— Встидайся! — скочив Гнат. — Гонь мені з хати! Гонь!
Жінка не чула встиду, бо розбиралась не задля того, щоб показати своє ще досить привабливе тіло. Але не перечила. Неквапно вбралася, причесалася коло люстерка тим гребенем, що їй вклали в гріб, і вийшла. Якби вона була жива, Гнат злупив би її на квасне яблуко.
Люба поїхала на другий день на роботу і не вернулася. Переказала людьми, що не вернеться і подає на розвід. Гнат порубав сокирою її весільну сукню і на тім застановився. Може, стало старому хлопові встидно? Певно, трохи стало, бо пішов до старого священика, що самітно доживав віку на попівстві. Церкву давно закрили. Священик деколи хрестив малих дітей, але на похорон кликали молодого священика з Підбужа. До старого ходили за потребою душі, висповідатись чи розпитати про старі звичаї.
Гнат пішов увечері, аби ніхто не видів, як він іде через усе село. Попівство було за цвинтарем, але Гнат не пішов через цвинтар, хоч то ближче, тільки глянув здалека, як біліли при місяці хрести й пам’ятники. Попівство було в невеликій хаті, колись найпишнішій на селі, а тепер змізернілій поруч з цегляними домами, вибудуваними урізькими людьми за Радянської влади. Отець мав би бути в хаті, бо світилося вікно. Гнат видерся до горба, на якому ріс великий попівський сад, і зійшов на ганок. Двері виявились замкнені. Гнат зрозумів чому, і серце його затерпло від розпуки, і посеред великого саду він закляв:
— Господи-боже, за що ти нас караєш? Що навіть твого слугу провідали вмерлі. Як маєш нас убити, то зразу вбий, але затвори двері, хай не ходять до нас небіжчики, бо ми всі поваріюємо, а я перший. Затвори двері, аби ми втворили свої. Чи ж ми в тебе, Господи, не вірили, чи тобі не молились, що ти нас мучиш?!
Гнат урвав свою орацію і на дорозі сплюнув:
— Може, якби священик не був грішний, його хату тота біда би обминула, і було би до кого прийти за радою. А в Підбужжі священик думає хіба за гроші. Нема до кого піти, най ’го шляк трафить!..
XIII
Андрій Іванович з кожним днем переконувався, що довкола нього виростає таємнича стіна відчуження, хоч не було на те підстав. Він уже трохи втягнувся в одноманітну шкільну карусель, похмурий сільський побут і вже не прагнув так, як раніше, осяйного елекричного світу. Наче минуло не кілька місяців, а кілька років. У програмах йшлося лише про безпросвітне дореволюційне життя і далеко попереду була «Пісня трактористки», де нікого не мучили, не катували і не вбивали. Свого оптимізму Андрій Іванович не міг позичити, бо сам його не мав, — вічний плаксій і безвольний молодик, як називав себе під час приступів люті. Хай-но дадуть йому по трьох обов’язкових роках волю, чи захоче він її тоді, пригрівшись у звичному середовищі, де нема великої радості, але й великого горя теж нема?
Щойно його осяяло відчуття свободи, а за хвилю відчай знову поклав на обидві лопатки. Рівний, веселий Сашко ніколи не програє, що б не поставив на карту, і вільно чується в найглухішій місцині. Бо він здатний звідусіль вийти.
Андрій притулився чолом до холодної шибки вікна, що виходило на терасу, і побачив перед собою піч, складену зі старовинних зелених кахлів, картину на стіні у важкій чорній рамі, крісло з подушкою на сидінні, ведмежу шкіру на підлозі. Цю шибку він не міг би ні вийняти, ні вибити. Вона була завтовшки з увесь покій — куб прозорого льоду, що лишає присмак піску, шпурнутого вітром з річки.
«…Мертві іноді живіші за живих, а живі мертвіші за мертвих. Я не вмію розпізнавати мертвих. Вони ходять по селі й сміються мені в лице. Ми — незнайомі, й мертві не подають мені руки. Я тут найдурніший. А дурні мають щастя, бо їм ніщо не загрожує. Коли всі тут збожеволіють, я залишусь сам у порожньому селі. Світло світитиме для мене одного, і я дивитимусь, як росте трава на дахах і асфальті, й ховатимусь від здичавілих собак, щоб вони мене не з’їли. І так доти, доки не минуть три роки. Я навчав дітей, і вони збожеволіли, а потім не було кого навчати. Я просто дивився, як росте трава і облуплюється вапно з будинків».
Андрій поклав ручку, закрив зошит і сховав його у валізку, бо йому важко було мати щоденник перед очима. Він виразно бачив, як почне складати у валізу сорочки, костюм, книжки, приладдя для гоління, рушники, мило, як притисне коліном кришку, щоб закрити замок, як одягнеться і піде через кімнату сплячої господині, намагаючись не стукати. Тільки куди? На холод, темряву, ніч? Андрій падає на ліжко і плаче. Нема нікого. Нема нікого.
Оля прокидається від легкого дихання над нею. Вона не розплющує очей, лежить нерухомо, тільки серце б’ється щораз частіше. І вже тоді, коли воно опиняється на грані між життям і смертю, Оля ворушить губами: «Мама». І чує кроки. Двері зачиняються. Все.
Може, мама боїться, що баба лежить поряд? Вона б лягла коло неї, обняла, і вони б розказували одна одній, як воно все було. Мама боїться баби.
Вранці дівчинка думає про те, що мама вмерла і похована далеко в Сибіру і що то не була мама.
Але вночі лагідна рука торкається її сплутаного волосся. Оля міцніше заплющує очі, і тіло її твердне, як камінь. Не можна нічого казати бабі. Та не буде спати, і мама не прийде.
На третю ніч ніхто не приходив. Оля лежала, скрутившись клубочком, і слухала бабине хропіння. Мама вгнівалась на неї, що вона не відкриває очі. Десь під ранок Олі приснився сон, ніби на стежці лежить ніж з золотою ручкою. Оля нахиляється, щоб його підняти, але хтось хапає її за руку…
— Олюню, вставай до школи!
Під кухнею вже горить. Оля збирається, сідає за стіл. Баба зварила їй двоє яєць і налила горня молока.
— Щось ти бліда, — каже баба. — Може, простудилась?
— Ні,— Оля дивиться на піну з молока, що висить над горням, і до горла їй підкочується нудота. — Бабо, чому мама до нас не прийде? Наталина баба прийшла, Юрків дідо, а моя мама не приходить.
— Що ти мелеш? Вмерлі не ходять.
— Раніше не ходили, а тепер ходять. Ви знаєте, бабо, що ходять. Але люди закриваються в хаті з ними, аби ніхто не видів. Чому мама до нас не прийде?
— Хто тобі таке сказав? Діти? Хтось буйду пустив, а ти віриш. Молися за мамину душу і за свій гріх!
— А як мама прийде, ви її пустите до хати?
Баба заплакала.
XIV
Андрій Іванович дивився з вікна учительської, як падає лапатий сніг, а потім перемінюється в дощ, а потім знову в сніг. З вікна сніг видавався сухим, як тополиний пух. Колись в дитинстві Андрій був вражений, побачивши серед літа сухий сніг.
— Андрію Івановичу, тіштеся, — сказала Оксана Данилівна, математичка. — Завтра обіцяють включити світло.
— A-а, добре, — відповів Андрій байдуже, хоч се й була новина для нього.
— Завтра все буде інакше.
— Так.
— Може, затворять двері, Оксано Данилівно, — зауважив директор, відчиняючи двері свого кабінету.
Оксана Данилівна почервоніла.
— І ви вірите в ці казки?
— Пустіть, бо мені пора в клас!
— Вчитель має нести в руці факел, щоб учні бачили, куди йти, чи не так, Андрію Івановичу? Як я і сподівався, ваша лекція не мала успіху. І знаєте чому?
— Знаю.
— Ні, не знаєте, шановний! Треба було світла, справжнього світла в клубі! Я вам відмітив путівку, бо це моя вина. У вас зараз урок?
— Так, у сьомому класі.
— Чудово, я прийду до вас.
Олі набридло сидіти за партою, і вона пробралася до вікна. Згори падав сніг, а внизу було болото. З вікна вона бачила трохи не все село і гору Ласки, вже білу. Добре було б там зараз ходити по снігу і дивитися звідти на школу. Минулої весни до них приїхав дуже старий чоловік, Басараб, і поселився у своїй хаті. Потім він умер, а його син продав ту хату на дрова. Басараб любив сидіти на березі річки, на принесенім водою корчі. Ще той корч лишився. І на Ласки ходив. Не на сам чубок, лиш під гору. І теж дивився. Якби він не вмер, то сказав би, чому втворилися двері.
Дівчинка глянула на три пеньки, вже взяті іржею, і їй здалося, ніби вона падає згори на їх гострі, залишені пилою зуби, хоч так неможливо було впасти, хіба що вона б летіла.
Зненацька хтось грубо обхопив її за плечі, намацуючи груди. Оля зойкнула, вирвалася. Регіт оглушив її.
— Ти що?!
— А що, не можна? — вишкірився Олег.
Оля втекла на своє місце. Учні далі сміялися, але задзвонив дзвінок.
— То ненормальний! — сказала Галя. — Треба було дати по морді. Порядні дівчата завжди дають по морді, коли хтось лізе.
Оля заплакала, хоч Галя й сіла коло неї.
«…Коли випаде сніг, буде важче піти, бо залишаться сліди. Ні на чому так добре не видно сліди, як на снігу, бо сніг білий, а сліди чорні. Хтось перший побачить твій слід, прочитає і знатиме, куди ти пішов. Сліди обірвуться на зупинці автобусів, а всім відомо, куди їдуть автобуси. На них написано. А коли й снігу не буде, а ти підеш, і тоді знатимуть, куди ти дівся, бо у ліс чи гори ніхто надовго не йде. Ти б там не вижив. Нудьга на твоєму лиці означає, що ти хочеш піти. Три дієслова: піти, читати, хотіти — означають дію і стан твого буття. Якщо ти викинеш їх із мови, не залишиться жодних слідів…»
Завтра буде світло. А нині ще темрява. Андрій нерухомо сидів за столом, і руки в нього мерзли. Він не міг собі уявити, що завтра яскраве світло без запаху залляє кімнату і знову речі отримають свій звичний статус правдивості й непривабливості. Заголосить радіо в господининій кімнаті, будячи її доїти корову; гасові лампи опиняться в коморі, а свічки чекатимуть різдва. Мертві більше не турбуватимуть нікого.
Андрій сховав щоденник, бо треба було спати. Щось стукнуло в шибку. Він подумав, що то гілка, бо хто б міг стукати до нього. Та й у господині світилось. Аж коли стук став настирливий, Андрій підійшов до вікна. Що за жарти, розсердився він, бо кожен, хто його потребував, міг зайти до хати. Тим часом невідомий зашкрябав пальцями по рамі, силкуючись її відкрити. Андрій накинув на себе куртку, взяв ліхтарик і пішов. Хазяйчин брат сидів за столом, як і три години тому. Якби не його поза, скидався б на мертвого. Власне, він і був мертвий. Андрій тепер нарешті зв’язав докупи всі розмови упівголоса, всі натяки і, чи не останній у селі, зрозумів, що Уріж навідують мертві.
Під ганком стояла темна постать. Андрій освітив лице і побачив, що це той чоловік, котрий забрав у нього ліхтарик.
— Ви щось хотіли?
Чоловік кивнув головою і показав у бік дороги. На обличчі у нього з’явився благальний вираз, котрий мав заміняти слова. Андрій опустив ліхтарик, спрямувавши його на східці.
Він ішов по болоті, наче уві сні, без жодної думки. Чоловік теж присвічував собі ліхтариком. Його ліхтариком. Вони проминули темну школу і невдовзі прийшли до місця, де колись росли сумнозвісні груші. Чоловік у чорному вийняв з канави два заступи. І вони почали копати ще не зовсім замерзлу землю. Андрій запізно спостеріг, що вийшов у кімнатних капцях і може відморозити собі ноги. Два ліхтарики, наче двоє котячих очей, присвічували їхній роботі. Яма глибшала, хоч було немало клопоту з рештками коріння. Піт котився з Андрія градом. Він не витримав, вийняв цигарку і припалив. Чоловік, однак, завзято длубав землю, хоч можна було й не дуже квапитись, бо до ранку ще далеко. Певна річ, ця акція не надавалася до дня. Яма була вже досить глибока, і чоловік стрибнув у неї…
…Баба пішла до сусідів, і Оля довго сиділа в хаті сама. Коли вона була мала, то баба брала її з собою.
Оля винесла Боскові трохи теплого молока з хлібом.
— Їж, Боску, їж, ніч буде зимна. Я, правда, тобі настелила клоччя, але ти не любиш вночі спати в буді. Не бійся, злодій не прийде! Ляж собі тихенько і спи. Може, буде йти моя мама, то ти не гавкай, бо вона настрашиться. То я піду, Боску. Добраніч!
Оля прикрутила в лампі гніт і лягла в ліжко. Розглядала у напівтемряві портрети на стінах: мами, коли мама була у сьомому класі, свій — у першому, і бабину шлюбну фотографію. Оля не була подібна ні до мами, ні до баби, і це її засмутило.
…Лопата дзенькнула об камінь. Андрій, що допомагав відгортати глину від края ями, спинився. Вони знайшли те, чого шукав чоловік у чорному. Андрій присвітив ліхтариком. Чоловік зиркнув на нього вороже і був би відіслав геть, якби не потребував допомоги. У ямі лежала довгаста кам’яна плита. Чоловік показав, що треба її підняти. Андрій неохоче сповз у яму. Вони заступами обережно підняли віко і поставили його сторч. Так, це було віко кам’яної труни. Андрій вискочив з ями, готовий тікати, бо нарешті він ніби збудився від сну. Для чоловіка в чорному костюмі з блискучими гудзиками не існувало вже нічого. Ліхтарики погасли але Андрій не міг не побачити як з ями виходить жінка в білому з лицем вкритим серпанком як пан у чорному свиснув і звідкись прилетіло двоє вороних коней породження цієї моторошної останньої листопадової ночі такі самі безгучні й суворі як їхній пан і його дама і як він посадив її на одного коня а сам скочив на другого і як жінка обернулась й Андрій був вражений її сумною вродою і юністю і як вони залишили його самого але він побіг за кіньми не зупинений застережливим жестом єдиний свідок чиїм свідченням ніколи ніхто не повірить але навіщось потрібний тож він біг дорогою залишаючи на ній сліди босих ніг, бо капці давно залишились позаду і коні в’їхали у церкву але відразу ж вилетіли з неї бо то вже не була церква всередині у ній не збереглося ні крихти святості і на місці вівтаря красувалося панно з космонавтом у стані невагомості і невінчана пара попрямувала далі…
…Мама тихо зайшла, нахилилася, і Оля відчула легенький запах засушених квітів, які вона знаходила в колишніх маминих підручниках.
«Розкажи мені казку, мамо, — не розплющуючи очей, попросила Оля. — Ти колись складала казки, я знаю. Я передивилась усі твої зошити, але не знайшла ні одної».
Проте мама не відповіла нічого, а може, Оля не почула її голосу, а може, мама хотіла, щоб Оля сказала щось інше. Вона тихо вийшла, тільки рипнули двері.
Оля — за нею. Її тіло в нічній сорочці зразу обхопив холодний вітер.
— Донечко! — почула вона і кинулась на той голос, бо ніхто на світі не смів її так кликати, тільки мама.
…Коні в’їхали в алею, що вела до колишнього панського дому. Чоловік у чорному зробив застережний рух, і Андрій притулився щокою до мокрої липи, ледве тримаючись на ногах. Він не зразу зрозумів, що дім валиться. Земля гойднулась, і закричали ворони.
— Господи, — прошепотів він.
Дівчинка в нічній сорочці стояла на дорозі й дивилася на нього.
— Не бійся, — сказав Андрій. — Це просто завалився будинок. Тікай, бо змерзнеш.
— Там мама…
— Ні, там нема твоєї мами. Я знаю, хто там був. Ходи, я відведу тебе додому. Все буде добре, Олю…
Він зняв з себе куртку, вкрив нею дівчинку, взяв за руку і повів.
«…Я чомусь уявляю їх на полі снігу, не спотвореному слідами. Двох нещасливих закоханих, від чиєї пристрасті розвалились мури. Може, серед снігів вони б знайшли спокій, відпокутувавши свою провину. Очі їхні заплющені, уста мовчазні. Якоїсь ночі випаде той сніг, що не тане, і його чистота буде їхнім останнім покривалом і порятунком».
Тим часом навіть страшний гук не міг підняти нікого з постелі. Тільки Стефан Карпінський, що жив біля самої старої школи, схопився, вибіг надвір, бо йому здалося, що почався землетрус. Він ще не видів, аби такий великий дім розпався на дрібні кавалки. Ніби якась сила вирвала його з корінням і кинула на землю.
Галя Петречкова почула той гук і подумала, що дитина впала з колиски. Вона кинулася: нема колиски, нема дитини, і навіть повзунки, що сушилися на печі, теж пощезали. Жінка відчула полегкість, ніби половина її самої покинула хату, і молилася до самого ранку, коли пора було відімкнути двері і йти на роботу.