ПОКАЖИ МЕНІ УВІ СНІ СВОГО УБИВЦЮ
… Ні, що не кажіть, а щось таки є у світі білому, у людській душі — те, що невідомо не лише нам, простим смертним, а й навіть нашим мудрецям. Одну з таких історій про фатальні передчуття я й зважуюсь вам переповісти. Мабуть, багато хто може розказати про подібні випадки, але мовчить, щоб його не сприйняли за схибленого. Чи за прихильника містики. Хоч випадки, повторюю, трапляються з багатьма. Але ви вже мені повірте — що було, то було.
Однієї темної і вітряної ночі, коли гуркотіло на даху залізо, я прокинулась, охоплена якимось лихим передчуттям — чого раніше за мною ніколи не водилося, адже я завжди сплю міцно і вранці мені не так легко встати. А тут наче хто підкинув на ліжку. Схопилась, серце гострі пазурі стисли, дихати тяжко. Прислухалась. За вікном скрипіли старі явори. Вони завжди скриплять у негоду, і я раніше не звертала на них уваги — скриплять то й скриплять. А тієї ночі скрипіння видалося мені зловісним. Коли вітер посилювався (а він дув поривами), одна з гілок, певно, діставала до вікна і здавалось, що хтось ослабілий, з останніх сил дотягнувшись рукою, шкребе нігтями по чорній шибці, прохаючи допомоги…
Уява моя розгулялась. Стало страшно. Так страшно, як ще ніколи не було. Мала таке відчуття, що хтось причаївся в пітьмі кімнати. Можливо, й за шафою. З напівбожевільним криком я кинулась до вмикача — спалахнуло яскраве світло. Стало трохи легше. Для самозахисту взяла важкий бронзовий світильник, обережно підкравшись, зазирнула за шафу, потім, все так же крадучись, виглянула в коридор — слава Богу, там теж нікого не було. Тоді я заникнула на кухню, перевірила ванну й туалет і перевела подих, заспокоюючи себе, що ті страхів’я просто наснилися. Але переляк все одно не минав. Як і недобрі передчуття. Дихати стало важче, наче мене хто душив за горло. Я все не могла позбутися відчуття, що в квартирі хтось присутній. Від нього і йдуть хвилі, що так мене гнітять… Вітер за вікном посилився, гілка все ще шкребла шибку… На даху гуркотіло залізо, мабуть, бляха десь відстала і вітер шарпав її, наганяючи на мене ще більший ляк.
І раптом думка, — біда з сином, — пронизала мене, наче голкою. Господи, як я відразу про це не подумала! Кинулась у коридор, набрала номер. На другому кінці довго не знімали трубку. Мене вже почала трясти лихоманка. А гілка все шкребе шибку й шкребе… Та ось, нарешті, зняли трубку. Я почула синів голос і крикнула:
— Ти?.. Живий?..
— А чого я маю бути мертвим?
Мій шибеник вирішив зі мною поіронізувати.
— Чому ти дзвониш так рано? Зателефонуй краще о четвертій — це той час, коли я завжди охоче з тобою побесідую. А зараз всього лише дві годині ночі.
Я перевела подих — з сином все гаразд! — і запитала:
— Що з бабусею?
— А що з нею може трапитись? Хропе, аж сюди чути, — і по хвилі: — Тобі, мабуть, нехороший сон приснився?
Він жартував, намагаючись розвіяти мої жахи, я побажала йому спокійної ночі. Поклавши трубку, поглянула на годинник: таки й справді дві години ночі. Із світильником у руці повернулася до кімнати. Ой, якою вона видалась мені холодною, чужою, наче зимні протяги в ній гуляли! І хтось таки був присутній у кімнаті — лихий, недобрий. Це я відчувала кожною клітинкою свого єства. Такого страху — ні до того, ні після — я ніколи у своєму житті не зазнавала…
Вранці, так і не позбувшись тривоги, приходжу на роботу (я тоді працювала друкаркою в машбюро швейної фабрики), а мене наче обухом по голові: загинула Катя! Моя молодша подруга Катя-Катрусенька. І якраз о другій годині ночі… Це тепер я розказую ніби спокійно, хоч серце ні-ні та й стиснеться, а тоді, п’ятнадцять років тому, я, після того страшного випадку, місяць не могла отямитись.
Так ось про Катю. Хоч у нас і була велика різниця у віці (мені на той час виповнилось сорок п’ять, їй двадцять), але ми були подругами, що називається, нерозлийвода. А ще я любила її, як свою дочку. Гарненька вона була — така сміхотлива, рожевощока блондиночка, з оченятами кольору фіалки. Як вогонь швидка, непосидюча. Оченята так і грають, так і грають — бісики в них якісь чи що? А що вже добра, уважна, турботлива. Як трапиться, бувало, складна важка робота, Катя, сміючись, скаже:
— Олено Іванівно, віддайте мені цю роботу.
— Чому це тобі? — питаю.
— В мене ручки молоді, в мене очі зіркі…
І підсовує мені легший текст.
Така вона була у всьому. Вдень працювала, увечері навчалася в університеті, додому поверталася здебільшого опівночі. І все одно годину-другу сиділа над конспектами, а на роботу приходила, як завжди, свіжа й бадьора. І — сміхотлива. Оченята ж квітли фіалками. І все намагалася взяти собі тільки найважчу роботу
— «В мене ручки молоді, в мене очі зіркі». Одягалася скромно і просто (платня в друкарок, самі знаєте, яка). Жила від зарплати до зарплати, часом дотягувала на копійках. Але мала одну коштовну річ — золотий годинник. Маленький такий, старомодний, з товстим випуклим скельцем, але проба була — 958-ма. Найвища. Той золотий годинник, той бабусин дарунок і погубив мою молодшу подругу.
Того року в нашому місті лютував двоногий звір, якого не хотілося б називати людиною, але він, на жаль, належав до роду хомо сапієнса — людини розумної. За ним полювала вся міліція, тільки безуспішно. Душогубець був невловимий. Страху на місто нагнав чималого, особливо на молодих жінок та дівчат. Садист діяв як за розкладом. Вечорами, десь так ближче до одинадцятої, в пошуках чергової жертви їздив у спорожнілому громадському транспорті, уважно придивляючись до жінок та дівчат. Точніше, до їхніх прикрас. Його цікавили сережки, персні, каблучки, ланцюжки, годинники тощо. В золоті він розбирався — з одного погляду, навіть мигцем міг безпомилково визначити пробу. Якщо вона низька, наприклад, 375-та чи 500-та, власниць таких прикрас не чіпав. Нападав лише на тих, у кого золоті речі були найвищої, 958-ї проби. Вибравши жертву, здебільшого самітню (а ми, жінки, часом буваємо такі безпечні, навіть увечері, навіть опівночі чи й за північ), виходив за нею на зупинці і супроводжував її до першого темного місця — у під’їзді, дворі чи деінде. Підкравшись нечутною чорною тінню, простягав свої довгі сильні руки з великими кістлявими пальцями, що були тверді як залізо й обхоплював горло… Був блискуче обізнаний з анатомічною будовою людини. Із заплющеними очима міг визначити, де сонні артерії і потрапляв на них пальцями безпомилково… Задушивши жертву, перевертень тягнув її (за руку чи й за ноги) в темний закуток двору, знімав з неї золото і там, вже мертву, але ще теплу (а бувало, що й напівживу, але із втраченою свідомістю) ґвалтував. Неодмінно. Щоб у тих, хто за ним полював, складалося враження, що діє сексуальний маньяк. (З усіх своїх численних жертв не встиг зґвалтувати лише одну — випадок зашкодив). І спокійно йшов додому, щоб вранці з’явитися на роботі, де він ходив у лідерах і активістах — з блискучими виробничими та комсомольськими характеристиками…
На той час, як надійшла мученицька черга Каті, він задушив, здається, п’ять чи шість молодих жінок та дівчат. А півтора десятка жертв напівзадушених, дивом уцілілих — убивця кинув їх, будучи певним, що вони мертві.
Але я почала свою розповідь з нехороших передчуттів, що тривожать людину, коли на неї насувається лихо, то ж і повернусь до них. Десь за тиждень до трагедії з Катею трапився такий випадок — може це містика, але розповім, як було, а ви вже самі судіть. В одну з обідніх перерв ми зайшли в «Парфюмерію». Магазин порожній, молоденькі продавщиці, зібравшись за одним з прилавків, про щось перешіптувались, пирскаючи сміхом, касирка проглядала газету за своїм апаратом. Катя взяла дві пляшечки лондестону і пішла платити в касу. Я затрималась біля дорогих духів — купувати не було за що, але, думаю, хоч подивлюся. І раптом чую Катін крик і брязкіт скла. Рвучко озираюся. Катя стоїть за крок від каси з простягненою рукою, у жмені якої нічого немає, а під ногами у неї на мармуровій підлозі в червоній калюжці розбиті пляшечки лондестону. Я швидко підійшла, Катерина була бліда. Просто неймовірно бліда і я мимовільно подумала: чи варто так близько брати до серця якісь там дві розбиті пляшечки вартістю по карбованцю кожна? Щоправда, при наших з нею заробітках і два карбованці гроші, та все ж… Катя щось намагалася сказати — білими губами ворушила та все здивовано озиралася, як наче б шукала того, хто її підштовхнув… Тим часом причовгла бабуся-прибиральниця, віником згорнула у совок склянки, а тоді заходилася ганчіркою вимочувати калюжку. А вона густо червона, як кров. Подивилась прибиральниця на Катю, головою похитала і каже:
— Ой, дитино моя, не ходи увечері сама. Не до добра це…
Вийшли з магазину, Катерину наче хто підмінив. Говорить невлад, про щось стривожено думає. Я нумо її розраджувати.
— Годі, годі… Ну втратила два карбованці, Бог з ними! Було б здоров’я, а гроші заробимо. А що прибиральниця бовкнула, так порада бути обережною ще нікому не зашкодила. А нам, жінкам, і справді не треба ходити вечорами самотніми. Береженого і Бог береже.
А вона якось дивно поглянула на мене.
— Ой, Олено Іванівно, нічого ви не знаєте. Не прибиральниця своєю порадою нажахала. Мені хтось руку… підбив.
— Не верзи дурниць! — почала вже і я нервувати. — Біля тебе не було ні душі.
— Не було, — погоджується Катя. — Але мені хтось під лікоть вдарив долонею. Я навіть відчула ліктем теплу людську долоню. Ось тоді і впустила пляшечки. Озирнулась, щоб подивитися, хто ж це штовхнув, а біля мене — нікого.
Я, зізнаюсь, трохи здрейфила, бо вона так переконливо говорила про теплу людську долоню, що ляснула їй під лікоть, але намагалася будь-що розвіяти цю містику.
— Дурненька. Тобі просто здалося. Ти біля каси на якусь мить задумалась, а руку тримала трохи зігнуту в лікті. Рука стерпла, тож слабенькі електричні струми — таке буває — смиконули руку. Ти й упустила пляшечки.
— Ні-ні, — затялась на своєму Катя. — Я відчула теплу людську руку, що ляснула мене під лікоть. Це — знак. Спроба якось насторожити мене і привернути мою увагу. Мабуть, справді мене чекає лихо і хтось хоче мене застерегти.
Я думала, що добре знаю свою молодшу подругу, а виявляється, вона вірить у містику! Хоча… А раптом це й справді застереження? Але хто застеріг Катю? З потойбічного світу чи що? Дурниці!
Розраджувала я Катю, як могла, але заспокоїти її так і не вдалося. Після того випадку вона наче змінилася, стала стриманою, замкнутою, настороженою. А якось поскаржилась:
— Маю таке відчуття, що моє життя вже закінчується, що залишилося мені побути у світі білому днів два-три. Ось-ось щось трапиться зі мною.
Її життя і справді урвалося через три дні після тієї розмови. Та якби ж я тоді повірила подрузі. Навпаки, я сміялась з неї, містикою докоряла, забобонами, дурисвітством. Щоправда, в душі я занепокоїлась, але про те не зізнавалась, щоб зайвий раз Катю не хвилювати. Особливо насторожилась, як згадала, що наш район входить у ту частину міста, в якій бродить невловимий душогубець. І попросила Катю бути обережною, з настанням темряви взагалі не виходити з квартири — мало що може трапитись. А вона тільки журно похитала головою.
— Як це не виходити, коли я вечорами навчаюся?
Тоді я поговорила з Олегом (це хлопець, з яким Катерина іноді зустрічалась, але щось у них постійно не ладилось) і попрохала його, щоб він неодмінно увечері проводжав дівчину.
І ось настала та фатальна ніч. Десь об одинадцятій Катя вийшла з університету і вони удвох з Олегом поїхали до його матері — та, здається, занедужала. Затрималась там до першої години ночі. Олегова мати наполягала, щоб дівчина залишилась у неї ночувати, але Каті для чогось доконче треба було додому. Олег зголосився її провести. Коли вони черговим, майже порожнім тролейбусом дісталися до Катіного будинку, було вже за сім хвилин друга година ночі. Катя занепокоїлась: чим Олег у такий час повернеться додому? Жартувала: «Ти мене провів, а тепер я тебе проведу». І тут доля зробила першу спробу врятувати дівчину. Катя раптом сказала:
— Ходімо до мене, чаю поп’ємо, а з хвилини на хвилину повернеться з нічної мама. Вона завжди повертається після другої години ночі. Мама де-небудь і вкладе тебе спати.
І вони рушили до будинку. І коли б не з’явився трамвай, все б скінчилося благополучно і Катя була б живою. Боже, як подумаєш, від чого тільки не залежить наша доля? Навіть від графіку руху нічного трамвая. Ну, запізнись він тієї ночі, запізнись всього лише на дві-три хвилини і все було б добре. Але трамвай прийшов вчасно. Коли він, освітлений вогнями, вигулькнув з-за рогу, Катя вигукнула:
— Це — останній! Більше до ранку навіть черговий не ходитиме. Біжи! — підштовхнула хлопця. — А за мене не турбуйся, я ж біля свого будинку — десять кроків до арки, а там двір і під’їзд.
І хлопець, мить повагавшись, вскочив у трамвай і помахав їй з вікна. Катерина, не відчуваючи, що за плечима в неї вже стоїть смерть, помахала йому. Трамвай зник у пітьмі. До трагедії залишалися хвилини — душогубець запримітив Катерину ще в тролейбусі. Не так дівчину, як золотий — 958-ма проба! — годинник на її руці. На тій зупинці, де зійшла Катерина з Олегом, встав і він. (Згодом Олег зізнається: краєм ока запримітив, як на зупинці разом з ними вийшов високий, стрункий молодик і швидко рушив у напрямку до будинку, але не надав тому значення, а миттєво забув про нього). У перевертня, котрий в тіні арки очікував свою жертву, був точний розрахунок: хлопець не проводжатиме дівчину аж до дверей квартири. Хлопці взагалі проводжають дівчат лише до будинку… Ледве Катя, нічого не підозрюючи, ступила в пітьму арки, як нечутною тінню позад неї виріс той звір… Жінки, котрим пощастило врятуватись (їх, із втраченою свідомістю, без будь-яких ознак життя, садист сприймав за мертвих і тому не додушував), розповідали на слідстві, як відбувався напад. А втім, вони й збагнути, що то напад, не встигали. Просто відчували позад себе рух повітря. І в ту мить їм здавалося, що на шию сіли два метелики — то садист, простягнувши руки, дотикався до сонних артерій. Жертва, ще нічого не усвідомлюючи, але відчуваючи в себе на шиї дивні «метелики», робила рух рукою, щоб зігнати їх… Нападник стискував свої залізні пальці, здавлюючи горло і сонні артерії. Жертва миттєво провалювалася в чорну порожнечу…
Так, очевидно, сталося і з Катею. Хоча вона, напівзадушена, ще якусь мить і боронилася (це встановить розслідування на місці трагедії). Переломивши дівчині шийні хребці, нападник поволік її за ногу у двір, у той його закуток, де під деревом стояв стіл для гри в доміно. Там на столі він і познущався з напівзадушеної дівчини. Зґвалтувавши, зняв з її руки золотий годинник і зник у нічному безгомінні.
І все ж доля послала нещасній дівчині шанс на порятунок. Через кілька хвилин у дворі з’явилася Катіна мати — вона працювала в нічну зміну неподалік будинку і десь після другої ночі завжди поверталася додому. Йдучи двором, мати краєм ока (про це вона голоситиме на похоронах) запримітила, що в глибині двору на столі лежить людина. Але не зупинилась, а надавши ходу, подумала: хтось з алкашів перебрав. Так йому й треба! Хай полежить, швидше протверезіє на свіжому повітрі.
З тими думками жінка і зникла в під’їзді. Воістину: коли Бог хоче нас покарати, він, перш за все, позбавляє нашу душу здатності до співчуття ближньому, до бажання прийти йому на допомогу.
Не тенькнуло в матері серце й тоді, коли зайшла в квартиру і, запитавши в чоловіка чи Катерина вдома, почула у відповідь:
— Немає. Мабуть, у когось із подруг залишилася переночувати.
Позіхнув батько (невдоволений, що його розбудили) і закінчив, як присуд рідній дочці виніс:
— Нічого з нею не станеться — прийде вранці!
З тими словами й захріп у ліжку. А мати пішла на кухню пити чай. І пила його спокійно (вікно кухні виходило у двір, де на столі стікала кров’ю її дочка), і потім спокійно лягла спати і спокійно спала десь до обіду — невже спокій, до якого ми так пориваємося, то один з наших страшних ворогів? Спала у кімнаті, вікно якої теж виходило у двір, на той стіл, де згасало життя її дочки… Матір ще пощадять і словом їй не обмовляться про результати розтину: Катя А. ще могла б бути врятованою. Не приходячи до свідомості, вона померла лише під ранок — від втрати крові й переохолодження…
А тепер про той дивний і незбагненний випадок, що трапився в день похорон. Не могли винести труну з покійницею. Квартира типова, так звана «хрущовка», а, отже, маленька, тісна, з крихітним куцим коридорчиком. Його ширина наполовину менша за довжину труни, а кімнатні двері не співпадали із вхідними. Один край труни ще в кімнаті, а другий вже вперся в глуху стіну коридорчика — ні сюди, ні туди. Єдиний вихід — поставити труну майже вертикально і розвернути її так, щоб вона опустилася по довжині коридорчика. І ось, коли поставили труну вертикально, покійниця майже стояла в ній. Я підняла руку, показуючи, що треба ще трохи розвернути труну. І тут з голови покійниці зривається вінок і… І досі не здатна збагнути, як воно сталося. Вінок чомусь всупереч законам фізики й земного притягання полетів не вниз, як і слід було чекати, а майже по прямій — від голови покійниці на мою підняту руку. І тільки він торкнувся моїх пальців, я мимовільно схопила його. І злякалась. В першу мить всі завмерли. А я стою з високо піднятою рукою і тримаю у ній вінок.