Діти - Пагутяк Галина 21 стр.

«Ну, бувай! В суботу я на танці прийду. Подивлюсь, як ти там поводишся». — «А потім що?» От, думаю, язичок. Де вона встигла всього того навчитися?

«Не будь така лукава! Потім, може, почну тебе розуму вчити».

«Потрібний ти мені!»

Ламається Надька. Я й пішов. А хлопці тим часом змились. Другого дня дізнався, що Даник в міліцію потрапив. Знав, у кого каменя кинути, у Беца! Нема того, щоб культурно посидіти та й додому піти, в ліжко.

З нотаток пенсіонера

Вже десять років я на пенсії. Спочатку не знав, де себе подіти, але з часом звик. Що поробиш — старість завжди самотня. І попереду нічого, крім смерті, немає. Добре навчений життям, я можу дати корисну пораду, якщо її хтось потребує в цьому маленькому містечку, де всі всіх знають і де не сховаєш ні бруду, ні порядності. По війні я вчителював, мої учні вже збагнули всі ази життя, давно заспокоїлись і забули формулу сірчаної кислоти. До періодичної системи Менделєєва додалось кілька нових елементів, і я маю приємність згадувати, що саме було в той час, коли вчені їх відкривали. Здебільшого то були незначні події, як-от пожежа чи якийсь сімейний скандал (не мій, звичайно, бо дружина загинула ще у війну). Коли я порівнював ці події з відкриттям елементу, то дуже сміявся. Події ці мене хвилювали більше.

Живу я сам. Маю одну кімнату в старому будинку і проводжу у ній майже весь час, котрого у мене більше ніж треба. Є в мене в Дніпропетровську сестра, молодша на вісім років. І влітку я їжджу до неї в гості, потрапляю в такий же старий будинок, пофарбований у брудно-рожевий колір, але довго не витримую коло її онуків. Надто вже галасливі вони. Як усі старі люди, я дратівливий і надаю значення найменшим їх дурницям. Люблю увечері посидіти на лавочці під будинком, побалакати з такими, як я, пенсіонерами, поганити сучасну молодь. Потім вечеряю, читаю газету і лягаю спати. Мене не вельми мучить безсоння й зовсім не гнітить порожня кімната. Власне, не зовсім порожня, бо хімія і далі є моєю пристрастю, тож різних колбочок, пробірок, тиглів у мене повно. Я сказав «хімія», хоч справжня назва моїх щоденних занять — алхімія. Я прожив важке життя, таївся від усіх, не раз висів на волосині, мене зраджували, але я мовчав. Гадав, що рано чи пізно я поставлю на терези свою мовчанку, бездіяльність, а поряд вистражданий, виболений філософський камінь. Уже тридцять років я його шукаю.

Вічний двигун чи там квадратура круга — речі різні, але примітивні. Вічний двигун шукали ледарі. Пізніше він став порятунком для тих, котрі боялись, щоб їх праправнуки не задихнулись від вихлопних газів і вугільного пилу раніше, ніж помруть з голоду або загинуть у ядерній війні. Благородне заняття, нічого не скажеш, але на добрих намірах, як то мовиться, побудовано пекло. Ну а квадратура круга — це вже спроба зникнути самому, заховатись в п’ятому, ба навіть у шостому вимірі. Найчастіше такі втікачі добігають не дальше божевільні. Ой як я їм співчуваю. Але мої шукання набагато глибші й актуальніші. Тантал перетворював на золото навіть бараняче стегенце. Та й не золото мені потрібне. На відміну від математиків і механіків я маю під собою тверду основу: сто чотири елементи періодичної системи Менделєєва. Я не вишу в повітрі. Мене оточують цілком матеріальні речі, котрі існують незалежно від мене і вперто не хочуть розкривати свої таємниці.

Це загалом надто просто висловлено. Я трохи знаюся на чорній магії, кабалістиці; але в мене нема ні сови, ні черепа на столі, ні згортків-папірусів, і ні в кого не підніметься від жаху волосся на голові, коли він зайде до мене в кімнату. Правда, у мене є кіт, але не чорний, як у всіх алхіміків, а сірий з коричневими смужками і страшний ледар. Звати його Феб, а сусідки кличуть Фібусь, як дітей: Стась, Вітусь. Цього кота мені просто нав’язала Ганна Петрівна з третьої квартири, коли кішка її, може, в десятий раз привела кошенят.

Маю певність, що, розповівши про філософський камінь, я навіть на крихту не видав своєї таємниці. Як людина не надто обдарована широтою і глибиною мислення, я — дилетант. Але ще ніхто не виставляв мене на посміховисько. Я не сумніваюся в правильності свого шляху.

Які тільки думки народжуються у моїй голові, коли я підходжу до газової плити, щоб підігріти порцію вчорашнього супу, і коли спалахує синє полум’я! Адже газ отой іде з глибини землі, йому тисячі років. Скільки він несе в собі інформації! Ось він, а мені думається, чи не сигнали, неоціненні для людства. Якби розшифрувати їх, боже милий! Газ іде собі з глибини, згоряє, а люди воюють між собою, палять сусідів у печах, займаються різними дурницями, рвуться в космос, а газ тим часом витікає. І коли він весь просочиться крізь земну кору й не залишиться стільки, щоб наповнити ним дитячу повітряну кульку, що тоді, га? Від кого ми довідаємося про те, що було до нас? Від кого? Отоді, може, й пошкодуємо. Будемо гризти лікті? Космос нам не скаже, що для нього існування якоїсь планети? Все одно, що запалений сірник.

Казочка про демонічну жінку

В однієї жінки раптом стали щезати хусточки. На білизняному шнурку стирчали самі лише дерев’яні прищіпки (два десятки на карбованець). Анна Пилипівна, жінка років сімдесяти, прибираючи в кімнаті, знайшла під матрацом подружнього ліжка цілу купку носовичків з міткою "К. М.» і одразу здогадалась, що вони належать молодій сусідці з верхнього поверху. І, звичайно, влаштувала скандал чоловікові, котрий, на диво, у всьому зізнався, забрав свій рушник, бритву та зубну щітку і пішов жити до тої молодої хвойди.

Стара залишилась сама і всі свої жалі виливала знайомій вісімдесятирічній бабці. Та порадила облити розлучницю сірчаною кислотою, а оскільки сірчаної кислоти не було в місті, то Анна Пилипівна поїхала в обласний центр, там познайомилась з одним мужчиною, котрий мріяв знайти собі супутницю життя, і привезла його до себе додому.

Тим часом дідок, не розрахувавши співвідношення сил — його та молодої дружини — невдовзі помер.

Його колишня жінка прийшла на похорон, навіть сплакнула. Одначе так була захоплена власною зловтіхою, що не помітила пильного погляду свого нового чоловіка на молоду вдовицю.

Згодом Анна Пилипівна навіть подружилася з нею, і вони мирно бесідували то про сучасну молодь, то про ціни на золото.

Одного прекрасного дня чоловік Анни Пилипівни пішов з дому і не повернувся. Стара ледь не вмерла з обиди. Вона хотіла підстерегти розлучницю і цілими днями просиджувала на лавочці коло під’їзду.

Бавлячи своїх онучат, вісімдесятирічна подруга ногою хитала дитячу коляску, а рукою показувала, як треба лити сірчану кислоту.

Але стара не мала вже сили їхати в обласний центр. Вона пішла на сусідню вулицю до ворожки, і та дала їй чарівного зілля. Невдовзі Анна Пилипівна перетворилась в молоду дівчину і навіть пішла працювати, а так само й шукати свого щастя на танцях.

Кінець кінцем вона знайшла собі жениха.

Минуло дуже багато років.

Розлучниця давно померла, і в її квартирі поселилась жінка років п’ятдесяти, в котрої чомусь стали пропадати носовички…

Лист Даникової матері до сестри

Розповідь старого Процика

Вийшов я з цеху надвір і аж занімів. Скільки зірок на небі, господи! То цілий день лляло, ніби з відра, ні просвітку тобі, ні спасіння, а тут — небо і зірки. Осліпнути можна. Йду я. Нічого нема, тихо-тихесенько. А я молюся. Шістдесят років прожив, а так не йшов ніколи легко. Боже, молюся, боже, чого ж ти так пізно подивився на мене?! Не зобиджу я тепер і мушки малої, листочок і той обмину, щоб не наступить. І ніби не йду, а пливу. Темінь така усюди, а ти дивишся на мене світлими своїми очима і кажеш: «Процику, старий дурню! Вже шістдесят років бачу тебе, який ти є, а ти хіба що раз глянув на небо. І то — дивився, чи дощу не буде, дивився, чи кінець роботі. Не туди дивився. Про інше думав. Думав, що жінка на вечерю зварила, чи мають діти в що вбратись, чи вистачить на пиво…»

Боже, думаю, та чи ж я один такий на тій землі грішний? От жінка, як не спить, то шиє, на мене чекає. І син, і донька так само не дивляться. Та й усі інші сплять, а як думають, то не про те. Чого ж ти одного мене сподобив, дурного і старого? Вже просити не маю чого — сивий, як той кінь. Маю хліб і до хліба. І на пенсію скоро піду. Ех, коли б я був молодий та веселий! Поглянь на когось іншого, господи… А мені вже додому близько. Темно всюди, хіба в лікарні світиться. Ото біда тим, що лежать! Може, в цю мить хтось вмер на світі, хтось народився… А мені одному так добре, і плакати хочу, і сміятись. Що ж це робиться зі мною? Іду і не можу дійти, ноги не слухаються… І не п’яний же, з роботи йду. А кожна зірочка дивиться на мене твоїми очима, боже… Зима на носі вже, а так тепло. Ніби то ти для мене так зробив, щоб не біг, мерзнучи від холоду, а отак помаленьку йшов…

Розповідь Даникової сестри Соні

Дівчата в нашому класі всі подуріли. Маруська Тиміш прийшла до школи в парчевій сукенці, а математичка давай на неї кричати: «Ти що, на бал зібралася? Одягайся як учениця, а то соромно дивиться!» Бідна Маруська аж розревілась з того, а хлопці, дурні, сміялися. Їм смішно, а Маруську ні на танці, ні в кіно ввечері не пускають. Не має де показатись. Місто маленьке, центр за п’ять хвилин пройдеш.

Маруська аж пищить, так хоче з хлопцем потоваришувати. Майже всі інші дівчата мають собі приятелів. Маруська симпатична, але якась зачухана, ніби другий рік в місті живе. Трохи вже вилюдніла, правда.

Мені всі дівки заздрять, що маю такого брата, бо він і в кіно поведе, і на танці. Людка влопалася в нього і так вже хоче, щоб він з нею ходив. А в самої ні зовнішності, ні фігури. Хоч відмінниця, правда. Напросилася у керівнички, що буде підтягувати мене з математики. Знаю, яка в неї у голові математика! Прийде, показує, як задачки з геометрії рішати, а сама так і шиє очима, чи не появиться Даник. Треба йому сказати, аби трохи покрутив з нею ради сміху. Ото буде комедія!

В неділю були ми з Даником на танцях. Клас! Даник підчепив собі дєвочку Віру Кіш. У її батьків машина є. Запросив Віру танцювати. «Ото, — кажу до Свєтки (сусідка моя, вона з кавалером була), — парочка то, що треба!» А вона скривилася: «Фі! Мій Славик на таку й не подивиться!» А я подумала: «Потрібен Вірі той Славик! Ноги криві, ніби десять років на бочці сидів…»

А я танцювала з Вітею Семенюком, Толею Васютою, з одним військовим, він усе питався, чи вмію я грати на гітарі, я йому відказала, що тільки на нервах умію. Сміявся, але більше не запрошував.

Нема в нас порядних хлопців. Нап’ються і поб’ються. Даник про мене не забував. Та я й сама за себе можу постояти. Скільки мені всякого пропонували: і в ресторан, і в машині покататись.

Я Данику розказую усе по дорозі з танців. Регочемось обоє. Боже, якби мама знала! Або керівничка. Не така вже я й дурна. Свєтка з досвідом, двадцять років має. Та я в двадцять років уже давно буду замужем! Свєтка розповідала, які то бувають хлопці. Одружуватися вони не дуже охочі. Буває, й заяву подасть до загсу, щоб домогтися свого, а тоді ту заяву забере. Даник сам каже: «Того ж тобі й даром не треба, з тим боронь боже, а в того тато алкоголік, він і сам п’є. Ти, каже, молода, повеселися, погуляй, але тримай себе в руках».

Як старий, наш Даник… Мама каже, що він гору переверне, а на своєму поставить. Тато в нас не вміє копійку берегти. Якби мама не відбирала в нього зарплати, то я б гола ходила. Моя мама гарно шиє. І сусідів обшиває. Не задаром. Мені таку сукенку на Новий рік пошила з капрону. Матерія не наша, американська, біла в червоні ружі. Спереду декольте. Рукав ліхтариком, по низу зборка. Я ще кулон в Свєтки позичила срібний з червоним камінцем. Всі дівки балділи.

А на той Новий рік хочу пошити брючний костюм. Піджак і кльош. Мама ще не дістала матерії.

Щоденник

9. ХІІ. Я знаю, що некрасива, хоч і відмінниця. Мама каже, що головне — душа. А я думаю, що це неправда. Головне — бути щасливою в особистому житті. А коли ніхто не хоче на тебе дивитися, коли хлопці не запрошують танцювати… Яка користь з того, що математичка ставить мене всім у приклад, а мої твори зачитують перед усім класом?

Мені так соромно про це писати. Мамі ніколи про це не скажу. І дівчатам також — почнуть співчувати. Вони всі злі й брехливі.

Залишається щоденник. Я його від усіх ховаю. Вчора писала, і якраз надійшла мама. Я так почервоніла, що вона погладила мене по голові. Якби вона знала, що я тоді писала! Ой, яка я смішна!

Перечитала те, що понаписувала. Такі дурниці. У мене часом бувають гарні думки, але я їх не можу висловити як слід.

10. ХІІ. Сьогодні неділя.

Я ходила в кіно з мамою і татом. Вдень, звичайно. Демонстрували фільм про кохання. Добре, що в залі було темно і мама з татом не бачили мене. І соромно, і цікаво Соромно тому, що я боюсь бути дорослою. Цікаво, бо життя зовсім не таке, як в кіно.

Вийшли ми з клубу. Я посередині, тато і мама з боків. Була десь шоста година. Вже досить стемніло. Бачила наших дівчат, як ті прогулювались попід ручки.

Мама моя — вчителька, правда, молодших класів. Вона почала обурюватись, що, мовляв, думають їхні батьки, коли в такому віці дозволяють розгулювати дочкам по вулиці й що з того може вийти. Тато кинув якесь зневажливе слово, але я недочула. Тільки опустила голову, нижче, щоб не зустрітись поглядом з Сонею. Але вона мене впізнала і завтра, напевно, скаже в школі: «А я тебе, Людко, вчора ввечері бачила!» І всі дівчата почують. Ну, й нехай!

Після вечері я сіла вчити хімію, потім читала книгу «Магелланова хмара» Станіслава Лема. А зараз пишу щоденник. Завтра в школі всі дівчата будуть ділитися враженнями від неділі, тільки я вдаватиму, що повторюю урок.

12. XІІ. Я вже так звикла писати кожного дня, що вчора мене мучила совість. Чогось бракувало.

Якось я песимістично настроєна. Може, це від того, що немає снігу? Вже грудень, а земля гола, закам’яніла. А я хочу, щоб падав сніг, лапатий-лапатий. Щоб ніхто його не змітав, а по вулиці люди несли зелені ялинки і пахло хвоєю.

І я у великому залі на старовинній мозаїчній підлозі танцювала б вальс… З ким?..

Яка я наївна! Пора сідати за уроки. Зараз повернеться тато з роботи і, як завжди, скаже: «Вчися, доню, вчися… Тепер в інститут так важко поступити». І погладить мене по голові.

Я й так стараюсь. Я в них одна. Вже й не пам’ятаю, коли мала четвірку. Ще в дев’ятому класі, а вже страшно: як то воно буде, коли закінчу школу?

Ой, чую кроки! Тато!

Ховаю щоденник…

13. XII. Ходила сьогодні до Соні Процик. Вона знову отримала двійку з геометрії. Невже можна бути такою тупою? Ні, вона не тупа, а просто байдужа. Але як далі таке триватиме, то їй і за чверть загрожує двійка. Ольга Федорівна покликала мене після уроку й каже: «Людо, на тебе вся надія. Виручай!» Я їй відповіла, що Соня не хоче мене слухати. Я вже не раз до неї ходила, пояснювала. «Значить, погано пояснювала…» — сказала Ольга Федорівна і відійшла.