Грицько скидав дерево коло ковбиці, сідав на ганку, викурював цигарку і брався до сокири і ножівки. Потім усе відносив до стайні, рівно складав у куті: дрова в один бік, тріски на розпал — в другий.
Михайло тією самою фарбою помалював вікно й двері в хаті. Білої емалевої не було в магазині, та й коштувала вона дорого. Найбільше старого мучило те, що не мав чим нагодувати сина, котрий працював так тяжко. Не було м’яса, масла, сметани. Яйця ще купував у Гані. Та порадила йому взяти в неї зо п’ятеро куряток і годувати. Він трохи вагався, але потім подумав, що таки треба. Якщо він звідси поїде чи вмре, курей можна віддати назад. То не пес чи кіт, які прив’язуються до людини й дому. Грицько навіть зрадів, чого Басараб зовсім не сподівався. Збив з дощок загородку, щоб курята не розбіглися, а зверху натягнув сітку. Курчата були вже більші: когутик і чотири курочки. На ніч Михайло забирав їх до сіней.
За роботою майже не розмовляли. Грицько, як мав час, читав батькові книжки, більше лежав і курив.
Картопля почала цвісти, коли Гриць виправ одежу і взявся складати торбу.
— Хочеш їхати?
— Та поїду, раз по роботі. Не можу сидіти на одному місці. Зрештою, я з самого початку знав, що тут не лишусь.
— Певно, що їдь. Хіба куди?
— А! — скривився Гриць. — Побачу. Спочатку до Львова. Може, знайду якусь роботу. Або в інше місто поїду…
— Якби знаття, я б тобі квартиру лишив… — забідкався старий.
— Якби… Я, знаєте, все життя по гуртожитках. Колонія — це теж гуртожиток. Але в нашому місті не жив би. Як довго там поживеш, то всі маленькі міста здаються гадючниками. Чим вужче кільце, тим менше свободи. Я знаю, ви хочете, щоб я лишився. Роботи тут не знайдеш, хіба в колгоспі. Я ж не пацан, тату, щоб бути на побігеньках… Пити почав би. Та й до цих людей у мене якась неприязнь, взагалі до селян. Ще з обмеженістю можу змиритися, з консервативністю. Але не з захланністю. Ваша Ганя так учора сварилася з сусідкою за курку, що залізла в її цибулю, аж мені волосся стало сторчма. Не від матюків, звичайно, а від того, що все життя, цілі століття баби сваряться між собою за курку, за межу, за якогось рябого дідька і цим живуть, це їхнє духовне життя. «Селянська психологія»… Та я за те, щоб ці хати позносили і повідбирали землю! Хай би жили в дев’ятиповерхових будинках…
— Високо, — посміхнувся старий Басараб. — З висоти все дрібним здається. І люди чужими робляться одне одному. А тут справді самотніх людей — по пальцях перелічити. Ти, я та ще ті, у кого ні дітей, ні онуків. Я, власне, повернувся сюди, щоб зрозуміти, чи можливий рятунок, коли ось-ось зірвешся в прірву.
— Дивні ви, тату… Яка ж для вас може бути прірва? Ви своє віджили. То я…
Грицько затнувся, лапнув зі столу цигарку.
— Доки дихає людина, доти вона живе. Я дуже старий, Грицю, але мої мудрування скінчаться лише тоді, як перестане битися серце.
— А що, рятунок можливий?
— Якщо укріпиш свій дух, то зможеш жити всюди. Правда ще досі живе у вбогій халупі, а не в людському серці. Очі в тебе хворі, Грицю, куди ти такий поїдеш?
— До Львова, — буркнув син. — Я ж казав.
— Нести свою хворобу людям?
— А, тату, і без вас вити хочеться. Давайте краще спати.
…Зранку збиралося на дощ. Батько з сином поснідали і пішли на автобус до Львова. Той спинявся за мостом. Грицько стояв лицем до міжгір’я, звідки повзли хмари.
— Йдіть додому, тату, бо змерзнете.
— Мені не зимно. Хочу подивитись, як ти сядеш.
— Може, за місяць-два з’явлюся. Ви ніде не збираєтесь?
— Та ні. Літо…
— Знаєте, тату, я згадав, як був малим, то мені чомусь здавалося, що ви колись вернетесь в Уріж і заведете собі бджоли. А я буду до вас приїжджати їсти мед.
— Вулик — то було би добре. Я нині сходжу до Петра Вороняка, спитаюся.
— Сходіть, тату, аякже. Я вам напишу листа, де я.
— Все буде добре.
— Все буде добре, тату.
Гриць сів у автобус, і той повіз його до Львова. Старому було тяжко йти через міст, бо вітер зривав з нього капелюха. Все буде добре, бурмотів він. Зараз зайде між верби, і стане тепліше. Добре буде колись прийти на річку, сісти на березі й дивитися на ліс, на гори, на дорогу до міста С. Може, одним з автобусів вернеться Грицько.
Між вербами линув дощ. Без грому, майже без шуму. Нічого, в хаті обсушиться. А син зараз їде в автобусі, йому тепло. Курята намокнуть, треба зібрати. Мине кілька днів, і він звикне до того, що нема Грицька. Треба зайти до вчителя. Чого людей сторонитися? Як вони до тебе не йдуть, то йди перший.
Басараб добре змок, поки дійшов додому. Половив курят, заніс до сіней, а сам пішов до сусідки. Та з онукою ліпила вареники.
— Йой, де ж то ви так намокли, пане Басарабе?
— Сина відпроваджував. Якраз на Оренді дощ захопив.
— Маю трохи горівки. Вип’єте?
— Вип’ю, — легко згодився Басараб.
Ганя винесла з комори пляшку, вкраяла хліба і кусень ковбаси.
— Я з вами вип’ю так само. Щось зрана в голові шумить.
— Певно, на зміну погоди.
— Ая, певно! Снився мені чоловік-небіжчик. То на зміну погоди.
— Дякую. Зігрівся.
— Прошу. То син поїхав, кажете? Чому так скоро?
— На роботу хоче йти. У Львові.
— Десь бануєте за ним?
— Що маю діяти? Він не мусить сидіти коло мене.
— Львів не так далеко. Олю, а Оксана Баранська щосуботи приїжджає?
— Не знаю, — сказала дівчинка. — Ті, що у Львові вчаться, приїжджають.
— Ваш теж буде приїжджати. Не так уже й далеко.
— Дев’яносто три кілометри, — вставила дівчинка. — Ми по карті дивились.
— Недалеко, — згодився Басараб. — Але нащо йому так часто їздити? На це і грошей, і часу треба.
— Правду кажете. Бідні ті діточки, що у Львові вчаться… Оно і в Д., і в С. технікуми всякі, училища, а вони до Львова.
— Я теж буду у Львові вчитись.
— Як тато й мама позволять…
Дівчинка хотіла огризнутись, але стрималась.
— А ти, Олю, уже в якому класі?
— Шостий кінчаю.
— То тебе вчить Іван Михайлович?
— Так.
— А тобі подобається історія?
— Ні, там років багато вчити заставляють.
— А хочеш до Львова! — дорікнула баба.
— Там історії не треба.
— Де це?
— У торговельному училищі.
— Ти й рахувати не вмієш.
— Ви все, бабо, на мене наговорюєте! — почервоніла Оля і втекла з хати.
— Навіщо ви так…
— А що я таке сказала? Якби гніватись на кожне слово… Я ще не те вислухала від своєї баби і мачухи!
— Ви не подумайте, що я вас вчу, але дитину найбільше ранять рідні. Вона їм прощає, але захисту буде шукати в чужих.
— Ви мудрий чоловік, пане Басараб, але я вчу онуку так, як мене вчили. Ще з тої науки на зле нікому не вийшло. Прийде Олька — буде знову, як котик, лащитися…
Басараб став прощатись.
— Піду ляжу, бо щось мене морозить.
— Почекали би на пироги…
— Дякую, не хочу їсти.
Михайло Басараб вертався до хати, і щось гнітило його. Чи низьке дощове небо, чи сусідчина неласкава розмова, чи страх зайти в хату, з якої ще не вивітрився запах синових цигарок.
…Запах міста лише в першу мить змусив його радісно здригнутись. Так багато людей він не бачив уже давно; їхня поквапливість і суєта насторожувала. Він не сів у трамвай, а пішов попри колію, і з добрий десяток трамваїв прогуркотів повз нього, доки він дійшов до першої зупинки, навпроти якої стояв моторошний костьол, ніби зроблений з заліза, хоч то була, звісно, лише ілюзія. Міг би сісти в будь-який поїзд, лягти на третій поличці або й на другій, якщо пощастить, і ще трохи віддалитись від незручного притулку, наданому йому старим батьком. Але він блукав по місті, яке так любив його тато і багато інших людей.
Між двох левів, залишків воріт до пишного палацу, стояла дівчина і не боялася звірів з вищиреними зубами. Надто молода дівчина, надто пещена, щоб звернути увагу на лисого старого парубка.
Він зайшов пообідати і несподівано для себе з’їв усе з жадібністю. А потім блукав, не знаючи міста. Тільки й того, що бачив будинки шістнадцятого століття і криницю біля колишнього монастиря, повну сміття; тільки й того, що зустрічались леви, які то спали, то шкірились; тільки й того, що всюди сновигали люди і пси. Він пив пиво, несмачну каву, яка зовсім не пахла кавою, оминаючи крамниці, бо все у нього було в рюкзаку: білизна, светр, складений ніж, голка з котушкою коричневих ниток; від дощу ховався у під’їзди. Вдруге йому захотілось їсти увечері. Він ледве витримав довгу чергу з підносами, набравши стільки, що втомлена касирка здивовано підняла на нього почервонілі очі — і знову ж з’їв усе з жадібністю. У парку, де він сів покурити, його знудило. На обличчя людей, котрі це бачили, він навіть не глянув. В роті пекло, і з очей текли сльози.
У присадкуватому костьолі з безліччю стін він слухав вечірню службу, притулившись до колони, недалеко від входу. Люди ревно молились. Його здивувало, що їх було так багато. Вклякали на кам’яній підлозі. Ікон він не бачив, самі скульптури. Богом була музика, а він та інші випадкові люди стояли за колонами, розмальованими квітами, і шансів наблизитись до бога ніхто не мав. Боже, подумав він, як це дивно, коли люди стоять на колінах перед невидимим. Але ж бог може бути за їх спиною, у найтемнішому закутку. ‘
Він теж вклякнув поруч з мізерною істотою в дешевих заштопаних панчохах і вицвілій хустці, склав, як вона, руки. У нього було відчуття, що хтось може на них наступити. Повторив рух сусідки, що хрестилась, і раптом побачив себе збоку, збоку й згори чиїмись хворими божевільними очима, які вибрали саме його. з цілого схиленого у молитві натовпу. Щось тиснуло йому на плечі; чужа сила чи самоприниження змушували стояти на колінах, хоч він не вірив ні в бога, ні в справедливість, ні в царство небесне, дароване за щирі молитви.
Та дорога, якою він ішов, а потім їхав, вела до заходу сонця, і воно раз по раз виринало з-за будинків, сліплячи очі. Але його дорога кінчалась раніше. Трамвай мчав догори, аж ніби летів. Це було так гарно, що він посміхнувся. Трамвай спинився коло лісу, але то ще не була околиця міста. Попереду виднілись нові будинки і ті, які ще будувались. Цілоденне блукання по місту втомило його. Власне, він ходив не так багато, та й подовгу сидів на лавочках, дивлячись на людей і голубів. Десь далеко у древній, струхлявілій хаті сидів його старий батько. Він вжахнувся від згадки, що зовсім недавно стояв якогось біса на колінах в костьолі,— яке ж то було лицемірство, саме тепер, коли варто зробити бодай одну добру річ для самозаспокоєння, наприклад, відіслати назад батькові гроші. Спитався у якоїсь жіночки, де тут пошта, і пішов угору, до нових будинків. Працював лише телеграф.
«Їду далі. Чекайте листа. Цілую. Григорій». На якусь мить він справді повірив, що його дорога не скінчилася, що йому доведеться ще зустріти людей, схожих на батька: добрих, спокійних, нещасних. Він перейшов вулицю, за якою знову був ліс. Вклався під кущем шипшини на засміченій папірцями і недопалками галявині. Чомусь подумав, що вночі тут займаються розпустою ті, що виходять з ресторану. Цибаті дівулі з товстими задницями і фарбованими нігтями на ногах — він ненавидів їх, хоч ніколи не мав з такими справи. Але знав, що вони продажні. Чоловіки не менш продажні, правда, вони продають не себе, а когось: друга, кохану, колишнього начальника. За якусь дрібницю. Ні, світ не зведеш до одного символу: ярмарок, театр чи книга, як вважає батько.
Лягти і заплющити очі, хай хтось тихенько гладить по голові: мати, дружина, пелюстка шипшини, а тоді знову в світ пияцтва, розпусти, бездомності. Все ти знаєш про мене, тату, але не здогадуєшся, що я безхребетний. Ти не породив мене такого: хребет сточила зневіра. Я повернувся, я міг жити ілюзією потрібності, міг цеглинку за цеглинкою зносити до вавілонської башти, яка зветься домом і яка ніколи не буде завершена. Але ми обоє не знайшли свого дому.
Що може бути моторошніше, ніж недобудований будинок вночі? Здається, у ньому витають невсипущі тіні тих, котрі терпляче і довго чекали своєї квартири і уві сні бачать, як вони розставляють меблі. Вони ладні прогнати навіть бездомного кота, що примостився в куточку майбутнього клозета.
Будинок не мав даху, а небо — зір, бо йшов дощ. Але коли він кинувся згори, перед очима як на долоні виникли залиті сонцем поля, ліси, блискуча річка, вздовж якої тягнулось село. То був останній і найбільший спалах болю, відчути який можна лише раз і тоді — згоріти.
7
Михайло Басараб ослаб настільки, що не міг спромогтися навіть зігріти собі чаю. Старому чоловіку багато не треба, щоб підживитися. Середина в нього ніби стискається, в’яне і сохне, нестравна суха їжа йому — справжня отрута. Хотілось лягти, натягнувши на себе обидві коци, бо чогось було зимно. Літо, а такий холод. Нічого, треба поспати, і все пройде. Басараб роздягнувся, ліг у спідній теплій білизні в ліжко, вкрився і полегшено зітхнув, що вже не доведеться робити ніякого руху. Дощ голосно падав у ровець, викопаний під дахом, — і чому б йому не падати довго-довго, поки він спатиме, поки земля не насититься водою, як губка, щоб з неї легше було пити житу й вівсу, чия сила й краса над землею? Але проглянуло сонце, сліпуче вдарило крізь продимлену фіранку; кликало вставати, бо вдень сплять лише діти і хворі, інша річ — відпочити після праці. А Басараб тільки провів сина до Львова, і то вся була його робота. Ех, якби Гриць хоч трохи знав урізьких людей, то, може б, стрів у Львові когось із них — все ж не чувся би таким одиноким, неприкаяним у чужому місті… Самотність викликає у багатьох людей глум, насмішку, змушує сахатись, як від скаженого пса, хоч кожен знає, що це не божевілля, не хвороба, а самотність. Безсилі старечі сльози виступили з-під повік, і руки засовались по грудях, по ковдрі, ніби шукали, за що вчепитися. Поволі він заспокоювався. Знав чого.
Смерть стояла за вікном, затуливши драною хламидою сонце, щоб не сліпило очі,— і йому справді стало легше, хоч на цей раз вона не думала його брати, і він заснув, а перлина в його руці стала гарячою.
Мав тяжкий сон: у гарячці його голова звисла з ліжка. Басараб ніби лежав над прірвою, і, хоч йому було вигідно, зісподу тягнуло холодом і смертельним страхом: як не сам, то рано чи пізно чіпкі руки зіпхнуть його у прірву. Він довго мордувався, перш ніж прокинувся. По жовтому восковому світлі з вікна зрозумів, що сонце заходить. Знав, що спати, коли заходить сонце, не можна, бо буде боліти голова. Подібний сон снився йому часто, і зразу ж перед ним виникла інша порожнеча — поїхав син. Може, назовсім, бо старому таки час вмирати. Годі вже бути тій прірві між його душею, прикутою до ліжка і випадкових людей, та духом, який має інші потреби. Немічний дід, котрий дбає про курчат і не може допомогти рідному синові. Боже, Грицько десь мучиться, що лишив старого напризволяще, а це ж він лишив сина, вигнав його! Різкий неслухняний Грицько весь цей місяць годив йому, стримувався, ні на хвильку не спускаючи з душі тяженний тягар. Але що сталося з синовими словами, де вони? Старий роззирнувся по хаті і застогнав: така то була пустка. І сам він був порожній, тільки боліли груди і від найменшого руху паморочилося в голові. Грицько забрав слова з собою, лишив йому найцінніше— золото мовчання, лишив ті слова, яких Михайло Басараб навчився ще дитиною, але їх було так мало, що вони вміщалися в дитячій долоньці.
…Зневірене худе лице, ніс, ніби дзьоб у пташка, кашель, що стрясає всім тілом. Уявляєш, яким би був, хоч вже ніколи не буде, оцей кандидат на смерть, якби вилікувався від сухот: гладенька шкіра, виразні сині очі, випростана постать — юнак, котрий вірить, що саме йому вдасться змінити цей світ, не йдучи на жодні компроміси.
Квітуча гілка, зламана вітром, яка випрошує в дощу ще один день і живе коштом небесної вологи, а не власних соків. Ніхто не любив і не розумів Леся Козловського так, як він, а скільки пройшло вже літ по його смерті…
— Ти не змінився, — каже Михайло, не запалюючи світла. — Зрештою, трохи поправився. Як там — спокій?
— Не можу сказати. Там порожньо і один уникає другого. Про що нам говорити, коли ми померли?
— То правда. Я нині думав про таке: між душею і духом весь час збільшується прірва, і коли станеш на один край, а другого вже не буде видно, то нема чого далі жити. Тебе, певно, не дуже обходить, що лише я тебе пам’ятаю, а більше ніхто?
— Одна книжка, і то посмертна, і то з поганими віршами, коли стільки гарних поетів померло у розквіті літ, — засміявся Олесь. — Але дякую, що пам’ятаєш.
— Ти вже став для мене символом приреченості, Лесю. Завжди був мені ніби сином, хоч я не дуже старший.
— Помреш скоро, старий.