Мені так соромно стало перед нею, ніби це я двійку схопила. Дала собі слово, що кожного дня присвячу Соні одну годину. Була в неї. Соня спочатку показала мені свій гардероб, а потім прийшла її мама і вгостила мене чаєм з тістечками.
Що за людина ота Соня! Ні хвилинки не може посидіти спокійно. Я змушена була пригрозити їй, що поскаржуся класному керівнику, то вона вгамувалась.
Пояснила їй одну теорему. Збудіть мене о другій годині ночі, і я розкажу все від «а» до «б». Як чогось не знатиму, то до ранку сидітиму, а вивчу. Соня ж раптом заявила, що в неї розболілась голова.
14. XII. Я не нахаба, але прийшла до Соні і наступного дня. Вона чомусь дуже мені зраділа і потягнула до кімнати. Я зайшла і всміхнулась: там сидів її брат з ще якимось хлопцем!
Ні, не буду про це писати! Словом, я перелякалась і втекла. Соня бігла за мною і реготала, як навіжена. Виявляється, я забула перевзутися. Я більше ніколи до неї не піду!
18. ХІІ. Зараз мені дуже соромно. Яка я дика! Ніхто мені нічого поганого не хотів робити. Все трапилось цілком випадково, і Соня тут ні в чому не винна.
А що, як це навмисне? Не маю з ким навіть порадитись. Щоденник? Але ж це я його пишу і чужих думок там нема.
Соня, здається, декому встигла розповісти про мою поведінку. А може, я помиляюсь?
От усе «може» та й «може»! Коли я нарешті буду знати, як воно є насправді, а не дофантазовувати?! От Соня все знає, не подумаєш, що їй тільки 16 років. З усіма знайде спільну мову, весела…
Дивно, я завжди намагаюсь відшукати в ній щось хороше, щоб принизити себе. І виявляється, що вона розумна, а я дурна.
Не хочу навіть перечитувати написане, щоб не розчаруватись ще більше.
Мама любить повторювати: «Люда у нас ще не вийшла з перехідного віку». Я для неї школярка з бантиком в косах.
Ну, чому я така недобра? Чим більше думаю про себе, тим більше ненавиджу. За це мене ніхто не любитиме. Треба бути доброю, чесною і відвертою, як… як хто? Як Дон-Кіхот!
20. ХІІ. Зустріла на вулиці Сониного брата. У нього гарне ім’я — Данило, а всі його кличуть, як кота, — «Даник». Щось є в ньому від кота, така ж хода, м’яка і насторожена. Ні, він не схожий на інших! Може, я помиляюсь, але він якийсь сильний і навіть гордий.
Він мене не помітив, на щастя. Я дуже боюсь, коли хтось дивиться на мене. До того ж надворі була страшенна грязюка, я геть забризкалась.
А сьогодні… Я зовсім не сподівалась. Мене послала мама до хліб, бо саме привезли свіжий. Наш будинок вікнами виходить якраз на площу, то було видно, як під’їхала машина з хлібом. Прийшла я туди, а там довжелезна-предовжелезна черга. Я дуже не люблю стояти в чергах, але що мала робити? І тут я побачила Данила, тобто Даника… Він допомагав заносити ящики з хлібом і ставити їх на полиці. Соня розповідала, що брат працює шофером. У черзі почали кричати: «Швидше! Швидше!» Знявся страшенний гамір… Мені аж в голові заморочилось. Не знаю, що трапилось, але я раптом облишила все і побігла до дверей. У дверях зіткнулась з Даником. Він сказав: «А, це ти, мала? Теж за хлібом? На, бери!» І тицьнув мені в руки гарячу хлібину. Я так розгубилась, що з тією хлібиною не могла зрушити з місця. Данило взяв мене за плечі й підштовхнув до виходу. Тоді я побігла. Хлібина пекла мені руки, як вогонь. Не знаю, як я домчала додому. Мама дуже перелякалась, коли мене побачила.
Я сказала, що злякалась собаки…
21. ХІІ. Сьогодні довго мучилась, поки передала Соні гроші за той хліб. Вона щось дивно поглянула на мене, але я впхнула їй копійки і відійшла. На великій перерві вона на ті гроші купила пиріжків. Я цього ніколи, мабуть, не зрозумію. Іншого способу повернути борг я не знайшла.
І хліб, яким мені досі так пахло, вже не пахнув.
24. XII. Ось уже скоро Новий рік. Друга чверть кінчається. У мене знову самі п’ятірки. Зразкова учениця! Сьогодні проходила повз вітрини універмагу, де стояла обвішана сріблястим дощиком, гірляндами, блискучими скляними іграшками ялинка. Я, мов у дзеркалі, побачила себе: у картатій хустці й закороткій шубі з повитираним хутром на ліктях. Це було так дико на сліпучому тлі, що я ледве не заплакала. Не треба мені парчевих хустин, розкішних шуб, але хоч раз я хотіла б відчути себе гарнішою за те красиве, що мене оточує, або хоча б такою. — Боже, яка я дурна! Де я бачу те красиве? Тільки у вітринах… Всюди несуть ялинки. І у нас на балконі теж стоїть ялинка, прив’язана до перила, щоб не знесло вітром.
Чому всі вони кажуть мені, що правди нема на світі й ніколи не буде? Я не хочу про це нічого, знати й чути! Це кажуть ті, котрі крадуть, обдурюють інших, або ті, кого обдурили й обікрали. Я не хочу ні обдурювати когось, ні щоб мене обдурювали і наді мною сміялись. Зрештою, хай сміються! Над Дон-Кіхотом теж сміялись, але йому було добре, бо він був божевільний. А я просто негарна, відмінниця і боягузка.
25. XII. Мені здається, що я недовго буду жити. Не знаю чому…
26. XII. Господи, яке я страхіття написала вчора! Адже мені нема на що скаржитися. Ось закінчу школу, піду вчитися далі. Ті, кого я зустріну там, будуть зовсім інші. Розумніші принаймні. Вони ж матимуть інші цілі в житті, ніж Соня, Маруся, всі наші дівчата й хлопці. Тільки б швидше настав той час! Як подумаю, що мені треба вчитися ще півтора року, аж руки опускаються.
Сьогодні перетирала ялинкові іграшки. Я завжди це роблю перед Новим роком. Люблю потім виймати їх чистими і блискучими з коробки і одразу повісити на ялинку. На самому дні я завжди знаходжу кілька побитих. Їх не треба викидати, вони теж згодяться. Я ними прикрашу свій карнавальний костюм. Переодягнусь на Шехерезаду. Це мені мама порадила. Найбільше я радію, що до костюма вдягну маску. Щоб ніхто не впізнав…
Ось у мене й настрій покращався. Це все заслуга щоденника. І того свята, котре наближається.
28. XII. Вже перша година ночі. Сьогодні був вечір у школі. Новорічний. А я, Шехерезада, весь час мовчала. Та хіба їм потрібні мої казки?! Я одержала перший приз — дерев’яну шкатулку, таку маленьку, що в неї можна покласти тільки пудру. А навіщо мені пудра?
Та хіба в призі річ?! Боже, як мені порожньо на душі, як мені гидко! Не можу ніяк зосередитись і щось розумне написати. Але я все одно не засну сьогодні, боюсь тільки, щоб не прокинулась мама і не зайшла…
Більше ніколи в житті не буду ходити на вечори. Як я раніше не бачила, що всі такі пусті, бездумні, заздрісні й лицемірні. Одна Соня чого варта! Цілий вечір пліткувала з дівчатами, говорила різні гидкі слова. Я тікала від неї і чула за своєю спиною сміх.
О, я тепер буду зла! Чи є на світі інші люди?! Мені так хотілося казки, чогось незвичайного. А замість того я побачила п’яних хлопців-однокласників, дівчат, що прийшли показати себе хлопцям. Для них вогник цигарок з успіхом заміняє зірки. У мене немає виходу. Або стану такою, як вони, або все життя наді мною сміятимуться. Це найстрашніший день у моєму житті.
30. XII. Тепер мені вже трохи відійшло, і я можу тверезо міркувати.
Є речі, які люди можуть осквернити, самі того не знаючи. Тоді на вечорі я самотньо стояла коло стіни. Вже було по конкурсі на кращий костюм. Я мала йти додому, але мені не вистачало чогось. Мені не вистачало вражень.
Заграла музика. Я сховалась за спини, бо не вмію танцювати, і пожаліла, що мій костюм задуже блищав.
Але мене і так ніхто не помічав.
І раптом я побачила Данила. Він танцював з сестрою Сонею. Я пригадала, що вона нахвалялася привести свого брата на вечір і що той ніяк не хотів іти. Він же дорослий, я розумію…
Я стала коло вікна, спершись на підвіконня. У склі віддзеркалювались і ялинка, і танцюючі.
Треба було йти додому, бо тато з мамою могли хвилюватись. Танець закінчився. Сонька побігла до дівчат, а Данило, пороззиравшись увсебіч, раптом рушив у мій бік. Я страшенно перелякалась, але було вже пізно. Він дивився просто на мене: «Вас можна?»
Я так розгубилась, що ступила йому назустріч. Данило здивовано глянув на мене, і я почула звідусіль хіхікання. В ту ж мить мене залляла гаряча хвиля сорому. Виявляється, він не мене запрошував, а іншу дівчину…
Я негайно кинулась геть. Бігла, як несамовита, до роздягалки. Схопила своє пальто. Руки в мене тряслися.
Я ледь стрималася, щоб не заплакати. Не хотіла, щоб хтось побачив мене в сльозах…
Розповідь приятеля
Відколи Даник розрахувався, на роботі така нудьга настала, що хоч вішайся. Вовка одружуватися збирається. Знайшов собі дівку з Попелів, у чайній робить. Тепер Вовка ходить і стріляє в кожного то п’ятку, то десятку, бо треба на весілля. Питаю: «Ти хоч на весілля запросиш?» Спеціально питаю, бо Вовка такий, — як йому не набриднеш, то нічого не зробить. Потім скаже, що затуркався і забув. Не треба мені того весілля, але спеціально питаю: «Ну то як, закличеш?» Войка мені, звісно, не колега, я з ним дітей не хрестив, але як-не-як робимо разом. Вовка тик-мик: «Та покличу, коли ти вже так дуже хочеш». «Ах, ти падло собаче! — думаю. — То я маю хотіти, а ти ні». — «Дуже хочу», — кажу. Він аж змінився на лиці: «Ну то приходь…»
Що йому з такого гостя, як я? Більше десятки, думає, на пропиття не принесе, а вип’є на двадцятьп’ятку. Я знаю, що то за друзі! Мале, прищі на всю морду, заб’ється в кут, хіба очима блимає. Сам бачив, як до майстра бігав, хвостом крутив, запрошував на весілля! І комірника, і бухгалтера не забув. З усього хоче скористати, лагідненьким бути. Якось я того не помічав раніше, а тепер, видно, Маруська його прикрутила. Хитрунець з нього так і випирає.
Скидаємося, приміром, у получку по рублю, дійдемо до Вовки, а його вже й сліду нема. Потім скаже, що в туалет бігав. Як то людині рубля жаль, не второпаю…
Я на маму й двох сестричок малих роблю, та й живу. Тато вмер три роки тому, а хто нам поможе? А той Вовка одинак, гроші його старі мають. Плюнув я і пішов верстат чистити. Не люблю, коли насвинено. Я його, як лялечку, соляркою повимиваю, а вже тоді додому йду. Деколи так наламаєшся на тій роботі, що хоч бери таксі, аби тебе під саму хату привезло. А ще коли якесь стерво настрій зіпсує, то й поготів взяв би негідника за шкірку і мордою потовк у мазуті. А менша моя, Ольга, може сказати: «Йой, Михаську, як в тебе руки пахнуть!»
Не знаю, як Даник може ще на танцях вигулювати кожної неділі. Воно то, звісно, краще шоферувати, чистіше, та й калим є, але, здається, мій Даник на цьому не спиниться. Щось має на меті. Може, також надумав женитися?
Деколи дивлюсь і не впізнаю Даника, з котрим колись крали вишні по чужих садках і стріляли з самопала на Великдень. Бігає тепер, як шістнадцятка. Має вже купу знайомих продавців із гастрономів, шоферів, ходить по гостях і ще за дівками бігає, та не простими, а інтелігентними. Хвалився, що буде в технікум вступати. І то в двадцять п’ять літ… Здурів хлопець!
Любили ми з ним в доміно пограти, в кіно разом ходили, ну й випивали… А тепер Даника цілий місяць не міг зловити. Коли не прийду, нема дома. Я старій його не дуже вірю, все питаю Соню. То Даник з роботи не прийшов, то до когось пішов. Мене під кінець аж заїло. Здибав, нарешті, Даника на вулиці й кажу прямо, ніби жартома: «В пани поліз? Старих друзів забуваєш? А може, у тебе в роду графи об’явились?» Дивлюся, а мій Даник почервонів як рак: «Ну що ти, що ти! Часу немає…» — «Ну, тоді я пішов!.. У мене часу немає». А ввечері сиджу, радіо слухаю, і так тоскно на душі: кращого друга ні за що образив. А ж тут Оля: «Михаську, до тебе прийшли!» Виходжу; стоїть Даник коло порога і зуби скалить, як завжди. Випхав я малих, щоб не заважали. Сіли ми з Даником до пляшки й закуски. Він і закуску з собою приніс… Випили гарненько по одній, по другій, згадали давнину. Даник такий смішний робиться, як вип’є. Каже: «Що хочеш дістану, тільки скажи. І ковбасу копчену, і горошок зелений, навіть ікру червону можу дістати…» — «А майонез можеш дістати?» — «Як раз плюнути!» — «Ну то дістань Вовці. Він жениться якраз. А я ще не думаю…»
Даник надувся. Я йому тоді кажу: «А пам’ятаєш, як ти каменем влучив у скло Бецу?» — «А ти тоді чого в кущах ховався?" — шпигнув мене Даник. «Не в кущах, а в під’їзді…»
Подивились ми один на одного і як розрегочемось… Аж мама прибігли.
Розповідь продавця
Я вже третій рік працюю в гастрономі, звикла, та й додому близько. Перебіжиш дорогу — і вже в хаті. То я на обід не залишаюся в магазині, як інші, а йду поїсти чогось гарячого. Мене сама завідувачка Марія Федорівна жене: «Йди, мала, поїж борщу, бо ще гастрит заробиш на сухому пайку!» Знаю, чого вона мене жене. Не довіряє. Я й сама знаю, що таке зайві очі. Боїться, щоб не видала її. Думає, як молода, то дурна. За ті три роки стільки всього довідалася, що не доведи боже!
Та й знала, на що йду. Після школи не пхалася до інститутів, як інші. Мама в мене кравчиня, тато — шофер. Люди нас добре знають — не раз із біди виручали. Мама зразу сказала: «Йди в торгівлю.
Будеш, як сир в маслі, купатись». Тільки я не знала куди йти — у промтоварний чи в продуктовий. Всюди нібито добре… Пішла в гастроном ученицею. Боже, як було спочатку тяжко! Ніг не чула… Черга як назбирається, аж в очах темно. І все зваж, порахуй. Я математику в школі знала кепсько. То й кричали на мене всі, а найбільше Марія Федорівна. Як я перший рік промучилася! Хотіла кидати, але мама пішла до завідувачки. Поговорила з нею, а та на другий день каже до мене: «Ти чого, мала, не признаєшся, що твоя мама кравчиня?» Якби я знала! Всі діри мною затикали, нікому не могла вгодити. Один день стояла на бакалії, на другий посилають в молочний. Потім ще до риби запруть. Просмердишся тією тюлькою, що по одинадцять копійок сто грамів, аж світ немилий.
А покупці! Як мужчина, то ще нічого. Він не на вагу дивиться, а на тебе. Я ж хоч і ганяла, як той пес, але поправилась на три кілограми. З мужчинами треба культурно обходитися. Не раз прийде якесь п’яне дрантя і набивається в кавалери. Люди сміються, а я так би й уткнула в нього ножа, котрим ковбасу ріжу. Спочатку тікала в підсобку, а потім звикла. Тільки що, кажу: «Зараз міліцію викличу!» Були й такі, що обіцяли пильнувати, як йтиму з роботи. То по мене тато приходив, коли кінчалася зміна.
Найгірше з бабами. Дивиться на тебе, ніби ти їй рубля винна. Не так порахуєш, змішають з болотом. Стоїш, не можеш слова вставити. Я хоч і вважалася в школі язикатою, а тут деколи розгублювалась.
Прийду додому і плачу, що краще йти на завод, де в три зміни працюють, ніж таке терпіти. Поплачу й перестану. Смішно самій стає. Куди я дінуся? І чисто, і тепло, й знайомих повно: «Ганю, тобі курточки на блискавці не треба? Гарні імпортні туфлі привезли, можу тобі залишити…» Ну, як їм не віддячиш?! Я вже сусідам почала відмовляти, бо лише третій рік у магазині. Великого блату не маю. Не довіряє мені завідувачка. Хочеться деколи сказати їй: «Та я своя, Маріє Федорівно, своя! Мені всього треба, бо я молода. А ви бездітна, вам нема кого одягати…» Та хіба я скажу… Гребе кожен, як вміє. Нічого, в мене совість спокійна. Сплю вночі. Обехеесом не дуже мене налякаєш. Гріхів маю не більше, як інші, а може, й менше.
Який у дівчини може бути клопіт? Чоловіка собі знайти. Того зілля для мене поки що вистачає. Весь час на людях. Я ще не кваплюся. Мені важко вгодити. Скільки я вже тих хлопців мала! Але щоб з кимось серйозно, то ще не бувало.
Ой, той уже Даник! Не Даник, а комік! Приходив учора до мене на роботу. Каже: «Зайду, думаю, до тебе. По дорозі. Всюди треба мати приятеля!» Жартує, звісно. Поговорили про те, про се. Питається Даник: «Ну, то коли, мала, заміж виходиш?» — «В суботу!» — «А мене покличеш?» — «А хто ти такий, щоб я тебе кликала?» — «Як хто? Я хліб вожу, а ти його продаєш». — «Та добре, приходь вже…» — «Прийду в суботу. Чекай».
Мені аж страшно стало. Ще справді прийде. Даник такий! Неспроста п’ятнадцять діб у міліції просидів. Ну, я питаю: «А ти коли одружишся?» — «В суботу! Не червоній, мала, не в ту, що ти…» Я йому й кажу: «Не заважай мені працювати!» — «Прочитай, що там у тебе на плакаті написано! — і тиць пальцем у стіну: «Покупці і продавці, будьте взаємно ввічливі!» — «А ти хіба покупець?» — «Аякже! Скільки коштує ота коробка з цукерками?» — «Три п’ятдесят». — «Давай сюди!»