— Знак! Знак! — отямившись, загаласували старі баби. — Душа покійниці звертається до тебе, Олено. Прохає тебе захистити її честь. Щоб ти відомстила убивці!
Я так розгубилась, що чоловікам довелося з силою розчепірювати мої пальці, щоб забрати вінок. Не знаю, як могло таке трапитись. У кімнаті було душно, повітря важке, густе, нагріте — скільки людей набилося і дихало. Та ще багато свічок горіло. Може на хвилі густого, теплого повітря вінок так дивно й полетів — не вниз, а по прямій. І зовсім випадково потрапив на мою руку. Але протягів у кімнаті не було, руху повітря теж — то як він міг так незбагненно полетіти?
Так чи інакше, а з поховання я повернулась сама не своя. Ходжу по квартирі, місця собі ніде не знаходжу. Вінок з думки не йде. І вигуки бабів: «Душа покійниці прохає тебе захистити її честь!». Але як я зможу відомстити вовкулаку, коли його вся міліція міста не може спіймати? То що я вдію? Але той незрозумілий політ вінка всупереч законам фізики! Нерви мої були на межі. І я подумала: а що, коли то й справді душа покійниці звертається до мене за допомогою, адже ми з Катею так дружили. До кого ж їй звертатися, як не до мене? Все зваживши, я пізно увечері дістала фотографії загиблої — а їх у мене й зараз з десяток набереться, я любила з Катею фотографуватися — і, вдивляючись у них, почала шепотіти:
— Катю… Це я — Олена Іванівна, подруга твоя старша. Благаю, приснись мені вночі. І покажи уві сні свого убивцю. Можливо, ти його встигла побачити? Який він з себе? А раптом я допоможу його спіймати?..
Я була в якомусь трансі, до туману в очах вдивлялася у фотографії Каті і все шепотіла, шепотіла… В тому ж нервовому збудженні й заснула. І ось сниться мені дивний сон. Ніби я серед ночі опинилася на центральному базарі нашого міста, на Озерці. Початок третьої, на базарі ані душі. Та хоч і ніч, але не зовсім темно, бо невідомо звідки розсіюється якесь дивне світло, тож мені трохи видно. Дивлюсь, а біля тарних ящиків сидить кошенятко — маленьке, жалісливе, тремтить бідненьке. І тут де не візьмись, молодик років так під тридцять. Високий, тонкий у талії, стрункий і гарний з себе. Ніс рівний, очі злегка голубуваті, лице благородно видовжене, інтелігентне. На верхній губі елегантні вусики. Волосся світле, злегка хвилясте. На ньому чорна сорочка з білими ґудзиками. Рукава закачані по лікті. Але чомусь тільки глянула я на нього, як мені враз стало холодно, аж мороз по спині пішов. Дивуюсь уві сні: такий милий хлопець-симпатяга, а мені страшно. І чого б це?
І раптом молодик у чорній сорочці з білими ґудзиками хапає кошенятко за шию і починає його… душити. А я в крик: «Мерзотник! Що ти робиш? Зараз же, бандюго, відпусти кошенятко!».
В цей час на базарі з’являється ще один чоловік — високий, дебелий, аршин в плечах. У нього велика світла голова, таке ж велике кругловиде і теж світле лице. Він накидається на молодика в чорній сорочці з білими ґудзиками і починає скручувати йому руки… І тут я прокидаюсь і до ранку не можу заснути. Невже той молодик у чорній сорочці з білими ґудзиками, котрий душив уві сні кошенятко, і є убивця Каті? А що, коли Катя на моє прохання і справді показала його мені уві сні? Не будемо квапитись з традиційно-закоренілим скептицизмом, що іноді межує з невіглаством. Недарма ж наші предки були певні, що душа після смерті перебуває на землі ще цілий рік — тому й справляли поминки по ній на дев’ятий день, на сороковий і в першу річницю. А якось я прочитала в одній з газет, що спеціальними дослідженнями виявлено енергополе померлої людини, чи біополе, або ще аура (мабуть, це те, що ми називаємо душею) і справді протягом року тричі з’являється в тій кімнаті, де людина померла: на дев’ятий день, на сороковий і в першу річницю… Але чи в змозі це біополе (аура) розуміти, що його прохають і прислати іншій людині в її сон зображення свого убивці?.. Ні, як не крути, а все це дуже схоже на містику чи забобони.
Я розгубилась. Що робити? Сама убивцю, ясна річ, я не знайду, а, отже, й не відомщу йому, як у день похорон «прохала» мене Катя (випадок з вінком). Чорну сорочку з білими ґудзиками, якщо він і справді у ній душив Катю, злочинець міг більше й не надіти. Та мало хто з молодих людей в нашому місті ходить у такій сорочці? Вони, до речі, модні, і їх, здається, шиє місцевий побуткомбінат. І в той же час можливо тільки я одна і знаю, який на вигляд убивця. Поривалася негайно бігти в міліцію і… спинялася. Що їм розкажу? Що бачила убивцю уві сні? Чи не подумають вони, бува, що я схиблена? А те, що я розкажу, назвуть сном рябої кобили… Ще й посовітують сходити до психіатра. І я — каюсь, навіть тепер каюсь, — не зважилась. І не пішла в міліцію. Який жаль. Адже убивця, як виявиться значно згодом, в ту ніч, коли він душив Катю, і справді був у чорній сорочці з білими ґудзиками, а на вигляд він точнісінько такий, яким я його бачила уві сні…
Минуло кілька місяців, перевертень все ще лютував у нашому місті. Як згадаю, то й зараз моторошно стає. Що міліція не робила, яких заходів не вживала, а спіймати його не могла. І від того злочинець настільки знахабнів, що навіть вже почав нападати на жінок і серед білого дня. І навіть, натягнувши маску, з’явився в одній квартирі, де була жінка з дитиною. Оскільки золотих речей там не виявилось, вампір, діючи за принципом — хоч шерсті жмут — вийняв з телевізора якийсь дефіцитний блок. Жінку і дитину врятував щасливий випадок (сусіди подзвонили в квартиру і дуже насторожилися — це чути було з їхніх розмов, — що господиня не відгукується). Злочинцю довелось тікати. А міліція збагатилася ще одним фактом: вампір прекрасно розбирається в телеапаратурі: складний блок, до якого й дістатися не просто, вийняв професіонально, на рівні майстра. Ця крихта щось та говорила. І хоч таких деталей вже зібралося кілька, невловимий все ще залишався невловимим.
Тим часом на допомогу нашій міліції прибула група спеціалістів з Москви, з МУРа. Казали — не знаю, правда це чи ні — вісті про нашого садиста дійшли до Інтерполу і той запропонував свої послуги, але ми у ті роки були відгороджені від світу залізною завісою. Тож відмахнулись. Мовляв, самі спіймаємо. Муровці і наша міліція розбили ті райони, де діяв садист, на квадрати і виставили в них замасковані пости. Їх було стільки, що вони навіть візуально бачили один одного. Патрулі прочісували квадрат за квадратом, а з настанням ночі у всіх підозрілих місцях виставлялися додаткові групи, засади. І все марно. Більше того, сторонячись небезпечних для нього місць, злочинець нападав на чергову жертву в іншому районі міста, там, де його не чекали. Тоді було висловлено припущення: невідомий або працює в органах внутрішніх справ, або якимось чином зв’язаний з охоронцями правопорядку і тому точно знає, де його чекають засади… Це припущення було схоже на правду. Насторожував ще один факт. Декілька разів пошукові собаки, взявши слід з місця злочину, незмінно приводили оперативників до одного й того ж заводського гуртожитку. Кожного разу перевіряли той гуртожиток, перевертаючи в ньому все догори дном, всіх його мешканців обнюхували собаки і… відходили вбік. Схоже на те, що убивці серед гуртожитківців не було. Але чому різні собаки в різний час вперто брали слід саме до цього будинку? Можливо, злочинець, аби збити з пантелику пошуковців і навести їх на тупиковий слід, нарочито йшов до гуртожитку? Зайшовши з вулиці, якимось чином знешкоджував за собою сліди і зникав через другі двері, що вели у внутрішній двір. А вже звідти спішив додому — двір був прохідний.
І ось один із слідчих (а справа вже побувала в кількох оперативників), заінтригований, чому це «не дурні», як він висловлювався, собаки, вперто йдуть до одного й того ж гуртожитку? А чи справді обшукували всі кімнати? Слідчий склав список мешканців гуртожитку і відмітив у ньому тих, кого перевіряли. І тут раптом виявилося, що кожного разу перевірки уникав лише один жилець гуртожитку. Більше того, кожного разу, як відбувалася перевірка, його навіть не було в гуртожитку. Щоправда, цей один був активістом міліції, командував оперативним загоном дружинників і в той час, як перевіряли гуртожиток, він з дружиною неодмінно знаходився на чергуванні, в якому-небудь віддаленому районі міста. Про те, що і його треба було «познайомити» з пошуковою собакою, щоб вона і його обнюхала, оскільки в підозрілому гуртожитку він один мав окрему кімнату, в яку оперативники так жодного разу і не зайшли, нікому й на думку не спадало. Ще б пак — активіст, всього себе віддає міліції, де його всі знають і незмінно відзначають подяками, комсомольський лідер, відмінний виробничник, один з кращих телемайстрів-нападників, командир оперативного загону, голова громадської ради гуртожитку, людина, взагалі, перевірена, поза підозрою. Одне слово — свій. А хіба своїх перевіряють? Так можна й образити (чи й травмувати) товариша — дай Бог, щоб таких побільше було в активі міліції.
Стривожений слідчий поділився міркуваннями з своїм начальником. Той порадив ще і ще все зважити. І сам пообіцяв подумати. Та справі не встигли дати хід, як надійшов сигнал: виявлено чергову жертву садиста. О шостій ранку робітники, йдучи на зміну, почули стогін, що линув з-під нещільно прикритої кришки люка. Коли підняли кришку, в колодязі побачили голу жінку — це була сорок п’ята, і як час покаже, остання жертва двоногого звіра. Ще жива, хоча й без свідомості, їй зробили складну операцію на шиї і це врятувало жінці життя. Хоч після операції вона ще не могла говорити, але спромоглася написати, що запам’ятала нападника. На вигляд він такий-то… Їй здається: що вона його колись бачила на території свого заводу. Але чи працює він там, чи був у справах — того не знає. І ще важлива деталь: захищаючись, вона чотирма пальцями, ламаючи манікюр, прошкребла йому ліву щоку. Пошкрябини мусять бути.
Для міліції це — як дарунок небес. З такими даними спіймати злочинця — то вже справа техніки.
Треба було квапитись, адже денна зміна на тому заводі вже закінчувала роботу. І ось на всіх прохідних стали перевдягнені працівники міліції і непомітно, але пильно слідкували за всіма, хто виходив із заводу. Пощастило тому оперативнику, котрий чатував на центральній прохідній. Там і з’явився молодик, схожий на того, якого описала жінка: високий, стрункий, літ під тридцять, з маленькими вусиками і світлим волоссям, що злегка кучерявилось. На лівій щоці в нього виднілися старанно припудрені пошкрябини. Його випустили за прохідну (він чомусь тримав руку в кишені) і пішли за ним — у потоці робітників. Молодик зупинився біля трамвайної зупинки, що була поруч з прохідною, запалив сигарету. Ось з’явився трамвай. Молодик, готуючись зайти, підняв руки вгору — однією мав намір взятись за поручень, а другою за стулку дверей. І в ту мить на його руках — він навіть збагнути не встиг — клацнули наручники. Як він закричав, як він заверещав несамовито:
— Як ви смієте, дурні? Я — командир оперативного загону дружинників! Ви будете відповідати!
— Будемо, будемо, — потягли його до машини. — Але, нарешті, й тобі надійшов час тривати відповідь.
Він мешкав у тому гуртожитку, до якого й приводили оперативників пошукові собаки. Він і був тим єдиним мешканцем гуртожитку, котрий мав там окрему кімнату, яку жодного разу не перевіряли. Бо в його характеристиці (він був ще й членом цехового комсомольського бюро), підписаній начальником цеху, секретарем партбюро КПУ, головою цехкому і секретарем бюро цехової комсомольської організації, запевнялося, що Мерлізов (справжнє прізвище убивці трохи змінено, цитата з характеристики достовірна) «за час роботи на заводі зарекомендував себе з позитивного боку, добросовісно виконував змінні завдання, допомагав молодим робітникам в опануванні професією, аморальних вчинків і порушень трудової дисциплині з його боку не спостерігалося… Брав активну участь в комсомольському житті, допомагав у випусках «Комсомольського прожектора» — і т. д. І т. п.
Під час арешту в кишені убивці знайшли ключ від квартири його останньої жертви. Коли ж з понятими зайшли до його кімнати в гуртожитку, то виявили там (крім блока, знятого з телевізора в одній квартирі) ще й портфель, до половини наповнений тими золотими речами, які він знімав із своїх жертв — сережками, ланцюжками, браслетами, обручками, годинниками — все 958-ї проби. Серед них знайшли й маленький золотий годинник Каті — хоч і старомодний, з товстим випуклим скельцем, але золото на його корпусі, на біду Каті, теж було 958-ї проби.
Про подробиці затримання Мерлізова та обшуку в його кімнаті я дізналася значно пізніше. А тоді, почувши повідомлення обласного радіо, що перевертень, нарешті, схоплений, в якомусь збудженому сум’ятті радощів, що катюга, нарешті, в наручниках, і смутку, що ні Каті, ні інших його жертв вже не повернеш, я побігла і забрала із ощадкнижки останні сто карбованців. До них додала ще тридцятку, що лишилася від зарплати, купила транзистор і помчала в управління міліції. Коли сказала черговому, що я у справі Мерлізова, мене відразу ж провели до якогось дуже поважного полковника. Я заторохтіла:
— Кілька місяців тому, ховаючи Катю, я дала собі клятву тому, хто спіймає вбивцю, віддам все, що в мене є. Подарувала б йому й машину, але в мене всього лише 130 карбованців. Я купила за них транзистор.
Не знаю, чи збагнув що підполковник із моєї уривчастої розповіді, але відповісти він нічого не встиг, бо тут до кабінету зайшло троє офіцерів. Двоє з них нічим не привернули моєї уваги, а ось третій видався знайомим. Наче я десь його бачила. Високий, дебелий, аршин в плечах, голова велика, світловолоса, обличчя теж велике, кругловиде і теж світле. І тут я згадала, де його бачила. Коли я попросила покійну Катю показати мені уві сні свого убивцю і мені приснився сон, що я буцімто опинилася на базарі і стала свідком, як один молодик у чорній сорочці з білими ґудзиками душить кошенятко, то прибіг оцей кругловидий здоровань і скрутив руки молодику.
Розказую полковнику про свій сон. Офіцери переглянулися.
— Дивний збіг, — одказує полковник. — Товариш, якого ви колись бачили у своєму сні, і справді спіймав садиста Мерлізова. До речі, знайомтесь: старший лейтенант Андрій Павлович Довбенко.
Кидаюсь до нього.
— Прийміть від мене, Андрію Павловичу, транзистор.
Але старший лейтенант раптом відсахнувся од мене.
— Що ви, що ви, громадянко! Ніяких дарунків я ні від кого не приймаю. Тим більше, як мені сказали, ви прийшли у справі Мерлізова.
Тоді я розповіла їм все про Катю і про свій дивний сон.
Почали вони радитись. До згоди не дійшли (Андрій Павлович все ще остерігався, щоб мій дарунок хто-небудь не сприйняв за хабар), погукали ще кількох старших офіцерів. Один з них і сказав:
— Олена Іванівна — не торговий працівник, не особа, котра матеріально відповідальна, вона всього лише друкарка. І не зацікавлена, щоб вигородити Мерлізова. Тому прийміть од неї, Андрію Павловичу, транзистор, — він від щирого серця. А ми, на всяк випадок, щоб не виникло бува ніяких непорозумінь, оформимо акт дарунку протоколом і всі його підпишемо.
Так і зробили. Вручила я старшому лейтенантові транзистор, розцілувала його.
— В житті ви, — кажу, — точнісінько такий, яким я вас кілька місяців тому, не знаючи, хто ви насправді, бачила уві сні, як і самого убивцю, хоч до того ваше лице зріти не доводилось.
Офіцери загомоніли.
— Це, даруйте, містика. А полковник і каже:
— Містика містикою, але випадок взагалі цікавий. То чому б нам не провести експеримент?
Я трохи почекала в приймальні, а тоді вони знову запросили мене до кабінету і показали на стіл, на якому були розкладені фотографії різних чоловіків різного віку. Десь штук із тридцять.
Проглянула я фотографії і показала на одну.
— Ось цього, — кажу, — бачила уві сні, коли він душив кошенятко.
— А ви, громадянко, не помилилися? — перепитує мене полковник. — Може, ще подумаєте і ще на фотографії подивитесь?
— Не буду більше дивитися, — одказую. — І думати не буду. Але душив уві сні кошенятко саме оцей молодик.
Вони аж присвиснули з подиву.
— Точно, — вигукнув полковник. — На фотографії, на яку ви показали, і справді той, хто задушив вашу Катю — садист Мерлізов.
… Вампіра судили в червоному кутку міської в’язниці — з одного боку, остерігалися, щоб особливо небезпечний злочинець не втік бува під час процесу з приміщення районного суду, а з другого боку — аби його не розтерзали люди. (У місті вже збиралися натовпи й скандували: «Смерть катюзі!…») Я була на суді, добре роздивилася того перевертня. Він сидів у якійсь клітці, що її охороняли вісім міліціонерів — молодий, двадцяти семи літ від роду, уродженець однієї з кубанських станиць, симпатичний, голубоокий, з елегантними вусиками, із світлим волоссям, що злегла кучерявилось. Суд був закритим (мене пропустили туди з особливого дозволу судді, як представницю однієї з жертв садиста). У перших рядах червоного куточка в’язниці сиділи тридцять сім потерпілих, тих, кому пощастило вціліти і буквально чудом повернутися до життя. Всі вони були зґвалтовані, усім їм, рятуючи життя, зробили операції на шиї — душачи їх, Мерлізов ламав жінкам шийні хребці. Не прийшли на суд лише ті вісім жертв садиста, котрим не пощастило вижити. Як відбувався суд, що кричали потерпілі — не буду розказувати. Тяжко. Не треба. Бо там таке почула, що не доведи Господи, щоб його інші чули.