Посеред саду доживала віку яблуня білий налив. Спорохнілий стовбур впаде одного дня без вітру і грому, але він ще побачить, як зацвітуть невдовзі дві або три гілки на всохлих конарах. Він садив цю яблуню на місці, яке аж просилося до того: щоб з дороги було видно восково-білі яблука на скошеній стерні.
Що сім років сливи аж ламалися під тягарем плодів. Місце тут було вогке, близько від ріки, і навіть сливам не дуже добре велося: вони всихали і стояли каліками, доки не рубались на дрова. Михайло підходив до кожної сливки, гладив долонею репаний стовбур з загуслими каплями соку. Дерево любить ласку, щоб на нього дивились хоч іноді. То нічийним деревам байдуже. За ними пильнує сам бог. Вони з насіння його райського саду.
Сухі гілки Михайло де обламував, де підрізав ножівкою, журячись із запустіння й занедбаності свого саду. Міг би вже зрубати дві сливки на дрова, але не був певний, чи вони зовсім мертві. Ще має час. Йому стало сумно від думки, що ця робота кінчиться і доведеться йти між чотири стіни. Однак скінчив її аж перед обідом, хоч ще й не снідав.
Вдома Басараб перебрався з старого дрантя і пішов до магазину. У цю пору добре було видно, як над селом здіймається гора Ласки. Найбільше затуляли її липи коло церкви з неспокійними воронячими гніздами угорі. Церква раніше була вкрита гонтою, а потім бляхою. Фарба з бляхи геть облізла. Ніхто нині не пам’ятає, як гарно світиться білими стінами нова дерев’яна хата чи церква, доки не потемніє від дощу й снігу. На кам’яній огорожі кучерявився ніжно-зелений чистотіл: він так давно його не бачив. А церква тепер звалася музеєм, і на голій обдертій дзвіниці збереглися перекладини, на яких раніше висіли дзвони.
Магазин ще був зачинений на обід. Люди дивилися, як до них ішов Михайло Басараб з розгубленими очима, під якими звисали важкі чорні мішки. Він пам’ятав лише своїх сусідів, а ті люди, наче в місті, були йому незнайомі.
— Добрий день! — привітався Басараб, і погляд його вхопився за ту дівчинку, що вчора приносила йому молоко, і він посміхнувся до неї, а вийшло так, ніби він посміхнувся до всіх, і люди відповіли йому посмішками. Як же це, думав він, як же це я не пам’ятаю людей з Урожа?
— Ви надовго до нас, Михайле? — спитала найстарша жінка, висока й худа, у куртці поверх байкового халату.
Всі питали в нього одне й те саме, ніби їм залежало на тому, залишиться в Урожі Басараб чи не залишиться.
— Назовсім приїхав.
— А ви так придивлялися до церковці, ніби якийсь туриста. Підіть до директора школи, най вам відкриє музей.
— Якось піду, але тепер маю свою роботу.
— Що не кажіть, — озвалася молодша жіночка з гаманцем в кулаці,— всюди добре, а вдома найліпше. Я би в тім місті не жила. Як поїду до доньки, то вертаюся така змордована, що ледве дихаю. А тут маєте і молоко, і воду файну до пиття, і свіже повітря — саме здоров’я!
Нарешті магазин відімкнули, і всі кинулися у двері, забувши про Басараба, на якого досі так цікаво позирали. Дівчинка не пхалася, а чекала. Михайло хотів до неї обізватись, але в її очах майнув страх. Сьогодні було не те, що вчора: він мусив сповна вдовольнити людську цікавість і аж тоді, коли вона згасне, сховатися. Пройде досить часу, перш ніж з багатьох Михайлів Басарабів людська уява витворить одного. Очі дитини на мить заглянули в глибокий колодязь його довгого життєвого досвіду. Дівчинка злякалась. Як її звати? Дивно, коли двоє, розділені сотнями років, зустрічаються і знають ті самі слова, з яких може вийти розмова.
Михайло Басараб не був Вічним Жидом, чи Агасфером. Земля переверталась, і разом з нею перевертався він. Щоб вернутись додому, не досить здоров’я, лишніх літ чи грошей на дорогу. Треба не загубити перлини. Навіть якби він прожив усе життя в Урожі, в щоденній тяжкій праці,— і тоді б це звалося мандрами, бо подорож означає йти від хвилини до хвилини, від року до року, від народження до смерті, від однієї простої істини до другої. Коли ти помреш, утвориться коло у вигляді порошинки, яка літатиме серед мільярдів інших порошинок, а доки ти живий — світ величезний, болісний і барвистий.
Ті книжки, які він читав, забулися. Жодна з них не ввійшла в його оселю, лише «Кобзар» і деякі книги Григорія Сковороди. Шевченко був хлібом для усіх. Сковорода вчив мужності й стриманості тих, хто квапиться вилити свої страждання в океан вселюдського болю, доводячи, що це непорядно, аморально. Шлях Сковороди був лише його шляхом, і другий такий чоловік ще не з’явився на цьому світі, й хто зна, чи з’явиться, бо люди більше не шукають опори у Вірі, Надії, Любові. Михайло Басараб пам’ятав, яким був світ до Сковороди і після нього. Тому міг жити далі, бо перлина в його руці розчинилася, наче в оцті, у безвір’ї, безлюбов’ї, жорстокості тих, хто найкращі слова перетворював на гній, який був настільки їдкий, що на ньому могли вирости лише перевертні й каліки.
Доки не утворилося коло, він мусить жити у цьому величезному, болісному й немудрому світі. Доки оцет не пропече наскрізь серце й очі, мусить ходити й дивитися.
Між Урожем і Винниками колись було вітряне поле, лише в одному місці на знак якоїсь страшної події росли три груші. Казали, що звідти можна було втрапити на той світ. Тепер груші зрубали і така мандрівка стала неможливою.
На колишньому полі стояли потворні кам’яниці з «голубниками» і палями, на які мали почепити балкони. Кам’яниці будувалися так близько одна від одної, що можна було перекинути дошку й ходити до сусіда через вікно. Коло будинків сиротами росли маленькі деревця, які ніколи не стануть садом, бо тінь городам не потрібна. Чув Михайло, що урожани годують худобу і продають, а взимку мерзнуть, як пси, у величезних покоях. Поки люди помудріють і вернуться до маленьких теплих хат, село вже так спаскудиться, що не допоможуть ні річка, ні гори, ні довколишні ліси. Стоятимуть в ряд однакові потвори: безликі, незатишні, негостинні. У такий дім не зайдеш попросити навіть води, бо хто зна, чи під сходами не чатує злий псисько. Може, в Урожі люди ще не встигли зіпсуватись, але й не забагатіли на культуру. Це не буде довго тривати. Хтось когось з’їсть: захланність — дух чи дух — захланність.
Михайло згадав, як ще давніше старший син з невісткою вмовляли його переїхати до них доживати віку, і вкотре відчув, як до горла підкочується важкий клубок розпачу.
Блакитна кімната
— Ти міг би тут жити, тату…
Подивись, які прегарні шовкові блакитні штори,
блакитна люстра
і блакитне покривало серед блакитних стін.
— Що означає блакить?
Чистоту неба, погляд пролісків і дитячих очей,
чистоту дівчини, яка сидить у блакитній сукні поруч Єдинорога,
що охороняє її, чи вона його охороняє.
— Неприступна твердиня із важкої білої цегли ховає в собі кімнату, де, мабуть, сняться блакитні сни,
хоронить в собі Блакитних танцівниць Дега в рамці ручної роботи.
— Скільки коштує, діти мої,
ваша блакитна кімната,
у яку ви хочете мене пустити на ніч?
Мене, старого батька, в погано випраних шкарпетках, у дешевій сорочці й витертому светрі.
— У нас ще є рожева кімната, тату, рожева. З шторами рожевими і рожевими стінами.
— Хіба ж я дитина, щоб тішитись рожевими снами?
Ви — діти мої, де ж мої онуки?
Ми могли б разом дивитись рожевий захід сонця з рожевої кімнати,
якби сусід не заступив мурами небо.
— Ох, тату, вчора ми їздили в поле,
рвали кукурудзу зі своїми знайомими з «Радіотоварів».
Їх тільки цим і здивуєш: на колгоспному полі набрати огірків,
кукурудзи, соняшників. Вони тішаться, як діти,
з того, що це дармове. А штраф — то пусте.
То ми все своєю кривавицею наживали,
а тим щасливцям липнуть до рук гроші.
Ми теж колись були такі, як і ви, тату.
Жили собі на мізерну і чесну зарплату…
…Вікно у його хаті було відчинене навстіж. Сусідка добілювала стіни.
— Собі нині білила кухню, бо йдуть свята, то заодно й вам. Онуку пришлю, най підлогу вимиє. Тепер мушу корову доїти.
Михайло розгубився і, коли сусідка переступила поріг, вхопив її руку, поцілував. Ганя почервоніла, але швидко спам’яталась і лукаво посміхнулася:
— Я аж на двадцять літ помолодшала, як ви мені, пане Михайле, руку поцілували!
За тиждень Басараб навів лад у хаті, скопав городець і думав тепер, чим його засадити. Певно, картоплею, цибулею, кропом, чий запах він так любив, буряком, морквою. Ще квіти, щоб зацвіли найраніше. Сам він не родився ні квіткарем, ні городником. Любив дивитися, як росте й цвіте, проте жодна таємниця землі не була ним розкрита. Але ж урізькі люди вважали його за свого! Правда, на старшого сина ніхто б не сказав, що він тутешній. А на молодшого?..
Вітер на мості зривав капелюха, тому він притримував його обома руками. У долині, під насипом, стало легше. Вітер пхав у спину, і Басараб пішов за вітром по пасовиську з квітами морозу, що цвіли при самій землі, як кожна квітка ранньою весною. Село з-за ріки виглядало на те село, яке він колись покинув: лагідне, затишне, захищене від вітрів садами.
Він міг дивитися на нього вічно, а ще б діждатись, коли зацвітуть черешні. У селі, і на Ласках, і по лісах — всюди черешні.
Михайло звернув до Черхавського лісу, ще напівсонного й тихого. Ліс ріс по обидва боки горба, що звався Обоча, власне, не ліс, а зруб, що вигнався калиною, ліщиною і молодими дубками. Він знав, що не підніметься навіть на Обочу. У лісі ніщо так не любувало ока, як квіти. Басараб пам’ятав ще їхні назви: проліски, золоті ключі, зозульки, конопельки, але плутались вже інші, літературні назви: первоцвіт, медунки, анемони. Золотими ключами відкривав бог весною небо, а коли прилітали зозулі, зацвітали зозульки. У цьому гарному і незмінному для кожної дитини світі гадючник в’язолистий звався божим тілом, пухівак — котячими лапками, жовтий болотяний ірис — когутиками, вовчі ягоди — диким бозом. Хто, крім дітей, міг вигадати ці назви, коли в неділю або у свято вони прибігали до лісу? Їхні матері приходили сюди з веретами, щоб врізати свіжої трави корові, а до ліку вживали трав ближчих: звіробій, чистотіл, рум’янок. Ліс — то таки дитяче царство, і тільки діти мають право називати все живе, коли дорослі дають назви імена речам, зробленим їхніми руками.
Давня мова не мала в собі фальшивих слів, а коли вони з’явились, то остерігались їхньої облудності, як остерігаються й досі. То були чужі слова завойовників, які змусили народ до чужих звичаїв і перекрученої релігії, але не змусили дітей забути їхню дитячу мову. Гори і ліс — найліпший сховок для слів. Доки є ота краса, доти є Уріж і доти з ним можна розмовляти.
3
Хата й досі лишалася пусткою. Світились у темряві стіни, на вікні висіла випрана фіранка, пилюки не залишилось ніде, але бракувало найнеобхіднішого, щоб хата могла зватись Домом. Притулок. Хотілось сказати «останній», але тепер Михайло не бажав нічого чути про останній притулок. Доля з самого початку готувала йому цей дім, а він, ніби втіклий пес, волочився по світі. У давніші часи він сам просився до чужої хати: йому відчиняли двері або гнали гетЬ. Коли кусник хліба міг врятувати чоловіку життя, Михайло Басараб сам чекав, щоб йому щось дали. А тепер гостять горілкою. Михайло не тримав удома горілки, та й грошей не було. У місті на книжці лежало триста карбованців на похорон, а пенсія йому йде на дім престарілих. Справу можна було б якось залагодити, хоча б через сільраду, але Басараб ніяк не міг зважитись. Чомусь йому здавалося, що колись за ним приїдуть, дадуть укол, щоб він заснув, і відвезуть туди. Старший син їм поможе…
Щур більше не вилазив на стіл. Старів на очах і невдовзі мав лишитися товаришування з господарем цієї хати. Годинами нерухомо сидів коло помийного відра і дивився, як чоловік, надівши окуляри, сліпає над книжкою. У грудях в нього щось скрипіло, ніби позсихалось. Так вони зійшлися всі троє: хата, щур і Басараб, троє старих, яких пильнувала смерть з годинником у руці.
Про час
Висохле тіло, ти колись було спрагле.
Не час тебе зруйнував, а досвід.
Я знав колись хлопця. Він помер у двадцять два роки і був старіший за мене, тодішнього й нинішнього.
Я пережив його майже на сто років,
але не став мудріший, бо мене не з’їла хвороба і лікарі мені не казали:
«Помреш улітку; в липні або в серпні, якщо пощастить.
На всяк випадок кинь писати вірші».
Вчорашній гімназист начитався Вольтера,
надихався отруї львівських кав’ярень. Панночки-
каналії носили його серце в сумочках по черзі.
Не мав куди дітись, вдома злидні,
мамина надія, пропив усі гроші,
а наостаток платив кров’ю.
Дивився на себе в люстро і бачив не поета
Олександра Козловського, а трупа.
І безсило стискав кулаки, плювався,
кричав: «Ти, потворо!»
Просився: «Хочу вмерти на твоїх колінах,
Маріє. Я жив увесь час між мурів.
Їхня пліснява вбила мої легені.
А вірші пишу тільки тому,
що боюся смерті».
(Неправда. Хто знає, чого я прошу?)
«Я б хотів пливти у козацькім човні,
минаючи Київ, минаючи Канів і Січ.
А на дні розвівалося б довге волосся русалок. Вони манили б мене до себе,
але я б не дався. Я доплив би до давніх язичеських капищ,
де досі моляться багатьом богам,
а не одному: сонцю, грому, коханню,
де мені не належиться нічого
і належиться все.
Гирло — це ж і є витік».
Сусідка Ганя принесла насіння чорнобривців. Михайло просив її колись.
— Може, вже пізно сіяти?
— Сам раз. Земля прогрілася. Дайте я вам посію.
— Дякую, я сам. Знаєте, відвик від землі, то мені за втіху в ній порпатися.
— Як хочете. Виджу, бульба у вас файно зійшла. Ще день-два — й треба обсікати. Невістка нашу вчора пробувала. То добре, що сухо. Не заростає. Дасть бог, восени будете зі своєю бульбою. Всі мене питають, чи ви надовго приїхали. Я кажу, що не знаю. Ви би взимі до сина перебралися. Старшому чоловікові треба тепла…
— Може, й переїду, — відказав Михайло. — А ви що, вже йдете? Посиділи би трохи.
— У кухні палю, аби не згасло. Думаєте, не хочу з вами посидіти? Робота. Малу нині до школи не пустила, бо перемо. Невістка цілий день у місті, то все на мою голову. Я собі думаю, що цілий вік гаруєш, а той роботи не видно. Сяду увечері коло телевізора — очі злипаються в старої. Ви хоч світа увиділи, а я хіба в сорок третьому році, як був голод, з мамою на Волинь ходила міняти лахи на бульбу. Ото всі мої вандрівки. А ви аж в Америці були…
— Та ні, Ганю… До Італії доїхав, а як треба було сідати на пароплав, вернувся назад.
— Шкода… Були б тепер паном. Слали би нам посилки з Америки. Кася Федикова маєтку доробилася на тих посилках, що брат з Канади висилає. А як він, не дай боже, вмре, то їй всі гроші відпише, бо бездітний вдівець. Мають люди щастя. Прийду до вас в неділю або ви до нас приходьте. Десь вам самому скучно сидіти?
— Та трохи скучно.
— Ходіть покажу, де сіяти чорнобривці. Візьміть мотику.
Михайло Басараб відчув гострий запах чорнобривців, якийсь наче не квітковий, і зрадів, що пам’ятає його. Не мав у собі хліборобського розуміння того, що все потребує свого часу: сіяння і сходження, ріст і цвітіння, і що людині не дано пришвидшити цей процес, хай вона навіть відчуває доконечну потребу побачити цвіт чорнобривців.
Зробив рівчачок і пропускав між пальців легке насіння, схоже на наконечники пір’їн, що вростають у тіло малих пташок. Загорнув усе землею. То було щось інше, ніж садити цибулю чи картоплю, бо, скільки б не садила квітів людина, їх завжди мало.
Поснідав чаєм. Магазинний вже закінчився, то Михайло заварив собі вишневих гілочок, ще раніше ним зрізаних. Вишні й черешні уже цвіли. Намастив хліба повидлом. Давно йому так не смакувала їжа. Крихти хотів укинути в рот, але згадав про старого щура і висипав коло печі.