Діти - Пагутяк Галина 28 стр.

Він вважав себе цілком зрілою людиною, а ця дорога, простір робили все дріб’язковим і неважливим. Чоловік ще не усвідомив цього, тільки міг дивуватися банальності своїх думок про все, що не стосувалося його роботи, але в душі уже десь зачаївся біс сумнівів і час від часу його тривожив.

Мандрівника вже давно мучила спрага. Він вирішив зупинитись у невеликому містечку і щось випити, а потім гарно виспатись просто в машині чи в лісі. З свого досвіду він знав, що в кожному менш-більш пристойному міському парку поряд з гіпсовими ведмедями, пофарбованими жовтою олійною фарбою, є такий собі скляний павільйончик під назвою «Вітерець», чи «Відпочинок», чи «Вербичка». Знайти парк було справою кількох хвилин. Людей на вулиці було небагато, і він завважив, що на нього звертають увагу. Власне, він був колись у цьому містечку. У відрядженні. Пробув недовго, десь зо два тижні, й зараз ледве міг пригадати знайомих людей: Марта, Боб (здається, вони тоді збирались одружитись), ще якісь дівчата й хлопці. Ніхто з них не запам’ятався. Тоді по місті ходив анекдот про одного пенсіонера, котрий знайшов філософський камінь. Але, видно, з цього каменю ніхто не скористався, бо подорожній зустрічав ті ж самі невдоволені пісні обличчя зі старанно прихованим честолюбством і заздрістю. Хоча й не всі. Він іще бачив шоферів, що перевозили найрізноманітніші вантажі, трактористів, комбайнерів, автоінспекторів, пастухів, а найбільше — дітей, задоволених з того, що світить сонце і можна гратись у піжмурки.

Подорожній взяв собі пляшку мінеральної і став за столик у кутку. В павільйоні уже товклося чимало місцевих п’яничок. Якийсь засмальцьований чоловічок перед ним скромно взяв склянку чаю, що виглядало досить дивно. Не обзиваючись ні до кого й обома руками тримаючи склянку, він завмер коло вікна і обережно став посьорбувати гарячий чай.

Чомусь на нього ніхто не звертав уваги, ніби це була не людина поважного віку, а невидимка. На вигляд йому було років з шістдесят: зморшкувате сіре лице, бозна-коли мите волосся, вельми помітна щетина на підборідді. Повіка одного ока безперервно сіпалась.

«Напевно, контужений», — подумав прибулець. Він народився в рік війни кволим дитям, у котрого вже не було батька. Його вбили в перші місяці війни. Мати й досі живе у старшого сина. Лагідна худенька бабуся з вицвілими голубими очима.

Чоловічок відчув, що на нього дивляться, і одвернувся. А потім витяг з кишені шматок хліба, намочив у чаї і довго, з насолодою жував, ніби то були якісь витончені ласощі. Подорожній мав тяжке повоєнне дитинство, але вже давно їв те, що хотів, а залишки хліба викидав у бак на сходовій площадці: черстві булочки, скибки батона, окрайці доброго житнього хліба з кмином. Чоловічок допив свій чай, під кінець ще й витер скоринкою всередині склянки, а потім наблизився і несподівано голосно сказав:

— Чому слово «жизнь» пишеться з м’яким знаком, а жити так важко?

Подорожній ледь не впустив склянки.

— Що ви тут робите в цьому вертепі?

Він чув, що діти люблять задавати питання, але ж не божевільні діди.

— Можете не говорити аж до кінця світу! А він настане скоро… Дуже скоро! Білого коня уже сідлають… — Він раптом перейшов на шепіт: — Що ви знаєте про дороги? Є чотири дороги. Перша дорога — дорога життя. Друга дорога — дорога любові Третя дорога — дорога вірності, четверта дорога — дорога щастя.

Від старого смерділо цвіллю і потом.

— А що таке бомба, знаєте? Я чув, що вже вигадали таку бомбу, що буде вбивати тільки дурнів. (Мене тільки контузило, руки, ноги, цілі). А коли повбивають усіх дурнів, хто тоді лишиться?

Старий ніяк не міг надати своєму обличчю іронічного вигляду, мабуть, через повіку, що весь час сіпалася.

— Я листа написав, а на пошті не хочуть відсилати. Кажуть, що адреса неправильна. Вони просто бояться! Бо там і про них написано. Візьміть почитайте…

Він витягнув з кишені зім’ятого, але доволі чистого конверта. Мандрівець узяв його до рук. Зверху кривими великими літерами було написано:

«Греція Місто Салоніки Уряду Миру»

На листку з учнівського зошита подорожній прочитав:

— Ну, як?

— Страшно! — вимовив мандрівець і мерзлякувато повів плечима.

— У вас очі як у пса.

— ??!

— Побитого, — додав Антось. — Ідіть з богом. Ідіть дорогою вірності. Є тільки чотири дороги. Ідіть.

Подорожній отямився аж у машині, коли взявся руками за кермо. Зразу за містом він зупинився, зупинив машину край польової дороги, підійшов до копиці сіна, зарився в неї і, вколисаний втомою, невдовзі заснув…

11.

На обід жінка зварила борщу і приготувала рагу з курки. До цього ще був салат з щедро политих сметаною помідорів. Коли Данило нарешті вгамував свій звірячий голод, Іра поставила перед ним велике горня його улюбленого компоту з вишень.

— Даниле, ну то як, підемо до Боба? — спитала вона, спершись пухким ліктем на підвіконня.

— Мама вже десь замучилася з дітьми… — ліниво потягнувся Даник. Йому знову хотілось спати. Цілий тиждень ганяв, як скажений, треба хоч в неділю відпочити.

— Боб не кожного запросить! — закопилила губу жінка. — Хоч він і дере носа, але має чого. Недарма вчився у Москві, знайомий з артистами і художниками. Та й тобі треба на люди показатись. Ти тепер у нас з вищою освітою…

В останніх її словах Данило вловив іронію, але стримався. Гірко він добував той диплом! Половину контрольних Ірка за нього виконувала, а на іспитах і заліках він намагався підсунути викладачеві то коробку цукерок, то пляшку коньяку або щось дефіцитне. Тремтів, як осиковий лист, бо не знав, візьме той чи прожене в три шиї. І таке бувало. Та й в інститут він не потрапив би, коли б не довга рука тестя, царство йому небесне.

Знову все починається спочатку. Най його холера ясна візьме! Ходи за жінкою, як цуцик, слухай, що ті дурні встигли прочитати… Якби мали таку роботу — з ранку до вечора, то вдовольнялися б мискою бульби, тільки б хутчіше в ліжко.

— Ну, то як?

— Ірцю, я такий змучений…

— Та ми не зараз йдемо, а ввечері. Ще встигнеш відпочити!

Данило мовчки поплівся в спальню. Ще суши собі голову Сашковим клопотом. Ото молодь пішла! З жиру біситься, з чого ж іще! А що буде з Віталиком, як той виросте? Теж балбес? Треба брати в шори, доки не пізно. Хай копійку вчиться шанувати. Пацан толковий, але теж розпещений. Хай краще буде в баби, бо Ірка своїм вихованням до добра не доведе. З Русланкою легше. З дівчам завжди легше. Добре, що ще мала, не тягне з тата останні жили. На тім Данило й заспокоївся. Від ситості очі самі по собі злипались…

Жінка потім ледве його добудилася:

— Швидше, швидше, бо запізнимося! Ніхто нac чекати не буде! — Вона-прудко моталася по квартирі, підганяючи чоловіка. Данилові знову захотілось їсти. Він викроїв хвильку, заскочив до кухні, вихопив з каструлі куряче стегенце і обгриз на ходу.

Процики поважно вийшли з під’їзду, сіли в темно-зеленого кольору машину, вистелену зсередини телячими шкурами, і проїхали кілька кварталів, доки не дібрались до будинку, в якому жив Боб.

12.

Небо й справді було голубим. Люда побачила його, коли затуляла вікно шторами, ледве вклавши доньку спати. А потім довго, без поспіху, мила на кухні посуд. Все життя її було миттям посуду.

Люда довго думала, як то їй впросити чоловіка, щоб він побув з Наталочкою, і нарешті придумала.

Володя лежав горілиць і читав газету.

— Побудь з малою, бо мені треба занести мамі ліки! — сказала вона швидко, дивлячись убік, на солом’яне сонце з синіми очима і червоними губами, куплене нею ще на першому курсі. Солома за стільки років уже потемніла, а ганчір’яні очі так само весело сяяли.

«Наше сонечко засмажилось!» — сказала Наталочка, коли їй виповнилося чотири роки.

— А коли прийдеш? — позіхнув чоловік.

— Скоро прийду, не бійся!

На кухні вона залізла в глиб буфета і витягла добре сховану пляшку коньяку й коробку цукерків «Червоний мак». Потім пішла одягатись.

— Може, ти вже собі когось знайшла?

Люда сердито буркнула:

— Тихо, дитину розбудиш!

Вона ненавиділа зараз усе на світі: квартиру з вічним безладом, сонного чоловіка, з яким прожила сім років, дорогу, якою мала йти, і колишню однокласницю, котру треба просити. Вперше. Взагалі, вперше. Досі все робилось за її спиною.

«Це ж я не для себе!» — думала вона, йдучи вулицею. Ремінець сумки врізався їй в плече. Їй же не шістнадцять років, а двадцять шість. Пора вже звикнути до брехні. Вона не стане бруднішою від того, що попросить Соньку за путівки. Не винна ж вона, що в неї чоловік — ледар. Вона ніколи не бачила моря. Цілих двадцять шість років не бачила моря. Це ж просто жах! І в Наталочки так часто болить горло. Їй обов’язково треба на море. Але як вона зайде до Соні, якими очима та подивиться на її старе немодне плаття, пошите ще на випускний вечір в інституті? Як та скаже: «Бачиш, і ти змінилася. В класі аж розпиналася за чесність. Твори які писала… А тепер мені пхаєш коньяк і цукерки!»

Люда ледь стримала сльози. Якби до неї зараз хтось обізвався то вона б, напевно, брязнула сумкою об перший-ліпший стовп.

Ну, хіба можна іти з таким настроєм? Та вона й слова з себе не видушить. Або наговорить не того, що слід. А може, Соні нема вдома? Ця думка трохи підбадьорила Люду, але коло Сониного будинку їй знову зробилось кепсько. Зібравши всі сили, вона піднялась на третій поверх і рішуче натиснула на кнопку дзвінка. Сумка ковзнула їй з плеча.

Скляне очко на дверях потемніло. Це, як здалося гості, тривало досить довго. Нарешті забряжчали замки, і оббиті чорним дерматином двері прочинились. Просунулась Соньчина голова, на якій блищали металеві бігуді.

— Людка, привіт! — вигукнула доволі заспаним голосом Соня. — У лісі щось велике здохло, що ти прийшла?

— Мені треба з тобою поговорити, Соню…

— Ну, заходь, заходь!

В передпокої Соня тицьнула гості великі розтоптані капці, й та слухняно перевзулася.

— Де твій чоловік? — спитала Люда, коли вони сіли у тісній вітальні, геть захаращеній меблями.

— Хіба я знаю? Десь повіявся з самої рані. Я за ним не бігаю. Аби зарплату до хати приносив… Ой, що я малій купила!

Соня зірвалась і вибігла в іншу кімнату. Через хвильку вернулася, несучи у руках пакунок. У ньому виявився прегарний синьо-жовтий дитячий костюмчик з вовни. Люді подумалось, що він би якраз підійшов Наталочці.

— Соню, — промимрила Люда. — Ти в завкомі… Я тебе дуже прошу. Чоловік досі не дістав… Путівки. Є сімейні пансіонати…

— Куди путівку? — неуважно перепитала Соня, мнучи руками костюмчик.

— На море… Я ще не бачила моря.

— Не бачила? А ми кожного року їздимо. У нас там знайомі в Ялті! Ми їм, звісно, платимо, але небагато. Ну, як тобі костюмчик? З Польщі привезли знайомі…

— У моєї Наталочки ніколи не було такого.

— Хочеш дістану?

— Та ні… Може, потім… — Люді було важко говорити. Вона відчувала, як все обличчя горить. — Ти ж знаєш мого Володю, який він непрактичний. А Наталочку лікар радив обов'язково відвезти на море…

Соня спохмурніла, але її голубі, наче в ляльки, очі дивились ясно і чесно.

— Ой, ти знаєш, що тепер літо? За тими путівками б’ються. Я хоч і маю в завкомі руку, але не знаю, чи брат поїде. Він мене теж просив. Сама розумієш, рідний брат?

— Розумію… — Люда схилила голову.

— Ти ось що! Якщо він не поїде, путівка ваша. Прийди або потелефонуй завтра. Я тобі точно скажу.

Тут якраз задзвонив телефон.

— Як-не-як ти мене по математиці підтягала! — засміялась Соня, ідучи брати трубку.

Не встигла вона вийти, як Люда блискавично розкрила сумку, вийняла з неї коньяк і цукерки, поклала на стіл і вибігла з кімнати.

Соня жваво розмовляла по телефону.

— Я зайду… — пробелькотіла Люда, і господиня згідливо кивнула головою.

Жінка випурхнула за двері. Сльози давно вже підступали їй до очей, але негоже було плакати на вулиці, якийсь чоловік біля парку сідав у машину, і вона відвернулась, щоб він не побачив її лиця.

Люда впала на лавку в наглухішому закутку парку. Сама не знала, з чого плакала: з приниження, люті, з горя. Найгірше було те, що цих людей неможливо було в чомусь звинуватити. Вони вислизали з рук, як гадюки.

— Я підла, низька… — тремтіла Люда. — Не піду до неї, хай ті путівки згорять!

Колись давно вона вела щоденник і з тих пір майже не змінилась, тим часом коли навколо все стало іншим.

По лавці повзали крихітні мурашки, схожі одна на одну, як дві краплі води. Одна мурашка вилізла Люді на палець і поповзла вгору, лоскочучи лапками шкіру. Людська рука, напевне, їй здавалась величезною гілкою дерева.

Жінка посміхнулась крізь сльози.

13.

Подорожній прокинувся, і йому здалося, ніби він дуже довго спав. Тим більше, що уві сні бачив божевільного Антося. «Але до чого тут Греція, місто Салоніки?» — подумав він, схожий зараз на розгубленого хлопчика. Небо зблякло. Збиралося на вечір. Сіно потьмяніло, але земля ще берегла тепло. «Машина! — згадав він. — Що з нею?» Чоловік виглянув зі свого пахучого кубельця. Машина самотньо стояла край дороги. Нічого з нею не трапилось.

Він знову ліг, заплющив очі. Світло просочувалось крізь повіки, і вони легенько тремтіли. Чоловік застогнав. Якась болючо-солодка хвиля пройшла по його скоцюрбленому тілі. Він лежав сам посеред величезного скошеного поля наодинці з небом і сонцем.

Це не тільки було з ним, це було з усіма. Колючки підстерігали з усіх боків, очі не заплющувались, коли їм треба було не дивитись, вуха не глухли, коли потребували тиші, а язик німів, коли треба було говорити або кричати. То не він один, а це цілий світ, поглинутий своїм травленням, йшов байдужий і заклопотаний. А що він міг зробити? Сісти в машину і помчати світ за очі! Мчати якнайшвидше, але не переганяти часу. Це добре, що земля кругла. Бог хитро зробив її без країв, щоб люди не зривались у безодні. Але ж на планеті нашій вистачає глибоких ущелин і прірв. Падайте, люди, це все іграшкове і несправжнє…

Коли він брів до машини, струшуючи сіно з одягу, завважив коней, що паслися неподалік. Старі спрацьовані коні з обвислою шкурою. Вони попіднімали голови й дивилися на нього сторожко і сумовито. Щось було знайоме в тих сумних очах, але він не міг згадати, де ще бачив такі очі.

Подорожній встиг купити в продмазі, котрий вже зачинявся, їжі й пообідав і повечеряв за один раз. Вже добре смерклося, коли витер газетою руки і завів мотор. Тепер його починало муляти, куди ж він, власне, їде. Йшов уже третій день подорожі, а земля, як відомо, кругла. Він проїхав величезний бетонний міст через крихітну, геть розриту екскаваторами річечку і скраю дороги побачив дівчину з величезною сумкою. Дівчина стояла сама-самісінька в сутінках, напевно, чекала автобуса.

При світлі фар чоловік зауважив, що дівчина гарна, але він до того скучив за людьми, що коли б на цій зупинці сидів пес чи будь-яка інша істота, то все одно зупинився б. Тож загальмував.

— Сідайте, підвезу!

— Ні-ні, дякую! Я автобуса почекаю! — замахала дівчина руками.

— Та не бійтесь, мені просто сумно самому їхати…

— Ні-ні! — Дівчина оглядалась на всі боки, шукаючи рятунку від настирливого незнайомця.

— Слухайте! — сказав чоловік уже сердито. — Грошей мені ваших не треба. І взагалі, чого ви тремтите? Хіба я схожий на якогось бандита?