6.
Їхнє весілля виглядало б так: великий святковий натовп перед будинком, на столах, винесених у сад, біліють скатертини. Підпилі гості з букетиками на грудях… Чоловіки при галстуках у широку смужку, жінки з гребенями у зачісках… Адам і Єва червоніють від кожного «гірко».
Музики грають польку-метелика. Сусідські дітлахи бігають поміж столами і хапають печиво, а матері весело витирають їм замурзані личка, поплювавши перед тим на хусточку…
Адась і Єва на поштивій віддалі одне від одного.
— Хоч би за руки взялися! — каже невдоволено Євчина мама. — Наче чужі…
Вони беруться за руки, вірніше — за кінчики пальців, і так ідуть далі.
— Тут камінчик, Євочко, дивись не спіткнись, то погана прикмета.
Єва покірно переступає через камінчик. «Хоч би дощ почався, — тужно думає Адась. — Швидше б зайшли до костьолу». Він непомітно висмикує свою руку з Євчиної.
— Житимуть у мене, гаразд, пані Стефо? — в котрий уже раз каже його мама, поправляючи поли старого коричневого костюмчика.
«Найкраще буде, як я втечу на фронт!» — міркує Адась.
«А що, як у мене будуть діти?» — завмирає від страху Євка. Вона тепер буде довго сидіти на роботі і тікатиме на річку. Але все одно їй дуже неприємно. Краще б Адась оженився на іншій і не думав, що вона його врятувала.
Пожовклий серпанок ніяк не втримується на її стриженій голові. Задовге плаття весь час піддуває вітер, один рукав без кінця зсувається з плеча.
І так вони приходять до костьолу. Всередині холодно і порожньо.
— Візьми її за руку, Адасю… — поважно каже Євчина мама.
Склепіння високе-високе, мало не губиться в темряві. Адась може на пальцях перелічити, коли він тут був. В голові у нього шумить, ноги ніби ватяні. Швидше б уся ця комедія скінчилася…
Огрядний ксьондз з рожевим, ніби намальованим, лицем щось говорить, і по його знаку всі мовчки сідають на лави, залишивши Адася і Євку самих.
Ксьондз переходить на латинь і довго і нудно звертається до них чи, може, і не до них. Йому видніше. Якщо вони й тремтять, то лише від холоду.
— Рабе божий Адаме, чи згодний ти одружитися з рабою божою Євою?
Адась найбільше боїться, що їх заставлять цілуватися.
— Відповідай же, — наполягає ксьондз.
— Так, згоден! — випалює голосно Адась, аж Євка здригається.
Зрештою і вона мовить:
— Так!
Їм дають випити якоїсь рідини, і ксьондз ще довго розглагольствує про дві невинні юні душі, що поєдналися в такий важкий час…
Накрили стіл у Євчиної мами на веранді. Поставили пляшку домашньої вишнівки і закуску.
— Дивись, Адасю, бережи свою Євцю, як зіницю ока… Ти тепер найстарший над нею… — сплакнула пані Стефа.
«Що вона меле? — подумав Адась. — Яке мені діло до її донечки?»
Євка рішуче встала.
— Ти куди? — схопила її мати за руку.
— Треба! — відрубала Євка і вишмигнула надвір.
— Господи, чи ж думала я, що так буду дитину свою випроваджувати між чужі люди?!
Вже під хатою до Єви дійшло, що їй не хочеться нікуди йти. Вона обійшла хату і сіла собі в кущах на перевернуте відро.
— Що їм від мене треба? — знизувала вона плечима. — Робитиму, що хочу. Само собою, робитиму, що хочу!
Вона знічев’я почала обривати листки з смородини.
— А коли щось, — Євка переможно посміхнулась, — хай подивляться на свого Адася! Камінь каменем, хоч би подякував!
— Євцю-ю! — тонким голосом обізвалась мама.
— Не піду, і все. Нема в мене тата, тепер не буде і мами.
На ганок вийшов Адась і прямісінько попрямував у її бік. Розсунувши гілля, сказав:
— Тебе мама кличе!
Хлопець дивився на неї з такою ненавистю, що Євка мало не закричала від страху.
Вона швиденько опустила вії й підвелася.
— Зараз прийду.
Він обернувся і поплівся повільно до хати. Піджак і штани висіли на ньому, як на опудалі. Але це зовсім не було смішно.
Отже, це сталося. Може, надто комічно збоку, але так буває завжди, коли дітям кажуть, що вони великі. Не всі діти мріють бути дорослими, особливо коли про них є кому подбати. Напевно, королівські діти боялися своєї дорослості. Вони хотіли бігати наввипередки зі слугами, возити одне одного на плечах, а замість того їх водили на спалення грішників і часто замикали в монастир чи отруювали «в ім'я держави».
А зараз Адаму і Єві сказали: «Нічого страшного!» Ви, мовляв, брат і сестра.
7.
Все обійшлося добре. Від нього нічого не вимагали, і він далі сидів у кабінеті й читав. Це до вечора. Увечері приходила Євка. Вони щось готували з матір’ю на кухні. Єва весь час вибухала реготом, кидала роботу і ганяла з кошеням, яке принесла з дому, попід дверима його кімнати.
Коли йому це набридало, він тікав за хату на своє місце, причому дуже довго готувався до втечі, вичікуючи, коли Євка забіжить на хвильку в свою кімнату.
Адась все ще сподівався, що Євка посвариться з його матір’ю і забереться під три чорти. В них дома завжди було тихо і спокійно. Мама ходила на уроки і дуже рідко сідала за рояль, щоб грати Шопена. Євці слон на вухо наступив. Вона то подовгу натискала на одну клавішу, то била по всіх одразу. Мамі це було не вельми приємно, але за таке нахабство вона, зрозуміла річ, не могла її прогнати.
Через три дні їхніх відправляли в Німеччину. Адась це знав, але боявся навіть вийти на вулицю, йому здавалося, що товариші від нього повідвертаються.
Мама ж думала інакше. Вранці вона зайшла до кімнати і сіла на ліжко. Адась прикинувся сонним і відвернувся до стіни.
— Адасю… Ти ж не спиш, — несподівано ніжно сказала мама. Відколи тут з’явилася Євка, вона майже не звертала на нього уваги.
— М-м-м… — промуркотів Адась і ще глибше заліз головою під подушку.
— Адасю, ти все чудово чуєш… Встань і піди до хлопців. Треба неодмінно з ними попрощатись, бо так негарно.!.
— Дай мені спокій! — зовсім не сонним голосом сказав Адась.
— Ні, це твій обов’язок!
У мами завжди було безліч обов’язків. Він теж був її обов’язком.
— Не піду!
— Як то не підеш! Єва теж вважає, що ти повинен піти.
— Єва, Єва!.. Хай іде під три чорти твоя Єва! — визвірився Адась. — Всюди пхає свого носа. Що, вона тут найстарша?!
— Тихше! — підвищила голос мама. — А то вона почує і образиться. Якби не Євочка…
— Сучка вона німецька, а не Євочка! — розлючено підскочив Адась і тут же захотів, щоб земля під ним провалилась.
— Добре… — тихо сказала мама. — Роби, як знаєш, але коли ти ще щось подібне скажеш…
Вона повільно підвелась і почовгала капцями в бік дверей.
Адась ще довго валявся на постелі, пробував навіть заснути, але не міг. Цікаво, яке лице було в Євки, коли вона підслуховувала під дверима? Що вона підслуховувала, то був факт, бо зразу стало надзвичайно тихо. Нарешті рипнули двері, і Євка побігла на роботу.
Він чекав, доки мама кудись піде (хоч би до сусідки), але вона гриміла на кухні каструлями, у грубці потріскували дрова.
«Добре, — подумав хлопець, — хай ображається скільки хоче, але я сказав правду. Хай я тут навіть вмру з голоду, хай вона навіть мене вижене, але фріцам прислужувати не буду».
Він зітхнув і сів на ліжку. «Якби не війна. Якби не війна, я написав би колись історію гуннів і ніколи б не одружувався». Адась натягнув сорочку, штани. Відчинив вікно. До землі було десь зо два метри. Мама просто під вікном посадила на якогось біса мальви.
Адась вчепився руками в підвіконня і сповз на карниз. В першу мить хлопцеві геть звело ноги від удару об землю, але він, не зойкнувши, сяк-так попідпирав поламані стебла і, ховаючись, пошкутильгав до хвіртки.
Він вирішив піти до Стася. Колись це був його найкращий товариш. Вони сиділи в гімназії поряд, але коли гімназію закрили, Стась пішов працювати коректором у міській друкарні. Приходив увечері і зразу ж брався за скрипку: готувався до іспитів у консерваторію.
Адась швидко знайшов величезний порожній будинок з вікнами без фіранок, піднявсь на другий поверх і нерішуче постукав. За дверима дико загавкав Тутмос, і чийсь хрипкий голос запитав:
— Хто там?
— Я, — відповів Адась.
— Хто-хто?
— Та я! Стась вдома?
Клацнув замок, потім заскрипів засув.
— A-а, привіт!
Стась був геть обстрижений і не схожий сам на себе.
— В тебе хтось є? — збентежено промимрив Адась.
— Та ні… Заходь… Я тебе давно вже не бачив. — Адась полегшено зітхнув і зайшов у чистеньку, затишну кімнату з вишитими доріжками на стінах.
— Їдеш? — запитав обережно.
Стась став гортати ноти.
— Всі їдемо.
— Ні, не всі!..
— Та… Тільки Стефан не їде… Розумієш, німці такий великий народ. Бетховен, Бах, Вагнер, хоч Вагнера я не люблю. Просто дивно, як вони можуть вбивати!..
— У Стефана туберкульоз знайшли…
— Не знаю, може, й справді. Та ти сідай!
— Я ненадовго. Слухай, Стасику, чому ти всім віриш?
— Я? — здивувався Стасик. — Тобі вірю, наприклад.
— А німцям віриш?
— Не знаю. Слухай, ти не знаєш часом, чому вони не дозволяють взяти з собою скрипку? Хоч це не так важливо. Розумієш, я можу тепер в думці зіграти будь-яку річ і сам щось придумати й теж зіграти. А скрипка хай буде дома: вона дорога, ще поламаю в поїзді. Приїду й так через рік-два. — Стась ніколи не був таким балакучим.
— Слухай, Стасю, всі їдуть чи ще хтось лишається?
— Всі! — безнадійно відмахнувся той. — І ти теж, не бійся. Я список бачив.
— Я? — похолов Адась.
— Ти що, досі не знав?! — раптом похопився Стасик.
— Та… — почервонів хлопець. — Я думав…
— Моя мама плаче, ходила до знайомої акушерки… Просто смішно, чим може зарадити тут акушерка. А мені що? Ми ще там революцію зробимо, як буде погано, — засміявся Стась.
— Я піду, — промимрив Адась. — Треба мамі сказати. Бувай!
— Бувай! — легко погодився той.
Хлопець провів Адася до дверей. Ретельно зачинив за ним двері і, притуливши чоло до стіни, гірко, по-дитячому заплакав.
Адась, не пам’ятаючись, побіг до комендатури. Це був єдиний спосіб щось дізнатися.
«Список… Усі їдуть. Стась такий спокійний… У примусовому порядку… Німеччина. Як вони мене можуть забрати, я ж одружений. Євка, мама… Що буде, що буде? Навіщо вони всі дурять, брешуть на кожному кроці?»
— Гальт! — крикнув поліцай і тицьнув дулом автомата йому в груди. — Ти куди, щеня?
— Пустіть! — відскочив убік Адась. — Я хочу взнати!
— Ану киш звідси, бо застрелю, пся крев! Список у шпиталі!
— В якому шпиталі?
— Геть від дверей, кажу. Всіх вас, більшовиків, повезуть до Німеччини.
Адась опустив руки і побрів вулицею. Всіх… Посадять в автомашину, а потім на поїзд. Кінець… Він спіткнувся об камінь і ледве не впав. Вже пройшов би госпіталь, коли б не білий прапор з червоним хрестом. У вестибюлі стирчали фікуси і смерділо ліками. На другому поверсі, як і тоді, стояв вартовий з автоматом.
Адась спустився вниз і сів собі на лавку.
— Що сталося? — запитала його Євка, тримаючи в руках грубий зошит.
Адась багатозначно посміхнувся:
— Нічого страшного…
Йому не хотілося й бачити її, але зараз тільки від неї можна було щось дізнатися.
— Нічого страшного, — повторив він, взявши до рук її зошита. — Прийшов просто подивитися.
— Віддай, — занепокоїлась Євка. — Це історія хвороби. А… ти справді до мене прийшов чи щось трапилось?
— Яке твоє діло?! — обурився Адась. — Лікуй своїх фріців, заспокойся. Я вже тобі не заважатиму. Можеш іти знову до рідної матері! Мене в Німеччину забирають.
Євка випустила з рук історію хвороби і перелякано витріщилася на нього.
«Дурепа, ще й прикидається», — відзначив Адась.
— Як то їдеш? Чому? А я…
— Їду, бо всі їдуть.
— Ти сам захотів? — одразу заспокоїлася Єва і поправила свій ідіотський халат.
— Ні, тебе жаль!
— Звідки ти взяв? — десь здалеку обізвалась дівчина. — Я ще сьогодні список дивилася. Ти не їдеш. Мама твоя найшла довідку від ксьондза.
— Що? — підняв на неї очі Адась.
— Нікуди ти не їдеш. Тебе немає в списках. Ясно?
— Ясно! — підхопився Адась. — Бувай! Ти коли прийдеш?
— Ввечері, як завжди…
— Приходь, приходь! — випалив він і побіг до виходу.
Євка полегшено зітхнула й усміхнулася сама до себе.
Чи не простіше було б Адасю кудись поїхати? Євка чекала б на нього. Він повертається хворий, знесилений, і вона доглядає за ним. Війна стерла б усі непорозуміння, сором…
Вони ще далеко від першого поцілунку. Хлопчик із скрипкою — ось хто мав залишитися тут. Він добре знає, що жде його в країні Бетховена, Вагнера.
Він знає, а Єва і Адась ні. Вони надто замкнені у собі й егоїстичні. Коли завтра закінчиться війна, вони все одно не знатимуть, що їм робити. І ніхто їм цього не скаже, бо вони ще не навчились вірити. А вчитись дуже важко, коли не вмієш ні любити, ні ненавидіти.
8.
Одного разу, кількома днями пізніше, Євка мучила рояль, Адась лежав у себе в кімнаті і здригався від кожного її удару по клавішах. Мама тимчасом сиділа з пані Стефою у дворі на лавці.
В Адася страшенно боліли голова і ноги. Він тепер уже працював. Це було його обов’язком щодо «великої Німеччини».
Він сто разів збирався встати і погримати кулаком в стіну, але не мав сили. Хоча б заснути. Та дідька лисого тут заснеш! Адась з огидою подивився на томик Плутарха і, відвернувшись до стіни, уявив собі, як входить до вітальні, зачиняє за собою двері й недбало каже: «Давай я!» Євка сідає на канапу і слухає, забувши про все на світі. Він грає «Місячну сонату» від початку до кінця. Затим обертається й бачить, як вона, уткнувшись лицем в коліна, гірко плаче. «Дурненька, ну чого ти?» — обнімає її Адась, але вона плаче ще гірше, тепер уже в нього на грудях. Коли раптом чує:
— Адасю, ходи зі мною! Я ж бачу, що ти не спиш!
Адась важко зітхає, але встає і йде за мамою, бо в неї поганий настрій. Після тої розмови мама досі обходила його стороною. Правда, з Євкою вона теж щось не дуже…
Мама бере його за лікоть і веде надвір… Євка стоїть, притиснувшись до одвірка, червона як рак. Її матуся широко розставила товсті ноги і щось розлючено шипить.
— Ну, що ще?
— Нічого, синку, нічого, — ласкаво посміхається теща і вже до Єви: — Та колись за таке чоловік убив би жінку, як собаку, і ніхто й слова не сказав би! Звідки ж то така напасть на мою голову? Безстидниця! Вигодувала на свою біду, випестила…
Євка тільки зрідка блимала на маму і мовчки кусала губи.
— Чого ти стоїш? Йди, йди! — шарпнула її мати. — Йди. Тобі, певно, чоловік дозволяє до кавалерів бігати!
— Робіть, як знаєте! — визвірився Адась. — Дайте мені спокій! І не кричіть тут…
— Файного чоловіка маєш, доню! — не вгавала стара. — Жінка на поріг, а він або ніс в книжку, або за хату ховається. Що, вам по п’ять років?
— Пані свахо, та вони ще діти! — сказала і схопилася за серце мама. — Чи вони розуміють, як треба жити? Євочка хороша дівчина, добра…
— Хороша! А що про неї люди говорять? За курву мою дитину мають? Бо, прецінь, у німців служить. Що, я її туди посилала, чи мене, чи її питали? А тепер через того фріца люди зі світу зженуть! — Адась глянув на Єву, і в неї затремтіло підборіддя. От-от заплаче…
— Я піду, — знизав він плечима.
— Слухай, — ледь ворухнула губами Євка. — То поранений. Я його лікувала, ну, от він… і зайшов попрощатись…
Очі в неї стали якісь ніби собачі, круглі, благальні.
— Роби, як знаєш. Хто я тобі?
— Я побігла. Я зараз. Ти тільки нічого поганого не думай! Він не фашист… — «Що, вона його любить?» Адась хотів розреготатись. Нарешті він її розкусив. Євка зблиснула очима і побігла до хвіртки в кінець саду.
— Ти куди? — закричала з жахом пані Стефа. — Ану марш спати!
— Я їй дозволив! — заявив Адась. — Я ж її чоловік…
Це був той самий Ганс, який казав, що мама радітиме за нього, коли дізнається, де він опинився, його вже скоро мали виписувати, і, випадково зустрічаючись з ним, Єва завважувала його незмінний розгублений погляд.