«Як тебе порятувати?» — запитав я, обіймаючи тополю.
«Любий мій Данилку, це вже неможливо. Сталися необоротні зміни. Та й Дракон мене не випустить із своїх володінь. Змирися, мій коханий, як я змирилася. Така моя доля…»
«Ти повинна повернутися у світ людей!».
«Люди надто жорстокі, з деревами мені краще».
«Заради мене… Я кохаю тебе…»
«А якщо ти кохав і кохаєш не мене, а моє тіло? Ти ж навіть не уявляєш, що від мене зосталося».
«Я не уявляю свого подальшого життя без тебе. Вернися…»
«Для чого? Що чоловікові потрібно від жінки? — Її плоть. Тіло. А тіла у мене вже немає. Тіло моє зжер Дракон, вціліла тільки душа, що її врятувала тополя чорна, моя названа посестра. Звідтоді я стала часткою тополі».
«Іриночко, без твого тіла я ще зможу обійтися, але тільки не без твоєї душі! Мені б твою душу та рідні очі твої — і не буде щасливішої від мене людини…»
Данило Печеніг урвав оповідь, що давалася йому так тяжко, і довго мовчав, відвернувшись від мене. Його душили спазми. Я не зважувався порушити мовчанку — та й що тут скажеш? Висловлювання співчуття в такій ситуації теж має свою межу, і за неї краще не переступати, бодай із найщиросерднішими словами. Як сказано від Матфея: блаженні, хто плачуть, адже вони утішаться…
«Наука поки що не підтвердила факту існування розумних рослин на планеті Р-004 системи Жовтого карлика-2 в сузір’ї Дракона. Як і будь-де в інших куточках дослідженого на сьогодні Космосу, — згодом скаже мені, як відрубає, один високопоставлений чин Академії наук, лауреат, відомий спеціаліст з проблем позаземного життя, коли я з ним бесідуватиму. — Це все, м’яко кажучи, фантазії Данила Печеніга, що з’явилися у нього після того, як він самовільно на викраденому модулі відвідав планету Р-004. Та й скільки він там пробув? Вирішення такого питання вимагає зусиль не однієї експедиції спеціалістів. Та і як — подумайте самі, ви ж людина третього тисячоліття! — рослина, в даному разі тополя, себто осокір, може взяти до себе людську душу? Та й що воно таке, зрештою, людська душа? Чи існує вона насправді — це питання досі дискусійне і залишається відкритим. Я особисто не вірю в існування такого феномена. Є розум, інстинкт. Дух — це всього лише внутрішній стан, моральна сила людини. Душа — загляньте до будь-яких спецдовідників, — це поняття, що іноді вживається як синонім терміна психіка. В матеріалістичному розумінні — а ми всі матеріалісти — це функція мозку, здатність людини відчувати, сприймати, переживати, свідомо ставити перед собою певні цілі і відповідно до них діяти. Це, зрештою, психічні явища, їх сукупність, що характеризують внутрішній стан людини, а також її життєві інтереси, не більше. В релігійному ж значенні (а ми з вами атеїсти, чи не так?) душа — це щось ніби нематеріальна, потойбічна, сиріч безсмертна сила, що тимчасово перебуває в тілі й мовби є основою, джерелом психічних явищ… Вчення Павлова про вищу нервову діяльність людини, — на цих словах я схопився, і він закашлявся. — Гаразд, закругляюсь… кахи-кахи… Я бачу, ви теж вражений ідеалізмом… Та повернемось до історії з Печенігом. Ірина Савенко — назвемо речі, бодай сумні, своїми іменами, — загинула на планеті Р-004. Модуль разом з Іриною з невідомих досі причин просто анігілював, перетворившись на кванти світлового потоку… Із фактом загибелі дружини Печенігу, — а я його по-людськи розумію і співчуваю йому, — треба змиритися… Зрештою, втрати при освоєнні Далекого Космосу були й будуть — така специфіка роботи. А він не встояв під впливом горя, що на нього звалилося… А результат? Та все та ж історія, буцімто на планеті Р-004 душа Ірини Савенко знаходиться в тополі, народнопоетичному образі — додам. І сталася ця метаморфоза не без впливу фольклорного ореолу, що оточує в Україні тополю. Хоча Печеніга після повернення на Землю й лікували, але, очевидно, це не дало бажаних результатів, і він і надалі перебуває в полоні своєї ідеї фікс».
— Вони… Розумієш, вони у своїх затишних кабінетах, — а моє горе — це ж не їхнє горе, — оголосили мене несповна розуму, — наче скаржився Печеніг, і я бачив перед собою справді передчасно постарілу, биту горем людину, а не колишнього героя. — Спершу, правда, намагалися мене м’яко переконати: «Наука сьогодні, на жаль, безсила порятувати душу людини». А я їм: «То чого ж варта ваша наука?.. Дракон пожирає людей на ваших очах, а ви… руками розводите? Хоч ви ще й гуманні, морфій колете, щоб людину позбавити мук, як її пожирає Дракон… Я, коли підкорював Далекий Космос, не скаржився вам на своє безсилля… Як і хлібороби, котрі вас годують. А ви чим віддячуєте, як горе прийде в чиюсь хату? «Медицина безсила, готуйтесь до найгіршого?..» Ой, скажуть вам колись хлібороби: хліба більше не буде, ми безсилі, то готуйтесь до найгіршого… Або ще щось подібне… Слово по слову, а за словами мені до кишені не лазити, — пішло й поїхало!.. Я їх звинувачую, вони — мене: в некоректності до авторитетних осіб… А я мов з ланцюга зірвався: «Ви — г… юки, а не авторитетні особи!» Вони мене — в психушку… З їхньої точки зору й моральних принципів, це, очевидно, найбільш переконливий аргумент у пошуках істини… Взагалі, в історії інакодумства — перевірений метод, що добре спрацьовує. Ніхто з них і пальцем не ворухнув, щоб врятувати Ірину. Тільки й порадили мені: про її душу ви мали б подумати раніше… Хоча тут вони праві. Цю просту істину я тільки тепер збагнув, хоча вона наче й лежить на поверхні. Та давно відомо: коли маємо — не бережемо, коли втратимо — плачемо. Як жінка Ірина була надзвичайно вродливою і звабливою. А я був молодим, спраглим до жіночих зваб. Цінував у ній більше її чарівне тіло, яке щедро брав. І лише тепер, втративши її, нарешті, збагнув, що в Ірини була ще й душа. Душа, що гріла мене всі ці роки і грітиме до кінця моїх днів. Збагнув, та пізно… Тепер мені зроду-віку самому не дістатися сузір’я Дракона, а ті, хто міг би це зробити, на жаль, бездушні. А люди без душі — це прислужники Дракона, хоч вони самі того, може, й не усвідомлюють. Ім’я їм — легіон, ось чому Дракон непереможний, а наука й медицина у нас безсилі…
— А може, ви, пане Даниле, дещо… занадто категоричний? — обережно почав я. — Адже наука, і медицина зокрема, досягли великих успіхів. Люди вже Далекий Космос підкорюють, як, до речі, і ви його підкорювали.
— Космос — так, підкорюють, — погодився старий. — А людська душа для них була й залишається за сімома печатями.
— І що ж тепер?
— А далі, як в поетовій баладі «Тополя», пригадуєш?
Від цих прадавніх, гай-гай коли написаних, але вічних рядків стало щемно-сумно. Навіть мені, молодому і безтурботному, котрий ще навіть пари не мав — може, тому й був безжурним? А третє тисячоліття утверджувалося під пребадьорою вказівкою техногенних керманичів людства: будемо веселими, адже маємо право, всього досягнувши… Воно й так, досягли. Але ж… вітер. Офіційні гасла йому не указ, він все так же «край дороги гне тополю до самого долу»…
І біля астронавтової хатини гнулася на вітрі тополя. Данило Печеніг звівся, підійшов до неї, притулив до стовбура долоні й лице, довго так стояв, ніби заспокоюючи її, а коли повернувся (вітер наче стих, і тополя заспокоїлася), очі його були просвітленими.
— Після зустрічі з душею Ірини на Зеленій я зрозумів, що самотужки мені її не порятувати, бо я — не змієборець Кирило Кожум’яка, і Змія чи Дракона мені не здолати. Треба повертатися до людей за допомогою. І я повернувся. Ні, спершу не на Землю, для цього модуль негодящий, бо то, як на морські виміри, каботажне суденце для плавання між портами одного й того ж моря. Я повернувся на орбітальну станцію, на нашу космічну базу. А там мене відразу ж і заарештували — за несанкціонований політ. Якби покаятись, погатити себе кулаками в груди… А я поліз у пузир. Хоча був винуватий — захоплювати літальні апарати і кудись самовільно літати на них не дозволено нікому. Але я був у такому стані… А вони поставилися формально. Та й знову ж таки дисципліна… Мене дискваліфікували й відправили на Землю, поставивши хрест на подальшій роботі в Далекому Космосі. Звідтоді скільки я пооббивав порогів на Землі, у яких кабінетах тільки не був! І що? Оголосили мене перевтомленим і запроторили на лікування. І я збагнув: це — кінець. Якщо буду й далі битися головою у стіну, то лише розтрощу власний череп. Треба вдавати із себе покірного, щоб вирватися із психушки. І я заходився старанно симулювати, що ліки, транквілізатори кляті, якими мене накачували, почали на мене діяти позитивно. Через рік з гаком мене випустили. Я довго шукав місця побіля столиці, де мені дозволили проживати, і, зрештою, вибір зупинив на белебні неподалік Святополкового Стану. Кручу цю вибрав тому, що з неї хоч трохи, а таки ближче до неба. А може, й до Ірини. А ще як побачив тут тополю чорну, душа моя аж затремтіла. Ось тут і ніде більше! Тополя тут така ж, як і та, що прихистила душу моєї Іринки на Зеленій… Така ж самотня і беззахисна і так само в негоду гнеться до самого долу…
Біля цієї тополі на кручі, під високим дніпровським небом мені легше. Правда, взимку тяжко. Як захурделить, завіє пурга, затріщать морози, загатить усе навколо снігами, гнеться тоді аж до землі моя бідна тополенька… Як гляну на неї… Ой, нема нічого страшнішого за почуття власного безсилля. Коли знаєш, що дорогій тобі людині тяжко, а ти нічим не можеш їй допомогти, не кажучи вже — порятувати… Я тоді виходжу на причілок — гомоніти до тополі. А вітриська ревуть, тополя аж на хату лягає, і я благаю її триматися, а вітрів — схаменутися… Знаєш, що мені на Зеленій на прощання сказала Ірина? «Влітку в тополі мені добре, — говорила, і я відчував у її голосі сльози та відчай. — Ой, добре… Влітку над моєю тополенькою-сестрою блакитне небо, білі хмарки і ласкаве сонечко. А ось взимку… Як замете снігами, небо наче відчаєм наллється, дерева стоять голі й невимовно сумні… Гнеться моя тополя аж до землі, тремтить на вітрах, щомить здригаючись від холоду та безнадії… Ой, як сумно чекати весни-весноньки! — тяжка зима на чужій планеті за вісімнадцять світлових років від тебе, мій любий…» І я теж взимку щомить відчуваю, як тяжко Ірині на чужій планеті. З надією виглядаю весну. А раптом?.. Раптом ось цієї весни, ось цього року вдасться врятувати кохану?.. І ночами не залишаю горища, не відходжу від телескопа, бо здається, що ось-ось побачу в його окулярі далеку планету Р-004 у володіннях Дракона. Але поки що спілкуюся тільки з ним.
— З Драконом?
— Авжеж. Я його добре бачу в окулярі телескопа, а він мене, зрозуміло, ні. Але відчуває. Спершу я його кляв-проклинав, а тоді схаменувся… І ось чому. Досі з Драконом боролися його ж зброєю — злом. Хоча так його не можна перемогти, бо зло — це винахід Дракона, його всемогутня зброя. А Його подолати його ж зброєю ніколи не вдасться. Дракона можна перемогти тільки добром. Кожен з нас завжди стоїть перед вибором: добро чи зло? І часто вибирають зло. І — програють, бо у відповідь зло породжує зло, тільки ще більше, ще руйнівніше. Та й для Дракона мої прокльони — ніщо. Він — князь тьми, кара космічна для всього живого. Він щомиті вибирає собі людську душу… То в казці колись Кирило Кожум’яка убив Змія Горинича під Києвом, а в житті горе — безсмертне і вічне, воно пребуде, покіль на планеті Земля житиме людство. І тут нічого не вдієш. Це як фатум. Зла доля, наслання. Ось чому я вирішив не клясти більше Дракона, а благати його. Дарма, що він — Дракон і все людське йому чуже. Його можна вблагати, бо проти добра і він не встоїть. І ось я вже тридцять років, щоночі піднімаючись на мансарду до телескопа, наводжу його на сузір’я Дракона. І — благаю, благаю його до білого ранку. Кажуть, він може здатися, якщо його довго-довго благати. Тридцять три роки і три ночі. Я благатиму його ще три роки і три ночі — аж тоді він не витримає і поверне мені Ірину. Бодай її душу, і очі її рідні й живі, що двома зіроньками сяють мені з неба ось уже тридцять годочків…
Щоб ублагати Дракона, Данилові Печенігу не вистачало якихось трьох років і трьох ночей…
Того року зима в Україну прийшла люта, з тріскучими морозами й хуртовинами. Потрапляючи в крижані пастки вітрів, пташки скам’янілими грудочками падали на снігові рівнини.
А на кручі, де на белебні самітником жив Данило Печеніг, як згодом розказали мені знайомі, вітри особливо шаліли, невгаваючи ні вдень, ні вночі. Хатину занесло снігом по вікна. Хтось проходив мимо, бачить — ні сліду навколо. Старого Печеніга, як відкидали сніг і зайшли, знайшли на горищі. Сидів у шапці, накинувши на плечі кожух (біля телескопа бодай і в люті морози — тепло небажане) і, припавши до окуляра, закляк — щось із серцем у діда трапилося… Телескоп був спрямований на сузір’я Дракона.
А на пеньочку, що його Печеніг десь підібрав на березі Дніпра й витарабанив на горище собі замість столика, лежала книга Поета, розкрита на рядках, що їх старий астронавт читав востаннє у своєму житті:
Вістка про смерть Данила Печеніга дійшла до мене із запізненням на кілька днів — на похорони на сільському кладовищі, теж над Дніпром, я не встиг. Але самотню хатину і тополю чорну біля неї мусив відвідати у ті дні, коли душа старого астронавта ще перебувала в цьому світі. Прихопивши з собою газету, на шпальтах якої висловлювалося щире співчуття з приводу кончини старого астронавта Д. І. Печеніга (його підписали й ті, хто колись запроторював небіжчика у психіатричку), я й подався до Святополкового Стану, де вмерзлі в крижаний панцир Дніпра зимували річкові судна — теж в очікуванні весни.
Провалюючись ледь не по пояс у сніг, видерся на знайому з літа кручу й спинився, підкинув угору газету з отим «щирим співчуттям» — хай душа старого астронавта прочитає її. Вітер підхопив папір і, шарпаючи, поніс понад кручею, над Дніпровою долиною, і де та газета зникла, я не відаю.
День був сірий, гнітючий. Та ось в ополонці між важкими сивими хмарами виглянуло холодне сонце. Заметіль на якийсь час вгамувалася, і загачена снігами круча засяяла незайманою білизною, — аж увічу різало. Хатина з телескопом на горищі й шапкою снігу на крівлі була заметена по віконниці (одна з них, уже зірвана, бовта-лася перехняблена). А навколо — жодного сліду, наче й не було на світі білому такої людини — Данила Печеніга. Біля хатини (власне, над нею) торготіла мерзлим гіллям тополя чорна, гнулась, аж до даху припадаючи. І вчувся мені знайомий, трохи глухуватий голос астронавта із благанням довжиною в тридцять років: «Драконе, молю і благаю тебе, як не тіло, то душу моєї Ірини поверни мені — як же мені жити без Ірини?»
А як же тепер Ірині на далекій Р-004 у тополі чорній чекати свого Данилка? Тільки через вісімнадцять років — рівно стільки, скільки промінь світла летить до сузір’я Дракона із швидкістю триста тисяч кілометрів за секунду — вона дізнається, що її Данилка вже немає у світі живих планети Земля. У неї ще цілих вісімнадцять років надії і сподівання…
А над закутим у крижаний панцир Дніпром, здавалося, не просто все завмерло, а — вмерло, і весни вже більше ніколи й не буде — не виглядай, не чекай, не сподівайся, не благай… Завірюха вила і стогнала по той бік Дніпра, хутко наближаючись і сюди. А що творилося під небесним склепінням! Я з трудом звів голову і, притримуючи шапку, намагався хоч щось там розгледіти — за віхолою, за небом планети Земля, де зараз перебуває душа Данила Печеніга, за крижаною безоднею Космосу, за відстанню у вісімнадцять світлових років, де неподалік Північного полюса світу все так же сяяв недосяжний Дракон, якого ми все ще були безсилі подолати. Навіть з допомогою Добра.
А може, нам взагалі не дано його подолати?..
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА
«… І тоді пошуки зниклої астронавтки, що їх здійснювала Міжгалактична рятувальна служба в роках 2075-77 на планеті Р-004 системи Жовтого карлика-2, у сузір’ї Дракона, які, незважаючи на всі зусилля, не принесли бажаних результатів, були визнані недоцільними і припинені, а ім’я відважної підкорювачки Космосу Ірини Савенко було навічно занесене до Реєстру загиблих і зниклих безвісти астронавтів планети Земля».
Із Великої Космічної Енциклопедії, т. 29, стор. 345,
рік видання 2083-й.
ФЕНІКС — ПТАХ НЕ ТІЛЬКИ ЧАРІВНИЙ…
Непроходимі задушливі ліси, яким ще мить тому, здавалося, не буде останньої межі і взагалі поконеччя і які лише за один день блукань виснажили його до краю, коли він вже приречено нидів, що тут йому й каюк буде і тихо рехкав, як жаба в болоті (три яруси, все переплетене грубезними ліанами, що їх, прорубуючи йому лаз-хідник, ледве розсікав лазерний бластер), урвалася раптово. Він хоч і знесилено, але зітхнув полегшено (і треба ж було їхньому посадочному модулю затесатися в кляті джунглі і на додачу в цих глухих несходимих джунглях ще й вийти з ладу) і відразу ж збадьорився. Попереду і аж до обрію в гарячому мареві мріла савана — тропічний степ, зарослий високими травами, там і там виднілися то поодинокі дерева, переважно зонтичні акації, то цілі оази їх. Тягнучись до обрію, савани зникали за екватором.