригадуючи.
— Альфредо завжди був… заводієм. Бо стрибав з таких скель, з яких інші боялися…
І знову вмовк, прикусивши нижню губу.
— Ну ж бо… Ну ж бо! — невідь для чого підганяв я підлітка. — Що далі було? Пригадуєш?
— Далі?.. Оля-ля! Далі був політ. Я полетів зі скелі… Летів-летів… вітер у вухах моїх свистів… А за плечима в мене були крила… І здавалось, що я птахом стався… І — лечу, лечу…
— А далі — що? — бубонів я розгублено, вже здогадуючись, до чого йдеться. — Ти долетів до води?
— Кабальєро, але ж Альфредо більше нічого не пам’ятає… Чи долетів Петько до води. Він летів і летів… І більше нічого…
«Чи ж ти, хлопче, бува, не вбився, зірвавшись зі скелі», — хотів було запитати його і не зважувався. Що за дурне запитання? До чого тут… убився? Альфредо ж стоїть переді мною живий і неушкоджений. І все ж я відчував, що він тоді… убився. Але стояв переді мною живим… Ні, таки справді абсурд. Нісенітниця! Безглуздя. Маячня якась… Хлопцеві просто сняться химерні сни, бо виріс він у мистецьких химеріях свого народу, багатого на уяву. Фантастика — у крові майя, в його культурі. В рельєфах і масках, статуетках і стелах, розписних та фігурних посудинах завжди, крім релігійної символіки, присутня у них фантастика, а дивні, неземні стилізовані ферми неодмінно сполучаються з яскравими життєвими сценами. Кожен майя наче зітканий з неземного і земного, реального і уявного, з прози й дива… Тож і люблять вони фантазувати — це у них у крові. Як би ми сказали, менталітет такий. І діти їхні не відстають — люблять похимерити, пофантазувати і всі ті химерії часом видають за такі, що буцімто з ними сталися. Під час своїх мандрівок батьківщиною майя, я й не такі поетичні, а часом і страшні видумки чув. Та й мені в дитинстві часто снилося, що я літаю. І довго снилося. Бабуся казала: коли сниться, що літаєш, значить ростеш… І я ріс. Альфредо теж росте, от йому й сниться, що він літає… Це ж добрий сон…
— А ще… — раптом озвався хлопець і я, стрепенувшись, позбувся своїх неспокійних думок. — На кручах там жовтіють оті… Що їх несмертними називають… Квіточки…
— Безсмертники?
— Оля! Так дід Ка-арпо казав. Доки безсмертники ростуть над Дніпром, казав, доти й ми — безсмертні. І я вірив… що і я теж безсмертний… Тому й літав зі скелі… Безсмертні ж не вбиваються…
Ми з дружиною, слухаючи нашого юного мексіканського друга, вже так були подивовані і вражені почутим, що більше й не дивувалися нічому — щоб він не згадував. Іноді нам здавалося, що хлопець нас просто розігрує. Але ж йому лише дванадцять років, до школи не ходив, грамоти не знає, книжок не читав, про телевізор, здається, щось чув, але ніколи його в живі очі не бачив. Тільки в морським рибах і знається. Чи, може, іноді, думали ми, все ж таки хтось з наших співвітчизників побував на Ісля Мугерес, купував у нього рибу і розповів хлопцеві про Дніпро? А чого? Могло й таке бути. А малий тепер і видав чужі розповіді за свої сни — фантазер він превеликий. От йому й здається, що то справді було з ним. Що він жив на якомусь незнайомому Дніпрі… А так таки воно й так, думали ми, бо яке інше пояснення можна знайти цьому диву? Химеріям малого майя, який має не по літах розвинену фантазію… Так ми з дружиною гадали, але заспокоїтись все одно не могли. Альфредо на той час вже досить впевнено говорив з ними українською, все ще запевняючи, що він її… не знає. Що вона «сама в нього балакається».
Врешті-решт ми з дружиною зійшлися на спільній думці: в юного майя — просто феноменальні здібності до вивчення мов. Власне, він їх не вивчав, вони мовби самі до нього «набиваються». Вундеркінд, одне слово! Винятково обдарована дитина, розвинута і розумна не за віком. Такі трапляються в роду хомо сапієнса. Альфредо — одна з таких дитин. Та й по тому. Іншого пояснення цьому диву і бути не може. Досить йому лише почути яку-небудь мову — хоч і вперше в житті — як він вже й може нею говорити, і тоді йому здається, що та мова у нього «сама балакається», як він наївно нас запевняв. Плюс бурхлива фантазія, природне обдарування.
Щоправда, в такі незвичайні, майже нелюдські здібності, теж з трудом вірилось, але ми тоді змушені були повірити такій рятівній версії, бо інших причин та пояснень цьому диву не знаходили, а в голову лізла різна містика і… чортівня. Але ми відганяли її і вже майже пишалися, що то ми відкрили таке чудо на Ісля Мугерес.
Домовились, по приїзді в Мехіко звернутися до спеціалістів-мовників місцевого Національного університету — щоб привернути їхню увагу до дванадцятирічного вундеркінда з Ісля Мугерес, допомогти й далі розвиватися його незвичайним здібностям. Хто його знає, можливо в майбутньому в особі цього хлопчика з народу майя ми матимемо великого вченого. Все може бути.
Але сталося так, що в університет, як ми приїхали в Мехіко, звернеться лише дружина — мене нагально було викликано на Батьківщину в терміновій справі нашої спільної україно-мексиканської компанії, тож я першим рейсом вилетів з Мехіко до Нью-Йорка, де мене вже чекав квиток на літак Нью-Йорк-Київ.
Оля залишилася в Мехіко, адже планувалося, що я побуду в Києві лише два-три дні й повернуся в мексиканську столицю. Але… Давно відомо: людина передбачає, а Бог розпоряджається…
Ситуація, як тільки-но я прилетів до Києва, негадано докорінно змінилася. Тому затримався вдома надовше, як спершу гадалося, а згодом, як справа, заради якої мене викликали до Києва, була вирішена, мені, як нагороду, запропонували відгуляти відпустку за два останні роки, що їх — за винятком двох тижнів, проведених на Ісля Мугерес, так і не використав через завантаженість — все відкладав на потім та на потім… Я охоче погодився, бо, правду кажучи, за роки, проведені в Мексиці, таки знудьгувався за Батьківщиною. Я подзвонив Олі в Мехіко і через пару днів зустрів її в міжнародному терміналі Борисполя, як тільки вона зійшла з трапу літака Нью-Йорк-Київ. Оля неймовірно пораділа звістці, що ми біля двох місяців (та ще літніх) проведемо вдома — про більше щастя нам тоді й не мріялось.
Дорогою, доки ми їхали з Борисполя, Оля розповіла, що другодні, як я вилетів з Мехіко, відвідала тамтешній Національний університет і розповіла там про феномен хлопчика Альфредо Круса з Ісля Мугерес. Мовознавці зацікавились таким незвичайним хлопчиком. Відразу ж на Острів Жінок, для знайомства з тим унікумом виїхали спеціалісти-мовознавці — якщо незвичайні здібності до вивчення мов у підлітка підтвердяться, його пообіцяли забрати в Мехіко — спершу підучать елементарній грамоті на освітніх курсам для неписьменних, потім хлопець продовжить навчання в коледжі для обдарованих дітей, а вже після юнака заберуть в університет.
Ми пораділи, що так добре має скластися подальша доля Альфредо Круса і що ми до цього причетні. Наївні! Навіть не підозрювали, що з того доброго задуму так нічого й не вийшло. Значно пізніше, вже після повернення в Мехіко, дізнаємось, що ж відбулося насправді.
Коли на Ісля Мугерес приїхали люди з Мехіко (для островитян та ще забобонних — то геть поганий знак, якщо не небезпечний, бо завжди з Мехіко приїздять люди закону, щоб наводити свої порядки та карати майя за несплату податків) й почали розпитувати, де живе хлопчик Альфредо Крус, який вміє розмовляти чужими мовами — вістка та миттєво розлетілася островом, але вже з іншим тлумаченням:
— З Мехіко приїхали забрати Альфредо за борги його батька!..
Старий Крус і справді, як на лихо, щось там був винен державній скарбниці (не заплатив сповна податок), тож він, повіривши чутці та рятуючи сина, посадив його в човен, велівши йому негайно пливти до рифів і там переховуватися між скелями доти, доки люди з Мехіко не залишать острів.
Науковці врешті-решт повернулися в Мехіко ні з чим. Бо, їх навіть запевнили, що ніякого Альфредо, який може легко говорити чужими мовами, у них ніколи не було і немає.
Але тоді в Києві ми з дружиною, повторюю, не знали такого фіаско і були певні, що таки допомогли здібній дитині з Ісля Мугерес і він, напевно, вже навчається в Мехіко на освітніх курсах — для початку. А там — піде й піде…
Був липень, теплий, сонячно-світлий, з тихими грозами, що зненацька налітали на Київ і наче забавлялися, полохаючи його молодими громами й бузковими блискавицями, і так же несподівано зникали і тоді знову лагідне сонечко осявало вимиту столицю, що аж блищала від крапель вологи із свіжим, чи не озоновим повітрям. Після нашого довгого перебування в чужоземних краях, ті дні нам видалися просто чарівними і ми раділи, мов діти — кожен новий день, проведений у Києві, здавався нам і незвичайним, і, даруйте, за можливу банальність, золотим.
Квартира наша на Святошиному, що простояла кілька років узаперті, зустріла нас нежилим, якимось аж чужим духом. І нам довелося її чи не заново обживати, аж доки вона не сприйняла нас за своїх — тут вже постаралася Оля. По якомусь часі наше затишне гніздечко на вулиці Верховинній серед дубів та сосен (а там край старих дубів і високих мачтових сосен) знову була як лялечка і вже мала жилий вигляд, а не пустки. І в нас знову, як ще в моєму дитинстві, в отчій хаті на столі, що за давнім українським звичаєм уособлював ідею єдності родинної міцності та злагоди, лежав хліб і сіль, накриті рушником — ще бабуся мене, малого, бувало напучувала: «Оберігай і шануй у хаті стіл, адже стіл — це Божа долоня достатку». Оля принесла в квартиру м’яти, любистку, рути — то нічого, що на базарі те зілля куплене, але ж тепер про нашу хату вже можна було сказати: в своїй хаті й кутки помагають…
А потім ми, зголоднілі за Києвом, днями блукали його вулицями, ласували морозивом, що його обоє любили і в захопленні наспівували: «Як тебе не любити, Києве мій…» — чим іноді дивували перехожих…
Ні, що не кажіть, а час од часу, аби не засмоктала щоденна рутина побуту й одноманітних буднів, треба для оновлення свіжого відчуття на якийсь час залишати рідне місто — після повернення воно й справді зустріне тебе як оновлене, нове, незнайоме тобі, але, безперечно, ще привабливіше.