13.
Єва встала дуже пізно. Зірвалася з ліжка і побігла на кухню. Адась сидів коло плити та гриз окраєць сухого хліба.
— Ой! — скрикнула вона перелякано і почервоніла, згадавши вчорашній вечір.
Адась проковтнув хліб і заявив:
— Я не піду більше на роботу. І ти теж. Ключ у мене, я позачиняв усі двері.
— Та я й через вікно можу! — засміялась Євка.
— Попробуй тільки!
Вона весело побігла до вікна і почала торсати раму. Адась вхопив її за плечі й посадив на стіл.
— Чого тобі смішно? — ображено запитав він. — На роботу не підемо. Досить з нас. Подумай лише, ми просто нікого не пустимо. Нас немає вдома.
— А для німців?
— І для них.
Він відгорнув рукою пасмо волосся з її щоки і поцілував.
— І завтра, і завжди… — почула Єва його бурмотання.
Вона повільно обхопила руками Адасеву шию і зітхнула, дивлячись кудись убік.
— От і добре. А я думала…
— Що?
— Твоя мама буде дуже сердитись?
— Мама не приїде. Певно, довго. Та у селі тиф…
Євка аж відсахнулась:
— Як же ти можеш? Це ж твоя мама!
Вона зіскочила з стола, але Адась не пустив її далі. Схопив за лікоть, повернув до себе лицем, та, побачивши перелякані Євчині очі, опам’ятався і, виразно вимовляючи слова, сказав:
— Якщо ти підеш, я теж піду і більше не вернусь і ніколи тобі цього не прощу.
— Боже, ми, напевно, робимо дуже погано, — мовила вона тихо, — але мені так добре з тобою…
— Мені теж добре, дуже добре…
Адась ніби й не говорив їй цього. Стояв чужий і спокійний.
«Ми тепер мусимо бути разом аж до смерті».
— А пам’ятаєш, як ти мене побив? — сумно посміхнулась Євка.
— Сам не знаю, що на мене тоді найшло. Я хотів собі відрубати пальця, щоб не відправили в Німеччину.
— Тебе й без пальця взяли б. Але ти все одно повернувся б?
— Само собою, — погодився Адась. — Швидше б війна закінчилась. Кудись поїдемо. Далеко, далеко…
— Далеко-далеко. А потім повернемось, правда?
— Може, й повернемось. Тут теж добре. Мені деколи здається, що тут зовсім непогано.
— Ми такі дурні! — засміялась Єва. — Такі дурні!
— Та, — відмахнувся Адась. — Не будемо про це говорити.
Справді, не будемо про це говорити. Вони ж все розуміють і можуть все зробити. Коли люди надто різні, їх спочатку тягне одне до одного, а потім відштовхує.
Ніщо не заважає їхній любові. Хай на короткий час вони опинились удвох. І нікому до них немає діла. Чи могли б Адась і Євка бажати собі більшого щастя? Невидимі сльози стоять в їхніх очах. Але не будемо про це говорити. Війна є війна.
14.
Адась ходив за Євою по п’ятах. Що б вона не робила — готувала їсти чи прибирала, — він всюди намагався спіймати випадково дотик її рук, одягу, не міг залишитись без неї бодай на хвилину. Адась весь час боявся, що їй це набридне і вона його прожене.
Єві ставало деколи смішно, але вона, по суті, відчувала те ж саме. Йому не подобався її сміх, через те посміхалась лише очима.
Адась без кінця відривав її від роботи, і вони цілувались посеред кухні чи в коридорі.
Євка не хотіла залишатися без діла. Їй здавалось, що, коли стане тихо і вся робота буде зроблена, вони, не маючи причин бути разом, розійдуться по своїх кімнатах. Вони розмовляли про все на світі, і Євка відгадувала свої думки в словах Адася, а він свої в її…
Вікна були знадвору закриті віконницями, двері — замкнені, й звідки вони могли знати, чи ще день, чи вже вечір. Маятник спинився, й Адась поліз підтягувати гирі. Але гирі обірвались і покотились по підлозі. Це був найбільший шум за весь час їхнього усамітнення. Тому вони якось зразу притихли, вслухаючись в навколишні звуки. А потім обнялись і мовчки пішли до вітальні. Єва сіла на ліжко. Адась поклав голову їй на коліна, що ледь-ледь тремтіли.
Єва боялась дихнути. Спина їй затерпла від напруження, але вона сиділа, незручно випроставшись, і пальці їй потепліли від дотику до Адасевого чола. Їй ніби щось снилось.
…сірі палати шпиталю, тьмяні лампи, виснажені обличчя поранених, носилки, накриті білими простирадлами. Ось вона йде по якомусь саду, просто по високій густій траві, котра не гнеться під ногами. Назустріч їй несуть носилки. Вона піднімає простирадло і хоче закричати, побачивши криваве місиво, але губи їй не слухаються. Тоді вона починає беззвучно молитись.
— Господи Ісусе, не дозволь мені вмерти після Адася. Хай цей день буде довгий, довгий. Хай нікого не вбивають, хай повернуться Адасеві тато й мама. Хай я спокійно засну, і хай Адась нічого поганого мені не скаже. Відверне од мене все зле й сумне…
Страшний гуркіт вдаряє у вікно. Він раптово затихає, але починається загрозливе монотонне дзвеніння.
— Дощ, — тихо каже Адась, проте Єва йому не вірить.
Здається, що коли б Адась нічого не сказав, вона б померла.
Якась дивовижна сила змушує Єву вчепитись міцно в нього, притиснути його голову до грудей, щоб відчути тепло, щоб не залишилось на ній жодного беззахисного місця. Ніжність його вуст обпікає їй лице. Це вже смерть. Все навколо кружляє, летить… Сильні руки звільняють її тіло від сліз і страху, доки од неї не залишається нічого, доки вона зовсім не щезає…
Тільки несамовитий біль нагадує, що вона ще існує, і очі широко розплющуються, хоч вони зовсім сліпі в темряві.
Чому ж так страшно і соромно? Нема ні початку, ні кінця дню чи ночі. Тиша — аж страшно. Літня злива, справжня довгождана літня злива — страшна, бо нагадує грім гармат. Наївна історія про хлопчика і дівчинку, які заблудились в лісі, викликає лише добродушну посмішку. З'явиться така думка — і я знову відчуваю себе беззахисною й безсловесною. Звідки мені знати, де взялися Адась і Єва й чим закінчиться історія людства?
15.
Їх розбудив настирливий грюкіт у віконниці. Єва перелякано шарпнулася і зачепила Адася, котрий лежав, уткнувшись носом в її плече.
— Тихо! — зовсім не сонним голосом сказав хлопець. — Нас немає вдома.
— Боже мій, що буде!
Євку всю трясло. Вона сіла, натягнувши простирадло аж до підборіддя.
Грюкіт ставав дедалі сильніший. Хтось гримав кулаком по одному й тому самому місці.
Адась похапцем став одягатись.
— Не відчиняй! — пересохлими губами попросила Євка. — Що ж буде, боже мій, що буде?
— Не бійся!
Він обережно підійшов до вікна, намагаючись зазирнути у щілину.
Євка зацьковано стежила за його рухами.
— Євко, Адасю! — пролунав мамин голос. На якусь хвилю стукіт завмер, і у двері щосили затарабанили.
Євка затулила вуха.
— Не треба. Не треба!
— Євко, Адасю. Відкривайте ж!
Адась сахнувся від вікна і сів просто на підлогу.
— Єво, Єво, це ти?
Євка впала на ліжко і беззвучно заплакала.
— Може, я все таки відкрию? — нерішуче запитав він.
— Ні-ні!
«Боже, що вона подумає? Не відчиняй, я помру з сорому! Ну, чого вона прийшла!»
— О, вже, здається, пішла! — втішав її Адась. — Не плач, справді пішла!
Євка прикрила лице руками й заскиглила:
— Що ми наробили? Вона знову прийде. Покличе сусідів, і ті виламають двері. Яка я дурна!
Адась встав з підлоги.
— Ти маєш рацію. Ми тільки робимо дурниці. Й те, що я тебе люблю, теж дурниця.
Євка ще більше закуталась в простирадло й міцно стиснула губи. Вона ніяк не могла спам’ятатись.
Адась вийшов з кімнати, вона не помітила й коли. А потім у вікно знову постукали, і мама закричала:
— Євко, Євко!
Вона зіскочила з ліжка, похапцем натягнула халатик й підбігла до дверей, Адася не було ніде видно. Він уже пішов…
Євка сонним голосом закричала:
— Зараз, зараз. Ну хто там?
Вона ледве відсунула засув і виглянула. Сонце вдарило їй в очі, але в отворі хвіртки вона встигла побачити знайому постать. Мама швидко йшла, і хвіртка уже хиталась позаду неї.
— Все, — прошепотіла Єва й зачинила двері.
Тепер вона залишилась сама і не знала, що їй робити. Навіть не могла плакати. Тільки уявила собі, що буде з нею, коли всі від неї відвернуться. «Якщо в мене буде дитина, я втоплюсь», — подумала вона спокійно.
У вітальні вона побачила Адася. Він стояв спиною до неї, наче не встиг сховатись, і тому не хоче показувати свого обличчя.
— Адась! — підбігла до нього і вхопила за руку. — В тебе є хоч трохи совісті? Що ти зі мною робиш?..
Адась повернув до неї розгублене обличчя, і вона затнулась.
— Я думав… Я думав, що ти пішла геть. Я так боявся!..
Їхні діти не будуть абсолютно схожі на них. І діти їхніх дітей так само. Але всі вони будуть у щось вірити і дай боже, щоб зле для них завжди виявлялося паперовим драконом. Жити в такому занадто земному світі їм нелегко. Проте з кожним днем, з самого народження руйнуються уявні, перешкоди, залишаються дійсні, створюються нові, доки людина не опиняється в кільці з Непереборних Перешкод. Вона акліматизується і починає старіти. Це не є погана людина. Якщо є люди, для котрих не існує таких Непереборних Перешкод, то все одно і на їхню долю випадає досить неприємностей. І вони теж старіють, вмирають так само.
16.
Справді, як же вона може його залишити? Як вона досі не вмерла від самотності?
Ось що думав Адась про неї: «Якби не ти, то хтось інший опинився б тоді зі мною в кімнаті. Не могло бути інакше. Хтось мав прийти і тримати мою голову на колінах. Добре, що це ти прийшла…»
Щоб не зробити Єві боляче, він цього не сказав, але даремно. Вона багато чого зрозуміла, хоч не вміла ще передчувати лиха. Їй було відомо, що роблять чоловік і жінка в першу шлюбну ніч. Євка не в монастирі виросла, щоб вважати себе знайденою в капусті. Але навіть зараз, після всього того, що було між нею й Адасем, вона ніяк не могла усвідомити, що має на це повне право і може без сорому дивитись людям у вічі.
Ось що вона думала про війну: «Якби це була справжня війна і люди щодня гинули у нашому місті, я загинула б теж. Це трапилося б раптово й легко. Але зараз мені страшно навіть подумати, що ми помремо, а ще хтось залишиться живий. Навколо буде тихо й гарно. Нас заберуть в чорну машину з гратами, відвезуть за місто і розстріляють, як зробили з тими, хто не хотів працювати на німців…»
Вона сказала про це Адасеві. Він засміявся і назвав її боягузкою. Адась ще запитав:
— Яке сьогодні число?
Вони ніяк не змогли вгадати. Зрештою Адась махнув на це рукою. Потім Євка вже сама вгадувала, наморщивши чоло. П’ятнадцятого вона мала зустрітись з Гансом. Їй було його жаль, адже цього німця, зовсім не схожого на інших, могли вбити. Вона піде разом з Адасем, тільки з ним.
Вони сиділи поруч на підлозі. Єва рахувала спочатку до ста, потім до двохсот. Це вона так собі наворожила: якщо Адась поцілує її зараз, все буде добре.
Ось що вирішив Адась: вони сидітимуть тут до вечора, а потім підуть геть. Через місто можна не йти — досить перейти річку і там сховатися в лісі. Тільки б опинитись за лінією фронту, в своїх. Спочатку він влаштує Євку в який-небудь госпіталь, а сам буде поблизу, десь в полку розвідником.
Євка обхопила коліна руками і опустила голову. З крана на кухні монотонно капала вода, і можна було без кінця лічити удари краплин.
— Скажи щось, — попросила вона тихо. Адась не почув. Він усміхався, дивлячись на стіну, де висіла його фотографія з дитячих літ. Вийшов він на ній просто страховиськом з витріщеними очима і великими вухами.
Євку взяло зло. Вона зірвалась на рівні ноги, вхопила портрет і брязнула ним об землю. Дзвін розбитого скла зразу охолодив її, і вона похнюпилась, опустивши руки.
Адась розгублено дивився на неї.
— Чому ти така недобра?
— Я зараз приберу! — похопилась Євка і кинулась до віника.
Але на кухні вона знесилено опустилась на стілець. Вона тремтіла, ніби від холоду. Адась не йшов, не йшов, не йшов… Все завмерло в ній, зупинялось серце. Потім Єва встала і навшпиньки підійшла до дверей. Засув страшенно грюкнув, і вона щосили кинулась бігти в розчинену навстіж хвіртку, засліплена сонцем, очманіла від різкого свіжого повітря…
Ще має бути післямова, в котрій я хотіла б сказати те, чого вже не можуть сказати ні Адась, ні Єва. Післямова потрібна більше мені, хоч сумніваюся, чи буде вона доречною. Історію двох дітей можна з повним правом назвати казкою, і це не применшить її правдивості. Казка — це сподівання прекрасного чуда або жахливого кінця. Крім закінчення, в казці все абсолютно реальне. Зрештою, сядемо перед нашим телевізором і дивитимемось далі!..
17.
Було ще рано, бо пісок не просох і волого блищав. Єва в дитинстві любила вибирати сріблясті кристалики слюди і розкладати їх на камені. Під сонячними променями спалахував то один кристалик, то кілька, і примруженим очам уявлявся фантастичний розсип різнокольорових вогнів.
Вона кинулась на траву і завмерла. Серце їй шалено калатало від бігу. Єва спробувала заплакати, але не мала для цього якоїсь певної причини. Тоді вона, заплющивши очі, стала згадувати ніч, руки Адася, його мовчанку, шалене моторошне коло, але пам’ятала лише густу темряву і грім гармат.
Адась, Адась, Адась… Вона повторювала його ім’я, і від цього він не ставав ближчим. Досить було забрати руку з Адасевої руки, як Єва втрачала віру в те, що Адась її, а вона його. Вона захотіла встати і побігти додому, але боялась зустрітись з мамою чи з сусідами. Їй здавалось, що вона позначена слідами вчорашньої ночі, що вся вона інша, зовсім не схожа на ту, якою її знали.
«Адась прийде сюди, — втішила себе. — Він не зможе довго витримати сам».
Все потроху владналось. Якби Єва не вміла заспокоюватись бодай на короткий час, хтозна, ким би вона тепер була.
Вона вляглася зручніше, підмостивши під голову кулак. Сонце гріло все тіло однаковим рівним теплом. Єва поволі розчинялась у променях, ставала невагомою, майже не відчуваючи землі під собою…
Тільки тепер вона зрозуміла, чого їй було треба… щоб завжди шелестів неквапливий вітер в траві… щоб ліс був близько і ріс просто з річки, а вода омивала листя і текла крізь нього… Єва ще збагнула, що дуже втомилась, і заснула.
Але спала недовго. Чи приснились якісь крики і щось жовте, яскраве-яскраве. «Сонце», — подумала вона і прокинулась. Сонце їй світило просто в очі.
Євка підвелась на лікті і побачила неподалік грузовик, з якого вистрибували, регочучи, німецькі солдати.
Вона не ховалась, а просто встала і пішла геть, невдоволено скривившись. Голова легко паморочилась. Їй спало на думку, що солдати п’яні й можуть в неї стрельнути. Просто так подумала, але ходу прискорила.
За собою Єва почула хрускіт гілля й п’яні голоси, що наближались, і стала тікати. Гілля чагарів шмагало її по обличчю, вона летіла наосліп, cтpax додавав сили, але настав той момент, коли спинилась, загаялась на мить, щоб обернутись назад, ноги їй затремтіли, й вона зрозуміла, що вже не втече.
Єва налетіла на стовбур, обхопила його руками і закричала від жаху…
18.
Адась знав, що Єва обов’язково прийде. Вона чіплялася за нього щосили, вперто думаючи про щось своє. Схоже було на те, що вона йому не вірила. Якщо хтось з них навіть не хотів думати про завтрашній день, то це Євка. Адась теж чіплявся за неї щосили від однієї думки, що може її втратити.
От вона кудись побігла, може, до мами щось збрехати.
Адась весь напружився. Зараз вона вбіжить задихана, весела. Стане на порозі й почне без упину говорити. Хоч з ним вона майже не розмовляє. Слова ніби застряють їй в горлі. Почне щось розповідати, а потім ніяково замовкне. Єва й справді часто його дивувала.
Адась довго чекав на неї. Скалки скла лежали неприбрані — він їх відсунув під диван. Віконниці були й далі зачинені. З коридора просочувалась хистка смужка світла. Він хотів устати і замкнути двері, але подумав, що Єва може образитись і піти геть. Адась трохи задрімав, сидячи на підлозі. Час тягнувся нестерпно повільно. Світло тьмяніло, залишився маленький промінчик.