В сузір’ї Дракона - Чемерис Валентин Лукич 6 стр.

Мружачись від яскравого сонця, Двоногий вийшов на спекотний путівець. Тягнучи за собою шлейф пилу, польовою дорогою рухалась колона бетеерів з п’яти машин в сіро-зелених камуфляжних плямах. Її замикали два середні танки, затягнуті маскувальними сітками, у яких стирчало зелене гілля. Позад колони ген-ген, наче видивляючись якусь здобич, сюди й туди носились великі торохтливі бабки — плямисті армійські гелікоптери.

«Нарешті! — полегшено зітхнув Двоногий. — Схоже на те, що моя вікова одіссея ось-ось завершиться».

Нетерпіння пошвидше зустріти собі подібних було таким великим, що Двоногий, забувши про все на світі, підстрибуючи й на бігу розмахуючи руками, подався назустріч колоні. Його вже загледіли, верхній люк головної машини відкинувся і на світ білий вигулькнула маленька голова в сіро-зеленій касці і чомусь в протигазі. Коли голова повільно повернулась, блиснули лінзи польового бінокля. І тієї ж миті татакнув кулемет. На путівці приснули фонтанчики пилу.

— Ти що, хомо сапієнс… придуркуватий?!. — вилаявся Двоногий, але вилаявся весело, беззлобно і крикнув, наче б його могли почути. — Проснись, служба, протри очі, а тоді й стріляй у білий світ. Я вас сто років не бачив, а ви…

На щастя, більше не стріляли. Але один бетеер, з’їхавши з путівця і роблячи гак, понісся цілиною з явним наміром зайти з тилу й відрізати Двоногого від лісу, хоч той і не збирався тікати. І Двоногий вперше з тривогою подумав: а чи не надто безпечно вийшов він на путівець? Військові є військові, та й невідомо яка зараз ситуація на Асірі. Такі бетеери, якщо йому не зраджує пам’ять, були на озброєнні ще сто років тому. А він, наївний, гадав, що з війнами на Асірі за час його такої довгої відсутності вже напевне ж покінчено… Викликала насторогу й голова, що стирчала з переднього бетеера — з якого лиха вона в протигазі? Невже, що з повітрям?.. Але тут йому спало на думку, що у військових просто навчання. Відпрацьовують якісь свої нормативи, от і понатягали протигази.

Тим часом головна машина зупинилась, відкрились люки і з них почали вистрибувати солдати в плямистій формі, протигазах, з антенами на голові. Але були вони якісь дивні, пласкі, з маленькими головами, а замість звичайних ніг мали по дві пари тонких кінцівок, схожих на телескопічні трубки. Третя пара кінцівок — на рівні грудей — слугувала їм за руки, бо ними вони й тримали автомати. І були солдати чимось схожі на бридких комах чи жуків. Але чому вони в протигазах? Хоча… хоча стривай, то ж, здається, не протигази, то їхні власні лиця. Швидше, писки. І прути обабіч голови, то зовсім не антени, а вуса… І тільки тут Двоногий збагнув, що перед ним… прусаки. Чи таргани. Тільки зростом під два метри.

«Якщо це не сон, я… збожеволів, — майнула в нього думка. — Напевне ж, від радощів, що повернувся на рідну Асіру».

Троє потворних комах підбігли до нього і короткими цівками автоматів показали, щоб він ішов до бетеера. Двоногий пішов, гидливо пересмикуючи плечима — прусаків він органічно не терпів ще з дитинства. Тільки ті були, як і годиться, маленькі, міліметрів з десять завбільшки, щоб спекатись небажаних квартирантів — їх труїли борою. І ось… Невже мутанти? Чи спеціально кимось виведені?

Підштовхуючи автоматами, прусаки підвели його до головної машини. З неї вже вибрався чорний тарган — овальний, плаский, чорно-бурого блискучого забарвлення, затягнений в чорну військову форму з широкими золотистими погонами — і високо підняв вуса, ворушачи ними. До нього підбіг солдат, запобігливо поставив похідний стілець. Чорний тарган сів у тіні бетеера, закинув ногу на ногу — спершу в одній парі ніг, потім у другій, а третю пару кінцівок схрестив на грудях і тільки тоді звів очі на затриманого. Обличчя його було — точна копія протигаза.

— Двоногий, ти — хомо? — запитав скрипучою, дещо механічною, але все ж зрозумілою мовою. — За своє життя я ще не бачив живий хомінід, лише читав про вас у ваших же книгах. Вчені таргани запевняють: останній хомінід зник давно-давно. Може, ти не справжній, хомо? Говори. Я хочу твоя мова чуть.

Затриманий нічого не відповів, бо все ще не вірив у реальність ситуації, як з неба почулося торохтіння, путівцем майнула тінь. Розвернувшись, гелікоптер завис над ними. Підсилений динаміком згори пролунав владний голос:

— Всім слухать! Наказ! Двоногу істоту, здогадно хомо, передати спецкоманді. Колоні продовжувати патрулювати М-15 район. Бути пильним. Не виключено, що в Чорний ліс ховаються ще двоногі.

— Ти з джунглів? — вислухавши голос з гелікоптера, чорний тарган повернувся до затриманого. — Там багато вас?

— Я не зустрів там жодного хомініда, хоча проблукав три дні, доки не вибрався звідти.

— Як ти опинився у лісі?

— Вимушена аварійна посадка після повернення з Далекого Космосу.

— Ти був сам?

— Мій товариш загинув, а я пішов шукати собі подібних.

— О-о, ти будеш довго шукати двоногих. Довго дуже-дуже. Не можна знайти те, чого… немає. Ти мене зрозумів?

— Я перестав розуміти, як повернувся на Асіру.

— Скільки ти не був на планет Асіра?

— Сто років.

— Ти кажеш, неправда, ти надто молодий для такий вік.

— Сто років минуло на Асірі, а за корабельним часом спливло всього лише десять років.

Рвучкий порив вітру ледь не відкинув їх від бетеера — поруч спускався гелікоптер із спецкомандою… Схоже було на те, що його божевільний сон затягується надовго. І Двоногий ніяк не міг — хоч і робив вольові зусилля — проснутися, щоб позбутися тієї маячні. На його рідній планеті Асірі — цивілізація розумних прусаків і тарганів?!. Таке й справді може хіба що приснитися в найбезглуздішому сні.

Він сидів на якомусь ящику в гелікоптері, що був захаращений різним військовим спорядженням і все ще не міг отямитись і хоч що-небудь осмислено обдумати. З обох боків і напроти нього сиділи все ті ж солдати-прусаки. Аби не дивитися на потворних комах, відвернувся до ілюмінатора. Гелікоптер летів низько, внизу вже тяглися оброблені квадрати полів, там і тут виднілися поселення, оточені тополями, і в Двоногого солодко-млосно стислося серце — ось зараз, ще трохи і він опиниться серед своїх, а бридкий сон назавжди щезне. Але й унизу він бачив все тих же прусаків, котрі, як справжні хомо, порались або в дворах, або на городах.

— Послухайте, ви… — різко повернувся він до солдатів. — Де, зрештою, поділися мої одноплемінники?

Солдати не ворухнулися, все так же сиділи німо й закам’яніло. Тільки поважний рудий прусак із синіми командирськими нашивками стенув плечима, щось подумав і сказав:

— Я в школі вчив… Рід хомо са… са…

— Сапієнс, — підказав Двоногий. — Хомо сапієнс — людина розумна.

— Не зовсім розумна, — гмикнув рудий прусак з голубили нашивками і повернувся до молодого солдата з чорними нашивками. — Єфрейтор, Ка.

— Слухаю, капрале.

— Ти навчався в інституті. Розтовкмач Двоногому по наука…

Єфрейтор з меткими живими очима відтарабанив, як на уроці:

— Внаслідок негативних екологічних процесів, що почалися з вини господарської діяльності хомінідів, забруднення ним атмосфери, аварій на атомних станціях, що одна за одною виходили з ладу й заражували все навколо, у спадковому апараті хомінідів нагромадилися негативні генетичні зміни. Вони й прирекли рід хомо сапієнс на поступовий занепад — як фізичний, так і розумовий. Але мутагенні процеси, що були негативними для хомо, для нас, комах, на щастя, виявилися позитивними. Завдяки мутаціям ми, нарешті, повернули собі Асіру.

— Не збагнув, — втупився в нього капрал. — Хіба ми вже один раз володіли планета Асіра?

— Так. В минулому на планеті Асіра вже було царство комах. В карбоні. Потім виникли хомо, чисто випадково. І відтіснили нас, комах. Але хомо самі себе й знищили, хоч самі себе перед тим і оголосили розумними. Тепер на планеті Асіра наше царство. Ми вивчили мову хомо, прочитали їхні книги, а науку і техніку двоногих повернули собі на благо. І навчилися робити все, що раніше вмів робити рід хомо сапієнса. Потім була війна всіх комах. Ми, таргани і прусаки, перемогли всіх мутантів і утвердились на Асірі, як нова цивілізація.

— Молодець, єфрейтор Ка, — капрал поляскав його кінцівкою по плечу. — Відслужиш своє, повертайся в інститут. З тебе вийде великий наука. А мені — дослужитися б до генерала, — на його лиці-протигазі з’явилося щось схоже на посмішку. — І більше нічого й не треба… А двоногі — погані. Туди їм і дорога. Я чув від свій діда… Коли ми, прусак, були маленькі, хомо не хотіли, щоб ми жили в їхній квартир… Вони труїли наш предок, виживали прусак із світу білого. А я ось сиджу… З тобою, Двоногий. І бесідую. Мирно. І не чіпаю тебе, хоча й міг би. Цінуй моя… е-е… доброта і гу… гу…

— Гуманізм, — підказав єфрейтор.

— Хай буде і гуманізм, — погодився капрал. — Мова хомінід — трудний мова. Але я все одно її вивчай.

Невдовзі в ілюмінаторі з’явилась ріка і це по якомусь часі на обох її берегах — високому правову і пологому лівому — зв’язане низкою мостів вигулькнуло чимале місто. Через кілька хвилин гелікоптер сів на приміському аеродромі і в місто затриманого повезла у відкритому армійському джипі. Місто, як невдовзі переконався Двоногий, було не лише великим, а й велелюдним… Він подумав «велелюдним» за звичкою, на вулицях повсюди бачив лише прусаків і тарганів. З відчинених дверей кінотеатру, мимо якого проїздив джип, вивалив натовп глядачів — все ті ж прусаки й таргани. Жваво жестикулюючи, вони, здається, обмінювались враженням від щойно побаченого фільму. Ближче до центру, то там, то тут зводились нові будинки, снували машини з будівельними матеріалами, поверталися стріли підйомних кранів — хомо, як і перше, ніде не було видно.

Біля одного з багатоповерхових будинків юрмились роззяви, задираючи вгору довговусі голови, щось там цікаве видивлялися.

— Спинись, Лу, — велів капрал шоферу, — подивимось і ми.

Під балконом тринадцятого поверху, ледь утримуючись за решітку висіло мале тарганеня й відчайдушно кричало. Внизу жваво обговорювали критичну ситуацію: впаде малюк чи втримається?

— Б’юсь об заклад, — вигукнув хтось із натовпу, — той шпінгалет не протримається й хвилини!

— Це й дурний видно, — погодився капрал. — Мокре місце від нього лишиться через хвилина… Іншим буде наука. — До шофера: — Рушай, не маєм більше час… Стривай, здається, вже падає той негідник.

Тієї ж миті почувся різкий свист і Двоногий, майнувши перед носом отетерілих солдатів ногами, зник угорі. Стрімко набираючи висоту, він нісся попід будинком угору.

— Всім слухать! Наказ! — зриваючи голос, закричав капрал. — Двоногий утік. Хапать Двоногого — інакше полетять наші дурний голова!

Солдат, як вітром видуло з джипа. Опинившись під будинком, вони забігали сюди й туди, хтось уже звів угору автомат.

— Не стрілять! — крикнув капрал. — Двоногий зовсім не тікать!

Коли Двоногий долетів до тринадцятого поверху, мале вже зірвалося і почало падати. Але Двоногий встиг його перехопити і по якійсь хвилі плавно опустився з ним на тротуарі. Прямо в руки солдатів, котрі забравши живе й неушкоджене тарганеня, скрутили мого рятівника і потягли до джипа.

— Ай-ай! Я трохи не втратив погон, — забідкався капрал. — Хто б міг подумать… Як стріла з джипа вилетів. От і спробуй стать генералом…

— У нього за спиною замаскований ранцевий реактивний двигун, — вигукнув єфрейтор-інтелектуал. — Ми не знали про це, він міг утекти.

— Здорово міг би, — погодився капрал. — Слухай, Двоногий. Ми нічого не знай про твій апарат. Ти міг би втекти. А ти полетів рятувати малий. І викрив себе. А малих у нас багато плодиться. Ну, розбився б один… На один менше, на один більше — щоб змінилося, га? Чому ти так вчинив?

— Не знаю, — буркнув Двоногий і відвернувся.

— А я, здається, знаю, — збуджено вигукнув єфрейтор. — Він тому так вчинив, що в нього є… душа!

— Ду-уша-а?.. насторожено перепитав капрал. — А що це єсть? Чому я про це не знай? Що таке… ду-уша-а?..

— Те, чого у нас немає, — пояснив єфрейтор.

Капрал спалахнув.

— Ми заберемо у Двоногий його душа. Вона стане наш душа!

— Це неможливо, — зітхнув єфрейтор.

Капрал ще дужче спалахнув.

— Для наш армій все можливо!

— Це неможливо, — вперто повторив тарганячий інтелектуал.

— Так говорить твій наука?

— Мій наука, — в тон йому відповів єфрейтор.

Капрал посопів трохи, певно заспокоюючись, зітхнув.

— Жаль…

І чи не вперше задумався. І всі у джипі задумались — навіть солдати, котрі взагалі ніколи і ні про що не думали. Їхали мовчки. Капрал, позиркуючи на Двоногого, час від часу зітхав і бурмотів про себе:

— Міг урятуватися… Чуєш, Двоногий, у джунглях є ваш двоногі створіння. Там ще є ваш хомо. Ти міг би урятуватись і втекти до них. А ти кинувся чужий дитина рятувати. Ми такого ще не знай…

— Слухай, розумнику, — по хвилі озвався до єфрейтора. — Я згадав. Я вчив колись у школа. Двоногий мали свій бог. Вони його розіп’яли на отой… перекладина.

— На хресті?

— Так. Він воскрес і став їхнім богом. Нам теж треба розіп’ясти Двоногий. На хрест. Він воскресне і стане наш бог. Ми будемо йому вірить. І молитися. І в нас тоді з’явиться наш душа? З’явиться, так?

Єфрейтор-інтелектуал чи не вперше вражено дивився на капрала, якого, здається, дуже добре знав.

— Я питай: так? — нетерпляче вигукував капрал. — Кажи, розумнику. Коли у нас з’явиться свій бог, у нас з’явиться і свій душа? Так?

Але єфрейтор-інтелектуал, котрий все, здавалось, знав, цього разу не знайшовся, що відповісти своєму командирові, якого, до речі, потай вважав тупаком.

У джипі всі змовкли і задумливо німували.

Принаймні так здавалося, що — задумливо.

Держав рот на замку і Двоногий, до пульсації в скронях міркуючи про ту жахливу метаморфозу, що спіткала рідну Асіру за час його столітніх мандрівок Далеким Космосом. Що й казати, сюрприз такий, що, як колись у дитинстві любила казати бабуся: «ні пером описати, ні словами розказати…»

«Спокійно, спокійно, прийми ще й цей удар долі, мабуть, не останній і не забувай, що ти — хомінід, а не якийсь там тарган-мутант» — наказував сам собі Двоногий і це додавало йому дещицю духу.

Брав собі в думку і те, і те, а як уже й зовсім ставало нестерпно, погладжував у себе на грудях значок, своєрідну візитку планети Асіра із сузір’я Фенікса, що досі виручав його на далеких, немислимо далеких парсеках чужих світів. Талісман той зображував гордого птаха, схожого на орла, з червоно-золотим вогненним пір’ям. То був фенікс, чиїм ім’ям звалося їхнє сузір’я, у якому, попри все, линула по своїй орбіті рідна його Асіра — тепер планета прусаків і тарганів. Власне, їхньої цивілізації. Хоча в джунглях, як обмовився капрал, десь ще ховаються, намагаючись вижити, вцілілі хомініди, тож він не самотній, а тому не все ще втрачено. Треба лише сподіватися, надія, як відомо, вмирає останньою. А поки він живий, вона не буде останньою. Та й фенікс — птах не тільки чарівний. Він ще й безсмертний, птах вічного відродження і невмирущості. І що з того, що їхній фенікс сьогодні самоспалив себе, але ж завтра він знову відродиться з попелу — молодим і оновленим, ще кращим, як був. Якщо тільки від нього ще зостався живлющий попіл — в чому Двоногий ні-ні, та й сумнівався. А з якої речі — і сам не знав. Рятуючись, гнав від себе ті сумніви, і гнав…

Джип час від часу кидало на ковдобинах, мотало-сіпало з боку на бік і прусак-водій хоч і стомлено, але звично кляв міську владу — за нікудишні дороги. Точнісінько, як її кляли колись і хомініди…

CULEX PIPIENS

— Комарі вимерли. Це — однозначно. Сподіватися більше нінащо…

Цими словами, що прозвучали, як докір всьому людству і розпочав свій виступ на відкритті пам’ятного знаку зниклим комахам професор Турм. Він стояв біля мікрофону маленький, згорблений, наче набурмосений, з довгим білим волоссям, що, вибившись з-під круглої чорної шапочки, маяло у нього за плечима і водив сюди й туди гострим чималим носом, а тому й вдавався білим птахом лунем — старим і мудрим, хоча й сердитим на вигляд.