Магдалина тільки охнула. Застидавшись, прикрила лице руками і кинулась геть з хати, забувши й про дорогі шпильки.
Вже вдома сіла перевести дух. Довго не запліталась, дивилась на себе в дзеркало. Розпущене волосся вкривало вишиту сорочку, а на півлиця — темні блискучі очі. У вікно заглядав місяць, примушуючи дівчину раз у раз зустрічатися з ним поглядом. В таку ніч можна було збожеволіти, піти світ за очі. І вперше Магдалині стало якось не по собі, тривожно.
Невдовзі почалась війна. Всіх хлопців забрали на фронт. А Василя чи не найраніше вбило.
Як жилося їм за німців? Та то вже як кому. Сестра Олена нажила собі дитину. Приблукався до них одного вечора якийсь шкелет, років під сорок, скалічілий на ногу. Сів на поріг та й каже: «Не піду, доки мене, дівоньки, не нагодуєте! Сили вже не маю. Голодуха в місті».
«Багато вас тут ходить! Всіх не нагодуємо», — розсердилась Магдалина, а сестричка Оленка губку закусила, страшні очі зробила і як зашипить: «Чи тобі не встидно таке до людини говорити?!»
Шкелет встав, похитався і рушив до шопи. Висмикнув з колоди сокиру і заходився рубати суху гілляку.
Так і пригрівся у них в хаті. Магдалина вигнала б, але куди ж його проти зими? Та й коло хати зразу стало як у людей. Магдалина сама вже пішла просити старосту, щоб дав якийсь документ на приблуду. Староста подумав трохи і приставив їхнього квартиранта чистити конюшню.
Гей, якби ж знала вона, що то за птиця! Скоро стала Магдалина помічати за сестрою щось непевне. Дуже вже упадає коло того волоцюги, а він, як когут, гонориться та заскакує до неї. Притиснула Олену, до плачу довела, доки не зізналась, що согрішила.
Магдалина обімліла. Якби той паскудний, жебрацюга зателепаний, зайшов зараз до хати, вона б його роздерла! Олена ревіла, як корова. А Магда кидалась по хаті, лютувала, кляла на чім світ стоїть, доки сестра не оговталась і не сказала спересердя: «А тобі що, жаль, що він зі мною, а не з тобою»?
Магдалині ніби хто в лице дав. Одразу замовкла. Взяла подушку, ковдру і постелила собі в комірці, повикидувавши звідти лахи Олениного коханця.
І стала жити сама. З сестрою посварилась. Але ночами до неї не йшов сон, хоч за день нароблювалась добряче. Лежала із розплющеними очима і думала, що було б все інакше, якби не війна. Деколи вбиралася у свої зовсім ще нові сукенки і дивилась в дзеркало. Мала хіба дев’ятнадцять років, а вважала себе старою. При німцях всі дівчата ходили в лахмітті і завивались хустками, ніби якісь старезні баби.
А як прийшов папір з комендатури всіх молодих від шістнадцяти літ везти в Німеччину, Магдалина вперше позаздрила сестрі, що та звінчана і чекає дитину. Вночі, щоб ніхто не чув, ревіла в подушку, захлинаючись слізьми. Ледве стримувалась, щоб не закричати: «Мамо-мамунцю, за що я так мучусь?! На що ти мене породила? Щоб мене, як худобу, погнали в чужі краї. Щоб я своє тіло й душу загубила…»
В селі німці вже трьох дівчат спаскудили. Нап’ються і боронь боже потрапити їм на очі.
Встала Магдалина й пішла вішатись. Взяла шнурок і вже в стайні, коли прив’язувала його до бантини, отямилась, — вибігла надвір, впала у сніг і закричала не своїм голосом.
Сестра зірвалась з ліжка на той крик, прибігла в самій сорочці, обхопила Магдалину руками… Як мама колись, гладила її по голові, цілувала, шептала щось заспокійливе на вухо, доки та не втихла.
Завела Олена її до хати, цілу ніч не відходила, втішала, як могла. Казала, що піде з нею в місто до тітки Юлі, а та щось порадить, може, папірець дістане, щоб не поїхала Магдуся в Німеччину.
А коли та заснула, вилила віск на воду, аби згинуло все лихе від сестри. І вийшло з того воску щось таке, ніби гадюка, тонке й закручене.
Олена сама роздобула перепустку, або, як тоді казали, «аусвайс», і одного ранку Магдалина, набравши в торбу харчів, рушила в місто до тітки Юлі. Було дуже холодно. Магда понатягувала на себе все, що тільки знайшлося в хаті. На груди повісила на тонкому шнурку мамину золоту обручку, єдине багатство. Золото завжди було в ціні.
Магдалина ніяк не могла знайти тітчину хату. Місто дуже змінилось. Кучугур снігу ніхто не розчищав. Багато будинків погоріло. То тут, то там стриміли обвуглені стіни. Не мала навіть у кого запитати, як знайти їй тітку. Забачивши німців ще здалека, Магдалина ховалася.
Геть задубіла, доки, нарешті, втрапила, куди їй треба. Тітка рубала надворі якусь обсмалену дошку.
«Слава Йсу!» — тихо привіталась Магдалина. Tітка не обертаючись, забубоніла: «Навіки слава! Нема нічого, жіночко, нема! Сама бідую…» — «Цьоцю Юлю, то я, Магда».
Тітка кинула сокиру і заплакала: «йой, донечко моя! Як же ти в таку лютавицю саменька йшла?»
Магдалина відігрілась, попоїла й розповіла тітці про свою біду.
«Нічого, — втішила та її. — Дасть бог, рано щось зробимо».
Рано, ще й світати не почало, підняла вона Магдалину і повела через сніги аж на другий кінець міста до лікаря якогось. Просила тільки, щоб, боронь боже, не сказала, куди ходила, бо інакше лікаря німці зі світу зженуть, дарма що каліка безногий. Магдалина аж не схотіла йти. Вона страх як жаліла калік всяких, дітей, сиріток, звірину бездомну.
Прийшли вони з тіткою туди. Кімнатка маленька, темна, вікна позаслонювані, щоб холод не находив. Стояла ще грубка маленька, а коло неї в кріслі чоловік, десь років під сорок. Ноги у нього були закутані.
Дивним він видався Магдалині, не тому, що каліка. Тітка до нього говорить, а він з Магдалини очей не спускає, аж їй гаряче стало. Худий такий, заморений, а очі має як вуглинки розпечені. Каже: «Не туди прийшли: я людей лікую, а не калічу. Нічим вам не пораджу».
Магдалині аж коліна підігнулись. Все, подумала, кінець. І таке зло її взяло, що навіть не заплакала. Вибігла надвір, а за нею тітка. Обізвала дурною й повела назад.
Лікар усміхнувся і сказав, щоб Магдалина по мазь сама прийшла до нього завтра.
Магдалина прийшла. Лікар (та чи пішла би вона до війни до такого лікаря?) зрадів навіть. Ноги мав, як і вчора, закутані в ковдру, тільки рук не міг ніяк втримати спокійно, розмахував ними по всій кімнаті.
«Отак і живу», — сказав лікар, хоч Магдалині одне в голові було, як не поїхати в Німеччину. Витягнула мамину обручку і простягла йому: «Ви вже вибачайте, коли мало».
І густо почервоніла, бо лікар був ще молодий. «Сховай, — мовив тихо. — Вона тобі самій згодиться». Він важко закашлявся. Кашляв довго, аж на чолі виступили краплі поту, далі знеможено відкинувся на спинку крісла.
«Може б, я вам чаю з липи заварила? — знайшлася Магдалина. — Де ж так можна в холоді сидіти?»
Вона швиденько метнулася по дрова, складені за грубкою, запалила вогонь. Поставила в чайнику води.
«А де у вас липовий цвіт?»
Лікар тільки розвів руками.
«Нема? Якби я знала, то б із села принесла! — забідкалась Магдалина. — То ж здоров’я! А з ногами у вас що?» — вихопилось у неї. Лікар сухо відказав: «Обморозив». — «А-а, — співчутливо кивнула Магдалина і розгублено заметушилась: — Мені вже пора. Не буду вам тут надокучати. — І вже на порозі спинилась, згадала: — А що мені тепер робити?» — «Я й забув! — спохватився лікар і раптом заговорив швидко й уривчасто. — Війна, війна. Чи думав я, що такі дівчата проситимуть у мене якоїсь зарази на свою чисту вроду?»
Голос у цього захрипів.
«Йди сюди, — сказав до Магдалини, котра стояла біля порога, бліда як смерть, простягнув їй маленьку баночку. — Оцим намажешся. Тільки не лякайся. Візьми ще цю баночку. Коли треба буде, нею загоїш все. Навіть сліду не залишиться».
«Чим я вам віддячу?!» — схлипнула Магдалина.
Три місяці ходила вона страшна, вся в струпах і ранах. Три місяці не дивилася ані в дзеркало, ані у воду. Бридилася самої себе. На четвертий місяць намастила тіло іншою маззю, і все зійшло.
Тоді напекла Магдалина пиріжків, набрала сухого липового цвіту й пішла в місто. Ладна була руки цілувати лікареві. Тітка Юля заголосила:
«Та нема ж його, сердешного вже давно на світі!»
І Магдалина дізналася, що хтось доніс на лікаря, бо він не одного хлопця й дівчину порятував від каторги. Німці недовго збирались, схопили лікаря серед білого дня й повісили на площі. Не дали навіть по-людськи поховати. Не знати, де й могилка…
6. Новий дім
Хто міг подумати, ще таке трапиться? Цілий ранок йшов дрібний дощик і пригнав під скляні двері бібліотеки кошеня, мокре, нещасне. Котрась із жінок ненароком впустила його, і воно шмигнуло під стелажі. Не було часу з ним морочитись, та ще й у санітарний день, коли повно всякої роботи. Кошеня на якусь хвилину привернуло загальну увагу. Жінки пробували його вигнати, грюкали стільцем по підлозі, кричали, але воно забилось в куток і не вилазило.
— Не мучте бідну тварину! — врешті-решт втрутилася Леночка. — Хай грається… Киць-киць!
Леночка витягнула з бутерброда ковбасу і заходилася виманювати кошеня. Воно й не думало йти. Леночка шпурнула шматок ковбаси під стелаж і заспокоїлась. Інші також взялися за роботу.
А Марія, обкладена книжками так, що й не видно було її за ними, сиділа й думала про дальшу долю кошеняти, і лице їй потроху оживало. Вона дуже любила тварин. Вважала себе слабкою істотою, а таким завжди хочеться піклуватись про слабших за себе.
Кошеня осміліло і вилізло. Ніхто цього не помітив, окрім Марії. Вона взяла його на коліна і стала гладити по вже обсохлій шерсті. Кошеня довірливо замуркотіло й заснуло, скрутившись клубочком. Так і просиділа до кінця роботи. Жінки посміялись та й розійшлись по домівках. Марія сховала кошеня під пальто і пішла до себе на квартиру.
Під дверима подумала, що хазяйка може бути проти кота, і вся зіщулилась від недоброго передчуття. Але бадьоро подзвонила і весело посміхнулась Анні Харитонівні:
— А я не сама!
Та подивилась зацікавлено повз неї, а Марія розстебнула пальто і вийняла з-за пазухи нещасне кошеня.
— Господи! — сплеснула руками хазяйка. — Де ти взяла це?..
Анна Харитонівна бридливо скривилась, і Марія втратила дар мови від добре знайомого колючого погляду.
— Воно… воно бездомне… — забелькотіла. — Мені його жаль…
— В моїй квартирі не місце для всякої зарази! — відрубала Анна Харитонівна і рушила велично на кухню.
Марія мало не заплакала й не кинулась за нею. Її охопила раптова лють, і вона ледве стрималась, щоб не шпурнути чимось в гладку спину хазяйки.
— Зрештою, я маю теж право.
— Іди в гузно зі своїми правами, — спокійно процідила Анна Харитонівна. — Щоб через п’ять хвилин цим котом тут не смерділо!
Вона демонстративно відчинила кватирку…
Марія остовпіла. З нею ще ніхто так не розмовляв.
— Ах так!
Метнулась в свою кімнату, поскидала як-небудь у валізку речі і вибігла повз отетерілу хазяйку надвір, грюкнувши щосили дверима. Через п’ять хвилин Марія сиділа в парку на лавочці і плакала. Було холодно і наближався вечір.
Марія берегла свої надміру делікатні нерви і не вберегла. Правда, в душі вона відчувала якесь моральне задоволення, але ця історія, може, й не була варта того, щоб опинитись просто так на вулиці. Як то не була? Марія обурилась і тісніше пригорнула до себе кошеня.
— Що нам робити, кицю?
Ну, треба ж бути такою ідіоткою! Повз неї поспішали люди. Звичайно, додому. Їй аж защеміло в грудях. На цих людей чекає тепла квартира, ліжко, телевізор…
Зрештою, квартиру вона собі підшукає хоч би й завтра. Не всі ж люди однакові. Тільки ночувати на вулиці у квітні в місті, де немає навіть вокзалу, це вже не жарт. Тим більше, що не має вона навіть друзів, до котрих можна прийти в будь-який час і які нічого не запитають і не розсердяться.
Повз неї проходили люди. Марія мало не з розпачем думала, що нікому до неї немає діла. Зрештою, вона теж не могла б так просто підійти до самотньої людини і запропонувати свою допомогу. Кінець кінцем на крайній випадок залишалася Леночка. Але Марії дуже важко було без попередження звалитись комусь на голову.
Вона почула чийсь голос і зрозуміла, що звертаються до неї. Інстинктивно зщулилась, і обличчя її знову стало настороженим і злим.
— Ви що, не чуєте?
Марія підвела очі. Перед нею стояв якийсь хлопець.
— Ви мене пам’ятаєте? Я — Дмитро.
— Всіх не запам’ятаєш! — сухо відказала Марія і відвернулась.
— А я вас пам’ятаю! Коли я сяду, ви мене не проженете?
— Сідайте. Мені все одно.
— О, дякую!
На Марію війнуло запахом бензину.
— Скучаєте?
— Я не сама.
— Як то не сама? — ошелешено глянув на неї Дмитро.
— А так! — Марія відгорнула полу пальта.
— Кіт? Звідки ви його взяли?
— Приблудилось… Мене через нього з квартири вигнали! — відчайдушно повідомила Марія.
— Не може бути! — Дмитро вказівним пальцем торкнувся котячої шерсті.
— Хай буде й так… — знизала вона плечима. — Вас це насправді не стосується…
— Невже ви думаєте, що я піду й лишу таку гарну дівчину саму в парку, де всякі п’яні ходять? Та я, може, вночі не спав, думав, аби вас зустріти! На танцях чекав…
«Боже, який він дурний!» — ледь-ледь почервоніла Марія.
— Я так не думаю. І, взагалі, зараз мені якраз не вистачає розводити з кимось балачки! В мене свої проблеми.
Марія підвелася з лавки.
— Які ж то проблеми? — притримав її за руку.
— Ви забагато хочете знати!
Марія потягнула за собою важку валізу в глиб темної алеї. Він навіть не спробував її допомогти.
Вона, звісно, змогла б з ним договоритись щодо родичів чи там знайомих. Але Марія завжди відштовхувала допомогу тоді, коли її особливо потребувала, чи просто так виглядало, ніби вона відштовхує.
Вона вийшла до кінотеатру і довго не вагалася. Дві години у теплі й спокої — це вже непогано. У неї аж настрій піднявся.
Показували фільм про завод, нудний-пренудний. Йшли безконечні виробничі наради, а глядачі тільки і чекали, коли молодий, багатообіцяючий і колючий інженер кінчить сперечатись й стане вирішувати другорядні особисті проблеми.
Навпроти Марії сиділа, обнявшись, парочка і сміялась з чогось свого. Кошеня прокинулось і тихенько нявкнуло. Не вистачало, щоб її вигнали ще й з кінотеатру. Марії загалом непогано сиділось, тільки весь час боялася кінця сеансу. Втім, доведеться таки піти до Леночки. Це досить далеко, в новому кварталі, але що поробиш.
Спалахнуло світло, і Марія ніби побачила себе в дзеркалі: у заляпаному болотом пальті, з незграбною валізкою і з кошеням за пазухою. Вона покірно витерпіла штовханину при вході і вийшла з усіма через захаращений двір на вулицю.
Голова в неї гуділа й очі злипались від утоми. Навпроти кінотеатру вона помітила Дмитра в гурті. І то помітила тільки тому, що він глянув на неї.
Марія пройшла повз нього з спокійним байдужим виглядом.
— Марійко!
Вона здригнулась і притишила ходу.
— Я вас проведу.
— Куди?
— Додому! — здивувався він.
— Мене вигнали з квартири.
— Серйозно?
— Ага. Можете собі йти.
— За що ж вас вигнали?
— За кошеня. Між іншим, я це вже казала!
— Нічого собі!
Марія спокійно посміхнулась:
— Дурниці! Завтра я собі знайду квартиру.
Дмитро спинився і підозріло зміряв її очима.
«Он воно що!» — подумала Марія.
— Дивна ви дівчина.
— Атож. Краще вам зі мною не зв’язуватись.
Дмитро розреготався:
— Ойо-йой! Як страшно! Як не маєте де спати, то я влаштую. Квартиру підшукаю. Ви на швейній працюєте?
— Ні, — ображено мовила Марія. — Беріть вище!
— На фарфоровому?
— Ви в бібліотеку колись ходите?
— А що я там не бачив? Ну, то де ви працюєте, коли не секрет?
— В бібліотеці.
— Справді?
В Марії ледь не луснула голова від цієї ідіотської розмови.
— Господи, та дайте мені, нарешті, спокій! Що вам від мене потрібно?!
Голос в Марії затремтів, сльози бризнули з очей, і вона, геть вимотана цим жахливим днем, гірко заплакала.
— Тут, у тридцять дев’ятій квартирі! — поставив Дмитро валізку на площадку.