— О Боже… — прошелестіло за столом і знову все стихло.
— Боявся бути похованим живим і письменник, засновник американського гостро-сюжетного психологічного оповідання — хоча б той же «Золотий жук» — попередник жанру наукової фантастики Едгар По. Він теж мав схильність до летаргійного сну. Принаймні йому здавалося, що він має таку схильність. На цю тему він навіть написав кілька оповідань, у яких відобразив жахи смерті, страждання тощо… Микола Васильович Гоголь, як я вже вам говорив, шановні члени і членкині нашого Клубу, теж тяжко страждав татефобією — були на те достатні підстави чи ні — це вже інша річ, досі так і не з’ясована. Але відомо, що будучи навзагал нездоровою людиною, постійно перебуваючи в стані емоційного та психічного збудження, маючи багату, часом хворобливу уяву, він боявся впасти в летаргійний сон, про який скільки наслухався й опинитися в могилі, якщо його сприймуть за померлого. Тому й прохав — на випадок раптової смерті за нестарих ще літ не ховати його доти, доки на тілі не з’являться трупні плями. Це було відомо його друзям і, очевидно, це й породило у 1931 році під час перепоховання письменника легенду про те, що його буцімто було поховано у стані летаргійного сну. Хоча в летаргію за свого життя він ніколи не впадав. А той факт, що череп у труні виявився повернутим на бік, ще нічого не говорить…
— Пане Магістре, зверхнику наш, — озвався один із членів фан-клубу, котрі все так же чинно, в якості живих трупів сиділи за столом, — але ж під час перезахоронення праху письменника виявилося, що оббивка в середині труни… порвана. Бодай і лише в кількох місцях та все ж…
— Не може… бути??? — раптом вигукнула трійця біля мене і я їх теж підтримав своїм ідентичним вигуком: — Не може бути???
— Так, так, ходить межи людьми чутка, що оббивку порвала та людина, котру поховали живцем — себто Микола Гоголь. Прокинувшись у домовині, задихаючись, шукаючи виходу, якого насправді не було, він і пошматував оббивку, шкрябаючи пальцями, в пошуках все того ж виходу. Що ви скажете на це, високоповажний Магістре? В купі з повернутим на бік черепом письменника, це… Пропоную негайно обговорити на нашій Асамблеї цей реальний чи містичний факт!
ГЛАВА ДЕВ’ЯТА
— Йой! — сплеснув руками Магістр. — Щодо черепа, то це… це могло статися.
— Так могло чи… сталося?
— Вважайте, що… сталося. Внаслідок того, що…
— Внаслідок чого? — вигукнув я і троє в сірих одностроях мене підтримали своїми ідентичними вигуками.
— … що могильники діяли незграбно. Опускаючи труну, допустили її перекос, труна перехилилася в один бік і голова покійника теж повернулася в той бік і залишилася в такому положенні, коли труна опинилася на дні ями… Ні поховальники, ні інші цього звичайно ж не загледіли. Та й не могли загледіти, адже віко труни вже було прицвяховане. Але й це ще не все… Почнемо з процедури перезахоронення, на якій — разом із членами офіційної комісії — були присутні 30 чоловік. Серед них, між іншим, радянські — за тодішньою термінологією, — письменники: Юрій Олеша, Михайло Свєтлов, Всеволод Іванов та інші… Ритуал відбувався так. Робітники зняли з могили пам’ятник, кам’яну брилу, що була дещо схожа на трапецію — є така геометрична фігура. На брилі, крім прізвища похованого, були викарбувані слова пророка Єремії: «Гірким словом своїм посміюся» і зображена Голгофа з хрестом, і напис: «Николай Гоголь». І все, цього було досить, що — Микола Гоголь. І на Голгофі він все життя перебував, і ніс свій хрест, і гірким сміхом сміявся… А далі… Осінивши себе хрестами, почали копати. Швидко чи ні — докопалися. До дна ями. І тут — перший сюрприз. Під пам’ятником на дні ями, де мала знаходитись труна, його там… не виявилося. Так, так, панове, добродії — не ви-яви-ло-ося!
— Йой! — вигукнув хтось за столом. — Оце так… штука!
— Справжня штукерія, панове!
— Презагадкова оказія, мосьпане!
Ми — я і троє в сірих одностроях, — теж незчулися, як у нас вихопилося, майже не вживаний нами ніколи вигук пана Магістра:
— Йой!!!
Всі завмерли. Мовчав і Магістр.
— А де ж п-поділася д-домовина? — прошепотів ледь чи не дихаючи мені в потилицю один із трьох незваних мною гостей.
Я стенув плечима і, не повертаючись, кивнув на Магістра на екрані. Мовляв, його слухайте.
— Йой! — ворухнув Магістр білими губами (і все таки: чому вони у нього такі білі?). — Саме так і сталося, панове: труни, вічної домівки письменника у ямі не виявилося. У присутніх на перепохованні — шок! Оце та-ак! Їх ледь не похапав грець! Копачі повилазили з ями, посідали біля неї на перекур… Члени комісії між тим заходилися радитись. Висловлювалися різні версії, припущення, здогадки… Проте ніхто не міг нічого зрозумілого запропонувати — всі висловлювалися про якусь містику… Згадували ману… наслання… Так минуло чи не кілька годин (копачі вже покльовували носами, пригрівшись на сонці). Зрештою, члени комісії зійшлися на тому, що треба… шукати. Труну в ямі. Якої там мов би й не виявилося. Можливо, ще підкопати, висловив хтось пропозицію. Можливо, яму пройшли не до кінця? Себто не до її дна, хоча ґрунт там уже був незайманий, материковий. Ніким не копаний раніше. Так чи інак, копачі спустилися в яму і знову взялися за лопатки… І тут виявилося…
— Що… виявилося? — дружно дихали мені в потилицю троє в сірих одностроях. — Що? Що?
— Цитьте, добродії! — не обертаючись, шикнув я. — Дайте Магістрові сказати.
— Йой! — вигукнув Магістр. — Виявилось, що в могилі був… підкоп!
— Який? — вигукнули ми вчотирьох по сей бік екрана.
— У стіні ями було викопане поглиблення — є такий спосіб захоронення. Не вельми поширений, але є. Ще й до наших днів де-де зберігся. У ямі, в одній із її поздовжних стін робиться підкоп, печерка така на висоту домовини і трохи глибший за її ширину, аби вона в тій печерці відносно вільно вмістилася. У той підкоп, в ту печерку, опустивши в яму труну, і засунули її, а порожню яму, як і годиться, засипали землею. Коли при перезахороненні труну з трудом видобували з підкопу, її смикали сюди й туди, потім виймали з ями, перекошували її то в один бік, то в інший, череп і повернувся на бік…
— Йой! Йой! Йой! — вигукували всі троє позад мене і я теж до них приєднався: — Йой!
— Фактів, що Миколу Васильовича було поховано живим і він, проснувшись, перевернувся в труні, у підкопі могильної ями, ні тоді, ні тепер не було й немає. Та їх і бути не може. Виявлено лише повернутим на бік череп, а скелет лежав на спині. Не на боці, як могло б статися, якби справді відбулася трагедія, а витягнений на спині. Згодом опитали очевидців, які були присутні при перезахороненні у 1931 році і всі вони підтвердили: так, скелет лежав рівно і «спокійно» витягнутим на спині. Хоча череп і справді був повернутим на бік. Ось свідчення скульптора Рамазанова, який робив посмертну маску Гоголя: у небіжчика при похованні вже були присутні явні ознаки розкладу тіла — ховали його на четвертий день по смерті! Тобто живим його не могли поховати. Але ж… — зітхнув Магістр, а з ним разом і всі присутні — і ми в тім числі, — на малюнку, на якому відображений Гоголь у труні перед похованням, видно, що голова його лежить прямо. Малюнок зроблено з натури. Чому ж голова виявилася повернутою на бік? Процитую далі скульптора Рамазанова: «У мене чисто матеріалістичне пояснення. Я — колишній воєнний і неодноразово брав участь в ексгумаціях: мені доводилося відкривати могили. І я бачив, що в більшості поховань люди лежали з повернутими головами. У труні, навіть в дубовій, в першу чергу підгнивають вузькі дошки — боковини. Під тиском грунту віко починає зміщуватися вниз і торкається черепа, що лежить на верхній точці. І голова повертається на бік. Так що пояснення досить просте…»
— Ху-ух, — полегшено перевели подих всі троє позад мене. І я теж до них приєднався: ху-ух!..
— Йой! — між тим на екрані вигукнув Магістр. — Але, як я вже казав, череп міг бути зміщеним ще і внаслідок видобування з могили труни на світ білий. — Її довго й марудно витягували із підкопу, потім з ями. Все могло статися. Не забуваймо, що у мертвих м’язи розслаблені, безвільні, а шийні м’язи вже не тримають голови, що внаслідок цього й повернулася на бік ще під час поховань. А коли її виймали при перезахороненні, череп вже не тримався з тілом, він уже був окремо від шийних хребців, труну смикали, витягуючи, сюди й туди і череп просто відкотився на бік. І — ніякої містики, панове й добродії!
— Але ж… пане Магістре! А порвана оббивка в середині труни?
— Щодо порваної оббивки…
Зробивши паузу, Магістр сапнув повітря і вдався до свого улюбленого вигуку.
— Йой! Тканина оббивки просто зотліла за 79 років — не залізна ж вона! Невже, невтямки? Попукалась, розлізлася, краї закотилися — от звідки враження, наче хто її шарпав з середини. Насправді ж Микола Васильович не помирав у 1852 році, ні пізніше, ні будь-коли. Такі люди, як він — не помирають — невже невтямки?
ГЛАВА ДЕСЯТА
— А де ж він тоді подівся? — сухо, без емоцій запитав високий і худий пан з восковим лицем і білими бакенбардами. — Дозвольте поцікавитись: де?
— Йой! Але ж ми знаємо з вами, де насправді подівся великий сорочинець. Чи то пак, василівець. Ще точніше — полтавець. Принаймні, де він подівся для України.
— Де? Де? Де? — мимовільно вихопилося в мене, але через мить я пошкодував за свій недоречний вигук, — Магістр на екрані раптом повільно повернув голову і втупився в мене білястими, аж бляклими, наче мертвими очима.
Ворухнув білими — дивно, чому білими? — губами.
— Хто сказав: де? Де? Де?
Я мовчав, вбравши голову в плечі. Те ж саме — це я відчував спиною, — зробили позад мене троє в сірих одностроях.
— Вас цікавить, де подівся Гоголь? — апелював до мене Магістр. — Себто де він подівся для України? Відповідаю очевидну істину: імперія двоголового орла його забрала. Здійснила таку собі… анексію, на культурному, як би ми сказали, фронті. Спершу вона забрала Україну з її ресурсами і територією, а потім і таланти її, анексувавши їх за правом сильного — що ж тут невтямки?
— Стоп, стоп, сто-оп!!! — почулося позад мене у три горлянки і наперед вискочив один тип у сірому плащі, схожому на немодний нині макінтош із непромокальної, проґумованої тканини, винахід, до речі, шотландського хіміка Ч. Макінтоша. — Протестуємо! Макаронізм (о, вони, виявляється, й таке слівце знають!) анексія означає… означає…
— Від латинського аmexio — приєднання, — прийшов я їм на допомогу. — Себто насильницьке загарбання…
— Стоп, стоп, сто-оп!!! — знову в три горлянки загаласували троє в сірих одностроях. — Саме це і означає. Себто пасквіль на дружню нам імперію… Е-е… братню державу. Провокація! Зловорожа пропаганда! Ми звинувачуємо вас у нелюбові до…
— А чого я маю її… любити? З якого дива? З якої потреби? Тим більше, вона мені не клялася в палких почуттях, чого я їй повинен клястися? Я не займаюся любов’ю без відповіді. Тільки на взаємній основі, і то — лише до жінок. А щодо анексії, то вона і є… анексія, — вигукував я в запалі.
— Тоді ми інкримінуємо вам… Інкримінуємо…
— Український буржуазний націоналізм, — з охотою прийшов я їм на допомогу.
— Ми інкримінуємо вам… розпалювання міжнаціональної ворожнечі. І на цій підставі ми вас… затримуємо. До вияснення обставин. Негайно встати і слідувати за нами!
— Дозвольте поцікавитись: куди?
ГЛАВА ОДИНАДЦЯТА
— У двір, до машини. А далі ми вас повеземо… Куди? Та туди, куди й слід везти подібних типів! Ви щойно займалися зловорожою… антиімперською… себто антиросійською пропагандою. В крайньому разі, не братньою. Та чи знаєте ви… ви… — здається три горлянки похлинулися одночасно, — що Гоголь цілком добровільно… здався… Тобто перейшов на бік імперії. Це якщо й анексія, то — добровільна. З його волі і згоди.
— Але давайте спершу вияснимо, де Гоголь, а тоді…
І тут з екрана подав голос Магістр.
— А це ми зараз і вияснимо. На ваше запитання, де подівся невмирущий Гоголь, відповість один… е-е… добродій, скажемо так.
На екрані з’явилося якесь присядкувате, товстелезне, без шиї і наче без ніг страхопудало з довжелезними аж до землі повіками, віясте, з чималими віями і руками, схожими на покручене коріння.
Я здогадався, що то за візія — то був сам Він з української міфології. (Зрештою, і повість Гоголя я перечитував кілька разів, і фільм режисера-казкаря із сусідньої держави Олександра Птушка «Він» теж дивився неодноразово (до речі, українця на російській службі), тож і запам’ятав. Той Він, про якого Гоголь вперше почув у селі Прохорівці, що на Черкащині і на основі почутої легенди створив свою повість.
І ось він — бовван-бовваном, — стіжком сіна виріс на екрані, у плоті, а відтак і страшнуватий…
Він повільно розтулив свою ротяку, плямкнув.
— Помічники мої, — прохрипів. — Я нічого не бачу — підніміть мені вії мої — хочу подивитися на декого… Ой, подивлюся!..
Обабіч чудовиська вигулькнули двоє в охлопках — одразу й не збагнеш — люди чи істоти з потойбіччя. В руках кожен з них тримав вила-трійчата.
— Підніміть! Підніміть мені вії! — велів їм Він.
— Застерігаю! — вигукнув з-за його спини Магістр, беручи до рук щось схоже на щиток електрозварювальника з прямокутником із затемненого скла посередині. — Під повіками Вія схований смертоносний погляд. Як помічники піднімуть йому вії, він побачить, де Гоголь, але востаннє застерігаю: жодна людина не може витримати погляд Вія! Більшість од його погляду гине. В крайньому разі навіки сліпне, адже його погляд, як дуга електрозварювання. Плазма його погляду сягає від 5 до 50 тисяч градусів! На кого Він спрямує свій погляд — той миттєво сліпне або й помирає! Щоб потім не було ніяких претензій, щодо фан-клубу, мовляв, вбивають людей! Чи то пак, приносять людські жертви на догоду демонам та іншій нечистій силі.
І затулив щитком своє обличчя.
Тієї ж миті почувся гуркіт.
Коли я, схопившись, оглянувся, позад мене лежало троє перевернутих стільців. Трійці в сірих одностроях у зальці більше не було, тільки десь в коридорі лунав поспішний тупіт їхніх казенних черевиків, потім хряпнули вхідні двері і все стихло…
Я знизав плечима і перевів погляд на екран.
Магістр опустив щиток електрозварювальника, підморгнув мені, видиво згасло і переді мною забіліла стіна. Просто стіна.
А ВСЕ ІНШЕ — АНЕКДОТ
Десь надворі — чути було, — сповіщаючи про початок дня, голосисто проспівали півні. Здається, вже й не треті і не четверті, а, мабуть, чи не п’яті. Якщо тільки вони співають — п’яті півні. Слава Богу, крик півня відлякує нечисту силу, зачувши його, втікають чорти, упирі, відьми, чародії — світ тоді стає чистим і благословенним.
Півні співали. Я встав, потягнувся і вийшов у двір. Світало. На сході червоно палало крайнебо. Здавалося, що за ближніми будинками розгорається жарке огнище.
Я дістав сигарету, поляскав по кишенях, але сірників у них не виявилося… Півні докукурікали і все занімувало.
Озирнувся. Неподалік двірник у фартусі й солом’яному брилі шкріб цурпалком мітли — все, що від неї зосталося, — сірий асфальт, мокрий від вранішньої роси.
Я підійшов до нього.
— Доброго ранку.
— Доброго, — сперся він на мітлу. — Ви палите? Дозвольте пригоститися сигаретою.
— О, будь ласка. Але я не маю вогню.
— У мене є, — дістав він запальничку.
Ми запалили.
— Пробачте, можна вас запитати…
— Прошу, — до чого й чемний цей двірник.
— Яке це…
— Мабуть, добродій хоче запитати, а яка ж це вулиця? — прийшов мені на допомогу двірник.
— Ні, добродію, щодо назви вулиці, то мені якраз все одно, адже я не знаю яке це, даруйте, місто. Як не відаю, у якому світі щойно відбувалася Асамблея фан-клубу «Микола Гоголь». Принаймні маю такий сумнів — в реальному чи швидше всього в ірреальному? У тому, який насправді не існує.
— Але насправді неіснуючи, він в той же час насправді існує.
— Дякую, я саме так було й подумав.
Я вже хотів було йти, хоч куди саме, ще й сам не знав, але таємниці продовжувались і щось мене зупинило. Я пильніше придивився до дворового підмітайла — під крисами його бриля щось мені видалось знайомим… Ба, ба!.. Та це ж… Він, Магістр. Білясті очі, білі губи. Геть білі губи. Дивно, подумав я, хіба губи можуть бути білими?