Де ж вона так довго ходить? Він не встиг їй сказати, що сьогодні вночі вони мають втекти з міста. Може, вона спить?
Адась обійшов кімнати. Єви не було. На кухні погриз шматок хліба, але йому не смакувало. Його вже почала розбирати злість. Кінець кінцем все має свої межі! Адась пригладив чуба і вийшов надвір. Сонце накрило його теплою хвилею.
Він замкнув двері, ключ сховав під поіржавіле відро і, засунувши руки в кишені, подався до Євчиної мами. Правду кажучи, він боявся туди заходити. Став біля паркана і засвистів. Євка, мабуть, не почула. Адась набрався сміливості і свиснув гучніше. Почекав, але знову ніхто не вийшов. Тоді він підкрався до дверей. На них висів замок.
Адась полегшено зітхнув, згадавши, що Євка, напевно, сидить на річці. Вона дуже любила купатись.
Від свіжого повітря його трохи нудило. Він затерпнув жменю теплуватої води і випив, але від цього не стало краще.
Адась оглянув безлюдний берег і пішов серед кущів верболозу по прим’ятій траві.
Далеко від берега лежала Євка, міцно стиснувши кулаки. На ній було не лице, а щось посиніле, опухле. Вся вона здавалась розірваною на шмаття.
Він не міг відвести погляду від її голих, вкритих чорними плямами, грудей. На тілі не було жодного живого місця, тільки ноги біліли, безсоромно вивернуті в колінах… Адась почув тихе хлипання і різко обернувся. Під деревом сидів Ганс, тримав зелену гілку. Плакав. Але німець одразу замовк. Адась знищив його поглядом, не сходячи з місця.
Ліс яскраво спалахнув. Дерева повільно впали, і за ними стало видно місто. Високі кам’яні будинки розсипались на порох. Але й цього було мало. Земля потріскалась від страшної спеки і сама запалала.
Так і було. З одного боку — палаюче місто, з другого — річка, а за нею поле.
Післямова
Треба було б з цього починати: я ніколи не бачила війни. Народилась через тринадцять років після неї. Зараз мені дев’ятнадцять років, і я живу в тому самому місті, де жили Адась і Єва. Можливо, скоро в ньому з’являться ті й не ті Адась і Євка, і різниця полягатиме в тому, що вони житимуть без війни.
Адась і Єва не будуть красиві й вдоволені життям, що є найвищим взірцем доброчинності в цьому місті. Їх вважатимуть смішними й незграбними, але їхня любов від того не зменшиться, і в них народяться прекрасні діти, довірливі, щирі, чесні…
І це вже не буде сумним сном. Треба тільки вірити.
Кінець 1977 — початок 1978 pp.
Повість про Марію і Магдалину
1. Діти Марії і Магдалини
Справа в тому, що ні в Марії, ні в Магдалини немає дітей. З тих чи інших причин вони їх не народили, може, не встигли, не схотіли, побоялись, постаріли… Словом, хто тут винен, крім жінки… І кара, як годиться, приходить нескоро, але неминуче, сувора, безжальна кара. Це може посвідчити Магдалина, котрій невдовзі йти на пенсію і котра багато років прожила сама в маленькій квартирці, хоч могло бути інакше.
Марія — молодша. Їй двадцять сім років, і вона працює по неділях в бібліотеці, бо вихідний день слід проводити або в сім’ї, або з друзями, вона любить свою роботу, і це вже добре. Марія тільки тоді думає про власну самотність, коли залишається у себе в кімнаті, котру наймає в чужих людей. Зрештою, вона настільки зжилася з цим станом, що не вважає себе особливо обділеною. Марія навчилася урізноманітнювати своє життя, вносячи в нього то аристократичний безлад, то напівістеричний аскетизм. Офелія, Євгенія Гранде, Джульєтта, яка залишилася живою, Маргарита, котра спускається в неділю по сходах в довгому, платті, строга і недосяжна. Її коханий загинув на війні, або від руки невірного друга, чи збожеволів нарешті. Мало що могло статися. Залишився тупий біль — справедлива розплата за холодність і жорстокість.
Збоку це виглядає досить-таки жалюгідно, та Марія не вміє інакше. Вона ніяк не знайде рівноваги між тим, що звуть розумом і дурістю.
Ось вона виходить на подвір’я. Весняний сніг блищить по закутках, хоч мав би давно вже розтанути. На її губах з’являється тиха усмішка. Хоч ще рано, а в скверику повно дітей з бабусями, з батьками, самих. Жовті, червоні, оранжеві, сині, зелені курточки і шапочки, сміх, писк, свої маленькі трагедії й свої тріумфи.
Один погляд, всього один тільки погляд кидає Марія на це барвисте царство, але ще довго на її обличчі залишається не то співчутлива, не то мрійлива тінь.
А вночі вона прокидається від раптового дитячого плачу і довго не може заспокоїтись. Навколо тихо й темно. Їй до нестями хочеться заснути, відчуваючи лише тепле тільце дитини. Своєї дитини, яка б належала тільки їй, без неї не могла обійтися. Таке крихітне безпомічне створіння, котре ще не вміє навіть ходити і потребує її присутності, як повітря.
Це триває вже досить довго. Її дитя живе поруч, живе в ній, немов занесене якимось чародійством, зернятком.
Іноді Марія купує іграшки: різні зайчики, песики, ведмедики. Тримає їх на тумбочці, розмовляє з ними, гладить м’яке пухнасте хутро. Ніхто ніколи не знатиме про це. Такого наче і не буває на світі. Тільки серед божевільних. Марія обдурює інших, але, мабуть, все-таки найбільше себе.
Магдалина дозволяє собі в неділю полежати до восьмої. Затим встає, ретельно вмивається, затиснувши в зубах з десяток шпильок, розчісує рідкі довгі пасма волосся, зачорненого басмою. І так вона усе вдома вичищає, вилизує, витирає, що сама кімната ніби просвічує наскрізь в ранковій сірятині все те, що повторюється кожної неділі без змін. Магдалина виймає з холодильника ковбасу, банку майонезу, вкладає в сумку поверх сухарів, дістає з шафи пакунок цукерок і — туди ж. Ніби й усе.
У Магдалини ще гладеньке лице, сухі руки з ретельно підрізаними нігтями. На ній коричнева вовняна сукня, наглухо застебнута на шиї.
Магдалина підводить губи ліловою помадою, вдягає благеньке пальтечко, позалатуване на ліктях.
Вона ніколи не забуває вимкнути газ, позакручувати всі кватирки, аби боронь боже не зірвався вітер і не повибивав шибки.
Далі видно, як вона зупиняється на сходах, щоб перекинутись кількома словами з сусідкою. Вираз її лиця міняється разом з виразом лиця сусідки, ніби Магдалина не Магдалина, а відбиток у дзеркалі.
— До сестри їдете, пані Магдо?
— До сестри, аякже, до сестри!
В автобусі вона щаслива з того, що сидить.
Сільські баби, що ніяк не нагодують своїх свиней хлібом, геть затиснули її клумаками. Навколо регіт, жарти. Народ усе здоровий, любить поштовхатись. Магдалина — сіренька пташка, сидить собі тихо й поважно, міцно стуливши коліна, а на колінах тримає сумку.
Кожної неділі їздить вона на село до сестри, такої ж, як і вона, незаміжньої, зате з сином-п’яницею і двома онуками: Любчиком і Галочкою. Магдалина завжди боїться чогось і обережно-обережно відчиняє двері, готуючись до найгіршого.
— Слава Йсу!
— Навіки слава!
Олена качає тісто на вареники, плаксиво скрививши губи. Галочка і Любчик кидаються до тітчиної сумки, але дістають по руках за те, що лізуть без дозволу.
В хаті нестерпна спека. Світло живими плямами ворушиться на тюлевих фіранках, на чистих лискучих вазонах, старовинному буфеті, де за запиленим склом стоять порцелянові, ще материні горнятка, на образах святих, жовтих, потрісканих, зі скорботними очима.
Від сестри Олени, дарма що на один рік старша, нічого вже не лишилось, хіба великі спрацьовані руки. Вузьке висхле лице ледве визирає з жовтої незграбної бабської хустки.
Олена, як завжди, не полишаючи роботи, розповідає тихим безбарвним голосом. Вчора приходив. Хотів забрати дітей, то вона ледве випровадила з хати. Руку як здавив, думала, що зламає. Не жінку має — суку, гризе його поїдом. Сваряться, а на матір кажуть, що то вона розлучниця. Просила, благала, аби не пив, та де. Каже, повішуся або дітей заберу і поїду в Сибір на стройку. Каже, завтра принесу цукор, виженеш мені горілки.
Магдалина злякано махає руками. Невже вона сама це зробить? Як не зробить, то життя не буде. То хай піде до дільничного або заявить в сільраду.
— А ти би пішла? — недобре зиркнула на неї сестра.
Магдалина прикушує язика. Чи ж пішла би?..
І відкриває сумку.
— Галочко, Любчику, мийте руки! Мийте, ви ж кота брали…
Діти не хочуть. Вона нетерпляче їх ловить, наливає в миску теплої води, ретельно миє брудні пальчики і насухо витирає. Від вереску в неї починає боліти голова.
Після обіду вони сидять поряд на канапі. В хаті тихо. Годинник цокає, хилить на сон.
Олена оповідає сільські новини. Магдалина свої. Як машина чоловіка на смерть вбила. Йшов з роботи, спинився посеред дороги, а вона як над’їхала. Навіть до лікарні не довезли — вмер. А молодий ще, сорок років. То живеш і не знаєш, що на тебе чекає. Олена зітхає, Магдалина слідом, хоч нема ніби з чого їй журитися. Живе в місті, має квартиру, сама собі пані, не бабрається в гною, як сестра.
З вікна їй видно дві маленькі закутані постаті. Галочка і Любчик, взявшись за руки, ступають по мокрих злежалих грудках снігу, ось-ось посковзнуться і впадуть…
2. Марія в світі
Інколи Марії здавалось, що вона божеволіє. В неї раптом виникала хвороблива настороженість, підозрілість, далі відчай, а згодом втома, бо в цьому маленькому місті доводилось ходити з веселим, принаймні спокійним лицем, щоб не викликати небажану цікавість. Марія кидалась від самоприниження до космічного спокою, і ця нерівність завдавала їй більше болю, ніж будь-якій іншій людині.
Взагалі-то Марія не належала ні до аристократів, ні до плебеїв. Їй доля відводила роль непримітної камеристочки, котра не претендує ні на що, крім спокійного життя без пристрастей і зворушень. Але Марія була молодою. Роки самотності ще більше роз’ятрювали в ній невдоволення. Вона не пробувала підкорити світ, жила праведно. І їй було так само гидко від цього лицемірного скніння, як було б гидко продавати своє тіло.
Правда, якби вона приятелювала з розумними людьми, то мала б успіх, зрідка розповідаючи за чашкою кави і сигаретами історію своїх взаємин з Н. Безперечно, вона б викликала більше заздрості, ніж співчуття.
Історія взаємин з Н.
Нічого особливого, правду кажучи, не трапилось. Десь на четвертому курсі я зустріла одного філософа. Він не вважав себе дилетантом, але, по суті, ним був. У нього був досить-таки кумедний вигляд. Помітивши, якими очима він на мене дивиться, як нерішуче тримається осторонь, відчула спочатку ніжність, ніби до жалюгідного змоклого песика. Я завжди жаліла істот, нещасніших за мене. Ставала сильнішою від цього, чи що… Я його зустрічала часто, і мене дедалі більше зворушувало це мовчазне поклоніння, таке не схоже на галасливу самовпевненість усіх інших молодих чоловіків.
Коли він, нарешті, до мене обізвався, я була просто приголомшена невимушеним красномовством, безліччю відомостей про все на світі, не хаотично розкиданих, а зібраних в один пучок, в одну систему. Чужа логіка завжди мене обеззброювала. Я могла не погоджуватись, але мені завжди бракло аргументів.
Я не хотіла його показувати своїм знайомим і тим більше мамі. Боялась, що не захищусь, коли хтось буде сміятися з нас обох. Він був неймовірно вразливим, говорив божевільні речі і в той же час дивився таким ясним, добрим поглядом, що я не могла не повірити в свою винятковість. Часом він мені набридав, і я тікала, щоб потім знову відчути себе безпорадною.
У нього була власна філософія, з якої випливало, ніби всі люди чужі й жорстокі і тільки ми з ним створені одне для одного. Ну, він міг багато чого говорити. Батьки його були розлучені, жили в різних містах і не шкодували грошей для сина, що вчився. Друзів він також не мав.
По суті, ми тільки удавали, що нас зв’язує щось глибше, недоступне для інших.
Наша мовчазна домовленість була грою двох самотніх дітей з набутим комплексом неповноцінності.
Кінець настав ще до того, як ми надумали одружитись. Я поїхала відпрацювати обов’язкові три роки, знаючи, що він буде чекати вічно. Він також не засмучувався, думаючи, що навчив мене стійкості й оптимізму. І, ніби змовившись, ми писали одне одному листи: я — скорботні, він — пристрасно-співчутливі.
Поступово я стала усвідомлювати ідіотизм мого становища. Я іронізувала в листах, хоч найбільше боялась, щоб він не сприйняв їх, як копію моїх думок. Але він зрозумів їх, як знущання над святинею. Я в свою чергу обурилась. Потім схаменулась, адже зовсім не знала, як він живе. Написала одного листа другого третього… Він мовчав. Я не могла зрозуміти, що сталося. Перебрала десятки причин. Він же ніби помер, хоч листи не повертались. Мені просто в голові не вкладалось, що зі мною можна було так повестися. Він поставив мене на п’єдестал і пішов геть, зовсім не задумуючись, як я себе там почуватиму. Згодом я багато чого зрозуміла, але не могла про те сказати Н., оскільки він кудись виїхав.
Марію запросили в світське товариство. З нею працювала така собі Леночка, миле, кокетливе створіння. То це вона запросила «на коктейль».
Марія як кожна жінка одразу подумала: «А в чому я піду?» І спробувала уявити собі всі небезпеки, що можуть на неї чекати в гостях. Вона, звичайно, відмовлялась, граючи роль переобтяженої справами людини, бо вважала себе потенціальною скандалісткою, та Леночка швидко розгадала її лицемірство і категорично заявила:
— Якщо ти не хочеш зробити мені приємне, то я більше не дозволю тобі заміняти мене в неділю!
В Марії пробуджується щось схоже на кокетство. Вона довго стоїть перед дзеркалом в гарному чорному платті, котре робить її постать тонкою до нереальності і надає привабливості невтішної вдови.
Вона навіть думає, чи не краще розповісти кому про те, як вона любила Н., і як він загинув у авіаційній катастрофі. Зрештою, вона має право вигадати якийсь міф для виправдання своєї дивної поведінки, щоб тільки їй дали спокій.
Леночка страшенно їй зраділа. Хай вона трошки посидить сама у вітальні, послухає музику. З хвилини на хвилину прийдуть її друзі, дуже розумні молоді люди. О, нас так мало! Ми повинні триматися купи. От і вирішили збиратись вряди-годи і розмовляти про мистецтво і життя, щоб не здохнути з нудьги.
Марія подумала мимоволі, що в такій квартирі можна й справді відчути себе гідним розмовляти про високі матерії. Леночка ходила повз книжкову шафу, набиту дорогими виданнями, повз стереомагнітофон, кольоровий телевізор і кришталь в серванті статечно й нечутно, без тої дитячої жвавості, яку можна було спостерігати на роботі.
Коли прийшли так звані друзі, Леночка представила їм Марію як колишню столичну жительку і надзвичайно розумну дівчину. Марія вловила в їх поглядах настороженість і поспішила забитись в якийсь куток, щоб там у глибокому кріслі за скляночкою коктейлю провести вечір. Вона вважала, що має повне право так поводитись, бо свого часу теж бувала в товариствах, котрі її не влаштовували.
Марія цідила крізь зуби коктейль і гортала альбом з репродукціями, граючи одній їй відому роль.
Два інженери, дівиця, котра збиралась в кіноактриси, бородань, що завідував студією звукозапису, і Леночка зі своїм чоловіком-спортсменом довірливо освідчились одне одному в любові до Булгакова й Кафки. Ті, що не знали їхніх творів, не сміли переступати порога цієї квартири. Здавалось, що ось-ось з старовинної ікони виткнеться чорний сухий палець і грізний голос запитає: «А ти читала «Майстра і Маргариту»?
Ну, там, де вона раніше бувала, спочатку теж говорили про літературу, потім про кіно, далі про невпізнані літаючі об’єкти і кінчали анекдотами!..
Марія мило посміхнулась і запропонувала:
— Давайте влаштуємо конкурс на кращу епітафію!
Всі засміялись, але той сміх прозвучав вибачливо-дошкульно. Марію легко було переконати в тому, що вона дурна й нетактовна. Та заплющила очі і відкинулась на спинку крісла з байдужим виглядом. Уже забула свій дитячий вибрик, вже, вже…