І втекла до хати.
Він провів її очима і рушив далі. Перед самим домом зняв черевики, дбайливо сховав їх у порожню собачу будку й босоніж ступив на веранду. Щоб там мама не говорила, він не міг економити на взутті.
Дівчині так само було шістнадцять років. До війни вона вчилась на фельдшерських курсах. У неї була мама, котра вважалась щирою приятелькою хлопцевої мами.
Два роки тому з дівчиною трапилось таке. Тітка якось взяла її з собою в шпиталь, де лежав хтось з родичів. Там вона забігла в трупарню і вперше побачила мерців, прикритих простирадлами. Трупи лежали на жовтих столах, і над ними літали сонні мухи. Дівчина відгорнула одне простирадло і не могла довго зрушити з місця, заціпенівши від страху. Відтоді її вдень і вночі переслідували мерці, і вона весь час ловила себе на тому, що бачить більше, ніж інші. Все на дотик здавалось липким і холодним. Коли хтось брав її за руку, вона завмирала зі страху.
Так тривало десь з півроку. Тепер вона виносила судна з-під поранених, пробувала перев’язувати, і вигляд покаліченого людського тіла став для неї звичним.
Дівчина виконувала свої обов’язки спокійно. Німці не мали до неї ніяких претензій. А після роботи об’їдалася полуницями та смородиною, і її навіть не нудило.
Коли хлопець зайшов до темної вітальні, бо віконниць не відчиняли тепер навіть у сонячний день, мама знову плакала. Він хотів прошмигнути в бібліотеку, але вона показала йому сірий папірець, на якому було написано: «Завтра в 11.00 з’явитись в госпіталь для проходження медкомісії. Явка обов’язкова».
— Навіщо мені їхня комісія? — не зрозумів хлопець.
Якщо сон — це те, що відбувається в нашій уяві, коли ми спимо, все одно нема чого тішитися. Сон — ніби телевізор. Хтось програмує передачі цікаві й нецікаві, нітрохи не зважаючи на наші протести.
І ми не винні, що нам сняться іноді жахливі дурниці.
Мені нічого подібного не снилось. Просто уві сні я побачила війну. Війну бачать уві сні навіть ті, що не мають про неї ні найменшого уявлення.
…Я від когось тікала. Навкруги так страшенно гриміло, тріскотіла земля, а я кидалась, шукаючи захисту від пронизливого виття снарядів. Нарешті натрапила на якусь стежку в лісі. Бігла нею довго-довго, падаючи від утоми, доки не опинилася в старому тихому містечку, де росло безліч квітів. Там жили хлопчик з дівчинкою. Оце й усе. Далі я прокинулась і, щоб не забути свій сон, придумала йому продовження. Ось які в мене були дійові особи:
Хлопець.
Дівчина.
Їхні батьки.
Їхні друзі.
Їхні вороги (в даному випадку — фашисти). Як бачимо, все зводиться до двох найголовніших осіб, які ще не мають своїх імен, але обов'язково їх матимуть.
2.
Їх завели в дві кімнати, окремо хлопців, окремо дівчат, і наказали роздягнутись догола. Лікарі сиділи по кутках. Він усіх їх знав: це були старі лікарі, котрі давно вже на пенсії. Коло них на маленьких столиках лежало різне причандалля для огляду. Посередині, за довгим столом, сиділо восьмеро німецьких офіцерів у чорних уніформах, поверх яких у декого були халати.
Називали прізвище кожного хлопця і підштовхували його до лікарів.
Він геть змерз від дотиків холодних старечих рук, що байдуже обмацували його тіло, пхали ложку до горла, боляче постукували дерев’яним молоточком по колінах.
А потім його штовхнули в юрбу таких самих голих хлопців, недбало кинувши:
— Здоровий!
Вікна були прочинені, й внизу весело перегукувалися вартові.
Лікарі з вицвілими застиглими очима і вставними щелепами щулились від легкого вітерця, і хлопцеві стало навіть їх жаль. Ось цього кульгавого лисого дідугана вони в дитинстві дражнили Шкуродером. Шкуродер давно вже не дер шкур і доживав свого віку в запущеному будиночку на Пекарській. Так само й інші лікарі колись лікували, а потім стали старими й нікому не потрібними.
Шкуродер саме обмацував його товариша, худого і довгого Стефана, коли з носа йому раптом упало пенсне.
— Цей юнак… — прошамкав він, протираючи скельця хусточкою, — цей юнак хворів на туберкульоз. Я сам лікував його і маю необхідні документи.
Офіцер в білому халаті згідливо хитнув головою:
— Гаразд, гер доктор, згодом ви пред’явите їх комісії.
«Дивно, — подумав хлопець, — я вчився з ним в одному класі шість років, й він ніколи не хворів на щось подібне».
Під кінець оголосили, що їх удостоїли високої честі жити й працювати в Німеччині й скоро повезуть туди в комфортабельних вагонах. Тих, що не з’являться в призначений час, чекає розстріл.
Сухий дідок з величезною бородою, окуліст, гучно кашлянув і спробував підвестись, але йому відмовили ноги, й старий безпомічно осів.
Старший офіцер з гидливою міною на обличчі закалатав у дзвоник. Почулись легкі кроки, і на порозі з’явилася дівчина в білій хустинці й халатику.
Хлопець густо почервонів. Він ладен був провалитись крізь землю. Як вона посміла сюди зайти?
— Виведіть, фройляйн, цього добродія! — глузливо вишкірився офіцер.
Дівчина спокійно підійшла до старого, допомогла йому встати і вивела з кімнати.
— Сучка німецька! — прошепотів хтось поруч. Хлопець був переконаний, що вона все-таки впізнала його. За це він зненавидів її на все життя.
Не знаю, як це має бути, з чого починається фальшиве й справжнє, страшне й смішне. Кінець кінцем він її полюбить, і даремно це приховувати. Вони роздвоєні й дивні, наскільки можуть бути роздвоєні діти. Справжні діти ніколи не зрозуміють одне одного до кінця, але це не заважатиме їм любитися.
І ще, ці діти вміють бавитись у війну, і дитинство їхнє обривається разом з першим-ліпшим наказом для цивільного населення.
3.
Хлопець надумав собі відрубати палець, щоб не поїхати до Німеччини. Всіх їх застукали зненацька, і ніхто, крім того щасливця з туберкульозом, не встиг вигадати собі якоїсь хвороби, і ніхто з них не догадався раніше заприязнитися зі старшими дохторами, котрі ніби мстили тепер за коротку людську пам’ять. Це було так просто — відрубати палець, коли на руці залишається ще чотири, що хлопець навіть не вважав це важливою справою. Зрештою, він міг би поїхати й до Німеччини, а там підірвав би якусь фабрику, що виробляє одеколон і духи, але ж мама померла б за ним. Вона вже давно слабувала на серце.
Сокири у них вдома не було: тато дбав лише про свої книжки. Тому хлопець став шукати щось інше. Врешті натрапив на щербату й тупу сокирку для м’яса і, сховавши її під сорочку, прокрався за будинок, де стояли чотири цеглини з дошкою зверху. Це було його улюблене місце.
— Дурниці! — сказав він уголос. — Раз стукнув — і все. Поболить, та й перестане. Коли людині відірве ногу, болить набагато гірше. Я скоріше б помер, ніж стрибав би на одній нозі. А так перев’яжу — і заживе, як на псові. У Стася пальці красиві. Він хоче бути музикантом і нізащо не відрубає собі пальця.
Хлопець поклав коло себе чисту носову хустину і з розмаху вдарив сокирою по пальці. Аж засичав від болю, а палець тільки побілів. Хлопець трохи потримав палець в роті й, перевівши дух, знову щосили вдарив по ньому. Щось хряснуло, і по тілу наче пройшло електричним струмом.
— О-о-о! — вирвалось у нього. Він не думав, що так страшенно болітиме. — Пся крев! — лайнувся. — Цією сокиркою і мухи не вб’єш.
Він шпурнув її геть в бур’ян і сів. Палець пік жахливо. З ранки сочилась кров. А в нього лились сльози, і їх неможливо було спинити.
— Все одно щось придумаю і не поїду! Начхати мені на їхній розстріл!
О, він просто звивався від болю, не міг всидіти!
Якби в нього був автомат, то він у цю ж мить перестріляв би всіх німців, отих підлих стариканів-лікарів і Євку, німецьку сучку котрій він тепер не може дивитись в очі. А в цей час мама Євки заспокоювала його матір, як могла, і підсовувала до неї то каву, то тістечка, то вишні.
— Та не плачте ви, пані Маріє, дасть бог, все випутається! Треба було, що й казати, вже давно його десь на службу дати, як я свою Євку. А ви його все пестите. Хлоп як грім — шістнадцять літ. Хоч би на фабрику дали, що он німці вже пустили. Я жінка невчена, по гімназіях не ходила, і моя Євця не пнеться до науки, аби лишень щаслива та здорова була. Війна кінчиться, побачите, а панами ні ви, ні я не будемо. — Вона ще приязніше усміхнулася: — Таж я пам’ятаю ще вашого діда, такий пан був вельможний, в золотих окулярах та із золотим ланцюжком ходив. Але тепер при совітах всі рівні стали, крівці ніхто не п’є… Пшепрашам, пані Маріє, може, я щось не те кажу, то най мені язик всохне! Не гнівайтеся…
— Я, пані Стефо, не гніваюся, мені не до того, я не переживу, як мій Адась поїде в ту прокляту Німеччину. Вони його там угроблять, ті звірі!.. Хіба ви не чули, що на фронті робиться?
— Чула-м, пані Маріє! Моїх там, слава богу, нікого нема. От ваш чоловік… Євцю, то ти?
— Я, мамо, — Євка просунула голову у вікно, — йой, добрий день!
— Євцю, ти знаєш, що Адася до Німеччини хочуть забрати?
— Знаю, мамо. Всіх забирають. Я піду… — квапилася дівчина.
— Куди вже?
— На річку.
— Ти хоч їла?
— Та їла…
— Добре, йди, але не сама. З дівчатами, чуєш?
— Ага.
Євка побігла до хвіртки.
— Пані Маріє! — сплеснула руками пані Стефа. — Давайте їх обкрутимо!
— Кого їх? — підвела заплакані очі пані Марія.
— Та Адася й Євку!
Якби не війна, ці діти ще довгий час шукали б одне одного. Але ж війну ніколи не вважали випадковістю. Про неї думали, тішачи себе надією, що війна обмине їхній дім, всі залишаться живі й здорові, навіть діти й бабусі. Нікого не вб'ють, і всі троюрідні тітки та всі знайомі проживуть скільки треба. Кожна смерть вносить розлад в дім, речі померлого зберігаються довше, ніж погані спомини. Тепер зрозуміло, чому колись особисті речі померлого клали в його могилу.
В істориків свої погляди на війну — і що з того? Ми згодні з історією і з власними силами, котрі оберігають наших близьких.
Хлопця я назвала Адамом — дівчину Євою. З них почалася історія, і вона продовжуватиметься в тих поколіннях, котрі народилися без війни і любитимуться теж без війни.
4.
В цю пору вода найтепліша. Сонце занурюється в річку до половини. Трава темнішає, пісок стає вогким.
Єва роздягається під верболозом і, вже стрибнувши у воду, вирішує сидіти там, доки геть не стемніє, їй зовсім не страшно — поблизу жінки перуть білизну і всі кущі завішані різнокольоровим шматтям.
Ніхто не кричить, навіть не розмовляє, але все одно дуже багато шуму. Десь важко стогнуть грузовики. Річка не може ніяк заспокоїтись. Євка стоїть по шию у воді й навіть пальцем не поворухне, аби відігнати масні плями, що підступно намагаються прилипнути до шкіри.
— Я дурна, — каже вона собі. — Треба було поїхати на Урал, а не прислужувати німцям. Звичайно, то поранені, й мені їх жаль. Ганс навіть навмисно прострелив ногу, бо він один у мами.
Він, правда, цього Євці не говорив. Але, коли показував фотографію своєї матері, сказав ось що: «Мені страшенно пощастило. Мама так зрадіє, що я три місяці не воюватиму». Отак… Єві стає холодніше. Вона відштовхується від дна і пливе. Але все одно холодно, хоч сонце геть занурилось в воду. Дівчина вилазить на берег. Мама, коли сердиться, називає її бездушною. Але це неправда. Вона схожа на тата, хоч не пам’ятає, чи він був у неї колись. Така сама спокійна. На маму не схожа — значить, вдалася у тата. Єва не хоче думати про війну. Їй тільки не може ніяк вкластися в голові, що солдатів, котрих вона доглядає, рано чи пізно уб’ють. Цього ніхто не хоче розуміти, і мама теж.
Єва робить усе вчасно. Тільки-но приїхала машина, повна німців, і всі вони кинулися з реготом до води, на ходу зриваючи з себе одяг.
Вона так само спокійно підходить до кущів і застигає від несподіванки. Її плаття кудись щезло.
Що таке? Що за дурні жарти?
З короткого волосся падають на шию холодні краплі.
— Ага, — каже вона зраділо і йде просто по слідах.
Зовсім недалеко за кущами сидить одягнений хлопець в черевиках і пильно дивиться на неї.
То Адась.
— Ану віддавай плаття! — весело крикнула йому Євка.
— Чого тобі треба? — глянув спідлоба на неї хлопець і одразу вирішив: «Якщо вона скаже хоч слово, я її вб’ю».
— Адасю, — раптом побіліла Євка. — Що в тебе з пальцем? Це ж гангрена може бути!
Вона нерішуче підбігла до нього і зразу ж відлетіла на пісок. Адась несамовито штурхнув ненависне дівчисько, прагнув її розчавити, втоптати в землю і нічого не чув. Він не пам’ятав, чи вона кричала. До горла підступала нудота, і все йшло перед ним обертом.
— Німецька сучка! Підстилка!
Перед Адасем миготіли лише чорні перелякані очі і розпатлане волосся…
Спинився якось раптово. Євка лежала, зібгавшись в клубок, і тихо стогнала, сплівши під грудьми руки.
— Ненавиджу, — істерично викрикнув він, усвідомлюючи, що на душі стало ще гидкіше.
Адась безсило опустився на землю, слухаючи, як Євка схлипувала, аж тонка шия її тремтіла. Їм обом було дуже соромно. Єва не могла спинитися від плачу, а хлопець піти геть, хоч кожному з них зараз хотілось лишитися на самоті.
Можна намалювати таку картину. Уявіть собі, як лісом біжить дівчина. Обличчя її не видно, тільки на чорному тлі біла постать. За нею хтось женеться, але цього — не показано. Позаду лише якийсь страшний, моторошний хаос. Але досить того, що дівчина не зможе втекти: ось-ось впаде і залишиться лежати разюче білою плямою на чорній землі, наче сніг. Проте це вже буде інша картина.
5.
Він сприйняв повідомлення про власне одруження досить спокійно, тільки в першу мить захотів піти й добре виспатись. Та все ж сидів у татовому кабінеті й читав книжки з історії, товсті й нудні. Книжки валялись всюди. Хлопець пробував зосередитись на якійсь одній, але нічого не виходило. Весь час йому спливали чудернацькі думки про Єву, Він навіть з нею не цілувався. На вечорах в клубі її рідко запрошували до танцю, бо вона була дуже худа і розпатлана. Адась вважався її сусідом і мав від мами (своєї) наказ пригледіти за нею, тож запросив дівчину на повільний фокстрот. Танцювати він умів, як на їхнє містечко, шикарно. Мама навчила. Вона давала уроки музики і танцю.
От… Коли він запросив Євку до танцю, та поклала обидві руки йому на плечі, хоч зовсім не була п’яна і знала, як слід себе поводити. Так вони почали танцювати. Адась міцніше пригорнув її до себе і відчув, що на них усі дивляться. У Євки затремтіли губи. Вона теж це відчула, але сплела пальці в нього на шиї так, що він почув, як б’ються у них тонесенькі жилки. Невідомо чому він торкнувся губами її м’якої щоки і приплющеними очима побачив, що Євка усміхається.
«Ти чого?» — запитав ображено.
«Ти мені на ногу наступив!» — знову засміялася вона.
«Неправда! — йому аж перехопило дух. — Ніхто краще за мене не танцює».
«Щось ти задаватись почав! От і зараз наступив…»
Вона просто знущалась над ним.
«Ну, знаєш, не бреши!»
«Овва! — здивувалась Євка, піднявши догори брови. — Ти ще й хам?..»
Євка рішуче зняла руки з плечей і через хвилину хіхікала на лавці серед таких же, як і сама, дуреп.
Вона була страшенно негарна, і тепер він мав з нею одружитись.
Мама ходить навшпиньки, радіє. Коли приходить пані Стефа, він тікає до себе у кімнату на ліжко і затуляє вуха подушкою. Голос у його майбутньої тещі, дай боже, на цілий будинок.
Таке може бути навіть, у справжньому сні. Тебе оточує ціла купа родичів з єхидними солодкими усмішками і не дає ступити й кроку з дому. Боїться, щоб не втік. Тобі нарешті вдається дременути при допомозі друзів — і що ж? Тебе ловлять саме тоді, коли сідаєш в автобус. Не можеш після цього довго прийти до тями, кліпаєш очима в темряві, перевертаєшся і ніяк не заснеш. Все уявляєш, що було б, якби ти все-таки поїхав у цьому автобусі.