А ще загледів у нього на грудях круглий жетон, з якого мені підморгував знайомий птах з родини качачих — крилатий гоголь.
— На жаль, я не знаю, чи ми ще коли-небудь зустрінемось, пане Магістре.
— Йой! — весело вигукнув він. — А чому б і ні? Тим більше, земля, як відомо, кругла.
— А чому б і справді нам не зустрітися, — охоче погодився я. — Тим паче, земля й справді кругла.
— Мало не забув, — озвався Магістр, як я знову було намірився йти аби де-небудь дізнатися, а в якому ж я перебував місті і в якому світі. — Запрошуємо вас на наступну таємну Асамблею нашого фан-клубу «Микола Гоголь», на якій ми займемося темою… Ну, скажімо, анексії: як та чому сусіди колись анексували в Україні Миколу Гоголя аби з нього почалася їхня література. Точніше, проза. І вона почалася. Пригадуєте, знамените зізнання Федора Михайловича про те, що «всі ми — російські письменник, — вийшли з гоголівської шинелі». Себто всі наступні твори російських письменників XIX і XX століть. Про це на черговій нашій Асамблеї Федір Михайлович…
— Достоєвський?
— Атож. Він, Достоєвський, даватиме цілком добровільно свої зізнання…
— Але владі може стати відомим таке засідання вашої Асамблеї і воно їй, будьте певні, не сподобається.
— Ов-ва! Це її справа. Тим більше всім нині подобається хіба що долар! А в нас на все своя думка і ніхто нас не примусить когось любити так, як нам буде наказано. А на Асамблеї мова йтиме й про інше… Про що саме? Ну, наприклад, про те, що малороси не могли пробачити Гоголю… гм-гм… скажемо так, відступництва, а великороси дорікали йому… Та й нині йому дорікають…
— О-о!.. Чого ж ще великоросам дорікати Миколі Васильовичу?
— Бачите, краща, поетичніша частина його душі навічно зосталася там, на чарівному «хуторі біля Диканьки», а в Росії він побачив лише Хлестакових, Ноздрьових, Плюшкіних, Манілових… Га? — здається, Магістр запитував не так мене чи когось іншого, як себе. — Уявіть… Маленький, непомітний і незначний хахол, власне, хохлик, прибувши до імперської столиці, став там тим, ким і мав стати: чиновником департаменту «підлощів і дурниць» («Шинель»), перодряпом без імені, без зв’язків, без засобів до існування (першу зиму в холодному Петербурзі пробігав в осінній шинельчині) і, здавалося б без жодних перспектив на майбутнє. Якого в нього і не було. І раптом…
— І раптом… — повторив я, відчуваючи, що він ось-ось скаже те, що може запросто стати фіналом моєї химерної пригоди.
— І раптом той чиновничок, перодряп той за словами великороса Василя Розанова «спалив миколаївську Русь». Га? Як вам? Що ви скажите на це, добродію?
— Цілком і повністю поділяю думку пана… е-е… Розанова.
— А детальніше про це сам Гоголь скаже у «Вибраних місцях з листування з друзями»: «Про мене багато говорили, розбираючи деякі мої сторони, але головної суті моєї не визначили. Її чув один тільки Пушкін. Він мені говорив завжди, що ще в жодного письменника не було цієї здатності виставляти так яскраво вульгарності життя, уміти окреслити в такій силі вульгарність вульгарної людини, щоб уся та дрібнота, яка вислизає від очей, мигнула б гостро всім в очі. Ось моя головна властивість, що належить одному мені і якої точно немає в інших письменників». Здавалося б для чого таке пояснення? Та ще для генія. Ви не задумувалися над цим, га? (На жаль, я над тим і справді не задумувався). І суть не в тому, що ще тоді, за його життя була причина для такого «зізнання». Гоголь передбачав — він був пророком! — що вони ще і ще будуть. В майбутньому. У нашому сьогодні будуть, і будуть ще й у завтрашній будучині — ось у чому суть, панове-добродії. А не в тому, що його, мовляв, поховано живим… Чи не правду я кажу?
— Правда ваша, пане Магістре. Наша преса ласа… ба, навіть, жадібна до сенсацій. Ось і недавно я в одній з газет побачив інтригуючий заголовок «Чи жив Гоголь після смерті?» Себто, як отямився в труні після летаргійного сну… І далі газета зазначає, що повністю відмінити версію про поховання Гоголя живим ще не можна, але… До речі, Гоголь помер у вісім ранку 21 лютого 1852 року, але маску знімали через вісім годин після констатації смерті… В музеї його імені, що у Великих Сорочинцах, зберігається посмертна маска Миколи Васильовича. Так ось, співро-бітники музею вас запевнять: її знімали, коли на лиці письменника і на його тілі вже почали з’являтися трупні плями і перші ознаки розкладу… Більш того, маску накладали 45 хвилин, протягом яких всі верхні дихальні — і це головне — шляхи були повністю перекриті. Отже, Гоголь не міг бути — це стовідсотково точно! — похованим сплячим у летаргійному сні. Він був похованим мертвим. А тому є всі підстави твердити, що Гоголь помирав тільки один раз… Взагалі, смерть великих людей здебільшого буває незвичайною — чим і привертає увагу. Тривалість життя в творців поетів, письменників, художників — значно коротша в порівнянні з життям звичайної людини. Що ж до геніїв, то вони або самі йдуть в інші світи, наклавши на себе руки, або гинуть в розквіті свого великого таланту. Що й сталося з Гоголем.
— Ось-ось… А ще згадуваний Василь Розанов зізнаватиметься в році 1918-му (на «пожарищі миколаївської Русі»): «Я все життя боровся і ненавидів Гоголя (мабуть, за те, що душа його навічно залишилася біля Диканьки) і в 62 роки думаю: «Ти переміг, страшенний хохол!» Той хохол, який побачив руську душеньку з її «пекельним вмістом»… До речі, саме Василь Розанов якось з гіркотою скаже, що «Росія — художня нація». І додасть всього лише одне слово: «З анекдотом». Ось у цьому й суть — що з анекдотом. Художня, але з анекдотом!
І мені стало все втямки. Як і те, що душа Гоголя — дивна, незвичайна і незбагненна — ще довго тривожитиме наші земні межі. Кажучи словами пророка Єремії, що були вибиті на його могильному пам’ятнику в некрополі Свято-Данилівського монастиря, гірким словом своїм сміявся.
І — сміється.
Крізь невидимі світові сльози. Тож і відповідь на запитання: чи жив Гоголь після смерті своєї, що він — ні-ні та й вигулькує на сторінках преси, може бути лише одна: ЖИВ. ТАК, ЖИВ.
ЖИВ І ЖИВЕ. І говорить з нами мовою своєю злободенною, відповідаючи на ті вічні запитання, що хвилюють нас і хвилюватимуть ще наших нащадків.
А все інше… Все інше й справді просто анекдот.
… Я вийшов на вулицю, щулячись від приємної ранкової прохолоди, що зазвичай бадьорила душу і тіло.
Хотілося чогось… такого-розтакого.
За відсутністю кращого, я просто бадьоро насвистував якийсь мотивчик — так, експромтом.
Пустельною в цей час вулицею — ані тобі де перехожого, наче вимерло все навколо — чи ще не проснулося? Цікаво в якому я місті? і чи є в цьому місті люди, зазвичай звані городянами?
Та ось на вулиці з’явилася легковичка. Вона, здається, стояла під явором, а як я вийшов, вона теж рушила. Я підняв руку, радуючись, що так швидко здибав «тачку», іномарка охоче зупинилася біля мене.
Водій у сірому капелюсі й у такого ж кольору плащі, дотягнувшись рукою до передніх дверець, відчинив їх. «О, які ввічливі водії в цьому місті», — подумав я, — і сів на переднє сидіння. Дверці зачинилися автоматично і це мене трохи аж насторожило. Але виду я не подав.
— Шеф, мені треба терміново потрапити у ваш аеропорт, з якого я маю вилетіти у своє місто.
— Нема проблем, пане-добродію!
Щось мені в його голосі видалося знайомим. Я озирнувся на заднє сидіння (там почулося якесь підозріле шамотіння) і побачив ще двох добродіїв… Теж ніби знайомих. Всі троє були у сірих капелюхах і в такого ж кольору плащах, схожих на немодні нині і вже забуті макінтоші.
Ба, ба!… Старі знайомі! Та це ж та трійця, що хотіла мене арештувати в зальці, де транслювалося засідання Асамблеї фан-клубу «Микола Гоголь» і яка вилетіла звідти, остерігаючись смертоносного погляду Вія. Оце так влип.
Смикнув дверці, але вони виявились заблокованими.
«Мда-а» — тільки й подумав я, як свого часу подумав герой якогось читаного мною твору, коли його застукав чоловік у своєї жони.
Що з того, що я смикнувся на сидінні.
— Сидіти! — велено було мені і я слухняно погодився.
— Сиджу, — бо й справді іншого вибору у мене в тій ситуаційна, жаль, не було.
— Але, панове, я справді кваплюся в аеропорт.
— І ми теж квапимося. Спершу заїдемо до нас, а вже потім, якщо ви будете розумно триматися і співпрацювати з нами, можливо, і доставимо вас в аеропорт. Хоча, ясна річ, не сьогодні і, очевидно, не завтра. Як кажуть в таких випадках — найближчим часом.
— У недалекому майбутньому, — додав той, що сидів за кермом.
Машина з місця набрала швидкість.
Скільки ми їхали — не пригадую. Не здогадався подивитися на годинник. Куди їхали — теж не збагнув, машина часто і, здається, без потреб, петляла з одного провулка в інший — заплутувала сліди чи що? Всі троє моїх конвоїрів щось насвистували — кожний собі під ніс, але виходило ще й мов би в унісон, і то був, здається, мотив із одного відомого мультфільма, з пісні, що її співав Олег Ануфрієв, яка починалася словами: «Ох рано встает охрана…»
Та ось машина заскочила в якийсь затишний дворик — брама з охоронцями, встиг я зафіксувати, — і зупинилася біля під’їзду симпатичного двоповерхового будиночка в стилі українське бароко часів гетьмана Мазепи. Ми вийшли з машини і трійця, все ще намугикуючи «Ох, рано, встает охрана…», повела мене до того будиночка, у якому повсюди виднілася охорона. Тільки вже не співала, що вона встає, мовляв, рано… На другий поверх вели розкішні широкі сходи, заслані килимковими доріжками, але мене чомусь повели круто в бік, де в підвал вели непризентабельні задрипані кам’яні сходи і ми почали спускатися кудись униз. Там тьмяно світилися плафони — білого дня як і не було. Ми довго блукали підземеллям і на кожному повороті стояла все та ж охорона, доки не зупинилися перед маленькими залізними дверима. Клацнули замки і мені було запропоновано зайти в середину. Що я і змушений був зробити, оскільки ніякої альтернативи в тій камері мені чомусь не було запропоновано.
Камера за маленькими дверима виявилася ще й просторою. Хоча, камера як камера. Стіл, пригвинчений до підлоги, стілець і двоярусне ліжко. В кутку — умивальник і щось схоже… да-а… все це виявляється, серйозно, — на парашу. Називається, приїхав в аеропорт! Вилетіти звідси буде проблематично. Утішило письмове приладдя на столі і стосик, акуратний стосик, пристойного білого паперу, що відразу ж викликав у мене бажання — я ж бо пишуча людина, — негайно щось утнути нетлінне.
— Дозвольте мені вибрати нижні нари, — звернувсь я до трійці. Чесне слово, сплю я неспокійно, а в цих апартаментах і поготів спатиму неспокійно, тож можу з верхнього яруса скапотувати.
— О, будь ласка! Можете хоч і на обох по черзі спати — все одно нікого підселяти до вас не будемо.
— Але ж я люблю… компанії, — вирішив я трохи покаверзувати.
— О, за цим не стане. Але — потім. Як кажуть, на десерт. У залежності від вашої поведінки. Можемо перевести вас у камеру на двадцять чоловік, у якій одночасно перебуває п’ятдесят, де сплять і сидять по черзі, або випустимо вас додому — під теплий бік вашої коханої дружини. Але все, повторюємо, буде залежати від вашої поведінки і бажання з нами співпрацювати.
— В чому ж вона має виразитися?
— Стіл бачите, шановний добродію? Папір? Письмове приладдя. Руку писати і голову аби думати маєте свої. Сідайте і пишіть. Що? Та все той же твір на задану тему. Ви, здається, хвастали, що в школі писали добрі твори на задану тему? Так ось вам тема: «Моє знайомство з фан-клубом «Микола Гоголь». Творіть! Не уникаючи анінайменших деталей. Зважте, що щиросердне зізнання, як і бажання співпрацювати зі слідством, буде враховано. На вашу користь. Радимо задарма не витрачати часу — якщо хочете пошвидше з нами гаряче розпрощатися. Чим швидше буде готовим ваш твір, тим швидше ви повернетесь додому. Тобто спершу в аеропорт, а вже потім і додому. Вас чекає добра вечеря, вранці такої ж якості сніданок, потім обід, знову вечеря, знову сніданок, знову…
— І поки ж я буду у вас снідати-обідати-вечеряти?
— Доки не напишете шедевральний твір на задану тему. Тож бажаємо вам творчих успіхів і отого самого… м-м… натхнення.
І насвистуючи все той же мотивчик, що, здається, нав’яз у них у зубах («Ох рано встает охрана…») вони вийшли, двері за ними автоматично зачинилися і вмить стало так тихо, що я почув, як біля умивальника повзають таракани…
Зітхнувши, я сів до столу, взяв аркуш білого паперу — ні, папір таки гарний! Люблю гарний папір! — ручку і вивів заголовок: «ТАЄМНА АСАМБЛЕЯ ФАН-КЛУБУ «МИКОЛА ГОГОЛЬ».
І захопившись, за дві ночі й два дні написав все, що ви щойно прочитали…
А третьої і останньої моєї ночі в тому бункері мені раптом приснився Він — чого б це? З якого дива?
І приснився — власне, я підключився до того сну, як помічники вилами піднімали своєму чудиську вії.
— Ось він… Гоголь! Ось він… Гоголь! — кричав Він, тикаючи кудись поперед себе короткою, але товстою, схожою на обрубок дерева, рукою із покрученими пальцями-корінням. — Я бачу його!.. Бачу!…
І тієї ж миті ніби нізвідки випливла згорблена фігура — але чомусь така самотня і беззахисна! Похиливши голову, вона стомлено бовваніла в кам’яному кріслі, що стояло на п’єдесталі, сиділа, мерзлякувато кутаючись в широкі поли кам’яного плаща…
Я пильніше придивився й побачив кістляву руку, лице із запаленими очима, різкий, пронизливий погляд, довгий гострий ніс.
На мить здалося, що я бачу якогось дивного похмурого птаха.
— Це він! Він!!. — кричав Він. — Він зараз встане! Ось-ось він встане живим і піде — стережіться, Романови! Лихо вам буде! Гоголь ніколи не помирав, він завжди живий. Ось він уже встає. Він іде до вас, Романови! Вчорашні, сьогоднішні і завтрашні. Він усіх переміг. Він і сьогодні всіх переможе — стережіться!!!
Але кам’яний Гоголь, який присів колись у кам’яне крісло на Пречистенському бульварі Москви, знаменитий кам’яний Гоголь Миколи Андрєєва, ставши здобутком російської скульптури XX століття, навіть не ворухнувся. Колись веселого співця «Вечорів на хуторі біля Диканьки», потім перетвореного в кам’яного боввана, в мертве й бездушне каміння, попри всі свої надприродні зусилля не зміг оживити навіть сам Він!
І, збагнувши це, Він з розпуки й відчаю закам’янів.
І кам’яними очима, нічого вже не бачачи, дивився у простір поперед себе і вже ніхто не жахався його колись такого страшного погляду.
І скучно зробилося, панове-добродії, у нашому світі, у тому світі, у якому вже ніхто й нікого більше не боявся і де все стало просто…
Просто анекдотом.
2004 р.
ЗАПОВІТ СВЯТОГО АПОСТОЛА
ФАНТОМ НА СИТОМЛІ
Якогось літа (вже й не спогадую якого саме, але десь так, пригадується мені, недалеко од наших днів) на Оболоні, що під Києвом, переполох зчинився — це як пронеслася моторошна чутка, що буцімто місячними ночами там почав з’являтися… утопленик. Ну, й наробив, він, скажу вам, шерхоту — чи не всю Оболонь переполохав. Та воно й не дивно. Як і всі утопленики, той теж був синім, але мовби по мармизі, як придивитися, то й не наш, не слов’янин — косоокий, вилицюватий, а замість бороди — кілька скручених у кільця чорних волосин. Та ще у вусі мідна серга проти місяця полискує. І рот у нього порожній, чорна западина — хоча б який там зуб стирчав! Та ще й очі без зіниць — ле-ле! Бляклі, застиглі зенки. Аж мороз по спині йде, як глянеш на ту мару!
І вбрана примара з річкового дна геть не по-тутешньому. І не по-сучасному. На голові — вовчий малахай з гострим верхом та довгими хутряними навушниками — хто їх тепер такі носить? А ще, казали, безрукавка на ньому шкіряна — на грудях дві чималі захисні бляхи, а між ними, на плечах і животі — залізна луска нашита, але вся погнута, як посічена. Мабуть, мечами поскороджена. Штани на ньому теж шкіряні, хоч і витерті, на ногах — сап’янці без підбір, із задраними носками. За плечима таке щось, схоже на сагайдак з луком і стрілами висить, у кістлявій руці (власне, не рука, а маслаки) вуздечку тримає, і мовби ще й пугу. Чи нагай. Наче батожище з кістяною ручкою, оздобленою мовби сріблом. Та ще на поясі кривий ніж у шкіряних піхвах.