— А хто вас знає! — буркнула трохи присоромлено дівчина. — О, мій автобус!
— Ну, що ж, щасливої дороги!
Чоловік грюкнув спересердя дверцятами. І раптом збагнув, що нагадали йому очі коней. Такі очі були у тих двох дядьків, що стояли біля чайної: втомлені і сумні.
14.
Перед тим, як вимкнути світло, Боб іще раз оглянув товариство, котре уособлювало цвіт провінційного міста.
На дивані супроти нього сиділи, обнявшись, Левко і Стелла — незмінна танцювальна пара. Стелла м’яла в руках сигарету, витягнувши далеко свої безконечно довгі ноги, які Бобу весь час доводилося переступати. Стелла ніде поки що не працювала, бо мала батьків з двоповерховим особняком і «Москвичем». Левко керував оркестром при ресторані «Червона рута». З-під його піджака завжди виглядав жилет такого самого кольору.
Боб, майже не затримуючись, ковзнув поглядом по землистому обличчі Юри, свого колишнього однокласника. Це була особа досить зухвала, що все ж трималася в певних межах. Юра всюди мав друзів, з якими міг нализатись, не витративши жодної копійки. Жора прийшов сам — без жінки і без коханки. Він займав посаду директора кінотеатру «Зоря» і підтримував такі зв’язки в мистецьких колах, котрі Бобові й не снились. Боб, правда, не завжди йняв віри тим фантастичним чуткам про пікантні пригоди Жори. Філька, відомий книголюб, був директором книгарні, але вдома бібліотеки не мав. Сприяв усіма силами друзям і знайомим у їхньому ентузіазмі щодо колекціонування книг. Зараз він сидів пригнічений, а може, так просто здавалося Бобу. Ходили уперто чутки, ніби станом книготоргівлі у нашому місті найсерйознішим чином зацікавилися співробітники ОБХСС.
Зеник і Зося сиділи в розлогих фотелях. Прийшли найраніше і гарно влаштувались. Зося була на рідкість пробивною жіночкою. Вона неймовірно швидко здобула квартиру, обставила її меблями, одягла себе й чоловіка, хоч працювала лише скромним товарознавцем. Зоська, проте, мала одну слабість. Досить було їй трохи випити, як у неї починався приступ істерики. Зося любила казати: «З моїм темпераментом…» Що ж, глянувши на цю жагучу брюнетку, можна було не сумніватися в її бурхливому темпераменті.
Зенику теж нічого не бракувало: метр вісімдесят п’ять на зріст, інструктор з самбо. Зараз він був трохи блідуватий — не виспався. Від його ніг у чорних шкарпетках ширився запах поту. Боб зауважив невдоволену міну Вадика, що сидів коло нього. Вадик був його другом і консультантом при зйомках. Компанійський хлопець і абсолютно безкорисливий. Боб мав над ним владу і був його богом.
Скромно сиділи Ірка з Даником. Боже, яка це була колись дівчина! Вогонь. А на що зійшла? Розтовстіла у міщанському середовищі. Все борсається і ніяк не виборсається. Коли нагло вмер її впливовий татусь, якось одразу зів’яла, притихла. Чоловік у неї неперспективний, суцільна сірятина. З тих сільських дядьків, що їм аби черево напхати. Тоді вони щасливі, вважають, що бога за бороду вхопили… Зараз Даник сяє, як нова копійка. Інститут нарешті закінчив. Втім, свій хлопець. Ніколи не відмовить. Боба він дуже виручив, коли той будував дачу. Цемент, цегла і таке інше. Даник міг дістати й унітази, й газову плитку. Ось що значить мати транспорт у руках! Остап прийшов найпізніше. Хлопець готується до аспірантури: очі — як у святого мученика. Також не дурний: працює лікарем і преться в аспірантуру. Кандидат на головного лікаря. Боб не дуже сподівався, що той прийде, але в Остапа, видно, з’явився настрій розважитись. Сам колись признався, що мріяв стати кіноактором, але мати не дозволила. Він схожий чимось на Ісуса Христа. Бракує лише тернового вінця на голові.
Ну а Марта сьогодні в формі. Вишневого кольору сукня, золотий ланцюжок, туманець в очах. Добре, що не товчеться зараз на кухні, а сидить спокійно, сповнена гідності й неприступності.
— Ну, поїхали! — сказав Боб, вимкнув світло І клацнув клавішею магнітофона. Кімнату сповнив чарлстон. Засвітився екран, і всі побачили чорного пуделя, що мчав по зеленому газоні, смішно перебираючи лапами.
Нарешті він перебіг газон і зник у під’їзді. Через хвилину вернувся, несучи в зубах парасольку. Всі засміялись, бо це було так оригінально!
Невдовзі з під’їзду вийшла уся Бобова родина. Він сам ніс валізу, Марта, у вузеньких джинсах, котрі підкреслювали всі її принади, тягнула лозяний кошик з їжею (кінокамера на мить зафіксувала пляшку коньяку «Наполеон», що височіла серед накрохмалених серветок), малий закинув на плече вудки. Ось вони уже сидять в машині абрикосового кольору, тільки чорний пудель облизується коло відчинених дверцят.
— Собака — символ вірності. Я вгадала? — радісно прошепотіла Стелла.
— Угу… — буркнув Левко. — Ти — геніальна!
Директор кінотеатру сидів нерухомо, нічим не виявляючи своїх емоцій.
Рука Марти висунулася з машини, вхопила пуделя за огривок і посадила коло себе.
Щось тріснуло в апараті, й екран погас. Тільки музика й далі весело дзижчала.
Юра вигулькнув із свого куточка і запропонував свої послуги.
— Я сам! — відмахнувся Боб.
— Подумаєш! — пирхнув той і перечепився об Стеллині ноги.
— Юрочко, ти як ведмідь!
— А ти як страус! — буркнув Юра і впав на стілець.
Екран знову засвітився, і всі побачили воза, запряженого шкапою. Магнітофон завів якусь тягучу циганську пісню. Довгий час показували тільки колеса. І тут музика знову змінилась на мелодію в стилі «диско». Тепер уже по небу летів реактивний літак.
«Банально! — позіхнув Філька. — Компіляція з рекламних фільмів».
…На траві снідала Бобова родина. Чорний пудель ганявся за метеликом. Потім на екрані знову віз.
— Вони що, возом туди їхали? — спитав Даник жінки.
— Не заважай!
Він знизав плечима.
Боб краєчком ока спостерігав за глядачами. «Кретини! Що вони розуміють у мистецтві?!»
Та ось засиніло море. Три білотілі постаті на фоні чорних пляжників.
«А Марта в купальнику нічогенька, — подумав Жора. — Ноги трохи криві, але це пікантно».
На жаль, Марта зникла. Малий Боря пірнав у масці під воду, ловив крабів.
Потім було ще багато екзотики й музики, але великого ентузіазму вони не викликали. Кінчався фільм дощем. Пудель бігав по калюжах, а Бобове сімейство стояло, обнявшись, під однією парасолею і щасливо усміхалося.
— Мда… — сказав директор кінотеатру, коли ввімкнули світло. — Техніка, звичайно, на рівні. Тобі б, друже, режисером бути.
Засміявся Боб:
— Що я, дурний? Знаєте, яка то каторжна робота? Це моє хобі, не більше. Так собі забавка!
— Такого фільму масовому глядачеві не покажеш. Твердолобий, — втрутилась Марта. — Ми для друзів, й онуки майбутні нехай подивляться. Лише камера півтисячі коштує, а скільки мороки. Розкажи, Бобе, як ми пса знімали!
Боб розгладив бороду і повів:
— Ми ні собак, ні котів не тримаємо. В Мартусі алергія до псячого запаху. Та я придумав сценарій. Вже можна знімати, але чую, що чогось бракує. Символу якогось, ну, щоб заінтригував. Слона чи там крокодила, звісно, не дістанеш… А в сусідів пудель бігав. Максик. Білий, правда. Ну, я взявся його приручати. Ковбаскою раз-другий погодував. З сусідами домовився. Ті й раді, що хоч пес їхній в кіно потрапить. Перефарбували ми Максика. Чорний колір — аристократично, та по дорозі пес і сам міг забруднитись. Хто б його тоді купав… Отак і зняли.
Всі засміялись.
— А зараз, любе товариство, прошу на каву і на те, що до кави!
Гості одразу пожвавішали, заворушились.
— Майстре, — озвався з кутка Юра, — а чому нас тринадцять? Хотів би я знати, хто серед нас Іуда. Я вже, напевно, Христос. Жінка так вранці й сказала: «Та тебе як з хреста зняли, алкоголіку проклятий!»
— О Юрцю, якби ти ще до всього був праведний… — шпигнула Зося.
— А я праведний! За квартиру завжди вчасно плачу. Ну а твій Зеньо, напевно, Іуда. Дивиться на мене такими очима, що роздер би і з’їв. Як ти можеш жити з таким ревнивим чоловіком?
— Так, як ти з сварливою жінкою! — відрубав Зеник. Філька закотив очі під лоба.
— Не юродствуйте во Христі, браття і сестри! Духовна їжа не замінить матеріальної. Хоч я, правда, на духовній купив машину і поставив дачу… Воістину, книга — світло життя!
— Хочете анекдот? — спитав Вадик. — Питає вчителька на уроці дітей, ким їхні батьки працюють. Один каже: «Мій тато апельсини продає». Другий: «А мій в ресторані офіціантом». А третій: «А мій — інженер». Діти стали з нього сміятися, а вчителька: «Як вам не соромно! У товариша горе, а ви смієтеся!..»
Марта з Ірою внесли каву й тістечка. Господар витяг з бара дві пляшки коньяку.
Вони випили. Господар витер губи:
— А знаєте, що я ще одну картину буду знімати? Тепер уже сюжетну. Приснився мені той сюжет, хоч прокидайся і записуй… Ви тільки послухайте! Ніч, море. Танцмайданчик. Двоє тікають з танців. Обоє юні, як Стелла і Левко, але, правда, невинні.
— Гм, гм, — кашлянув багатозначно Юра.
— Боб, я ображусь! Я невинна, як ягня.
Коли стих сміх, Боб запитав:
— Ну, то як ви думаєте, чого вони втекли?
— А це всім ясно!
— Ні, Зосю, не ясно. Почалася третя світова війна. Ті двоє тікають у протиатомний бункер. Дівчина відчула всім єством, що буде війна. Хлопець нічого не знає. І от за ними зачиняються двері…
— Боб, побійся бога! — зойкнула Стелла. — Чи не збираєшся ти знімати ніч кохання? Можеш мені не пропонувати ролі. Я не така розбещена, як ти гадаєш!
— Вони залишаються самі, і тепер у дівчини одна турбота, щоб хлопець не піднявся вгору і не побачив крізь ілюмінатор мертвої пустелі. Вона його розважає всілякими способами. Але хлопець передчуває щось лихе. І тоді дівчина йде на рішучий крок. Вона читає йому «Ромео і Джульєтту» Шекспіра. І поступово втягує його в гру. І ось фінальна сцена. Джульєтта лежить у труні, а Ромео замість того, щоб випити отруту, раптом біжить по сходах й бачить знищений дотла світ. Це його настільки вражає, що він, не тямлячи себе, розбиває скло ілюмінатора, і вони обоє гинуть від радіації. Все!
— Сильно! — прицмокнув Вадик. — Тобі, Бобе, з твоїм талантом у Голлівуді сидіти…
— Я патріот, — скромно сказав Боб.
Остап, котрого досі ніхто не чув, хіхікнув у кулак.
— Бобцю, дай мені цю роль! Я балдію від Шекспіра! — заблагала Стелла. Очі її палали.
Боб скривився.
— Це тобі, Стеллочко, не танці, а кіно.
— Заспокойся, Стелло, — сказав Юра. — Боб ніякого фільму не буде знімати. Він хоче купити трактор, щоб возити на базар яблука зі своєї дачі.
— Давайте не будемо сваритись! — обірвав його Боб. — Вип’ємо по одній, Данику, ти чого мовчиш цілий вечір? За тобою тост!
15.
Фари освітлювали лише шматок асфальту попереду, а навкруги була темінь. Коли чоловікові доводилось проїжджати якесь село, він всією Душею заздрив людям, у котрих, може, не було автомобіля, зате вони мали дах над головою і світло у вікні. Кожна мандрівка кінчається тугою за теплою кімнатою з білою постіллю.
Чоловік звернув з дороги, побачивши перед собою табличку з написом «Об’їзд». Тепер уже їхав не по асфальті, а по грунтовій дорозі. Машину так кидало і трясло, що він ледве не відкусив собі язика. З усіх боків була темінь, і він не міг уже вернутись назад.
«Дурень останній! — незлобиво вилаяв сам себе. — Завжди встрянеш в якусь халепу». Тепер він продирався крізь ліс. Кущі шмагали скло, ніби гнали машину крізь стрій. Колеса наштовхувались на щось м’яке і грузли в ньому. Нарешті машина стала. Люто гула, аж стогнала, але не могла зрушити з місця. Не було ради. Ніякий добрий дух не міг з’явитись і витягнути його з болота. То тільки, напевно, в лісах бувають такі живучі болота. Адже дощ падав хтозна-коли.
От тобі й об’їзд! Тут він отямився. Було малоймовірно, щоб маленька табличка посеред широкого асфальтованого шосе могла скерувати весь досить жвавий автомобільний рух на якусь підозрілу лісову дорогу. Очевидно, діти пожартували. До того ж невеличкий дерев’яний стояк легко було обминути, як це й робили, напевно, усі шофери. Треба ж бути таким роззявою!
Хоч сядь і плач. Мандрівець виліз із машини і по тому, як одразу вгруз у болото, здогадався, що його справи дуже кепські. Машина не мала ніг, щоб вийти на сухе.
Пахло прілим листям, хвоєю. Чоловік вимкнув фари і опинився в цілковитій темряві. Та очі потроху звикали, між стовбурами світлішало. Він перестрибнув через рівчак й пішов, витягнувши поперед себе руки, ніби сліпий або дитина, що вчиться ходити. Пішов не озираючись, бо позаду все одно була темрява і машина стала холодним кущем заліза, нікому не потрібним. Йому ніколи ні в чому не щастило. Але зараз він якось не дуже журився з цього. Раптом розсунулись хмари, і над верхів’ями дерев засвітив місяць. Дуже яскраво. Ніколи в житті він не бачив місячних променів, а тут, на галявині, пролягла ціла дорога, місячна, зоряна.
Мандрівець пішов по цій дорозі. Йшов, ішов, аж незчувся, як опинився в повітрі, але йти було зовсім не страшно. Так ходять уві сні. Чоловік сотні раз ходив отак уві сні, відчуваючи, ніби ноги зв’язані й ступають по ваті. Він не звертав уваги на порожнечу, бо вона була чорною, наче зорана земля. Дарма що він піднявся дуже високо і трохи вже змерз. Подорожній застебнув на полотняній сорочці усі гудзики, навіть верхній, котрого ніколи раніше не застібав, щоб не здавлював шию.
І все те, що було внизу, він добре бачив: освітлені будинки, де люди після денних турбот або вкладалися спати, або вечеряли, або цілувались. Побачив дітей, котрі вперто не хотіли заснути, машини, котрі мчали по дорозі.
Чоловік тихенько засміявся, ніби аж заплакав. В гущавині прокидались звірі й ходили своїми стежками, про які люди не знали. Пили ще теплу воду, сопіли, форкали, хлюпались, полохаючи пташок, що дрімали у чагарях і верховіттях дерев.
16.
Данило Михайлович Процик встав і сказав таке:
— Оскільки я тепер уже маю право називати себе інтелігентом і можу зарахувати себе до ваших друзів, то давайте вип’ємо за те, щоб ми не раз ще збирались у тебе, Боб, і дивились твої нові фільми.
— Пся крев, яка амбіція у цього плебея! — аж зашкварчав Вадик, ніби й справді був аристократом за походженням.
— Ідіот нещасний! — вщипнула Данила дружина. — Що ти верзеш?!
Боб посміхнувся.
— Спасибі, Данику! Просто, по-хлопськи, але гарно!..
— Браво! — закричав Юра. — Дай я з тобою, Данику, вип’ю за єдність інтелігенції, до котрої не можу себе зачислити, бо мене вигнали з другого курсу інституту!
Коли все було випите і декому з гостей забаглося додому, Іра потягнула чоловіка, не давши йому як слід попрощатись з новими друзями. На Данилове щастя, до них причепився добряче уже п’яний Юра і попросив підвезти. Юра сидів у куточку тихо-мирно і не дав розгорітися сварці між подружжям. Здається, навіть задрімав. Данило спинився коло дому. Іра вийшла, хряпнувши дверцятами.
— Я поїду до мами. Малого заберу… — сказав він, але жінка, видно, не почула. Він зітхнув і обернувся до Юри: — Тебе куди відвезти?
— Мені все одно, — пробурмотів той і влігся вздовж сидіння.
— Де ти живеш?
— Не знаю.
Після такого філософського діалогу Даник вирішив дати Юрі спокій і через деякий час, поглинутий дорогою, забув про нього. До дачі було десь близько десяти кілометрів полем і лісом.
В будинку світилось синім світлом одне вікно. Дивилися телевізор. Синок повернув кучеряву голівку до дверей і, верескнувши, повис на шиї батька:
— Татку!
— Данику, що сталося? — занепокоїлась мати, спускаючи важкі опухлі ноги на підлогу.
— Малого хочу забрати. Скучив…
— Може, не бери його. Пізно вже. Переночуй тут…
Тепер лише Даник згадав, що у нього в машині спить п’яненький Юра, і кусень застряв йому в горлі.
Данило заспішив. Згріб Віталика, поцілував матір і вискочив надвір. Юра міг сп’яну завести машину і накоїти біди. Той, правда, прокинувся, але поводив себе спокійно.
Сів, спершись ліктями на переднє сидіння:
—. Ех, ну чого мені так вити хочеться! Так неінтелігентно хочеться вити. Слухай, малий, ти не будеш боятися, як я завию по-вовчому?