ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Коли я довго живу сама і ходжу по вулиці між чужих людей, то ніби вгадую їхні думки про мене. Хоч між ними є люди, замкнені на сім замків, є завтрашні мертві і завтрашні новонароджені.
Кожен день бачу бабцю, котру не можна назвати ні божевільною, ні жебрачкою. Вона час від часу каже тихо і виразно: «Ищите спасения душ!» Певно, вона теж читає думки і, коли відчуває щось лихе, говорить: «Ищите спасения душ». У руках вона тримає сіточку. Щось купує, хоч я ніколи не бачила її в черзі. Живе бабця, напевно, на отій маленькій вуличці. Довколишні вулиці заселені чужинцями. Справжні господарі зогнили в Сибіру. Двері чудових будинків поламані, стіни обписані матюками, бруківка засмічена. І бабця говорить: «Ищите спасения душ!»
Де його шукати? Жити чистому серед нечистих — неприродно й негідно. Але й бути таким, як усі, без тіні гідності, теж нестерпно. Велика помилка гадати, ніби юрба однорідна й безлика. Якби це було так, її легко було б схилити до добра й любові. Але юрбу можна підкорити лише страхом, як кожного з нас. Страх знає наше слабке місце. За Христом пішли не від страху. Він викликав подив не чудесами. Він робив їх не для того, щоб привернути увагу, а щоб допомогти людям. Та й чудеса його були прості: нагодувати, напоїти, зцілити. Але навіть він не зміг усім допомогти й обіцяв повернутись. А його пришестя чекають зі страхом.
АВТОПОРТРЕТ НА ТЛІ УЯВНОГО ПЕЙЗАЖУ. Я стою спиною до Урожа, який саме зацвів усіма своїми черешнями і кущами терну коло плотів. Я стою лицем до лісу, який теж цвіте черешнями й терном. І небо так само строкате.
Але на знімку нема ні мене, ні квітучих садів. Чорна пляма на сірому тлі й вивернутий камінь, схожий на чобіт. Чорна пляма — це не я. Мене не було, коли фотографували. Й Урожа з його садами теж не було тієї хвилі. Все замінила пустеля. Вона прибігла і стала між мною і лісом.
А фотограф після того випадку більше не приходив. Він посварився з Богом і тепер будує Вавилонську вежу. Та й нам, певно, уже не вдасться порозумітись. Кожен, хто бачить ці фотографії, каже, що то море. Колись, у якусь там еру, тут і справді було море.
ТЕ, ЩО ТРАПЛЯЄТЬСЯ З КОЖНИМ. Світ після дощу нагадує дитину, котра щойно перестала плакати. Вона забуває свій плач так само легко, як ми похмуре небо. Чому ж ми не прощаємо іншим того прикрого враження, яке вони на нас справляють? Зникає тягуча нудьга буття, страх перед смертю — «Радість, радість, іскро Божа!» То неправда, що щастя не існує. Воно — нетривке. Все на світі нетривке. Вічно безхмарне небо перетворює душу в пустелю.
ТЕ, ЧОГО МИ НЕ МОЖЕМО РОБИТИ. Чи легко думати про Бога, коли у нас нема дверей, за якими можна надійно зосередитись?
Як ми можемо все життя мріяти про власний острів, коли у нас нема навіть даху над головою? Адже в нас у крові впевненість, що ми не досягнемо нічого. Страх фізичного знищення зробив нас блідими відбитками людини. Тільки самопожертва вбогих духом, які ніколи не стануть багатими, — знак Бога, чого б ми могли досягнути, якби хотіли.
ТЕ, ЩО МОГЛО БИ СТАТИСЯ ЗІ МНОЮ. У семимісячному віці я пережила клінічну смерть.
У 18 років мене зустріла жінка й сказала: «Віднеси цього листа в отой будинок, у таку-то квартиру». Я глянула на той будинок і відмовилася. Він був напівзруйнований і брудний. Через місяць там розкрили страшний злочин: у підвалі знайшли трупи замордованих дівчат. Комусь було потрібно, щоб я не піддалась автоматизму.
У 19 років посеред білого дня якийсь маньяк приставив мені ножа до спини. Я торкнулася цього ножа. Це був столовий ніж, з округлим кінцем. На щастя, над’їхала машина, і я втекла.
Три різні випадки. Саме випадки, бо смерть не може бути випадковою. Вона приходить тоді, коли їй велять.
ЩО Ж УСЕ-ТАКИ З НАМИ ТРАПИЛОСЬ? Портрети людей часів Ренесансу випромінюють духовність. Настає сімнадцяте століття, і світло гасне. Людство ховається від сонця, запалює світильники. Пейзаж за вікном втрачає перспективу. Що ж утратили ми, що примусило нас ховатись?
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Друзі, як завжди, далеко, пишуть мені листи. Ми вже не чекаємо від долі разючих змін. Ми боїмось нещастя і хочемо втримати те, що належить нам по праву: спокій і почуття власної гідності. Ми й досі не схожі на інших, але руки наших дітей стримують нас. Ми маємо кого захищати. У нас є нарешті ті, кому ми потрібні. Ми дедалі рідше купуємо дорогі альбоми, платівки, прикраси, дбаючи про те, щоб наші діти мали молоко й іграшки. Ми виростимо наших дітей і вернемось кожен у свій Уріж, щоб нікому не заважати.
ГОЛОС, ЯКИЙ ЖИВЕ В МЕНІ, ЧИ ЯКАСЬ ІНША ІСТОТА каже ось що:
— Ти боїшся, щоб тебе не спитали, що ти встигла зробити у свої тридцять років. Через те ховаєшся, хоч таке питання може поставити хтось із твоїх п’яних знайомих, і сказати, що ти не мовчала, або мовчала, коли слід було…
Я зараз відповім своєму п’яному знайомому:
— Боюся, бо знаю, що зло накопичується в душі, як отрута, і до нього звикаєш. Боюся звикнутися з ним. А мовчати чи не мовчати ніхто мене не змушував. Я не знаю, що таке «коли слід було». Це — вислів з рабського лексикону.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Крісло, в якому я оце пишу, куплене в комісійному магазині за п’ять карбованців. Воно саморобне. Високе, з поручнями і прямою спинкою, оббите червоним плюшем, що вже трохи обдерся. Думаю, що його зробив якийсь дід і провів у ньому немало днів, дивлячись на захід сонця за дахами міста. А коли помер, то спадкоємці відвезли крісло в комісійний магазин і, певно, дуже лаялись, що його оцінили так дешево. Купу старих книжок викинули просто на вулицю, де їх попідбирали перехожі. У квартирі хтось поселився і забілив стіни, які зберігали відбитки пальців старого.
Вночі у кріслі, певно, спав песик. Чи відшукав він свого господаря між зірками? Чи не заблукав?
ТЕ, ЩО БУВАЄ ЩОДНЯ. Мені доводиться думати, про що ж писати далі.
Донька збирає на подвір'ї пір’я голубів та ворон і приносить мені. Я ставлю його в глечик і думаю, навіщо воно нам.
Купую на ринку квіти і теж думаю, навіщо вони мені, мертві.
Іноді здається, що іграшці, певно, прикро лежати на підлозі, й кладу її на місце. Або книжці теж прикро, що її не купують, бо вона пошарпана, та ще й сьомий том Діккенса, а не всі разом. Так я купила колись «Крамницю старожитностей» із дарчим написом «Любочке в день рождения. Будь счастлива».
Це так, як ловити в метро квіткового жука і везти його з «Вокзальної» до «Святошина», щоб випустити на зелений моріжок.
Це так, як віддати сім копійок алкоголіку із заячою губою, якому не вистачає на пляшку.
Це так, як подарувати дорогу книжку людині, якій вона менш потрібна, ніж тобі.
Це так, як витерти сльози рукавом, а не хустинкою.
ЩО МУСИТЬ ЗІ МНОЮ ТРАПИТИСЬ. Колись я перестану відчувати трепет перед Новим роком. Гарних років у мене було так мало, що їх навряд чи додасться.
Рано чи пізно я розучусь писати. З якою радістю раніше мене вів сюжет, як я квапилась дійти до завершення, а тепер прошу: «Почекай!» Серце заходиться від бігу, від щоденної гонитви за харчами для Ладусі болять ноги. Що мені лишиться, коли я напишу і цю книгу, таку саму гірку, як попередні? Попри все те, якби хто знав, скільки в мені радості, спокою, рівноваги…
Чорна тінь падає на мене. Звісно, це не моя тінь. Вона б тоді падала на інших. Хтось примушує мене серед ночі прокидатись від жаху, але цей жах якийсь урочистий. Необхідно визволити свою радість, але, доки я не знатиму, чия то тінь падає на мене, доти нічого не вдію. Скільки разів мені снився покійний тато. Він приходив, страшний і мертвий. Я його не пускала до хати, щоб він не перелякав мами. Кричала: «Йди, ти — мертвий!» Тобто, йди, бо ти мертвий. А що, як колись і мене так само виштовхнуть за двері, бо я мертва і приношу в дім страх. Коли мене розпізнають раніше, ніж я зроблю це відкриття.
Може, я колись навчусь дивуватися. Усі свої нещастя я змалечку приймала як щось природне. Коли б навіть якийсь варіят ударив мене по лиці, я б вважала, що він має на це підстави.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З КИМОСЬ ІНШИМ. Дедалі більше людей щезає без сліду. Дівчинка тринадцяти років поїхала до міста й не повернулась.
Бабуся, 77 років, іде до сусідки поверхом нижче й зникає.
Щоб зникнути, не треба бути у певному віці. Кожен із нас може зникнути, і кілька днів радіо оголошуватиме наші прикмети, але марно.
Про моє зникнення радіо ще не голосить. Я можу щезнути і ніхто про це не знатиме. Бо я тут сама, й у мене багато місць, де я можу бути, але де мене нема. Ось що таке свобода, сестра самотності.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ. Ця жінка живе у домі з привидами. Вночі вона чує, як у сусідню порожню квартиру приходить юрба людей. Вони п’ють, співають, потім б’ються між собою, а коли змовкає останній зойк убитого, настає тиша. Жінка лежить у своєму ліжку й плаче від безсилля, бо не може перешкодити вбивству. Це все нагадує виставу.
Щоночі ллється вино і кров, щоночі б’ється посуд. Сусідка повертається з нічної зміни, коли все прибрано, труп схований у підвал. П’є чай і йде спати. Але одного разу, прокинувшись, заходить на кухню і бачить ніж, встромлений у хлібину так, що кінчик леза застряг у столі. Коли у неї вихідний, вона йде ночувати в сусідню квартиру і чує за стіною все, що відбувається в її хаті. Обидві жінки знають: зарадити нічим не можна. Вони приречені до кінця життя бути свідками вбивства. Це вже нагадує не виставу, а покуту.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З КИМОСЬ ІНШИМ. Коли я була зовсім малою, ми з сестрами сиділи в хаті й чекали на маму, яка поїхала до міста. Я добре пам’ятаю, що тоді падав холодний дощ і нам було не по-дитячому сумно. Того дня мали ховати дівчинку-семикласницю, яка ступила на обірваний провід. Сестри казали, що вона може ожити в могилі і задихнутися.
Мама приїхала і привезла нам бісквітний торт із рожевими квітами й зеленими листочками. Ми їли той торт без радості. Може, мені передався настрій сестер, бо я дуже добре уявляла собі, що таке прокинутись у труні під землею.
І тепер бачу, як та дівчинка йде надвечір зі школи, з портфелем у руці, сама під вітром і дощем, як квапиться, бо змерзла й голодна. По дорозі хлюпає вода. Вона оминає її й хапається рукою за дріт, щоб не впасти.
ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ЗАРАЗ. Трава така висока й непролазна, ніби я знову стала дитиною. Вона заполонила город. Я боюсь туди навіть зайти. Здалеку дивлюся на білі лілеї коло картоплі, що починають цвісти. Трава якась дивна, і на деревах нема ні вишень, ні черешень, ні яблук, бо весною цвіт засипало снігом. Але можна ходити в ліс чи дивитись на захід сонця з тераси покинутого дому. Побачити на річці чорного лелеку і величезний кущ червоних маків, каміння довкола якого всіяне пелюстками.
ТЕ, ЩО НАЙБІЛЬШЕ ЗАСМУЧУЄ. Мій серединний світ. Уріж лишається гірко самотнім і недоторканим навіть для мене. Він знову виштовхує моє чужорідне тіло за свої межі. Чи можна без кінця повертатись і покидати його?
Нестерпно болять ноги ось уже п’ятий день, а я не можу знайти причини, бо надто втомлена, щоб її шукати.
Ззовні нічого не проникає. У просторі, наповненому запахом лілій і заново асфальтованої дороги, гуснуть телефонні дзвінки. Листи не падають на дно поштової скриньки.
Я лишаюся непоміченою там. А там я лишуся непоміченою тут.
Вже не рву квітів, але хіба моє ставлення до людей, здебільшого, не байдуже?
Мої самотні друзі. Пам’ятаю, як мені було сумно, коли я не мала сім’ї і входила до чужої, почуваючи власну неповноцінність. Тепер я знаю, що думають мої друзі, коли приходять до мене. Намагаюся втішити їх подарунками, розважити, але якимось чином їхня присутність підточує мій тимчасовий дім. Тому ліпше нам зустрічатися на нейтральній території. Річ не в тім, що я хочу захистити власну сім’ю. Річ у тім, що в моєму домі ми нерівні.
ТЕ, ЩО ПОЧИНАЮ ЗАРАЗ УПІЗНАВАТИ. Впізнати себе у комусь і злякатися — зовсім інша річ, ніж упізнати себе в собі. Думаю, саме це мав на увазі Сковорода — маю велику спокусу перекласти його «узнай себе» як «упізнай себе». Ніхто чужий не може дати про мене неспотворену картину. Сковорода не прагнув створити школи самовпізнавання, бо будь-яка школа — насильство.
Я не можу жити зараз так, як мені хотілося б, попри всю мою невибагливість і внутрішній спокій. Не можу піти туди, куди мені хочеться, і повернутись коли завгодно. Тільки пізно ввечері, коли зникає годинник, я належу сама собі, тобто мої мозок і тіло не зазнають ніякого насильства. Це, мабуть, єдиний привілей кожної людини — слухати себе, бо аскетизм — це дієта для хворого.
ТЕ, ЩО ВЖЕ КОЛИСЬ БУЛО. Ніби бачу хлопчика, у якого засмикана зла мама, котра плаче ночами на кухні з подругою за пляшкою вина, нарікаючи на нещасливу долю. А хлопчик, коли раптом прокинеться, напружено вслухається в їхню розмову. Він уже знає, що таке злидні і що не в усіх так. І личко його бліде від постійного перебування у місті, і він упевнений, що, якби у нього був тато, їм би жилось краще. Якогось дня він не йде до школи, а блукає, шукаючи свого батька. Гадає, що впізнає його з фотокартки. Знаходить безліч чоловіків, схожих на батька, але не насмілюється ні підійти, ні спитати, бо він уже достатньо дорослий. Усі обличчя на вулицях — це маски, і всі обличчя на фотокартках-теж маски. І нічого ця дитина не вдіє.
ТЕ, ЩО НАЙБІЛЬШЕ МЕНЕ ПРИГНІЧУЄ. Я не можу звільнитись, не можу вийти.
Час тече і все змінюється. Світло тече і само змінюється, бо воно має джерело.
Відсутність доброго зору. Мої очі не здатні надовго зосередитися на чомусь, ні охопити світ в одній миті його існування.
Я не маю змоги бути одночасно уважною й доброзичливою до всіх речей і всіх істот.
Усі ці мої скарги пов’язані одна з одною і є, по суті, єдиною скаргою, з якою я звернулась би до Бога в одній зі своїх покірливих молитов.
ТЕ, ЩО НАЙБІЛЬШЕ МЕНЕ ТІШИТЬ. Запах верболозу, що йде від мого волосся.
Моя стара кішка, що спить на кріслі, дуже рада, що я приїхала, бо я нарешті її зрозуміла.
Спека і змога ходити босою.
«Книга ночі», яку я закінчу, коли захочу.
ТЕ, ЩО НЕОБХІДНО УСВІДОМИТИ. Віднедавна я почала думати над тим, чим раніше не турбувалася: чи не йде моє життя намарно? Адже мені легше жити у вигаданому світі. Я не повинна його зраджувати. Мені судилася роль творця, а не виконавця. Хай світи, які я вигадую, недосконалі, але в них перенесеш деталі з того світу, де я змушена жити; і я не надто високо стою, щоб упасти й розбитися. Вони, як моя дитина, з плоті й крові. Тим паче, що кожна людина здатна створити багато світів. Я не знаю, звідки у мене ця потреба, як вона виникла. Певно, це сни. Всі мої книги народжені снами, чи напівсонними видіннями. Довколишній світ — це уламки, з яких я творю інші світи.
Ліс, гори, річка, поле. Каміння на березі річки, у воді. Дві гори, між якими вона тече. Високі трави. Різні ракурси, різні пори року. І вітер, що зриває дахи і викорчовує дерева. Це — дійсний світ, і уявний, коли в ньому оселяються люди, яких я не можу навіть описати, бо це не так важливо.
Чи все це не свідчить про нереалізовані можливості, про те, що я опинилась не там, де мала б опинитись, хоч мої світи досить привабливі? Там дім може не мати даху, але завжди надійно захищений. Він захищає мене, то навіщо мені звикати до реального світу з його ворожими стосунками?
ЩО НЕ ДАЄ МЕНІ СПОКОЮ. Якось мені привиділось, ніби наді мною стоїть хтось високий і темний. Змахує ножем. Я кричу й отямлююся. Нема нікого. Тільки біль у серці. Це не був сон. Це був прихід із якогось створеного мною світу, в якому теж існує зло і смерть, але вони існують не для того, щоб мене знищити, а щоб застерегти.