Тут до неї тихенько підсів бородань, так, щоб йому одночасно було видно Марію і майбутню кінозірку, котра захоплено звивалась у якомусь шаленому танку, сп’янівши від уваги двох інженерів.
«Плебеї, — подумала Марія, — я ж вас наскрізь бачу».
Бородань, якого звали Юра, підсів ближче і прошепотів змовницьким голосом:
— Я бачу, вам тут не подобається.
Марія знизала плечима:
— Мене ніхто сюди силоміць не тягнув…
Вона бачила перед собою настінний годинник. Стрілки рухались надто швидко, щоб зосередитись на чомусь. Найстрашніше було попереду, коли вона піде крізь холодну ніч до себе додому, на квартиру, де кожен крок, кожен жест заздалегідь визначений.
— Мені самому гидко жити в цій провінційній дірі. Нудно, нікуди вийти.
— Розумна людина ніде не пропаде! — заспокоїла його Марія.
Вона сама ще не мала доказів (окрім літературних), що це правда.
Бородань вдячно заворкотів:
— О, ви маєте рацію! Розумні люди тільки тоді не пропадуть, коли стануть триматися купи, чи не так?
— А що таке розумні люди?
Юра збентежено кліпнув очима.
— Ну… розумні люди — це надто широке поняття. До речі, мені привезли кілька дисків з Польщі. Прекрасна річ. Може, якось зберемось удвох, послухаємо?
— З мене поганий цінитель.
— Не повірю ні за що в світі!
— Юрко, Маріє! — підійшов до них Вадим, чоловік Леночки. — Ви що собі гадаєте? Ану до компанії! Будемо пити шампанське. Розфілософствувались тут.
— Знаєте, я, напевно, піду. Пізно вже… — ясним поглядом подивилась на нього Марія, щоб ніхто не міг запідозрити її в нещирості.
— О, ні! Спершу вип’ємо за дружбу і вірність. Юро, веди даму до столу!
Марія без слів підкорилась.
Вечір кінчався. З лиця майбутньої кінозірки обліз попередній шик. Леночка зробилась млявою, як сонна риба. Інженери давно вже вичерпали весь запас знань із сфери «загального розвитку».
Марія відчула в собі силу. Вона зараз могла вчинити з ними будь-що: знищити, висміяти і вийти переможницею. Рішуче підійшла вимкнути магнітофон. Але загасити свічки і включити люстру не наважилася.
Юра розстебнув комір сорочки і глибоко втягнув у себе повітря:
— Нові анекдоти хтось знає? Хотів би я зустріти людину, що їх складає.
— Мій брат фельдшером працює, — зраділо закивав головою один з інженерів. — То через нього всі свіженькі анекдоти проходять.
Марія завважила, як всі раптово ожили.
— Я думаю, — з гідністю вельможної дами мовила Леночка, — що не всі з них призначені для наших вух!
Інженер перелякано замахав руками:
— Що ви! Що ви! В такому товаристві язик не повернеться!
Леночка була вщасливлена.
Інженер заходився шкварити направо і наліво анекдоти, прагнучи викликати найбільшого сміху. Ні йому, ні отому другому не пасувало кривлятись. Звичайні сільські хлопці хотіли чимскоріш здерти з себе одіж провінційності. Марія трохи заздрила тим, хто живе на селі. Колись в неї було бажання послухатись Руссо: «Назад до матінки природи», — бажання, давно вже визнане нею за банальне і нерозумне.
З-поміж інших анекдотів інженер розповів і такий: коли дівчині сімнадцять років і їй кажуть про хлопця, вона питає: «А який він?» Коли дівчині двадцять: «А хто його батьки?» А коли двадцять п’ять: «А де він?»
Марія удала, що це її не стосується. Навіть не почервоніла. Кінець кінцем вона знала, як себе поводити. Недаремно прожила тут цілих п’ять років.
Ще посиділа, затим тихо попрощалась, намагаючись не дивитись нікому в очі. Відігнала Юру, котрий набивався у проводжаючі.
І вже на вулиці, мокрій і темній, дала собі волю.
— Господи, що їм від мене треба?! Ну, чому воно все так виходить, чому хтось має право жити, а я не можу? Як страшно, люди добрі! Що ви собі думаєте?..
Марія брела, захлинаючись від сліз. Вона була п’яна й нещасна.
— Присвяти своє життя роботі! Яке благородство! Проста сільська баба має більше щастя, ніж ти… Та ти навіть не здатна народити дитину! Через два роки перетворишся в сухоребру відьму, заведеш собачок… А як же! Господи, для чого я живу?!
3. Магдалина йде на пенсію
Проводжали Магдалину на пенсію. Бо настала пора. Магдалина хотіла й не хотіла залишати роботу. Вічні хвороби робили її злою на цілий світ. От, думала, відпочину. Ніколи не висиплялась, а тепер висплюсь.
Ніяких урочистостей не було. В аптеці ж лише десять жінок. За один день усе й влаштували. Завідуюча Ольга Семенівна розцілувала Магдалину, вручила їй великий настінний годинник. Всі доброзичливо плескали, навіть Магдалинині вороги. Їй аж кольнуло в серце: радіють, що позбулися. Але біла вгодована Ольга Семенівна, потрясаючи золотими циганськими сережками, так її розхвалила, що Магдалина сама себе не впізнала і почервоніла на радощах.
Після роботи зразу забігла до одного-другого магазину. Якби хоч попередили, коли… А то нема навіть чим пригостити. Магдалина позичила в сусідки ще десятку. Пані Юля не горда, відправила внуків гуляти і, спасибі їй, допомогла трохи. Магдалина насмажила котлет, наготувала салатів, купила дві пляшки вина…
Потім прийшли жінки з її роботи. Сходилися окремо одна від одної, зацікавлено роззирались по квартирі, бо Магдалина нікого до себе не водила, та й куди їм, сімейним. Їхні швидкі очі забігали по темних стінах, старих вишивках, картинах, схвально оцінивши образочок божої матері в кутку, помітили вбогий буфет з чайним сервізом, вузьке схимницьке ліжко. В їхніх рухах не відчувалось погорди, лише прихований острах, ніби все в цій крихітній квартирці може розвалитись, розсипатись на порох від одного необережного дотику.
А Магдалина випила з усіма і поволі призвичаювалася до такого приємного шуму в її житлі. Ніс їй почервонів, очі заблищали. Вона мала небагато свят у цьому місті. Справжніми святами для неї були поїздки від міста до села. Їдучи до села, вона уявляла собі свято копання картоплі, свято збирання грибів, свято великодня. І, коли втома брала своє, вона мовби знову відрікалась від того, що ще вчора було святом, а сьогодні — важкими мішками, червивими грибами, купою недоїдків, воскресаючи для іншого свята, вічного і незмінного спокою. Одного разу Магдалина перекреслила все своє минуле, забула про те, що траплялось з нею, збайдужіла, заспокоїлась, не почуваючи себе особливо нещасною.
Жінки пожвавішали, весело перемовлялись. Заспівали спочатку невлад, а потім дружно, і Магдалина підтягнула їм тоненьким ламким голосом:
Жінки були не вельми вбрані, бо ж не на весілля прийшли і не до бозна-кого в гості, а до своєї товаришки по роботі. Отак сиділи поряд за столом трохи захмелілі. Ніна, Люся, Валя, Надя, Христя і скраєчку — Магдалина в найкращому своєму костюмі темно-синього кольору з вишневими гудзиками.
Коли скінчилась пісня, Магдалина похопилась:
— А де ж начальниця, Ольга Семенівна? І Тані немає… Я ж їх просила.
Жінки мовчки переглянулись, і в кутиках уст у них зазміїлись іронічні посмішки.
Люся-касирка перервала важку мовчанку:
— Аякже! Так вони до тебе й прийдуть! Так ти їм потрібна. Раді, не бійся, що тебе випхали… Давно вже собі підібрали на твоє місце.
— Бійся бога, Людмило!.. — озвалась перелякано котрась із жінок, Магдалина вже недочула, бо лице їй залила гаряча хвиля сорому й образи.
Всі співчутливо дивились на неї, і вона вкотре відчула приниження. З якоюсь радістю подумала про дві щоденні таблетки снотворного, про те, що ось випровадить гостей з хати і таки буде наперекір всьому спати цієї ночі і що це останній раз чує вона подібні речі.
— Буває!.. — сказала покірно Магдалина, згорбившись над тарілкою. — Їм видніше!
І виглядала вона такою жалюгідною, старою, що жінки більше не наважились говорити на цю тему. Вони випили ще вина, а Магдалина тим часом пішла на кухню готувати каву. Випила таблетку анальгіну, бо страшенно боліла голова. З кухні почула, як жінки знову заспівали, ніби змовились, веселої пісні. Заспівали злагоджено, щиро. Про те, що було в кожної з них, а може, й не було. І Магдалина, заслухавшись, почула себе краще, навіть витягнула заповітну пляшечку спирту. Жінки зустріли спирт радісними вигуками, на всі лади розхвалюючи Магдалинину запасливість.
Магдалині не треба було багато, щоб повеселішати. Вона знову відчувала себе господинею.
І раніше вона була нею. Все підкорялось її владі — від газової плити до пилюки на шафі. Зараз вона гордо підняла голову, бо всім завдячувала лише собі, і як добре, що люди розуміють це.
Жінки довго не розходились. Заздрісно зітхали, хоч самі не хотіли б на її місці бути, але тепер для Магдалини це не мало значення.
Вона вийшла разом з усіма надвір, де стояв на небі місяць і під ногами розлущувались березневі калюжі. Провела жінок, але не пішла зразу додому, а сіла на лавочку, забувши свої болячки. Зручно сперлась на бильце і тихенько заспівала. В будинку потроху гасли вікна, а в під’їзді шаруділа, цілуючись, якась парочка.
стиха виспівувала захмеліла Магдалина, пристукуючи від холоду каблуками чобіт.
4. «А де він?»
Марія у вихідний день спала донесхочу і йшла в кіно або у ліс. У відпустку Марія їхала на море, а на свята до мами. Таким чином, життя її було менш-більш впорядковане. Зовні Марія залишалась спокійною. Вона могла мирно співіснувати навіть зі своєю квартирною хазяйкою, хоч та була скупезною, богомільною і ультраморальною бабою. Марія два роки шукала в ній позитивних якостей, доки не зрозуміла, що це марна справа.
Одного вихідного дня, що випав на четвер, Марія надумала собі піти до лісу. Був уже початок квітня.
Не дійшовши до центру, вона звернула в бічну вулицю, повну грязюки. Та це не позначилось на настрої. Сяяло сонце, хитались від легкого вітру гілочки, на червоних дахах вигрівались голуби, а далі аж до лісу простягалось зелене поле.
Марія намагалась йти спроквола, але це їй не вдавалось, бо звикла спішити в місті. Глянула на поле, ніби на гігантський підстрижений газон, і засміялась зі такої асоціації. Село було для неї чимось добрим, неначе казка, і таким же далеким. Якось вона зібралась в неділю і поїхала в село з гарною назвою Ясениця. Довго роздивлялась довкола, захоплено відшукувала поодинокі старі хати під солом’яними стріхами.
В лісі Марія довго бродила по сухому листі, між яким пробивались проліски. Вона дуже часто бувала тут і, коли б відкинути років з десять, тішилася б, як дитина, з отих ніжних синіх квіток.
Марія знала цей невеликий лісок напам’ять. Купи хмизу, безліч пеньків, заіржавілі бляшанки та різний непотріб вона обминала механічно.
Знайшла зручний пеньок, сіла, закурила. Власне, саме цього їй хотілось. Ліс, яким би він не був, давав їй тишу і можливість подумати. Хоч що то були за думки? Марія деколи пригадувала різні повчальні випадки зі свого життя, мріяла про дурниці. Та й по всьому…
Спробувала собі уявити лісову фею, гномів, як вони навесні, коли тільки зазеленіють дерева, вилущуються з жолудів, такі крихітні, зеленоокі, зеленоволосі, й танцюють під дубом. І більше нічого не придумала.
Вони все одно не з’являться сьогодні. А може, й ніколи. Для цього треба бути божевільною, тобто ні про що інше не думати, як про фей і про гномів.
Вона трохи покружляла по лісі, а тоді, відкинувши голову назад, дивилась на небо. На обличчі їй завмерла наївна усмішка, ніби в маленької дівчинки. Але Марія явно перегравала. Вона могла бути ким завгодно: і відьмою, істеричкою, скромницею, тільки не дитиною, зачарованою всім на світі.
Марія і на цей раз не заблудилась, тільки вийшла з лісу не з тієї сторони. Зрештою, так було краще. Ноги їй промокли, а тут проходила прямо до міста асфальтова дорога. Коли з’являлись автомашини, вона звертала геть вбік, бо мчали вони зі страшною швидкістю.
— Бережешся? — посміхнулась зухвало.
— А чом би й ні?.. Хіба я гірша за інших?
Філософський діалог обірвав зненацька скрегіт гальм. Марія обернулася і побачила вантажну автомашину. В кабіні сидів якийсь хлопець. Він відчинив дверцята і гукнув:
— Сідайте, підвезу!
Марія трохи повагалась, але сіла. Зачиняючи за нею дверці, шофер нахилився і ніби знічев’я торкнувся рукою її грудей.
«Нахаба», — подумала Марія.
— І не страшно такій гарній дівчині самій ходити?
— Кого мені боятись?
— І то правда.
Як він їхав! Марію кидало в усі боки. Їй аж темніло в очах від цієї дикої їзди. Машина то ревіла, як звір, то тихо, монотонно гуділа.
Хлопець нахилився до неї і прокричав:
— Як вас величати?
— Марія Василівна.
— А мене Діма, Дмитро по-сільському.
— Дуже приємно, — відказала Марія.
Перед очима теліпалися запилені пластмасові троянди. Дмитро перехопив її погляд:
— Подаруйте мені пару квіточок!
— Прошу, — Марія слухняно відділила половину букета.
— О, дякую!
— Нема за що.
Марія, звичайно, любила швидку їзду, але їй весь час треба було відсуватись, щоб не впасти на Дмитра.
— Чому я вас на танцях ніколи не бачу?
Марія зверхньо посміхнулась:
— Хіба тут гарні танці?
— О, та ще які! — не зрозумів хлопець іронії. — Ансамбль — перший клас! Як вріжуть шейк, півміста вуха затикає! Давай підемо в суботу!
— Ні, я не люблю танців.
— А коли подумати?
— Ні. Заберіть руку, — сухо сказала Марія.
— Прошу дуже! — одразу погодився Дмитро. — Тільки на танці підіть, не пожалієте!
— Ось тут зупиніть, — обірвала його Марія, коли під’їхали до її вулиці.
— Ви тут живете?
— Ага. Дякую! До побачення!
— До побачення! Не забудьте про танці!
Машина поїхала в один бік, а Марія пішла собі в другий.
5. Липовий цвіт
Коли почалась війна, Магдалині сповнилось вісімнадцять років, а як скінчилась, пора уже було в старі дівки записуватись. Олена, сестра, хоч дитину собі нажила від якогось волоцюги, з тих, що в голод ходили по селах і міняли різний крам на хліб.
Люди, як то буває, різне говорили, ще й прибріхували. Рота всім не заткнеш, хіба нишком у подушку виплачешся.
Батько в них був добрий господар. Мали вони й хату, грунт, корови, коні. Але хата згоріла в посуху тридцять сьомого року. Півсела тоді згоріло як свічка. Ледве встигли вискочити серед ночі в самих сорочках.
Потім як татунцьо не стягався на нову хату, але так і вмер у якійсь буді. Мамця їхня ще раніше померла.
Лишились самі Магда з Оленою. Попродали коні, нашили собі сукенок найліпших в селі та й стали газдувати.
Перед самою війною гуляла Магдалина на весіллі. Була за дружку. Витанцьовувала, аж земля дудніла. Музики грали, обливаючись потом, а в Магдалини солодко терпло серце від Василевих синіх очей. Хлопець сидів у куті, гарний, як писанка, всміхаючись до неї.
У селі його вважали за химерного, чудного якогось. Василь спершу пас людську худобу, потім колгоспну, носив за собою книжки і читав, часом забуваючи про все на світі.
Магдалину тато з мамою не віддали б за такого. Та й вона сама побоялася б піти за чоловіка, не годного до грубої хлопської роботи. Їм з сестрою треба було твердих міцних рук, які б давали лад і в полі, і на оборі.
У хаті смерділо самогонкою і потом. Магдалина під ласкавим хлопцевим поглядом чулася легкою, як вивірка, ніяк не могла спинитися в своєму шаленому танці. Зачепила когось віночком, шпильки повипадали, і її по коліна захлюпнула хвиля важкого чорного, як смола, волосся. Аж музики грати перестали. Всі зчудувалися.