Баба мала слабі ноги й нікуди не їздила. Як треба було щось купити в місті, то виправляла Олю з молодою сусідкою Ганею. Але та вічно спішилася й гадки не мала піти колись в кіно. А Оля сама би не пішла, бо встидалася. Ні, баба не була лиха, хіба трохи прикра, і, чим старша ставала Оля, тим менше їй хотілось сидіти коло баби. Потребувала товаришок, але дівчата сторонились її, бо у неї така мама, а тата зовсім не було. Боялися, дурні, аби Оля їх чомусь не навчила поганому. А самі ходили на танці. Коли не стало світла, збиралися в будці на автобусній зупинці й реготалися до півночі. У неділю там побили чужого хлопця так, що відвезли його до лікарні. Він казав, що не видів, хто бив, бо було темно. Якби світилося від магазину, то був би видів. Але все одно міліція шукала, до школи навіть приходили.
Андрій Іванович вже не говорив про темряву, і вони вчили «Дорогою ціною». Олина мама була схожа на Соломію. Оля дуже плакала, коли прочитала кінець. Андрій Іванович дав їй цілу повість, бо в підручнику було скорочено. Ігор Федорців викрикнув: «А Олина мама теж втікла з дому! Га-га!» Оля побіліла і затряслася, а Андрій Іванович розгнівався на Федорця й примусив вибачитись. Той на перерві штурхнув Олю в плечі й сказав:
— Всі знають, що твоя мама курва. І ти така будеш!
Оля не сказала того бабі, хоч їй стало б легше, якби не таїлась. Кривда змусила її більше замкнутись у собі. Вона ще пильніше взялась до навчання, помагала бабі, але терпіння не минало безслідно. Оля почувала великий страх, як тільки надходив вечір. Все притлумлене шарпало її маленьке серденько, як живий звір. Оля не мала чим оборонитись. Опинялась на березі річки, але з гір насувався великий вал каламутної води. У лісі за нею стежили хижі вовчі очі. З вибитих вікон панського дому визирали бліді обличчя, й через усе подвір’я тягнулись сині руки мерців. Ні, вона туди більше ніколи не піде. З єдиним Боском Оля могла поділитися зі своїми страхами. Боско був добрий пес, за все життя нікого не вкусив. Він нагадував Олі того старого вчителя, до якого вони з Галею приходили ще два роки тому, Григорія Івановича. Вони шукали квіти на перший дзвінок, але люди не дуже хотіли давати, бо самі мали школярів у хаті. Оля з Галею зайшли аж на Границю. Григорій Іванович покликав їх:
— Ходіть сюди, діточки!
Хата стояла в дуже темному саді. Дівчатка привітались, і Галя сказала, що вони шукають квітів.
— Квітів? О, прошу, прошу! — і повів їх під вікно, де в траві росли білі й рожеві флокси. Він би вирвав усі квіти, якби діти його не спинили.
— А тепер сядьте коло мене, відпочиньте!
Григорій Іванович був не такий, як інші вчителі, котрі або сварились, або, зустрівши на вулиці, ледве відповідали «добрий день».
— Чиї ви, дітоньки?
Вони сказали.
— Я вчив ваших батьків. Твоя мама, Олю, була дуже цікава дівчинка, багато читала і знала всілякі казки. Я дещо записав від неї. Шкода, що її доля така нещаслива. Але в тебе буде краща, Олюню… — Він погладив дівчинку по голові.
Олі ніхто не казав доброго про її маму, і вона дуже втішилась.
— А твоя, Галочко, мама бігала найкраще на всю школу. Справжня спортсменка. А тато малював усюди, навіть на підручниках. Гарні були діти… Діти — вони як квітки: не доглянеш як слід, змізерніють і зов’януть. Я п’ятдесят років вчив дітей і не бачив жодної поганої дитини. Добре, діточки, ви йдіть, бо завтра перший день до школи. Заходьте до мене, я вам покажу старі фотокартки й давні підручники.
Але вони повстидались зайти чи не встигли, бо в січні Григорій Іванович помер. Учнів не пустили на похорон, бо старого вчителя ховали з священиком, та й їм було байдуже, бо Григорій Іванович їх не вчив. Оля дуже плакала потім, бо була певна, що вчитель помер, бо до нього ніхто не приходив, і вона теж, і що вже ніхто більше не похвалить її маму.
X
Іван Приставняків вийшов закрити стайню на ніч. Старий його тато сидів під хатою на лавці, тримаючи між коліньми костур. Іванові здалося, що тато зблід і постарів за три роки від смерті. Але виглядав незле.
— Я знав, що ти вийдеш.
— Ходімо до хати, тату…
— Та ні, ліпше посидь коло мене.
Іван сів коло тата. Зірки вже проступали на небі.
— Розказуй, Іване, що діється в хаті.
— Та що діється?.. Нічого. Діти до школи ходять. Я їжджу на роботу. Жінка на фермі. Всьо добре…
— П’єш?
— Та трохи п’ю, — завстидався Іван і перевів розмову на інше: — А ви надовго, тату?
— Не знаю. Двері втворили.
— Ага.
— Не бійся, сваритися з тобою не буду.
Іван схлипнув, бо ці слова чув від тата не раз за життя. Бо чіплявся до старого, пенсію пропивав. А той одно казав: не бійся, сваритися з тобою не буду…
— Чи ви, тату, доправди вмерли? Не сподівався вас увидіти.
— Вмер. Двері втворили. Таке рідко буває.
— Ви, тату, файно виглядаєте.
— А ти постарів, Йване. Хтів би-м видіти онуків, але не вільно мені їм показуватися.
— А завтра ви прийдете?
— Прийду й завтра. Я в саді сховаюся, а ти їх надвір покличеш.
— Ага.
— Йди запри стайню, аби кури не змерзли.
— Я зараз прийду.
Але потім тата на лавці вже не було. Іван зайшов до хати, де діти дивилися телевізор, а жінка стелила в спальні постіль.
— Стефо, мій тато приходив.
— Тато? — перепитала жінка.
— Тато-небіжчик. Посидів на лавці. Я кликав до хати, не хтів іти. Не хтів іти до своєї хати, розумієш?..
— Чи я тому винна?
Іван задумався. Жінка справді боронила старого і ревно плакала, як той вмер.
— Він завтра ще прийде. Може, ти його покличеш до хати?
Стефа сіла на постіль. Її постаріле лице було темне на тлі подушок.
— Що ж то таке робиться?! — заламала вона руки.
— Тато каже, що двері втворили.
Мама послала Марусю до Гирляків за нафтою. Дівчина перебігла через темну вулицю, хотіла відчинити двері, але їх уже замкнули на ніч. Вона постукала раз, другий, потім закричала: «Цьоцю!» Та все дарма. У хаті світилося, і була ще, може, дев’ята година. Зарано, аби спати. Маруся ступила до вікна і вчула голоси. Спершу вона подумала, що, певно, Гирлячка гонить горівку, тому не відкриває. Але завважила щілину між фіранками. І побачила, що Гирлячка сидить за столом, накритим білим обрусом, й з кимось говорить, ніби з якоюсь старшою жінкою. І вона зрозуміла, що хай би вона до рана стукала, Гирлячка її не вчує. І з тою думкою пішла додому.
У Петречкової Галі пару літ тому вмерла мала дитинка, п’ять місяців, від запалення легень; і більше вона не мала дітей. Власне, чоловік з нею розвівся, а у дитини була на лиці велика родима пляма.
Галя приїхала з роботи, дала свині їсти, зварила собі на вечерю бульби і сіла вишивати, поки не заболіли очі. Спала вона тепер в кухні, де хіба там палилося, на бамбетлі. А у два покої зазирала, аби попрятати чи взяти щось з одежі. Галя жила самітно, прислухаючись до найменшого звуку за стінами нової хати, і ніхто не знав, що вона собі думає і як збирається жити далі. Ходила по неділях до мами й тата, що вибудували їй ту хату.
Галя мала вставати о сьомій годині. Серед ночі почула дитячий плач і скочила з постелі, здивувавшись, чого дитина плаче в покої. Наладила свічку й кинулась туди. Малий лежав у візочку і аж заходився. Вона взяла його на руки й почала носити. Завважила, що дитині зимно, й віднесла до кухні. Потім довелося шукати повзунки, запхані в куті шафи. Добре, що не віддала нікому. Галя перебрала малого і стала гріти чай, бо молока в хаті не було. Так зійшла ніч. А вранці вона пішла до сусідки по молоко, а потім закрилась в хаті, твердо вирішивши нікому не відкривати.
…На той час багато людей позакривало свої двері, бо втворились інші двері. Кожен, до кого прийшли, ховався, посилаючись на хворобу чи якусь поважну причину. Наче чума зайшла на Уріж. Сусід уникав сусіда, бо кожен думав, що тільки в його хаті небіжчик.
Жінка Баліцького мовчки посувалася до стіни, коли чоловік лягав коло неї, вихололий на листопадовому цвинтарі. Їй здавалося, ніби він і не вмирав, а ходив на роботу, поночі вертаючись до хати. Говорили мало, бо не було про що, та й за день жінка так нагарується, роблячи за двох, що їй не до того. Та й брало її зло, що раз уже Федьо ходить, то хай би поміг трохи, бодай гній виметав з-під корови. Але не сказала того, побоялася. Хіба раз мовила, що, певно, продасть хату й забереться до доньки в Борислав, але Федьо, бувший господар на все село, навіть не муркнув. Йому вже не треба було господарки.
XI
У школі діти мали неуважні сонні очі; ніби й слухали вчителя, а ніби й не чули. Охоче йшли додому, а декотрі взагалі не ходили до школи. Це все були наслідки темряви. Андрій Іванович жив тільки тим, що осінь переміниться в зиму і стане світліше серед снігів. Він ще міцно тримався спогадів про кілька безтурботних днів канікул. Батьки роздобули для нього кави, і він тепер допізна сидів коло гасової лампи за книжкою, з дрожем очікуючи просвітління душі, яке зробить його існування цілісним і радісним, а відчуження необхідним. Їхній з Сашком єдиний шанс — залишитись непідвладним будь-яким впливам, зберегти себе. Зрештою, Уріж надавався до того. Чужий тут ніколи не ставав своїм, лишалося тільки приймати це, як даність, тішитися з того.
Директор переглянув Андрієву лекцію на тему «Чи існує загробне життя?» і зауважив, що нема посилань на матеріали XXVII з’їзду КПРС.
— Там нічого не говориться про загробне життя, — відрізав Андрій.
— Але ж ме-то-до-ло-гія! Ви щойно з студентської лави…
— Я весь просочений методологією, думаю, це видно по лекції.
— Так-так, аякже, — сказав директор, що дивився тільки на список літератури. — Але в список внесіть, бо, знаєте, перевірка. Післязавтра прочитаєте лекцію в клубі. Тема цікава, люди зійдуться.
Вдома Андрій сів за стіл і поклав перед собою чашку від кави.
— То я, — сказав.
Взяв олівці.
— То учні.
Пачку сигарет.
— То вчителі.
Коробку сірників.
— То урізькі люди.
Книжку Гессе «Гра в бісер».
— Це сам Уріж.
Він взяв ще кілька предметів, що позначали друзів, батьків, інших людей, таємниці, природу, політику. Всі ці речі знаходилися між чужих стін, і треба було знайти двері, через які він вийде, залишивши себе колишнього, примітивного, як ужиткова річ. Але яким чином, коли світ наповнений однаковими речами?
У хаті останніми днями було не так спокійно, як йому хотілося. До господині приїхав її брат. Він, вбраний у чорний костюм і білу сорочку, сидів у кутку й здебільшого мовчав. Господиня теж поводилася дивно, сиділа мовчки, як і брат, поклавши руки на коліна, а деколи тихо схлипувала. Стелила братові на канапі, але в Андрія склалася думка, що чоловік не спав, а цілу ніч сидів за столом. Андрій серед ночі прокидався від важких снів і тягнувся за цигаркою.
…Мусив іти читати лекцію. Вже стемніло. Андрій взяв ліхтарика. Клуб містився у колишній хаті-читальні за часів «Просвіти». На дверях висів замок. Андрій Іванович хотів уже йти, коли з’явилась товста завклубом, відчинила двері, запалила дві гасові лампи й сказала, що з великою приємністю послухала б лекцію, але корова щось заслабла.
— Ви гадаєте, що хтось прийде? — поцікавився Андрій.
— Всяке може бути, — знизала жінка плечима.
Андрій подумав, що урізькі люди ліпше знають за нього, чи існує загробне життя. Він вирішив, якщо збереться кілька чоловік, просто їх розпитати. Сів у першому ряді, а потім зауважив, що неприємно сидіти спиною до дверей, і почав ходити. Зрештою, було холодно.
Андрій позирав на годинник і ходив. Його лекція лежала на трибуні, обтягненій червоним полотном. Він став за трибуну, перегорнув листки й зрозумів, наскільки все це примітивне, хоч і ретельно насписуване з «Атеистических чтений». Якби зійшлися люди, він не посмів би це читати і сказав би:
— Я не знаю, чи існує потойбічний світ, не маю доказів. Хто з вас може доказати?
І ніхто б не підвівся, бо лектор стоїть за трибуною в сільському клубі, а не на естраді Гайд-парку. Можна вважати, що люди зійшлися і байдуже мовчать, оскільки до цього їх привчило життя. Він теж буде мовчати, але вже з іншої причини.
Отак минула година. Далі Андрій чекав на завклубом, щоб та закрила клуб. Двері скрипнули, і хтось зайшов, високий і чорний. Андрій якраз складав у течку папери.
— Лекції не буде, — сказав він. — Я зараз йду додому.
Але чоловік не пішов, а залишився стояти в темряві, коло дверей. Андрій пам’ятав, що є ще вихід через гардеробну, і зі злістю викрикнув:
— Я вам сказав, що лекції не буде! Чого ви хочете?
Незнайомий вийшов. Андрій взяв ліхтарика і теж рушив надвір. Йому було неприємно, що він зірвався. Чоловік стояв на ганку. Він був легко вдягнутий і, напевно, хотів погрітися.
— Ви мені вибачте, що я на вас накричав. Якби не ота безглузда затія з лекцією, я б грівся удома.
Андрій тримав ліхтарика, опустивши його донизу. Потім став виймати цигарку з кишені.
— Будьте ласкаві, потримайте мій ліхтарик, поки я не припалю, — попросив він чоловіка.
Той простягнув руку. Коли Андрій припалив, зауважив, що незнайомець іде з його ліхтариком геть.
— Ви що? — гукнув він. — Віддайте ліхтарик. Я не маю іншого.
Але ноги його ніби налилися свинцем, як це буває, коли сниться, що біжиш. І незнайомець зник у темряві, погасивши ліхтарик. А тоді Андрія відпустило. Це був ніби шок від несподіваного грабунку. На щастя, з’явилася завклубом.
— Я погасив лампи. Можете закривати. Правда, не знаю, як додому йти.
— А що сталося?
— Попросив потримати одного чоловіка ліхтарика, а він пішов з ним.
— Я маю свічку, можу вам дати.
— Дякую, але йти зі свічкою в дощ не можна.
— А що то за один?
— Я би впізнав, але, як його звати, не знаю.
— Такий високий, у чорному вбранні?
— Так.
— О, то якийсь пияк! — раптом повеселіла завклубом. — Хіба пияк на таке спосібний. Не мав ліхтарика, то позичив у вас. Завтра згадає і принесе.
— Він не був п’яний.
— Варіяти всі в Бережниці, пане вчителю! — відрізала жінка. — То був п’яний. Купите собі ще ліхтарик. Може, людині треба, а ви плачете, ніби він сотку коштував. Йдіть додому й забудьте.
Андрій остовпів від такої переміни настрою і мовчки пішов темною вулицею. Ще би мав забути…
XII
Тим часом люди вже не стукали марно в двері сусідів, не викрикали попід вікна, а тихо вертались назад. Про все всі знали, але ніхто нічого не казав. Двері втворено, а коли вони знову зачиняться, буде все, як і перше.
Гнат Юрків, до котрого прийшла його вмерла жінка і сиділа тепер в хаті, не посмів би її вигнати. Як і не посмів би другий раз женитися, коли б знав про таку напасть. Але мав у хаті молоду жінку, і обоє чулися дуже зле. Власне, його небіжка Параня не заважала. Сиділа під образами й мовчала. Не бралась ні до роботи, ні до балачки. Гнат думав, що вона побуде та й піде. Але жінка лишилася ночувати, себто сиділа в хаті. Деколи, правда, щось шукала у шафі між лахами, хоч Люба повиносила на стрих усю її одежу, бо мала своєї досить. Люба ходила з опущеними очима і стелила Гнатові на канапі. А сама боялася, що Параня прийде до неї вночі й задушить. На третій день вона не витримала й просила, аби Гнат ліг коло неї, бо жити в такому страху не могла.
Гнат муркнув, що добре, й далі читав собі газету. Він знав, що Параня не опириця, а за життя мухи не зобидила, і що, певно, Люба покликала його спати разом задля чого іншого. А чого би він мав встидатися Парані, з якою прожив двадцять літ?
Нараз небіжка встала. Після смерті вона стала високою, хоч ніколи нею не була. Скинула з себе чорний жакет і білу вишиту блузку. Люба й Гнат повернули до неї перестрашені лиця. Параня зняла з себе решту лахів, і Люба зойкнула, бо небіжка мала все тіло в синяках, хоч вмерла не від того.