— Годі! — розсміявся задиханий Артур. — Давай зупинимось.
Вони вмостилися на краю чорного астероїда, звісивши ноги в безодню.
— А тепер поговоримо про Марію, — сказав Варфоломій. — Тут вона нас не почує.
— Ти здурів!
— Але ти мусиш туди вертатися, — зауважив Варфоломій, зав’язуючи шнурок на черевику.
Артур почухав потилицю:
— Куди, хотів би я знати? Скрізь небо…
— Ми будемо разом вертатись. Я, знаєш, випив би кави.
Артур зареготав, як шалений.
— Озирнись! — сказав йому Варфоломій. На блискучій поверхні астероїда відбувався якийсь рух. Грунт сухо тріснув, і з невеликої розколини поповз зелений паросток. З’явився один листочок, другий, потім стебельце увінчалося пуп’янком, який розкрився прегарною білою квіткою…
— Зірви!
Артур бездумно простягнув руку до квітки, але в останню мить відсмикнув:
— Не можу…
— Ну, що ж, — зітхнув Варфоломій. — Час вертатися.
Вони зісковзнули з астероїда і полетіли.
— Слухай! — гукнув Артур. — Найкраще у нашій прогулянці — це квітка!
— Угу, — буркнув Варфоломій.
Він раптом став небалакучим і не відштовхував зірки, а байдуже обминав їх.
— Земля! — закричав Артур. — Я її впізнав!
І вони впали у росяну холодну траву, як на дно океану.
— Боже, — заплакав Артур. — Я літав, і це не був сон. Як тут гарно…
— Вставай, бо простудишся! — протверезив його Варфоломій. — Ходімо до хати.
— А що ж буде з Марією? — підхопився Артур.
Варфоломій знизав плечима:
— Ти ж не схотів зірвати квітки. Ти її пожалів.
Артур стиснув кулаки і мовчки посунув на Варфоломія.
— Цього якраз не треба, жовторотий, — вишкірився той. — Моя місія вже закінчена. А завтра репетиція. Чао!
Він неквапно рушив стежкою. Лише раз обернувся, ніби запрошуючи з собою, а потім назавжди зник у темряві.
Артур нагнувся і знетямлено почав рвати квіти на тому самому місці, де він вперше поцілував Марію. Нищив їх усі: і сповна розквітлі, і зів’ялі, й зовсім пуп’янки, видирав з корінням, і білі, і жовті, і червоні, й кидав на землю з такою люттю, наче вони в чомусь завинили перед ним.
…Лампа чаділа, а Марія спала, похилившись на стіл. Від його погляду вона заворушилась і розплющила очі.
— Ти, Петро?
— Я.
— Де ж ти був так довго, що я заснула?
— Літав.
— Що-що?
— Літав і повернувся до тебе.
— Який ти молодець, Петрику…
— Я не Петро. Я — Артур.
Марія засміялась:
— Хіба не все одно, як тебе звати?
Вона не бачила його обличчя у напівтемряві.
— Ходи сядь біля мене… — попросила Марія.
МУЗИКИ
(Спроба лібретто опери на три дії)
Від автора Кості:
Сам розумію, що це не справжнє лібретто, бо ніхто з нього не скористається. А для мене воно перше й останнє. Не тому, що це не вдається. Просто немає потреби. Я йду з ансамблю. Назавжди. Як Марія. Тільки я ще кудись прийду, а вона вже не виборсається з-під землі, що лягла їй на груди. Наше братство розпалося. Кожна втрата непоправна, і біль, який вона нам завдає, нагадує сумний голос скрипки посеред розбурханого весілля, де всі п’яні від вина й надії знайти у людському юрмовиську бодай крихітку щастя.
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Перший шукач
Другий шукач
Третій шукач
Ворожка
Дівчина на мотоциклі
Господар
Господиня
Гості
Увертюра
Ось іде Марія, гарна, юна. З-під розстебнутого плащика виглядає шкільна сукня і білий фартушок. Банти в косах. І ще здалеку всміхається. Ми, троє хлопців, стоїмо на шкільному подвір’ї і не можемо не всміхнутись у відповідь.
Запах крейди, запах квітів — перше вересня. Марія скинула квітчасте платтячко, в якому бігала ціле літо.
Стала дорослішою на цілий рік, хоч ми ще вчора цього не помічали.
Хто міг подумати, що її не стане? Її матір у чорній хустці стала невпізнанною, а передсмертний Маріїн крик досі вчувається кожному з нас.
Легше самому вмерти, ніж бачити й чути це. Квіти, голуби, трава лишилися. Хто хоче бути покровителем квітів, хай не зненавидить їх.
Є ще сонце, небо, хмари.
Ящірки, комахи, річки, озера.
Все потребує нашого захисту.
Марія всміхалася нам, не чекаючи наших усмішок. Вона була перша, коли треба було простягнути комусь руку. І всі потребували її усмішки й голосу. Отримували та йшли геть, от дівчини й ненадовго вистачило.
Хто хоче бути покровителем квітів, хай спершу стане покровителем людей.
У лікарняних палатах, загальних вагонах, на вокзалах ми рівні у своїх нещастях і розкриваємось, як квіти, одне перед одним. А з настанням ранку розбігаємося хто куди. Та навіть ці миті дають право на існування, осявають нас світлом доброти.
Справжніх покровителів квітів на землі небагато — таких, як Марія, що складалася з усмішки, голосу й безкорисливості й не могла заподіяти зла навіть хатці, яку покинув равлик.
Але ж одна-однісінька скрипка примушує замовкнути галасливу юрбу! Наше життя — ще більша трагедія, ніж трагедія Марії. Ми борсаємось у лабіринтах, не бачимо виходу і шукаємо самотності, якої ніколи не було й нема, оскільки вона є нашою вигадкою. Самотність є тільки там, серед зірок розділених мільярдами світлових років, де надто холодно або надто жарко, щоб могло існувати щось живе…
Дія перша. У лісі
Арія Першого шукача (він сам)
Це тільки так здається, ніби я чогось шукаю і кудись іду. Все лишилося: убоге житло з холодною влітку грубкою, стос платівок, коробка касет, концертні костюми, які не хочеться продавати, а надягати навряд чи доведеться. Отак я взяв квиток в один кінець, попросив водія зупинитися коло лісу і вийшов, відчуваючи спиною здивовані погляди пасажирів:
«Куди ж він?»
«До кого?»
Сонечко світить, падає листя. Є друзі, є вороги, а ти одного разу кидаєш усе і йдеш, щоб змити з себе бруд і піт у якійсь тихій блакитній річці. Легко звільняєшся від думки, що ти був кимось, наприклад, музикантом серед музикантів, а згодом ваше товариство розпалося. Схожих ситуацій до дідька, як і поганої музики. Я писав таки погану музику, якщо вона не зцілила хворих і не воскресила мертвих. Бо сам я — мертвий-мертвісінький. Зараз це майже всім відомо. Тому буду шукати людей чи звірів, котрі про це не знають, і щосили вдаватиму з себе живого.
Ліричний відступ автора Кості:
Пригадав чомусь, як ми їздили на весілля до однокурсниці Вітька. Поки зібралися, поки дісталися до іншого міста, поки знайшли її дім, то молоді вже були в загсі. Ми туди, але ж не протовпишся: з добрий десяток пар шлюб бере. Отак стовбичимо, чекаємо, коли вийдуть наші молоді, аж тут бачимо дідка з проваленим носом.
Якийсь несповна розуму, крутиться між людьми, особливо коло дівчат треться, і гугнявить, приміром, таке: от колись були весілля, з троїстими музиками, з народними звичаями. Гарно! І дівчата були красивіші, скромніші, працьовитіші.
Сифілітик все ліз в очі, дихаючи смородом. У петельку застромив білу жоржину. І головне — не усвідомлював, що людям аж млосно робилося від його вигляду. Наче із труни виліз мрець…
Перший шукач зустрічає в лісі бабусю, схожу на відьму.
Перший шукач
Добрий день, бабусю!
Баба
Доброго здоров’я, синочку! А куди ж це ти йдеш?
Перший шукач
Так… Відпочиваю.
Баба
Такий молодий, а відпочиває. Я сто літ прожила, а все роботи собі шукаю.
Перший шукач
А маєте онуків?
Баба
Не дав бог. Трьох чоловіків поховала, а дітей не було. Тим-то й кажуть, буцім відьма.
Перший шукач
Може, ви й ворожити умієте?
Баба
Та вмію трохи. Але нащо тобі це? Потім скажеш, що бреше баба…
Перший шукач
Та я тут нікого не знаю. І ворожку вперше у житті стрів. Коли хочете, я вам заплачу.
Баба
Овва! Нащо мені твої гроші. Я пенсію дістаю. От хіба пообіцяєш оженитися на мені…
Перший шукач (вражено)
Я?! На вас?
Баба
А чом би й ні? Я колись була молодою, а ти колись станеш старим. Ну, то як?
Перший шукач
Не жартуйте отак, бабуню. Не хочете, то й не треба. А я собі піду…
Баба
То йди з богом. Як надумаєшся, то приходь сюди в ніч на Івана Купала.
Перший шукач
Ви таки відьма!
Він пішов не озираючись, і все йому здавалося, мов за ним хтось женеться. Раптом сонце заступила хмара, ліс потемнів, захвилювався, заколихався кронами. Хлопцеві причулося, мов неподалік їде вантажна машина. Він пішов на той звук і заблудився.
Тим часом на лісовій, галявині під велетенським дубом лежить Другий шукач. Коло нього рюкзак, порожня пляшка з-під пива, на газеті недоїдений бутерброд.
Другий шукач
Їй богу, зараз засну (позіхає). Ще, дивись, дощ буде, а я заблудився. Навколо хащі, болота, вовки. Вийти б на трасу, спіймати машину — і назад, до цивілізації. Надихався свіжим повітрям! Та ні, мабуть, подрімаю. До вечора ще далеко. І поспішати нікуди: ні жінки, ні дітей ні друзів. Приїду, куплю пляшку, вип’ю і ляжу спати.
(Засинає, але невдовзі прокидається від реву мотоцикла).
Тьху, що за ліс! І тут спокою нема.
На галявину вириваєтся червоний мотоцикл, на якому сидить розпатлана дівчина в джинсах.
Другий шукач
О, сучасна мавка! Привіт!
Дівчина
Привіті Чого це ти розлігся? Ледь не переїхала. А я в тюрму не хочу.
Другий шукач
А я, може, чекаю, щоб мене переїхали.
Дівчина
То лягай на трасі!
Другий шукач
Якби знав, де вона. Проведи, коли твоя ласка.
Дівчина
Чого захотів! Я в лісі не для того, аби когось з нього виводити. Скоріше заведу.
Другий шукач
Можеш і завести. Мені байдуже.
Дівчина
Я байдужими не цікавлюсь!
Другий шукач
Хто ж ти така? Я — Сергій.
Дівчина
Тоді я буду Мавкою. Ти сам мене так назвав.
Другий шукач
Мавка? Я пожартував. Мавки не такі.
Дівчина
Звідки ти знаєш які? Ти їх бачив?
Другий шукач
«Заграй, заграй, дай голос мому серцю! Воно ж одно лишилося від мене».
Дівчина
Та ну тебе! Ти часом не втік з психлікарні?
Другий шукач
Можливо. Я — Лукаш, котрий лишився без Мавки.
Дівчина
А я не підійду?
Другий шукач
А ти чого шукаєш?
Дівчина
Чоловіка.
Другий шукач
То шукай у місті. Там повно хлопців.
Дівчина
У лісі можна краще розгледіти. І вчасно втекти, якщо комусь захочеться мене згвалтувати.
Другий шукач
Я тебе не згвалтую.
Дівчина
Тоді одружися зі мною.
Другий шукач
Якби ти бодай була схожа на Мавку…
Дівчина
Не хочеш, не треба. А я поїхала!
Другий шукач
Виведи мене з лісу!
Дівчина
Якби ти був моїм нареченим, я б тоді дозволила сісти позаду. А так — не хочу, щоб мене обмовляли в селі. Ну, чао!
І зникла. Другий шукач не був дурний і пішов слідами, залишеними мотоциклом. Вони добре вирізнялися на глиці, бо тут росли переважно самі сосни, грунт був сухий, піщаний. Та невдовзі зрозумів, що нікуди не вийде. Бісове дівча петляло по лісі, як лисиця.
Ліричний відступ автора Кості
Восени літає стільки насіння трав, що повітря стає аж густим. І земля тремтить у солодкому передчутті запліднення… Люди квапляться з весіллями, щоб зачати у цю несамовиту пору дітей, які народяться теплими травневими днями. Осінь — це здійснення бажань, буйство плоті, коли інстинкт переважає розум, а природа приголомшує людину своєю могутністю. Анемічні поети називають її порою в’янення, передчуттям смерті, але навіть узимку земля є лоном, у якому спить сім’я життя, розкидане вітром, розсіяне з лапок птахів, із рук селянина.
Арія Третього шукача
(Здавалося б, усі квіти вже відцвіли, і тільки барви осіннього листя і ягід калини тішать око. Але ж ні! Маленька квіточка конопелька, якій цвісти весною, розкрилася назустріч яскравому холодному сонцю. Хтось зустрічає у лісі людей чи звірів, а Третій шукач зустрів саме її. І він, безперечно, найщасливіший. Тому доречно буде назвати його монолог не арією, а молитвою).
Молитва Третього шукача
Коли я тебе побачив, то зрозумів, що не може бути більшої радості, ніж стати на коліна перед живою самотньою квіточкою у напівсонному лісі. На це здатні не тільки поети. Я згадую стару гуцулку, яка так гарно називала Марію «чічкою». Бабуся насмілилася це сказати вголос, а ми тільки подумки кликали отак нашу Марію.
…Я хотів би зараз чути твій спів і дивитись на тебе. Але навіть сказати про це не маю права, бо мене й моїх товаришів зв’язує страшна таємниця. Ми знаємо, чому ти померла, Маріє. Тому воліємо не бачити одне одного, не зустрічати твоїх батьків, котрі не дорікають нам, не проклинають, але від їхніх очей хочеться провалитися крізь землю.
Дивно, квіточко, що ти не чорнієш від мого дихання. Але ж тільки тобі я можу звіритись: я не покровитель квітів. Я не можу віддати за них життя.
Є лише одна втіха. Я не зірву тебе, не торкнуся губами твоїх пелюсток. Встану і піду не озираючись. Я не знаю тут жодної стежки, навіть тої, якою прийшов до тебе.
Ліричний відступ автора Кості:
Найслабші ті, що бояться кохання.
Дія друга. Хата край лісу
Вечір надходить. На подвір’ї пораються жінки. Під брезентовим наметом столи, ще не застелені. Господиня з закасаними рукавами готує капусту на голубці.