— Ага.
— Твій син Грицько уже там.
— Жартуєш, Лесю!
Хлопець похитав головою:
— Підем до нього. Хочеш?
— Хочу.
— Але ти ще вернешся звідти.
— Це — сон.
— Життя — це сон, а смерть — ні. Ти хворий і помреш від запалення легень і туги. Хату продасть твій старший син за п’ятсот карбованців. На її місці поставлять нову. У сні завжди щось роблять, рухаються, чогось хочуть, мучаться. Але найбільша мука — прокинутись і переступити поріг смерті, втратити все. Я дуже мучився. Може, тому, що вмер молодим. Тобі буде легше.
— Чому — Грицько? Як?!
— Сам. Ти не дав йому віри з гірчичне зерно, а любові він не мав. Ти — скупий.
— То — час. Чим більше ми віддаляємось від природи, тим слабшають кровні зв’язки.
— Ти раціоналіст, як і я, — всміхнувся Лесь. — Але там я змінився. Все щезло, що підлягало гниттю. Любов очистилась, а більше я не мав нічого вартіснішого. «Лиш той безпечний, хто душу любив, знайде й по смерті те, що через смерть згубив». Ти пам’ятаєш, як я благав смерть, щоби хоч трохи почекала. Квапився, аби щось встигнути, аби мене не закопали, як смердюче падло, в гріб і забули. Ходив же до пана доктора Франка. Спочатку написав листа. То було взимку, а влітку я помер.
— Книжка вийшла.
— Так, але я її не бачив.
— У мене є.
Старий схопився і босий пішов до скрині. Вийняв маленьку книжечку в синій шкіряній палітурці.
— «Мирти і кипариси», — прочитав Лесь. — З портретом автора. За редакцією Івана Франка. «Не хочу сліз, щоб їх по мні лили, не хочу молитов, ні жалю, лиш прошу, щоб умерти не дали, де на соломі у шпиталю». Я думав, що пан доктор просто пожалів мене, похваливши вірші. Мені тоді, власне, вистачило й того, щоб якось протриматись.
Басараб почав одягатися. Лесь відняв очі від книжки, і гримаса болю скривила його лице.
— Боже, який ти старий… Я б мав таку саму поморщену шкіру і сиве волосся, якби не вмер. Ти знаєш, мене не тішило, що вмерти молодим гарно. То тільки здорованям з гнилою душею хочеться позбутись дальших клопотів і вийти чистими зі гри. Я ж валявся в такому багні у тому Львові… Ніхто й гадки не мав, що Лесь Козловський пише вірші. Любив одну, а тягався з хвойдами. Якби я був мужицький син, як пан доктор, а не попівський… Втім, ні. «Зів’ялі листки». Любов робить чоловіка нещасним і варіятом. Що є за неї сильніше?
— Віра. Вона робить дух вільним ще за життя. Все тоді попереду…
— Бог?
— Не тільки. Віра в себе і людей; сам рух, поступ, як ми казали. Пригадаєш, ти писав колись: «Я з замкнутими очима піду на терновий шлях». Замкнуті очі — то темрява в тобі.
— Та! — відмахнувся Лесь. — В моєму випадку йшлося про те, щоб змиритися з бундючністю, очиститись. Кожен засуджений на смерть конав би так. Сильніший, може, вкоротив би собі віку. Але твій син не є сильний. Скоріше дурний. Ти пам’ятаєш, який я був варіат через свої сухоти? То плакав з жалю за квітучим віком, то просився у Бога, то знущався над собою…
— Я не пам’ятаю цього.
— А певно! Ти ж не читав тоді моїх віршів. Тапер усі мертві, і вона теж. Не лишилося свідків, крім тебе. Слухай, чому ти живеш так довго? Чи в тебе кілька життів? А може, ти Агасфер?
— Ні, я не Агасфер. Мусить хтось пам’ятати про тебе, про Уріж, про маму-пророчицю, про того обдертого шляхтича, котрий записував наші пісні. Моя пам’ять помре разом зі мною.
— А що ж далі?
— Тобі видніше, Лесю. Нема рації передавати комусь те, чому ти був очевидцем. Тоді це буде напівправда. Людям вистачає байок з чужих уст. Я вірю, що від нас щось залишиться. Згусток нашої суті, який буде плавати в океані-житті, а колись дасть поштовх — й витвориться нова суть.
— Вважаєш, що настав час тобі вмерти? Перший раз чую, щоб чоловік міг вмерти, коли йому заманеться, а не тоді, коли скаже судьба. «Такі старі живуть на світі!.. Їм аж навкучило вже жить. І Азраеля, знай, просить, щоб раз задув їм у трембіту».
— Ти все такий же гострий…
— То я вірш свій згадав, хіба не можна?
— Старого підіймаєш на кпин?
— Твоя судьба була довго жити, і тому ти не написав жодного вірша.
— Моя судьба — пережити власного сина. Ходімо. Це дуже далеко?
— Ні.
Надворі глухо скрапувала роса з темного листя. А зірки світили ясно, і можна було бачити, що Лесь Козловський не залишає слідів на м’якій землі. На асфальті Басараб озирнувся на хату, ніби чекаючи, що вона розсиплеться на очах і він ніколи туди не повернеться.
Рушили по дорозі до Винник, і була така тиша, якої Михайло Басараб ніколи не чув. Йому не хотілось, щоб хтось зустрівся і питав, куди він іде. Леся, ясна річ, ніхто не побачить, бо він мрець. Мрець Вергілій. Боявся, щоб його не завернули по дорозі на тамтой світ.
На Границі Лесь спритно перескочив рів з водою і опинився у кропиві, м’яті, тому зіллі, яке кожен охоче скубе, вважаючи пустим.
— Не зачепися за пеньки, — сказав Лесь. — Зрізали груші, ніби комусь вони заважали.
— Люди бачили коло них лихого!
— То я, по-твоєму, лихий?
— Не сказав би.
— Між вами, живими, ходить більше лихих, але ви тим не дуже переймаєтесь.
— Я задихався. Давай сядемо, — попросив старий, втираючи спітніле чоло.
— Нема коли відпочивати, друже. Зажмурся тепер і дай мені свою руку.
Басараб послухався і відчув, як Лесь Козловський взявся зимними пальцями за його зап’ястя й потягнув легенько за собою. Два кроки по траві, і ноги стали на щось тверде.
— Можеш дивитися.
Вони опинились в підземеллі, на сходах, що вели вниз. Стіни і стеля світилися блакитнуватим мертвим світлом.
— Ходімо?
— Ходімо.
«Екскурсія до пекла почалась», — всміхнувся сам до себе Басараб і не відчув ніякої цікавості. Таке не могло приснитися. Сни завжди без іронії, бо вона йде не від людини, а від лихого. Він дозволив вести себе нескінченним коридором, і його кроки відлунювали. Здавалось, навіть сходи їх лякалися: кожна сходинка передавала наступній свій ляк. Втім, Лесь, все ще не випускаючи його руки, не звертав уваги на луну. Кінця сходам не було видно, бо коридор вів ніби зигзагом; кожен поворот міг означати, що вони вже прийшли. Лице Леся Козловського, давно вмерлого поета, чия мука вражала більше, ніж його вірші, ставало все суворішим, а рука холоднішою. Басараб не смів обізватися до нього.
На одному з поворотів їх чекали двері, оббиті чорною шкірою. Басараб встиг полегшено зітхнути, перш ніж Лесь сказав:
— Ось тут.
Двері легко подалися. Були незамкнені. Вони опинилися в просторій залі, попід стіни якої на лавках, стільцях, кріслах сиділо з десятеро людей. Вони сиділи нерухомо, й очі їхні були звернені до самих себе.
— Дивись, там твій син.
А серце Басараба ледь не вискочило з грудей і не побігло туди, де сидів Грицько у пошматованому, поплямленому кров’ю вбранні. Навіть тут він різнився між людей, одягнених якнайліпше, бідний його синочок…
—. Можеш з ним поговорити, — сказав Лесь і відпустив його руку.
Михайло нетвердо рушив до сина.
— Грицю, — тихо, майже пошепки, заговорив батько. — Грицуню, якби я знав, то приніс би тобі щось перебратися…
— Не треба, тату. Ви теж не до труни вбрані,— глухо відказав Грицько.
— Я ще не вмер. Мене привели сюди, щоб я з тобою попрощався. Що ж ти наробив, Грицю…
Синове лице скривилось від болю:
— Перестаньте, тату, бо й так тяжко! І не гризіться за вбрання. Мене поховають без нього. Студенти поріжуть на кавалки, а те, що лишиться, десь зариють, як падло. І ви ніколи не взнаєте, де моя могила, бо свої документи я закопав під деревом. Так буде ліпше. Я згубив землю, де хотів би лежати.
— Я тебе заберу. Поїду й заберу, Грицю. Я до того не допущу, — затрусився старий. — А тоді сам умру, бо вже нема правди на світі, коли людське тіло ріжуть і викидають в помийну яму!..
— Заспокойтеся, тату, кажу вам, — трохи роздратовано сказав Грицько. — Не встигнете, та й не знаєте, який то клопіт.
— Звірі, звірі…— шептав старий.
— Сядьте коло мене, тату. Я тут дивлюся і бачу, що люди, котрих кличуть у ті двері, більше не вертаються. Але коли вони встають, то ніби раді…
— Тобі болить, Грицю?
— Ні, але весь час здається, що біль вернеться. Я хотів би вмитися. Може, у тих дверях мені дадуть води?
— Аякже. А ти знаєш, Грицю, в котрі двері йти?
— Буду знати, коли треба, — стримано відказав Грицько, і очі його заскліли страхом.
— На все є свій час, твоя правда.
Вони помовчали. Раптом відчинились одні двері і з них вибігла молоденька дівчина у весільному вельоні й білій сукні, так нагально, ніби хтось її випхав.
— Не хочу, не хочу! — кричала вона. — Я боюся! Мамочко, де ти?
Зірвала з себе вельон і почала його топтати, а потім схаменулась, побачивши людей. Підняла вінок, зібгала в руках і тихо-тихо пішла до стіни, сіла на стілець і вже звідти дивилася чорними від розпачу очима, плачучи без сліз.
— Я теж кричав, тату. Вгорі того крику не чути.
— Така молода, боже, — зітхнув старий. — А я живу…
— Так, — якось байдуже мовив Грицько. — Я чую, що тут мені буде ліпше. Я б оце сидів і дивився телевізор чи якесь кіно.
— То неправда, — заперечив старий. — Де такий спокій, там щось зле…
— Дивно, я ніби спати хочу, — сам до себе говорив Грицько, і лице його поволі розгладжувалось. — Смерть — це сон. Я вмер, а тепер знову хочу спати. Мені вже легше. Треба йти.
Він встав і, не зважаючи на батька, рушив до дверей.
— Грицю!
Син обернувся, і на його губах, що досі тремтіли, з’явилась лагідна усмішка.
— Не заважай йому, — сказав Лесь. — Він заспокоївся і говорити з тобою не може. Той час уже пройшов.
— Куди він?
— Дивитися телевізор.
— Як усе просто…
— Але ніхто з живих про це не знає і не може повірити.
— Боже, невже вічно доведеться їм дивитися телевізор?!
— Доки вони не змиряться зі смертю. А тоді почнеться очищення, безконечно довге.
— Грицькові дадуть змити кров?
— Так. Нам пора вертатись.
Старий пішов за Лесем покірно, як дитина, що загубилась і віддає себе під владу того, хто перший дасть їй руку. На цей раз дорога була інша. Вузький коридор, темний і вогкий, що й не треба було заплющувати очі, аби прочинити двері, за якими пролунав крик півня. Лесь здригнувся і випустив його руку. При зоряному світлі його лице зблідло, стало ще смутнішим.
— Прощай, — сказав він. — Не май на мене зла.
— Що ти, Лесю, бійся бога…
— Прощай.
…Старий стояв посеред хати, і йому здавалось, що підлога прогнулась під ним, — таким свинцево-важким стало його тіло. Він не міг ступити кроку, тільки безпомічно озирався довкола, шукаючи, за що вхопитись. На краєчку столу лежала синя книжечка з пожовклими крихкими сторінками. Простягнув до неї холодну руку, але кров не допливала до пласкої старечої долоні. Михайло Басараб стулив онімілі пальці до хреста. Проте до лоба не зумів донести. Впав…
Останній притулок
Не прокленуть тебе, бездольного,
ті, хто миє твоє висхле старече тіло,
поїть з горнятка слабким чаєм з ліками,
перестеляє постіль і підкладає судно.
Не прокленуть тебе милосердні, бо милосердя їхнє ремесло. А інші прокленуть того сина, що вмер раніше за тебе. А не того,
котрий сидить поруч ліжка
і плаче, що тато марить.
Не ймуть віри старому й слабому,
убогому і дитині, яку женуть,
щоб не заважала.
Камінь котиться, життя точиться…
З усієї крові одна перлина лишилася,
але й та випала з мертвої руки,
покотилася…
Частина друга
Bal
У місті С. нічого було робити справдешньому інтелігенту. Брудне, закапарене, наскрізь просякнуте духом прагматизму вертких жидів упереміж із затхлістю шляхетських гонорів, що позакладали свої маєтності й встидалися працювати, — властиво, повітове містечко, де не зустрінеш ні розкоші, ні свободи мислі у менш-більш яскравому виразі. Таких закутків багато на нашій Галичині. Коли великі міста вже здригалися в передчутті кінця віку, почуваючи важкий хід епохи заліза й крові, то жителі С. мудро дбали лише про дотримання моральних установ, вірили, що новий двадцятий вік колись та вернеться до моральних цінностей. Бо світ людський на тому стоїть. Спосіб отакого супокійного тихого життя видавався молодому свіжому чоловіку відразливим і зашкарублим, а втім, хіба з ним не ставалося те саме по упливі десятьох чи менше літ? Коли вже той молодий чоловік не бажав позбутися свого нігілізму, то мусив утікати, як слабий пес, щоби десь здохнути від голоду і смутку.
Зрозуміймо, що за чисту совість треба платити найдорожчим: щастям, здоров’ям, кров’ю. Тільки поодинокі з нас відійдуть у царину смерті чисті, з любов’ю на устах. Підемо на Bal сьогодні, бо через сто років на нього прийдуть інші. Треба забавитися, щоб життя не видавалося таким нудним і непотрібним. Цього Balu вистачить нам надовго. Ваl — то велика потіха не лише для молодих, але й для старих та дітей. Шиються нові строї, стинаються бліді делікатні квітки, із шкатул виймаються персні, браслети, разки перлів, смарагдові кульчики, які ніколи не стратять свого блиску, навіть на кістяках.
По обіді на вулицю Тиху, в гарний новий дім з фавнами на карнизі почали сходитись і з’їжджатись перші гості. Решта мала прибути о сьомій годині потягом зі Львова. Від погоди втіхи було мало, та се звична річ у наших краях: осіння сльота, вітер, болото. А ще помешкання зимне, зі стелі капле, як у декотрих гостей, що прийшли з найдальших околиць, з-поза Дністра, каламутного від негоди, тримаючись за хисткі плоти, аби не заталапати начищених бутів. «Охота було Панові Господарю кликати тоту бідоту», — знизували плечима багатші гості, що мали власні фіакри. Хто Пан Господар Balu — було ще секретом, що додавало яскравішого рум’янцю на щічки панночкам, а ну ж бо господар сего дому молодий і вродливий! Що багатий і щедрий, видно було уже зі сходів. Поважний сивий лакей, котрий ходив ще, либонь, під стягом Тадеуша Костюшки, скеровував панство на другий поверх, у велику залу, прибрану квітами з оранжереї, бо де вже при такій сльоті могли заквітнути пишні пахучі рожі! Звільнені від промоклих плащів, накидок і капелюхів, гості розкошували в теплі й жваво обзиралися по залі з вікнами, заслоненими червоним шовком, який прегарно вирізнявся на сніжно-білому тлі стін.
— Чудесно! — казали вони. — Чудесно! Який смак!
Слуги розносили напої, печиво, цукерки, фрукти, а за стіною музиканти настроювали інструменти. Ваl мав початися пів-осьмої і скінчитися аж вранці. А поки що гості бавилися самі: чоловіки грали в карти у осібному покою, старші пані згадували молодість, заздро-сумними очима стежачи панночок, яким судилось бути запрошеними на Ваl у розквіті юності. Діти перебували під пильним оком матерів і, не маючи забавок, жадібно їли досі не куштовані цукерки й всілякі марципани, смак яких прагнутимуть відчути ціле життя.
Потяг зі Львова трохи припізнився, і пасажири були знервовані, особливо ті, хто їхав спеціально на Ваі. Все це були колишні уродженці С. або тимчасові жителі, які отримали картки-запрошення. З вагона третього класу вийшли два молодики в чорних капелюхах і пальтах. На привокзальній площі їх гукнув візник:
— На Ваl, прошу пана?
— На Ваl, — відповіли вони.
— То прошу сідати!
Оскільки прибулі не мали з собою парасолів, то швиденько залізли у фіакр, всередині якого смерділо мокрою цвілою шматою.
— Вйо! — гаркнув фірман і, обернувши до клієнтів пожовкле спите лице, прицмокнув: — Там, прошу пана, стільки гостей наїхало! Має бути файна гостина.
— А хто Господар? — слабим голосом спитав молодший і закашлявся.
— Не відаю. То панська гостина, а не хлопська.
— Хотіли-сьте би на Ваl втрапити? — іронічно посміхнувся молодший.
— Мене кликали, та я свій фрак ще не забрав від кравця.