За вечерею Карло був такий розмовний, як давно.
КОРОЛЬ І ГЕТЬМАН
Дня 8 (н. с.) листопада коло 9 години вранці на дорозі з Орлівки до Гірок появився цей самий відділ, що вчера під вечір.
В головній кватирі знали вже, хто це. Надворний маршал фон Дібен заздалегідь приладив усе, що було потрібне, щоб гідно приняти знатного гостя.
Ранок був зимний, але погідний. Сонце продиралося крізь поранню імлу. І тоді ніби оживали й мерехтіли, аж горіли, дорогі самоцвіти на старшинських спинках, на гузиках і золотих шнурах, котрими обшиті були їх контуші.
Сивий арабський кінь гордовито ступав під гетьманом.
Перед гетьманом їхав Войнаровський з гетьманською похідною булавою. За ним маяв білий бунчук. Біля гетьмана, праворуч. Орлик, задуманий, як звичайно, і, як звичайно, ніби сумним.
Ліворуч генеральний хорунжий Іван Сулима, генеральний осаул Максимович, за ними лубенський полковник Зелен-ський, миргородський Апостол, охочекомонний Кожухівський, генеральний обозний Ломиковський і другі. Дальше гетьманський канцелярист Чуйкевич, покоєвий Кендзеровський і вибрані компанійці з полків Кожухівського й Апостола. Ці замикали похід.
Усіх старшин годі ж було гетьманові забирати з собою; залишилися, щоб стерегти козаків, які, як воно звичайно в таких припадках буває, бентежилися переходом гетьмана до шведів, бо і по старій звичці краще їм було старе, хоч і погане, але відоме, ніж нове, хоч краще, та непевне. На гетьмані не видно було ніякої зміни. Як звичайно, ввічливо відклонювався тим, що здоровили його, і, розглядаючи по таборі шведськім, балакав на тую тему зі своїми.
Заграли козацькі сурми. Гаркнули шведські барабани, військова музика заграла вітального марша, і гетьман, не дожидаючись ні чури, ні Кендзеровського, щоб притримали стрем'я, жваво, як козак, зіскочив з коня.
Король Карло чекав на ґанку.
Був без шапки. Вітер розвівав жмутки неслухняного волосся, що ніби пера торчали на високому лобі. Гетьман і собі скинув соболеву шапку.
Зустрінулися на сходах і привіталися в латинській мові.
Король Карло, як звичайно при зустрічі з людьми, навіть зі знайомими, був ніби збентежений. Кланявся і запрошував у двір.
В сінях чури й лакеї помогли старшинам скидати шуби й плащі, гетьманові хотів по старому германському звичаю помогти король.
Назверх оба вони не відрізнялися від своїх, людей.
Були, може, навіть бідніше вбрані від них.
Король у своїм полинялім каптані, защібнутім на всі гузики, у високих, поза коліна, чоботах і лосевих штанах, гетьман у контуші темно-синьої краски з жовтими оздобами. Краски були ті самі, ті самі державні коліри.
І шведи, й козаки завважили це. Увійшли в більшу кімнату, в котрій дожидали вже канцлер граф Піпер, квартирмайстер Гілленкрок, верховний суддя, два генерал-ад'ютанти і ще кількох вищих офіцерів його милості.
Ані похідного престолу, ні навіть окремого якогось розкішного крісла для короля не було, всі признаки його державної і військової влади окривалися в нім самім.
Гетьман хвилину ждав, поки король не сяде, щоб виголосити до нього вітальну орацію. Король завважив це, присунув крісло і попросив гетьмана сідати.
Сам стояв. Канцлер Піпер скривився, ніби цитрину вкусив, і шепнув по-шведськи до Гілленкрока:
— Його милість уводить оригінальні звичаї.
Гілленкрок не перечив.
— А може, прямо не подумає, що робить.
— Пора ж і думати, — відповів канцлер, приглядаючися гетьманові оком старого дипломата.
Начитавшися та наслухавшися чимало неприхильних для козаків реляцій та оповідань, уявляв собі козацького гетьмана людиною полудикою, грізною, малоосвіченою. Аж нараз побачив чоловіка, котрого кождий крок і кождий рух свідчив якраз про щось друге, а саме про дуже високу культуру і про незвичайно вироблені товариські форми.
— Тільки у фрак і в перуку його вбери — і хоч попід руки з le Roi soleil на паркети пускай, — шептав до себе граф Піпер. Та ще більше здивувався він, коли гетьман, згодившися остаточно на те, щоб король стоячи слухав його, став говорити промову, та такою-то гарною, а разом із тим живою і несилуваною латинською мовою, що кращою і найстарші віком і службою упсальські магістри не балакали. Піпер зразу з цікавістю, а там прямо з захопленням слухав краснорічивої промови українського гетьмана. Цей радісно вітав його милість короля хороброго шведського народу на багатій, ворогами поневоленій українській землі, котрої Бог зробив його регіментарем у такі важкі часи. Просив, щоб його милість король, продовжуючи традиції свого славного діда, поміг Україні добути собі волю, та просив покірно, щоб його милість король не виливав свого справедливого гніву на цей безталанний край і на його мешканців, що вони були йому дотепер ворогами і щолиш нині стають його вірними союзниками, але йшли вони за ворожими хоругвами не по власній вільній волі, а присилувані до того московським ярмом. З того насильства він, гетьман України, хоче її увільнити на все, і тому приходить до його королівської милості з предложенням вірної дружби.
Піпер дивився, яке вражіння зробить ця промова на короля Карла. Бачив, як усмішка на королівських устах кудись ховалася, а натомість появлялися на високому чолі морщини глибокої задуми.
Старий гетьман робив вражіння на молодого короля. Піпер знав, що Карло любить гарну латинську мову, але сам вправно нею не вміє говорити, й тішився в душі, що знайшовся хтось, хто вміє щось краще, ніж його милість король.
Король, вислухавши промови, хвилину мовчав безрадно. — Дякую, дякую вашій милості, — говорив, збентежений. — Рад вволити вашому бажанню. Сподіюсь, що будемо собі добрими товаришами.
Натякав на давні шведсько-українські традиції, але видно було, як важко було йому і взагалі шведам вдержатися в тім офіціальнім тоні. І тому король дуже був рад, коли по тім офіціальнім привітанню почалася товариська розмова на тему війни, москалів, царя Петра і всякої щоденної злоби. Поважне обличчя гетьмана прояснилося, ожило, його очі потеплішали, на устах появилася приваблива усмішка, він притягав усіх до себе, навіть канцлера Піпера. Всі були як не захоплені, так раді такому гостеві й союзникові. Король також. Король сміявся. Не тою усмішкою Мефіста і дитини, котра іноді найвірніших генералів доводила до розпуки, а сміявся щирим, несилуваним сміхом, аж присідаючи на своїх високих ногах. Гетьман жартував, сипав дотепами, в головній королівській кватирі був ніби старий, добрий знайомий. Особливо тішився король, коли гетьман творив нові латинські слова, щоб виповісти ними нові поняття і назвати предмети, котрих ні старинні римляни, ні середновічна латина не знали.
Не одному цікаво було, як гетьман стане балакати з Піпером, котрий поза політикою інших тем не любив. Усі вважали Піпера найкращим дипломатом і хитрецем, котрому пари нема. Та переконалися, що свій на свого натрапив. Гетьман Мазепа знав усі секрети європейської політики не гірше від шведського канцлера, і розмова їх була навіть для короля справжнім пиром.
Незчулися, коли маршал церемонії попросив до обіду. В дворі не було такої салі, щоб могла помістити численне товариство. З конечності треба його було розбити.
Посередині королівського стола сів сам король, а праворуч його гетьман, а тоді вже напереміну найвищі шведські достойники і найвизначніші з гетьманових старшин. Було їх при тому столі сімох, з Орликом як українським канцлером на чолі. Для інших накрито ще два столи, а деяких запросили граф Піпер та генерал Реншільд до своїх кватир. Обід був невибагливий і небагатий, та зате — королівський. Ніхто не дивився, що подавали на стіл, а всякий мав собі за честь сидіти вкупі з Карлом XII і з гетьманом Мазепою.
— Моменту, якого бажав собі великий гетьман Богдан Хмельницький, а якого Бог не дозволив йому діждатися, ласка Божа дозволила діждатися мені. Дружилася Україна з усякими своїми сусідами, але дружба тая не виходила їй на добре. Може, народи шведський і український дотримають собі цеї дружби вірніше, чого я собі щиро бажаю, — говорив гетьман до короля.
А король впевняв, що і він не чого другого хоче, лиш щоб раз в Європі запанував мир, щоб вона позбулася угніту й тиранства, котре спричинює так багато лиха та спиняє розвиток народів. Ані України, ні Росії, ні Польщі він до Шведської держави приєднувати не хоче, але бажає собі, щоб скрізь сиділи на престолах володарі, які мудро, справедливо й людяно володіли б своїми народами та не кривдили і не катували людей.
— П'ю за визволення великої і багатої від природи української землі! — кликав король.
— П'ю за воєнні успіхи вашої королівської милості і на славу хороброго шведського лицарства! — відповів гетьман.
— За визволення України! За славу Швеції! — лунало кругом.
Вечоріло, як гетьман сідав на свого білого коня.
Зривався вітер. Мерзло.
— Мабуть, скоро прийде цього року зима, — казав до гетьмана Орлик.
— Щоб тільки не московська, — відповів журливо гетьман.
Білий кінь ставав, гетьман наслухував.
— Нічого не чуєш, Пилипе? — питався свого писаря.
— Ні, ваша милосте.
— А мені здається, ніби в Батурині ревуть гармати.
— За визволення України, — доповів Орлик.
— Батурин… — сказав журливо гетьман.
— Батурин… — доповів, зітхаючи Орлик.
ПОЯСНЕННЯ СЛІВ, ВИРАЗІВ, ВЛАСНИХ ІМЕН
Августин — чернець тринітарського ордену
автодафе — аутодафе; оголошення і виконання вироків інквізиції, зокрема спалення засуджених на вогнищі
Агасфер — «Вічний жид»; під час хресної дороги Ісуса Христа на Голгофу відмовив у короткому відпочинку і безжально казав іти з хрестом далі. За це йому відмовлено в спокої могили, він приречений вічно блукати, очікуючи другого пришестя Христа.
ад (від лат. ай) — до (прийменник)
аз — назва першої букви в старослов'янському алфавіті («я»)
алькир — альков; заглиблення в стіні кімнати для ліжка; ніша
амазонка — у давньогрецькій міфології жінка-войовниця; жінка-вершник
амор — флірт, залицяння
Андріяш (Андрій) Малама Дмитрович (? — до 1730) — компанійський полковник македонського походження. Близько 1706 р. виїхав з Валахії і найнявся на службу до гетьмана. Перед повстанням Андріяш з компанійцями допомагав військам литовського гетьмана Огінського. До Батурина повернувся у вирішальний момент наприкінці жовтня 1708 р. Після Полтавської битви втік до Криму. Пізніше з'явився у Бендерах, але І. Мазепа вже не міг з ним розмовляти через хворобу. У вересні 1709 р. з'явився з повинною, і пізніше його прізвищем спекулювали царські урядовці, закликаючи козаків припинити боротьбу і повернутись додому. Андріяш Малама був змушений іти на контакт з московськими урядовцями, аби дружину і дітей не заслали до Сибіру. Його помилували, і він командував полком у царській армії.
анижівка — анісова горілка
аннали — записи історичних подій за роками; літопис
Анненков — царський полковник
Апостол Данило Павлович (1654–1734) — військовий та державний діяч, гетьман Лівобережної України (1727–1734). Походив з відомого козацького роду. У 1682 обраний Миргородським полковником, у 1687 звільнений з посади гетьманом І. Мазепою як прибічник І. Самойловича. У 1693 знову обраний на полковий уряд (до 1727). Відзначився під час Азовських походів, у 1696 разом з Гадяцьким полковником Боруховичем розбив на р. Ворсклі війська кримського хана та гетьмана ханської України Петрика. Брав активну участь у Північній війні 1700–1721. 28 жовтня 1708 разом з Мазепою перейшов на бік шведського короля Карла XII. Проте невдовзі залишив шведський табір і прибув до військ Петра І. За А. було залишено уряд Миргородського полковника та всі його маєтки. Брав участь у Прутському (1711) та Перському (1722) походах як наказний гетьман українського війська. За правління Малоросійської колегії (1722–1727) обстоював автономні права Гетьманщини; перебуваючи влітку 1723 у військовому таборі на р. Коломак, організував подання цареві колективної чолобитної на захист козацьких прав і вольностей. На початку 1724 за участь в опозиційному русі був заарештований і відправлений в ув'язнення до Петербурга. Звільнений на початку 1725, протягом року перебував у столиці під наглядом. 1 жовтня 1727 А. обраний гетьманом Лівобережної України. У своїй діяльності керувався «Решительными пунктами» Петра II (1728), які значно обмежували автономний статус Гетьманщини; правив під наглядом царського міністра. Проте багато зробив для впорядкування місцевої адміністрації, реформування системи судочинства, ліквідації зловживань у користуванні державним земельним фондом (т. зв. «ранговими маєтностями»), сприяв розвиткові зовнішньої торгівлі України тощо.
Апраксін Петро Матвійович (1659–29.5 (9.6).1728) — російський державний діяч, сподвижник Петра I, граф (1710). Брат Ф. М. Апраксіна і цариці Марфи — дружини Федора Олексійовича. У 1702–1704 наніс низку поразок швед. військам (на р. Іжора, в гирлі р. Нарви). З 1705 астраханський губернатор, у 1708–13 казанський. Уклав договір з Аюкою про перехід калмиків у підданство Росії (1708). З 1717 сенатор. У 1718 заарештований у справі царевича Олексія, але був виправданий і брав участь у Верховному суді над царевичем. З 1722 президент Юстиц-колегії.
Арес [Арей] — бог війни у стародавній Греції, син Зевса і Гери
Аристотель (384–322 до н. е.) — грецький філософ; вчений-енциклопедист, наголошував, що кожна річ збудована з форми (активного начала) та матерії (пасивної маси); відрізняв самостійне буття (субстанцію) від несамостійного; окреслив людину як буття розумне, істоту збудовану з тіла й душі; пізнання ділив на теоретичне та практичне, в етиці проголошував евдемонізм, сформулював теорію доброчесності; розвинув науку про державу (політику); вважається творцем логіки; розробив основи фізики, астрономії, зоології, фізіології, ембріології, ботаніки; вплинув на подальший розвиток європейської науки й філософії, зокрема середньовічної.
аркебуз — старовинна ґнотова рушниця, яку заряджали з дула; була на озброєнні армій країн Європи в ХVI-ХVII ст.
архитвір — шедевр
асистенція — поміч, допомога, супровід
Ахілл [Ахіллес], Гектор, Патрокл — персонажі поеми Гомера «Іліада». Ахілл — один із визначних героїв Троянської війни, син царя Пелея і морської богині Фетіди. Прагнучи зробити свого сина невразливим і в такий спосіб дати йому безсмертя, Фетіда скупала Ахілла у водах підземної річки Стікс, щоб у такий спосіб зробити його невразливим і тільки п'ятка, за яку вона його тримала, лишилася вразливою (звідси вислів «ахіллесова п'ята»). Ахілл знав, що його чекає коротке життя, і прагнув прожити так, щоб слава про його неперевершену доблесть збереглася навіки в пам'яті нащадків. Загинув він, вражений стрілою в п'яту Парісом. Гектор — найдіяльнійший троянський герой, вродливий і шляхетний син царя Пріама і Гекуби, загинув від руки Ахілла. Патрокл — товариш і соратник Ахілла в Троянській війні. Коли Ахілл відсторонився від участі в боях і становище греків стало критичним, Патрокл переконав Ахілла дозволити йому битися. Одягнений у збрую свого товариша, на його колісниці, запряженій безсмертними кіньми, Патрокл змусив троянців до втечі, але захоплений боєм, він забув слова Ахілла повернутися, як тільки супротивник буде відтиснутий від ахейского табору. Патрокл переслідував троянців до самих стін Трої і там загинув від руки Гектора.
ая — тут: аякже
баґателля — дрібниці
байбарак — верхній сукняний одяг чи кожушок, критий сукном
балувати — йти (глибоким снігом)
бандаж — бинт
банти — поперечна перегородка між кроквами на горищі, за яку вкладають снопи, солому, сіно
барчистий — плечистий
Батурин — м. Бахмацького району Чернігівської обл., на р. Сейм. Під час Хмельниччини сотенне містечко Батуринської сотні Стародубського полку; 1669–1708 резиденція гетьманів Лівобережної України (Д. Многогрішного, І. Самойловича, І. Мазепи); 1663 підписано Батуринські статті; 1708 московські війська під командуванням О. Меншикова захопили і зруйнували місто, козацьку старшину розіп'яли на хрестах; 1750–1764 резиденція гетьмана К. Розумовського; цінні пам'ятки: палац К. Розумовського (1709–1803, архітектор Ч. Камерон), парк і будинок В. Кочубея.