Сонце ще не пригріло настільки, щоб можна було відчути, як пахнуть сади. Михайло Басараб ніколи не мав саду і не міг оцінити, яке то багатство, коли біля твоєї хати цвітуть вишні. Скільки разів стискалось у нього серце, коли серед зневіри і розпачу приходили Шевченкові слова:
Боже, тільки у великій муці можна збагнути цей вірш, очиститись ним і помолитись його слову.
На Ласках цвіли черешні, наче вінок, обіймали гору. Наче сивина, подумав він. Годі було висидіти в хаті такого лагідного сонячного дня. Красно, згадав Басараб напівзабуте слово і ще більше втішився. Не пішов селом. Поза городами вела ще одна дорога. Спочатку звернув між старезні, побиті громами липи, що вели від школи, колишнього дому панів Сорочинських. То була давня дорога в місто Д., куди Сорочинський возив молоко й масло на продаж. Липи бачили фіри й брички, графиню Комарницьку, яка збудувала тут церкву з самого дуба на знак жалоби по чоловіку. Замолоду була гapнa. Тепер таких гордовитих жінок не зустрінеш: висока фризура з чорного волосся, делікатні риси, бліде лице. Більше заміж не вийшла, але по якімсь часі спродала маєток Сорочинському й переїхала до сина в Краків. Дивно ходити по землі, по якій ходили колись давно померлі люди, і ти їх бачив, але говорити не смів, бо був хлопом, ще й до того русином. То в лісі зникає відчуття часу, який люди називають історією, і ніхто не спитає, чи не доста, діду, з тебе такого довгого життя і довгої пам’яті, з котрої ти по сей день не навчився вибирати основне? Певно думають, що жити — то тяжка мука, ніби дертись на високу скелю. Коли ще вірили в бога, то мали якусь надію на царство небесне, а нині вважають, що їхня доля в їхніх руках. І так уже вертять-крутять тією долею, так нею міняються і торгують, що видихуються на півдорозі і падають, бо не знають, куди вони йдуть.
Михайло Басараб йшов собі помалу, навіть не тряс палицею у гніві, бо не мав палиці. Уріж — то було єдине місце у всьому світі, де правда торжествувала над кривдою, а ласка над жорстокістю. Коли щось зникало, гинуло, то поверталося через якийсь час дитиною, квіткою, молодим лісом. І світ мінився з кожним здобутком, залишаючись незмінним по суті. Ніби воскресав. Коріння кожної людини вростає у таке місце, але іноді треба прожити кількасот років, щоби віднайти свій Уріж — урізаний долею клаптик землі, який минають війни, хвороби, смерть.
Михайло мав добрі очі і скоро розрізнив на схилі гори липу і хрест, з-під яких било джерело. Звідси брали святити воду. Довкола зеленіли кущі терену й пишно цвіли золоті ключики-первоцвіт. Квітки починались коло його ніг і бігли вздовж струмка аж на гору. Він не міг за ними побігти.
Уподобав собі місце коло одинокої грушки і там сів. Грушевий цвіт солодко пахнув, забиваючи всі інші запахи. Пелюстки опадали і лежали незаймано чисті на сухій землі. З-під грушки було добре видно Уріж, нижній і вижній, як колись казали, звідкись взявся хлопець років десяти. Ще не перебраний з шкільної форми, певно, мами не було вдома, щоб насварила. Ходив собі з довгим прутом, копирсаючи кротові купи, і цікаво позирав на Басараба. Сільські діти встидливі, то він і не сподівався побалакати з хлопцем. Усміхнувся до малого, і той став як укопаний. Видно, йому нудилося самому. Корів ще не виганяли на пашу, то не було йому в будній день товариства.
Михайло звівся і рушив до хлопця.
— Добрий день! — привітався, піднявши капелюха.
— Добрий день, — почервонів школярик, вражений тим, що такий старезний дід знімає перед ним капелюх.
— Раз ми вже здибалися, то давай познайомимось. Можеш кликати мене вуйко Михайло.
Хлопець пирснув:
— У нас на ведмедя кажуть вуйко Михайло…
— Хіба ведмідь то щось зле? Гарний звір.
— Корову роздере або теля, який він гарний? Якби я мав рушницю, то повбивав би всіх ведмедів і вовків!
— То як же тебе звати?
— Стефко.
— Ти, Стефку, послухай, що я тобі скажу. Жаден ведмідь, як має що їсти в лісі, не полакомиться на корову. А як дуже голодний, то що мусить, бідний, діяти? Ти чув, щоб у вас ведмідь хоч одне теля роздер?
— Ні, але мені дідо розказував.
— Ось бачиш. А ти би вбивав.
— А якби він на мене напав?
— Ну, тоді так, тоді треба рятуватися.
— Ходімо до лісу, — запалився Стефко. — Я сам боюся, а з вами можна.
— Якби ж то я міг вийти догори… Важко.
— Тому, що старі?
— І тому, і не тому. Хворий я, задихаюсь.
— Шкода. А я ще на горі не був. Старші хлопці ходили влітку на черешні, а мене лишили пильнувати худобу, аби в овес не пішла. Я хіба коло хреста воду пив. То зле, коли малий… Іван Миколайович хоче зі старшими учнями йти на розкопки. Знов мене не візьмуть.
— На які розкопки?
— Та ось тут, де ми стоїмо, скарб шукати. Я вже сам хотів узяти лопату й пошукати, але передумав. Вдень мене люди побачать, а вночі сплю коло баби. Ніяк не можна втекти…
— Давай трохи присядемо, Стефку. В ногах правди нема.
— Я вам палицю виріжу, хочете?
— Та я вже сам бачу, що без палиці мені ніяк.
— Я виріжу. Завтра візьму ножика.
Посідали під грушею.
— Слухай, Стефку, — обережно почав старий, — якби тут був скарб, то я сам би з тобою пішов його шукати. Я довго не був у селі, але я звідси родом і пам’ятаю багато чого. Можеш мені вірити. Люди позабували все. Якби тут взявся щось копати, то знайшов би хіба гниле дерево, і більше нічого. Бо на цьому місці люди щовесни закопували своє горе.
— Горе?
— Біду, гризоту. Скажімо, хтось голодував, хтось слабував, чи вмерла людина і всі її рідні дуже за нею тужили, чи хата в когось згоріла, розумієш?
— Угу.
— От вони й закопували горе, аби не верталося до хати.
— А коли відкопати, то вернеться?
— Хто знає… Може, воно зотліло, як дерево, а може, й ні.
— Треба сказати Івану Михайловичу.
— Скажи.
Хлопець задивився на гори.
— А ви знаєте, чому Ласки?
— Певно, від того, що турки й татари не змогли піти на дальші села, в гори. Вони ж воювали в степах, а лісу й гір боялися. Гора їх спинила, не гора навіть, а люди. Бачиш цей камінь? Може, його скотили колись з гори НА татарське військо.
— Я би тих татарів усіх з кулемета постріляв!
— Тоді ще кулеметів не придумали. Ти, як хочеш, іди на гору сам. Я буду за тобою дивитись.
— Не знаю… — завагався хлопець. — Я ще там не був.
— А ти не мусиш іти до лісу, а попри ліс. Я тебе буду весь час бачити.
Басарабові самому було дивно, чого він так впрошує хлопця йти на гору. Нарешті той згодився. Спочатку йшов несміливо, а коли порівнявся з криничкою, побіг. Навіть не озирнувся. Маленька постать зникла за поворотом. Михайло знав, що є таке місце, звідки не видно тому, хто внизу.
Заболіли очі від сонця. Ні, то не він стояв зараз на самім вершку гори і бачив на обрії місто С.; не йому світ видавався таким маленьким і чудовим, як перлина. Його перлина була затиснута в кулаці. Щось прошурхотіло повз нього, ніби ящірка. Але то був камінь, завбільшки з яблуко, який котився з гори, підстрибуючи на кожній ямці. Михайло засміявся.
Через пару днів до Михайлової хати постукали. Він якраз читав і тому не чув кроків. При світлі гасової лампи важко було розгледіти чоловіка, що відчинив двері. Аж коли той озвався молодим голосом, Басараб відчув, як всередині у нього затерпло і руки враз ослабли.
— Ви мене, Михайле Йосиповичу, не знаєте. Я вчитель історії, Іван Михайлович.
— Так-так, — сказав Басараб. — Прощу сідати. Я вже сам збирався до вас зайти. Правда, не знаю, чи вийшла б у нас розмова. Я чув, що ви тут тимчасово.
— Ще рік відпрацюю, — спокійно пояснив учитель. — Я зніму плащ з вашого дозволу.
— Прошу.
То був молодий високий чоловік, з рідким волоссям, при костюмі, але без краватки, що для такої старомодної людини, як Басараб, означало неофіційний характер зустрічі.
— Я до вас ось в якій справі. Ваші урізькі дідусі й бабусі вдають, що нічого не пам’ятають зі свого минулого. А діти, ясна річ, фантазують. Вірити їм у такому серйозному питанні, як історія, не можна. Я б хотів їх захопити науковою роботою. Ви думаєте, я повірив, що на Ласках закопано скарб? Тутешні люди, якщо й мали колись гроші, то купували на них землю. А опришки, як відомо, у ці краї не заходили. Без сумніву, це одна з могил бронзової доби. Донедавна мені було все ясно. Коли раптом ловить мене в коридорі третьокласник Степан Страшівський і починає лепетати, що вуйко Михайло казав, аби ви, боронь боже, не розкопували могили, бо там закопане горе і воно ще живе. Повірте, у мене волосся дибом стало: живцем поховане горе!
Вчитель замовк і нагадував зараз перелякане цуценя, яке вкусило і чекає, скулене, на удар. Йому було гидко це говорити, але іншої мови він не знав, крім навченої в школі і університеті педагогами-перестрахувальниками. Свій чоловік з Урожа ніколи б не розмовляв так зі старшими за себе.
— Хлопець нічого не нафантазував. Я сам бачив, як люди ховали свою біду.
— І давно це було? — перейшов до іронії молодий історик.
— Я був у гурті людей, котрі йшли за возом, запряженим волами. На возі стояла труна, у яку кожен клав свою біду. Бувало, не вміщалася, коли пошесть чи неврожай. На всяк випадок тримали ще одну труну: для Вижнього Урожа, бо починався цей похід з Нижнього. Хто мав силу, то йшов аж на Ласки, хто не мав, полишав свою біду на громаду…
— А в якому році це було точно? Як історик, я потребую дат…
— Е, — махнув рукою Басараб. — Далась вам та хронологія! Не хочу, щоб ви мене вважали за варіята. Я вже свій вік прожив і пережив. Пощо вам ті дати?
— Пощо? — розгубився історик. — Історія не може існувати без дат. Це й школяреві відомо.
— Так воно так, але як мені трапляється якась книжка з історії, то вся вона начинена, як ковбаса салом, датами, а про те, чим дихали і що шукали люди, ні слова. Хай вже то та книжка буде для професора. А простий чоловік і радий би взнати, що колись діялось, з якого він роду, та не має звідки. Ага, бачить історичний роман… Аж труситься від утіхи, а там таке понабріхуване, що навіть йому, невченому, не по собі стає. Щось воно не те, зате читати легко, дат нема. Тобі ніколи не хотілося втекти зі школи?
— І зараз хочеться! — з викликом сказав учитель.
— То вже добре. Поки ти тут сидів, я зрозумів, що мусиш тікати. Не так зі школи, як від школи.
Вона не безгрішна. Якщо міняти щось у цьому світі, то треба починати від школи. Ти казав дітям, як це сталося, що ми під Польщею опинились? Або чому нас звуть бойками? Або за що люди так любили Довбуша? У підручниках того нема, а якщо є, то один рядок. Та не дивись на мене так, ніби я тебе з’їсти хочу. Цьому ти мав сам вчитись. Але, певно, часу не було?
— Ніхто тепер не має часу, — буркнув хлопець. — Але в мої обов’язки не входить займатися розкопками. Позакласна робота, правда, формальність. Думаєте, я не бачу, що займаюсь дурницями? Якщо я поживу ще тут з кілька років, то геть здичавію. Людина мусить спілкуватися з собі подібними, поки вона молода. Як там на старість, не знаю, але мені здається, що старі люди вміють розмовляти з усіма. Хай я дечого навчу цих дітей, але з чогось мені треба живитися, звідкись черпати силу? Не з самих книжок. Коли я сам, у мене немає стимулу.
— Ніхто не хоче жити сам, то правда…
— Я ніби й не здалеку, з міста М., але ваші люди мені незрозумілі й своїм я тут не стану. Вчителі-східняки по тридцять років живуть — і чужі. Скажіть, яке мені діло до Урожа, коли я тут опинився по розподілу, фактично примусово? За які гріхи мене відірвали від рідного міста, від батьків, друзів, дівчини, врешті-решт?
— Маєш рацію, — знову згодився Михайло. — Але ж колись ти поїхав з дому, бо він тобі здавався тісним. Я теж свого часу подався світ за очі, коли зрозумів, що хата мені замала і до скону доведеться гарувати коло землі, плодити дітей, таких самих темних, як і я, й умерти на печі, ставши для всіх зайвим ротом і тягарем. Сам я до того не дійшов. Треба чужі очі, щоби подивитись на тебе збоку. І от якось прийшов до Урожа чоловік. Шляхтич. Ми всяких шляхтичів бачили: бідних, але гонорових. А той прийшов у дранті, геть-чисто жебрак, і просив не хліба, не води, а щоб йому заспівали пісень. Мав повну торбу паперів і пройшов уже півсвіту. Звався чудно — Зоріан. Найбільше я дивувався не з того, що йому потрібні співанки, а з того, що то був вільний чоловік. Не орав, не сіяв — а жив. І був веселий у нужді. Звісно, то не був такий мудрець, як Григорій Сковорода, але сила, що кликала його в мандри заради слова, йшла від бога. Він перший пізнав, що історія народа в його піснях. Ті, котрі були після нього, зробили з того науку. Але тепер я би не пішов у ту науку. Я би повернув людям те, що забрав від них: їхню історію. Кожному селу би повертав, просив би, щоб взяли. Я не був тут чужий. Ніколи надто не віддалявся, щоб не згубити себе. А раптом вернувся вже й не старим, а престарезним. Тепер ходжу по селі й мучуся, як мені з людьми говорити. Так само, як і ти. Дивна річ, правда?
— Дивна.
4
Крізь сон він чув, як важко літають хрущі між вишневим цвітом — така була тиша. Біла — надворі, чорна — у хаті. Смерділо нафтою від лампи, та не було сили вийти з хати, сісти на ганку і дивитися на великий холодний місяць. Мабуть, найдивнішим було те, що за недовге своє життя в Урожі Михайло Басараб забув про все лихе й недобре. Це його тривожило, ніби він проспав цілий місяць. У сні тіло м’якне, стає безвольним, кров застоюється. Хлопчина отой, вчитель, не міг знайти слів, щоб розповісти свій сон, а йому тільки зараз спало на думку, як це дивно, коли тобі добре, коли ти спокійний. Не бачиш тоді зла не тільки довкола, а й у собі. Ще місяць тому Басараб був одним з тих, котрі засуджені на повільне конання вкупі, гідний співчуття і жалю. А зараз став вільним чоловіком. Правда, сповна не скористався цією волею, як Іван — молодістю. Але то речі, які не можна рівняти.
Нема ніякого повернення. Є лише весна, незмінна і послідовна у своїх виявах: таненні снігу, появі бруньок, цвітінні. Є постійна й необхідна праця селянина. А для нього це все — тло, яке прикрашає думки, заспокоює, присипляє. Життя як сон, і смерть як сон. Тихе згасання, яке теж незмінне у своїх проявах: дитинство, юність, кохання, робота, втома. Неможливо порушити цей хід. Досить народитися людиною і пливти від витоку до гирла або навпаки. Тому на старість не спиться. Чоловік не склепить за цілу ніч ока, бо гризе його думка, що не зробив і те, і те, не лишив по собі спадкоємця, котрий би взяв з рук в руки всю роботу. Життя часом уривається, як стежка над розмитим берегом, що далі нею вже ніхто не піде. Не втримався — треба було до кінця бути статечним сільським дідом, котрий «глаголить народну мудрість» і не має жодних сумнівів. Нащо баламутити хлопця? Хто мудріший — той, що вріс у землю і має твердий спокій від незмінності всього сущого, чи той, який вчиться мудрості на власній і чужій біді? Е, та всім не догодиш… Знайся кінь з конем, а віл з волом. Хіба де взяти другого коня?
Згадалася мати. Не та добра, ласкава, гірко спрацьована, яка, викупавши його в суботу і вдягнувши у свіжу сорочку, брала на руки і несла до печі, тішачись, що він такий чистенький, такий маленький, як гусятко. А страшна — чорна, простоволоса. Коли село взнало, що хлопців будуть брати до війська, дарма що її діти були малі й село їхнє мало щастя у бога, мати стратилася з розуму. Тато був у лісі, та його б не взяли, бо кривав на ногу ще з дитячих літ. Мати вішала по плоті випрані лахи, коли заголосила сусідка. Михасько бавився з песиком коло дороги, і щось змусило його обернутись. Не лемент, а вже як стихло. Мама вхопилась рукою за груди і побіліла. Чи мала заслабе серце, чи далося взнаки те, що недавно народилась в неї маленька Настя і тиждень тому вмерла, мати, замість того, щоб поплакати разом з сусідкою, пішла блудом по Урожу. Кричала: «Йой, людоньки, чорна година настала! Всі молоді дубки порубають…» Люди виходили з хат, і ніхто не смів її спинити. Дивувались, де та війна. А мама, як бачила хлопців, пошепки просила не йти на війну, а сховатися в лісі. Навіть таких молоденьких просила, що їх би й не взяли. Тато закрив дітей у хаті, дав бульби в лупині й заказав, аби не плакали. А сам ходив за мамою, вговорював, щоби верталася до дітей, не робила встиду і ганьби. Але мама не чула. Баби казали татові, аби дав жінці спокій, бо то її устами сам святий дух промовляє і вона мусить викричатися. Тепер чужі жінки приходили до хати, цілували дітей, пхали їм гостинці, доїли корову, варили їсти. Все це було повите таким чорним смутком, що йому, найстаршому, здавалося, ніби мама вмерла. А вона з Урожа пішла до Винник, Мокрян, аж на Голодівку.