Насолоджуючись волею (ніякої роботи, суворого розпорядку, ніяких турбот, ніякого тобі закордоння з далекою Мексикою, етнічно, психологічно й історично чужої тобі): ми в перші дні обійшли майже всі місця столиці, де раніше любили бувати. І, звичайно ж, в першу чергу відвідали Дніпро, поніжившись чи не на всіх його пляжах по черзі, починаючи з Гідропарку та Турухановаго острова, а потім чогось нас потягло на київські гори, де й започаткувався колись наш Київ — на Старокиївській, Замковій, Щекавиці, Хоревиці, відвідали Батиєву гору, Дівич-гору, що при впадінні Либеді в Дніпро, Лису гору, Аскольдову могилу, Володимирську гірку, де любили гуляти ще студентами, а після нас потягло під землю — в лаврські печери. Погуляли в Ботанічному саду, відвідали багато історичних місць. Насичуючись Київською Руссю і ніби заново відкривали для себе град Кия — до чого ж він виявився своєрідним і прекрасним! Раніше ми й половини того не знали, що спізнали й відкрили після тривалого зарубіжного відрядження. Таки й справді треба час од часу розлучатися, щоб потім стримати незрівнянну ні з чим радість зустрічі і відкриття того, що здавалося тобі добре знайомим і до чого ти звик і вже не звертав на нього уваги.
Аби вже до кінця відвести душу, я зі своїм давнім другом ще зі студентських літ з’їздив на Десенку, в місця, де вона впадає в Чорторий — то було наше традиційне місце риболовлі і ми й того разу порадувалися карасям та чудовому дню, і Десенці з Чорториєм.
А вже після того, як ми наситились Києвом, вгамували жагу пізнання його й трохи вгомонилися, Оля — в нас ще залишалося тижнів зо два відпустки, — раптом забагла хоч трохи поніжитись в Криму. Я домовився за путівку на дванадцять днів і ми вже почали збиратися, аж тут надійшов лист (майже розпачливий) від тітки Марини, батькової сестри. Батька мого вже давно немає, а сестра трохи молодша — хоч їй уже за вісімдесят — доживала віку в однім із придніпровських сіл. Правду кажучи, в її селі я лише один раз і був, та й то проїздом. У те село вона перебралася по смерті чоловіка, як удруге заміж вийшла. А це вже й другого чоловіка поховала, дітей не мала, самотиною доживала віку. Якось гостюючи в Києві, запрошувала нас з дружиною в гості. Село, казала, на самісінькому березі Дніпра розташувалося — південна Україна, завжди сонячна і тепла, пляжі на Дніпрі — не треба й санаторіїв. Відпочинете не гірш, як на південному березі Криму, запевняла. Та і я біля вас душею відтану, бо самотина дозволяє. Ще розказувала: город чималий має, жаль, що сил немає його обробляти, але овочів — бери — не хочу, садок — фруктів, як уродить, гілля гнеться й одчахується. Пропадає все, бо куди ж їй стільки, а до міста нічим повезти, та й не близько до нього — з півсотні кілометрів. Хіба коли, казала, на трасу вийде та дещо продасть проїзжим, які на південь квапляться, й на Запоріжжя, Мелітополь, загалом до Азовського моря. Ми ніби й збиратися почали заходилися, а воно заніколилось. Те-се, п’яте-десяте, так не одне літо й збігло. Вже й незручно себе почував, який же я племінник, як єдиної тітки не провідую. Аж тут і лист надійшов: занедужала, прохаю приїхати, бо не знаю, чи Бог ще вділить життя, то мо й не побачу більше племінника. Приїхали б, га? Літо нині на славу вдалося, для відпочинку кращого й бажати не треба. Кажу ж, у нас, як на південному березі Криму, овочі та фрукти добре вродили — порозкошуєте. Та заодно й ліків би привіз, бо в селі на них і знаку немає, вата та градусники, а до міста далеко, та й сили вже не ті. Тіко з двору вже іноді виходжу та на лавочці біля хвіртки посиджу, на Дніпро та білий світ подивлюся і то утіха, писала каракулями, що я їх ледве розібрав…
Відкладати поїздку вже було нікуди. Поїхали. Дійсність і справді перевершила наші сподівання: в краю, де колись ревіли пороги і де Дніпро повертає на південний схід і широко та привільно плине до моря (краєвиди там — не надивишся, не вбереш у себе!), на високій кручі понад берегом село — затишне і якесь аж наче патріархальне, а відтак і симпатичне. І тітчине обійстя на тім узвишші, хатка з городом, що від кручі біжить у степ, садом і вікнами до великої ріки й того голубого роздолля, що простилалося унизу. Панорама з двору — аж дух захоплює! Ріка там широка, привільна, зелені острови на ній, далеке потойбіччя потопає у зелені. Вечорами на тім боці на кручах, за якими вже тягнуться поля, жовтогарячі від достигаючих хлібів, вогні спалахують і здається, що то вогні таємничі, незнаного нам, але безперечно кращого світу.
Тітка Марина, маленька, сухенька бабуся в чистенькій кохтині, рясній спідниці й білій (білосніжній!) хустці з незмінним ціпочком, стрівши нас, як ожила.
— Мовби ж і не снилося нічого, а ви приїхали… Хоча, брешу, вістка була. Ластівка в шибку так настирно билася, то я й подумала: якась вістка буде. Аж тут ви… Таки наврочила ясочка мені радість. То я грудочку землі взяла і кажу їй: візьми собі на гніздечко від баби Марини за добру вістку… Ще бабуся моя казала: якщо ластівочка над чиєюсь оселею в’ється, чи під стріхою гніздечко собі в’є, то неодмінно для щастя… От і в мене ниньки щастячко…
Заметушилась, не знаючи, де нас посадити і чим пригостити та все ойкала, обіймаючи по черзі то мене, то дружину, яку вже ласкаво звала невістонькою…
— Ой, ой!.. Ой добре, що ви приїхали! І ти, племіннику, і ти, невістонько. Бо думаю, хапне мене хапун, то й не побачимось…
— Який… хапун? — нарешті вставив і я слово.
— А той… — сяяла тітонька, ріжком хустки витираючи сльози радощів, — що людей хапає — хто ж іще?
Я здогадався, про якого хапуна йде мова, про міцно вже сьогодні забутого (а тітонька, бач, пам’ятає!) персонажа слов’янської міфології, що може за віруваннями наших пращурів — перевтілюватися в бурлаку, жебрака чи мандрівного ченця. Якщо вірити нашим далеким предкам, хапун кожного року — це вже як невідворотна данина, — має хапати одну людину і кудись її заносити, а що вже він там робить із своєю жертвою — того ніхто не відає, бо те нікому не дано знати. Але хто на черзі зникнути в обіймах хапуна — того теж нікому не дано знати, бо людина, яку забирає (хапає) хапун, ніяк не позначена, тож хапуна мають усі боятися.
— Тітонько, ви ж, якщо я не помиляюся, християнка.
— Ага, християнка, — тітка завзято хреститься. — Ось і хрест святий кладу об тім — християнка!
— А коли так, то при чім тут язичницький хапун? Бог дає. Бог і бере, а ви — хапун!
Подумавши, тітка Марина примирливо каже:
— Може, Бог, може, й хапун — хто там точно відає, як воно насправді? А не брали б людей — Бог чи хапун, — то й смерті не була б. Люди б вічно жили. А так… беруть наші душечки, кому черга надійде. Та ви заходьте до хати. Відпочивайте з дороги, а я обідом займуся.
— Я — з вами, — зголосилася дружина.
— Коли так — дякую. Удвох і охотніше, і жвавіше, а племінник хай з дороги та спекотного вару в холодочку полежить. А тоді й для нього знайдеться робота — чого доброго. Роботи на людський вік вистачить — чи людина й переробить її. А як мені — то де вже там. Або Господь забере, або хапун хапне, а доробити й не дадуть…
Тітонька Марина, як я зрозумів, жила легко і просто — у злагоді з природою і власною душею та сумлінням.
— Аби у світі і ось тут, — показувала на свої груди, — було добре, а решта прикладеться… Чи ж багато людині треба?
Була вона християнкою (принаймні акуратно ходила в сусіднє село до церкви і була там, як мені потім скажуть сусіди, чи не активісткою, в крайньому разі зразковою прихожанкою) і в той же час залишалася… язичницею. Вся її філософія зводилась до одного:
— На небі живуть боги (які саме — не уточнювала, та й не мала в тому потреби, боги є боги, що тут довго міркувати?), на землі — духи природи, а під землею — злі демони, — і, зітхнувши, додавала: — А ти мусиш між ними вертітися… Так і живемо…
Найбільше остерігалася жовтих кішок — хоч такого забарвлення кішок у їхньому селі не було. А боялась їх тому, що за давніми, дідівськими звичаями саме в жовту кішку може обернутися відьма (о, це кодло невмируще, у кожному селі його представники водяться!). Як і в сороку.
Останні в селі водилися. Тільки де застрекоче ця біло-чорна птаха, як тітка Марина вигукувала на її адресу:
— Ну, годі тобі вже, годі, білобока! Пострекотіла і досить. Лети собі геть, а ми вже й без тебе якось проживемо!..
І як це в неї поєднувалося (християнство і язичество, чи як вона сама казала, поганство), ми з дружиною так і не могли збагнути. У тітки ж це виходило просто. Якось аж природно, наче так і треба було. Ну, наприклад, під натільним хрестиком носити крихітну, з наперсточок завбільшки торбиночку з плакун-травою, власне, її корінцем, що буцімто чудодійний. І що то була за чудодійна трава, я так і не зміг допитатися.
— Плакун-трава всім травам мати, — одказувала тітонька, але ще й показати, що ж то за зілля, навідріз відмовлялася. — І рада б, та… Як покажу, то плакун-трава одрузу ж втратить свою чарівну силу і вже не буде над духами панувати чи хвороби виліковувати. Хоча тітонька поправляла своє здоров’я не так чарівною травою, як тими ліками, що ми їй привезли з Києва. Ще й запевняла, що вони добре їй помогли і вона від них наче аж помолоділа — дай Боже!
Ми з тіткою не сперечалися і не намагалися порушити її віру в силу плакун-трави, тільки коли вона називала себе поганинкою (в смислі язичницею), дружина м’яко казала:
— Поганин, це той, хто не сповідує християнство та його релігію, а ви ж — християнка.
— Християнка, — погоджувалася тітонька охоче і незмінно додавала: — Але все одно й поганинка.
В зворотному ми її не переконували, тим більше з її язичеством було навіть цікаво. Тітонька вірила, здається, у всіх і у все: у бабу Ягу, яка, як і годиться, живе в хатці на курячих ніжках і є повелителькою світу мертвих, у берегинь, повітряних дів, що оберігають людей від упирів, а ті, що живуть біля людських осель, ще й від злих духів («Вони такі веселі, все танцюють та співають. І там, де вони хороводи водять на берегах озер та річок трави ростуть густі та зелені, а в полі хліб родить щедріше»), особливо поклонялася Ярилу-сонцю («Такий гарний молодик у білому вбранні з квіточками на голові на білому коні їздить. Де він проїде, там чекай доброго врожаю, а на кого подивиться, у того в серденьку любов спалахне… Ми Ярила завжди шануємо в його день — 4 червня і тому в нас урожаї добрі і любов у сім’ях…»); вірила в духа озер і річок, у Водяника, у хатнього домового (щоночі йому в черепочок у сінях наливала води, щоб він уночі, як захоче, попив і до неї, тітоньки Марини, добрішим був). А ось кіз не терпіла. Казала:
— Бог створив людину, а сатана — вовка. Бог — корову, а сатана — козу, Бог — овес, а сатана — бур’ян.
Вірила у Страх — злого демона, що часто з’являється у вигляді вихора-суховія. Бачити його в тому вихорі ніхто не бачив, але присутність його завжди відчувається, бо на людину тоді нападає безпричинний страх. Тож і ясно стає, ще у вихорі вертиться він, злий дух…
А найбільше, здається, вірила в Матір-Сиру Землю, слов’янську богиню землі, матір всього живого — в тім числі й людей. І тут ми з тітонькою Мариною у всьому погоджувалися. Справді, як по весні прокинеться Мати-Сира Земля, то й земля прокидається, заквітчує себе зелом і дає всьому живому силу та молодість і все тоді у світі білому оживає і квітне. То як же не вірити в таку богиню, бодай і будучи християнкою, і ми вірили, чим викликали в тітоньки Марини ще більшу симпатію до нас.
— Бач, бач, — радо казала. — Городські і, мабуть, же партєйні, а в Матір-Сиру Землю вірите — от яка в неї сила!
Так непомітно й минали дні у тихому патріархальному тітчиному селі. Від ліків, що ми їх привезли, тітці за кілька день стало й зовсім добре, вона збадьорилася і її сухеньке зморшкувате личко почало рожевіти, а в очах заблискотіли веселки.
— Чи ж багато старій бабі треба — онук приїхав і наче життя моє перемінилося в кращий бік. І самотності як не бувало. Слава тобі, Господи, Сусе наш…
Два тижні ми гостювали у тітки в селі — і купалися на Дніпрі, і рибу ловили, і город випололи, я ще в місто з’їздив, привіз їй на зиму палива — дві тонни вугілля, дров нарубав — для мене, міського жителя, ледачого навіть до фіззарядки, то була приємна розминка.
Степове повітря, сухе, гіркувато-запашне од сивого полину, що ріс у тих краях повсюдно та крихітного чебрецю, що ним були всіяні глиняні кручі, для міських легенів та ще прокурених, буде бальзамом… Про абрикоси (в тамтешній, істинно українській вимові абрикоси) духмяні, сонячні, що так і заливали запахущим соком порожнину рота й перехоплювали подих, про яблука, груші, й говорити не буду. Для нас, звиклих до чужоземних бананів у містах (а продають здебільшого — користуючись нашою необізнаністю, кормові), що їх у Африці й мавпи обминають (то було як відкриттям світу) і я чи не вперше пожалкував, що досі у відпустки їздив до Криму, навіть, уяви не маючи, що ж таке південна Україна на середній течії Дніпра… А ще ж численні тітчині наливки, а вони в неї були на всі літери алфавіту, починаючи від А і кінчаючи на Я, що їх ми щодень незмінно дегустували, уступаючи тітчиним наполяганням: «Ану ж бо попробуйте ще й оцієї, бо як же ви поїдете в Київ, не посмакувавши ще й цією вишнівочкою?», все це й перетворило наше гостювання на щось незабутнє.
У ті дні нікуди не треба було поспішати (зеленого борщу наварили — та й гуляй!), щось там вирішувати, дні тяглися лінькувато, довгі-предовгі, тож і думати ні про що не хотілося — живеш аби день до вечора, чи ж багато таких днів випадає у твоєму вічно затурканому житті?
Спокій та безтурбота зникли, як ми пішли на кладовище. Сталося те наприкінці нашого гостювання. Пригадую, якогось там дня пішли ми на сільський цвинтар провідати могилу тітчиного чоловіка і її синка, що загинув ще малим. «Давно не ходила до чоловіка та сина, — бідкалась тітка Марина. — Хоч гробовище й близько, але й на таку недалеку дорогу вже сама не зважуюсь, а з вами вже якось почимчикую…»
Кладовище неподалік села, власне, за останньою його вулицею на зеленому клину-схилі між двома ярами, густо зарослими вербняком. З того крутобіччя Дніпро як на долоні, краєвиди там такі, що на філософські роздуми налаштовує — про плинність життя, про вічність над Дніпром, про суєту і марнославство, живеш бо раз у світі білому… Ми прибрали могилки тітчиного чоловіка та її сина, посиділи на зеленій траві, рубінової вишнівки за упокій їхніх душ випили… Тітка з Олею про щось тихо гомоніли, а я, звівшись, пройшовся трохи кладовищем, його давнішнім кутком, що вже заріс високими травами, роздивляючись надгробки, пам’ятники, хоч більше було хрестів — дерев’яних і металевих — із зварених труб. Звернув увагу, що на табличках та хрестах часто зустрічалося прізвище Паляниця.
— Та в нас їх! — озвалася тітка Марина. — На тім кінці села, — показала на його лівий край за яром, — цілий куток Паляниць проживає. Всі родичі, брати, дядьки, племінники, діти. Але більше вже, мабуть, їх на кладовищі, — тітка перехрестилася. — Царство їм небесне. Тут уже люду на добрих два села лежить — скоро і я до них переберуся, біля сина з чоловіком і поховаєте мене… — Помовчала — А чого це тебе, племіннику, така хвамилія зацікавила?
Спершу я й сам не знав чому. А тоді нараз як блискавка в мозку спалахнула: пахолок майя, мій юний друг з Ісля Мугерес, Острова Жінок його згадував. Але сам себе й осадив. Хіба воно одне в Україні? Паляниці в кожному селі є. І в тітчиному теж — ну то й що з того? Теж особливих емоцій воно в мене тоді й не викликало — так, звернув увагу та й по тому. Тільки дружина моя чомусь надто пильно подивилась на мене і наче аж насторожилась і брови її злетіли над чолом.
Але тут мою увагу, коли я вже забрів на край кладовища, біля яру привернув дещо незвичний надгробок: на зеленому горбику, що не мав традиційної для наших кладовищ огорожі — дерев’яної чи металевої — лежав чималий річковий камінь. Необроблена брила сірого граніту, яких понад правим берегом Дніпра вельми густо в тих краях. Вона так різко виділялася на зеленій траві та ще серед стандартних надгробків, що я підійшов ближче. За брилою, похилившись, стояв широкий дубовий хрест, вже вгрузши в землю, потемнілий і потрісканий від часу й негоди — я ледве розібрав на ньому прізвище: «Карпо Паляниця» і лише одну дату: 1940 р. від РХ.