І душа полинула туди, де мала відбути свій час.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ. У студентському гуртожитку ти, Оксано, нарешті дочекалася самотності, щоб вибухнути божевільним плачем. Двері замкнеш, хоч ніхто й не прийде, хіба якийсь п’яний. Але й це було б незле. П’яні позбуваються свого іміджу і не розтопчуть навіть таргана, хоч їх тут аж кишить. Пали цигарку за цигаркою, падай по черзі на кожне з п’яти ліжок — тільки не кричи. Кричати можеш у своєму селі, чи у лісі, а тут тебе почують і будуть стукати в двері, питати, що сталося, чи ти не звар’ювала, Оксано…
Ти ж така була вдень товста, добродушна, варила на кухні борщ, і руки твої були червоні від буряка. Не будь дурна, ліпше сідай конспектувати на понеділок «Капітал»: після цього тебе одразу зморить сон. Ми всі тут самотні, ситі по горло радощами студентського життя, а як треба виплакатись, вип’ємо з коліжанкою пляшку «Ведмежої крові» і виплачемось разом. Бо в кожному з нас є потреба розкрити душу, розмалювати власне життя чорними й білими фарбами, довести, що нас любили і, може, досі люблять. Але ти вже кожній з нас це розповіла, і ніхто не хоче залишатися з тобою наодинці, бо страшно торкатися палаючої душі; вона пече, хоч і чужа.
Хто зробить тобі дитину, Оксано? Ти так уже дозріла для неї, що купуєш дитячі платтячка і складаєш у валізу. Незайманиця, якщо не вважати, що у десять років тебе зґвалтував п’яний перехожий. Тобі двадцять шість років і ти вже не хочеш любові, лише дитини. Ти товста і негарна, а дитину можеш народити, і не одну. Вмикаєш магнітофон? Таки не можеш впасти зі своєю мукою у забуття, хочеш її залишити на касеті. Говори, говори. Тебе мусять почути.
— Розумієш, я не чекаю від життя нічого, бо зробила велику помилку. Мені треба було йти в телятниці. Я би випоювала теляток, годувала б, чистила. А потім вийшла заміж за простого шофера. Але, на свою біду, я вміла писати гарні твори про різні пори року, навіть вірші писала про сінокіс. І попхалась у науку. А тепер мені двадцять шість років і я нікому не потрібна. І знаєш, я вірю в долю й лихе око. Хтось закляв мене, щоб я не мала щастя. Люди стороняться мене, хоч я до них усією душею. Певно, вони відчувають, що я покрита злом, наче другою шкірою. І що їм до того, що я віддираю її з м’ясом і кров’ю? То хіба мені болить. Маю стільки всього висловити, що не вистачить людей, аби все це змогли вислухати. Я — вулкан, який то дрімає, то вибухає, і в нього не меншає сили.
Я вмру в гуртожитку, бо їх більше на світі, ніж домів, де можна бути незалежним. Усе зло йде від них. Вони крадуть у нас дітей, роблять безплідними, їх вигадав диявол. Після гуртожитку мені вже не страшне пекло. Я, українська дівчина з українським ім’ям Оксана, не маю свого дому, не маю сім’ї, не маю вишитих рушників. Я курю «Ватру», сплю на казенному ліжку, пишу шпаргалки до екзаменів. Мені треба поставити пам’ятник за те, що я ще живу в чужому домі на своїй землі, і ніколи не матиму свого. Амінь.
Ти відчиняєш вікно, Оксано. Не дивися вниз. Ось білий голуб падає тобі в руки. Вже глупа ніч. Треба спати. Не забудь вимкнути магнітофон.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З НАМИ. Сьогодні ми ходили з Ладусею по місту. Дивилися на картини, розвішані на продаж. Не купили ні Христа, ні Богородиці, ні ангелів, ні пейзажу з березами, ні Данила Галицького. І молока не купили, бо вже не застали. Зате хліб, слава Богу, ще є.
Доню, коли ти виростеш, не питай мене, чого Христос роздягнутий і прибитий до хреста. Він добровільно пішов на це і жалкував лише, що поряд не було великої білої руки Батька.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З НАМИ ВСІМА. Ми молимося лише одному Богові — Втечі. Мусять бути поїзди, які відвезуть нас у кращий світ, подалі від убогості й безнадії. Срібні нічні храми мертвлять лиця тих, хто покидає усе, хай не назавше, але й цього досить, щоб здобути значимість: стати одним із сотні, котрий прибуде в пункт призначення з пункту відправлення. Наші заяложені паперові гроші йдуть на утримання храму та його жерців. Ми мусимо вмилостивити тих жерців, щоб вони прийняли наші щирі офірування. Назад дороги немає — сніг.
Ще годину тому я стояла серед засніженого Львова з валізкою, де було кілька книжок, якісь лахи і платівки. Видовисько чужих золотих вікон було нестерпне. Яка ж це моя земля, коли мені нікуди прихилити голову і треба тікати в іншу чужу землю? Мовчання довго супроводжуватиме мене в мандрах. Холод і спрага відлічуватимуть у мозку багато ночей. Замість готелів я ночуватиму в смердючих халупах на розкладачках, або сидітиму на вокзалі серед повій, злодіїв, ексгібіціоністів і просто волоцюг, їхні воші перелізуть на мою голову, їхні червоні від безсоння очі стрінуться з моїми, їхні спини підпиратимуть стіни храму, і їхня молитва буде єдина: «Хай швидше настане день!» А тоді — перший тролейбус, м’яке сидіння, короткий сон, якась тепла страва в їдальні. Ось він, інший світ. Тільки равлик щасливий, бо носить свій дім зі собою.
І тільки якось на світанку я почула голос сестри і збігла вниз зі сходів у порожній вестибюль. То була галюцинація, але від чого ти мене врятувала, сестричко?
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ. Я — Марія Титівна. Мені 80 років. Я вже майже сліпа, але ще при пам’яті. Як моя бабця вмирала, заповідала: «Годуй птичок». То я насиплю на підвіконня крихт і годую. Бабцю слухаю. Директор сварився, а потім перестав.
(Я пережила свого чоловіка і сина. Переживу, напевно, цілий світ, бо залишились тільки я і пташки. Нам потрібно трохи хлібця. Поклюємо і дивимося. Я — у вікно, пташки — на мене.)
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ.
— Ксеню, відійди від брами, бо машина задавить!
— Ксеню, тобі не можна страшити дітей, бо ти каліка. Сядь на лавку. Дивися, як Мотя чемно лежить у ліжечку. Як станеш стара, то тебе будуть годувати з ложечки і пісяти будеш на клейонку.
— Я кому сказала, Ксеню?! Дивися, йде директор. Він зараз спитає, чого ти зуби скалиш коло брами і чого без трусів. Не плач, бо закриємо в темній комірці. Послухай ліпше радіо. Шануйся. Ми тебе звідси нікуди не відпустимо, коли тебе рідна мама запхала. Зроби хатку з прутиків, а я потім прийду подивитися.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ. Коли у січні зацвітуть яблуні, а у липні випаде сніг, місяць пропливе так низько над землею, як повітряна куля, коли третина вод стане гіркою, а діти не матимуть ні очей, ні вуст, тоді настане час Великого Божевілля.
Люди відкопають усіх своїх мерців, щоб їх оживити, і тяжкий сморід отруїть решту світу. Треба заткнути свій ніс, докторе.
Так, ви пророкуєте прихід нового Месії. Але то буде Антихрист. Ви хочете створити антисвіт і чекаєте Месію. Якби я був божевільний, то вірив би разом із вами. Я вмру у бруді й болоті. Звідки взятись добру, коли його нема? Я не пророк, але бачу, що добрі люди — слабкі, затоптані, як квіти при дорозі. І ви їх помалу втягуєте у вашу розпусту, змушуєте жити в тісноті, бідності, глумитеся над їхньою невченістю. А все тому, що нема коло них Христа, аби заступився. Але він прийде, мусить прийти. Почитайте Божі книги, докторе. Доки не сповниться все, що в них написано, доти не знайдеться нової мудрості, і доти будуть доми варіятів. Хоч ліпше нас випустити на волю, не лікувати. Та ви боїтесь, аби ми вас не навчили жити інакше. А ми б сховалися в лісі і там жили.
ТЕ, ЩО СТАЛОСЯ З НАМИ ВСІМА. У нашому звичному світі нема дверей, хоч нібито їх багато. Але вони не зачиняються. Двері є тільки в тюрмах і божевільнях, а наші може відчинити хто завгодно: вбити, обікрасти, зґвалтувати чи відвести туди, де є справжні двері. Наші двері — паперові чи з прогнилої дикти, а наші вікна сталеві, непроникні, щоб ми з них не виглядали і не вистрибували. За нашими дверима — прольот сходової клітки, що пахне гнилою капустою, котячою сечею і старістю вбогих бабусь, котрі цілі дні проводять у черзі за молоком і мороженою рибою, а ввечері рано гасять світло і незмигно дивляться в стелю, наче вже померли.
Чому це так — не варто довго думати. Це — наш простір, вирахуваний до квадратного сантиметра, наш час, що нас не гідний, але вже триває кілька поколінь. Мухи в павутинні, бджоли, які збирають отруту, кліщі, що живляться теплою кров’ю, — Ера комах, котра настала після людської ери.
Але те, що трапилося не зі мною, не має кінця. Я майже забула, що зі мною трапилось. У мене вже не буде захопленого погляду дитини, яка дивиться з-за дротяної сітки, що відгороджує одне подвір’я від другого, як бавляться інші діти її м’ячем. Але я ще можу бути дверима для своєї дитини. І вікном, розчиненим навстіж. Нема більш нічого, крім цих дверей і вікна, але без них немає Дому.
ЩОВЕСНИ ДО УРОЖА приїжджає вуйко Левко і вирубує старі дерева. Садить нові, але ті або не приймаються, або вироджуються. Земля втомилась родити. Яблука гниють на гілках. Вишні щораз дрібніють. Тільки раз у сім років буйно родять сливи.
Коло річки ми маємо невеликий сливовий сад, що його посадив мій дід. Я так тішуся цим старим садом… Бо зараз не садять садів, а він хоч трохи мій.
Нині ми лише говоримо про сади, яких ніколи не посадимо. У нас немає землі. Вона тікає нам із-під ніг. Мусить щось статися. Для кінця століття характерні есхатологічні почуття. Але щось станеться, бо земля начинена трупами і паразитує на людській енергії, витративши всі свої сили на боротьбу проти існування. Вона породить монстрів, а потім сама оживе.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Коли я покинула місто, у якому прожила майже рік, було літо. Ночі мучили мене тяжкими снами, вдень переслідував страх. Я приходила на подвір’я колишнього панського дому, лягала в густу траву, лицем до землі — мені від того ставало легше. Я ніби спала: свідомість вимикалася, тіло не відчувало ні холоду, ні тепла. Але десь на дні мозку борсалось відчуття недовговічності того стану. Годинник цокав, і кожна секунда наближала мене до того часу, коли слід щось робити. Я не могла вижити в місті, яке покинула, а воно протягувало до мене щупальці-листки і могло задушити.
«Одне дерево, дві руки, три лебеді і чотири гілки. А зозуля — один і два, а зозуля — три і чотири».
Допомогти мені зможуть, коли я стану на ноги. Лежачого не б’ють, але й не піднімають.
Я не могла вмерти, бо вже пробувала це зробити ще там, у місті, в порожній кімнаті гуртожитку, куди ще кілька годин ніхто не зайшов би, де не було ні постелі, ні стільців, лише брудний стіл і сміття. Я різала руки тупим ножем, пила якісь ліки, а вихід був поруч — відчинене вікно на п’ятому поверсі. Потім я вийшла в коридор, зустріла свою коліжанку і попросила, щоб викликала швидку, аби мене забрали в психлікарню. А вона взяла мене за руку і повела в кафе снідати, де було затишно, чисто і на столиках стояли квіти. Галя розмовляла з приятелем, а я тремтіла від страху, що не витримаю і почну кричати.
Я ніколи не кричала. Я не вмію кричати, хоч у цьому є велика полегкість: вирвати з себе відчай і кинути його під ноги. З тих пір у мене збереглось бажання жити тихо зовні, уникати натовпу і спілкуватися з тими, хто любить мене і прощає. Коли я розмовляю з людиною нещирою або злою, то ніби знову опиняюся на порозі тієї порожньої кімнати, але нікому взяти мене за руку і відвести до сонячного кафе. Я знаю свою силу, але не розумію, чому така схильна до відчаю.
Мені тоді було дев’ятнадцять років, а зараз тридцять два, але я ніколи не хотіла б поїхати в те місто. Воно мене надламало, змусило шукати захисту й самоізоляції. Якби не цей рік, я б писала інакше, не озиралась би на тих нещасних людей, серед яких колись жила.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З НАМИ ВСІМА. Наша віра подібна до зрізаних квітів. Коли одні зів’януть, ми купуємо інші. З огидою виливаємо застояну тягучу воду, набираємо свіжої. Я кажу «ми», бо коли йдеться про віру і Бога, ніхто не може почувати себе самотнім. Я — то є ми.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Колись я бачила міліцейську машину. Із заґратованих вікон виглядали жінки. Вони, напевно, заздрили моїй свободі, але в ту ж мить я ніби опинилася серед них і з такою самого тугою дивилась на сонячну вулицю. Мені не потрібні були ні руки, ні ноги, ні все тіло, але я їх мала. І це було нестерпно, бо на тіло можна плювати, бити його. І це мало відбутися, хоч я глибоко каялась, і вірила в Бога, а він, ковтаючи сльози, співчував мені, та нічим не міг допомогти.
ТЕ, ЩО ВЖЕ НІКОЛИ НЕ СТАНЕТЬСЯ ЗІ МНОЮ. Кущ із рожево-білими, неймовірно пахучими квітами. Мені — три роки. Я вперше побачила його і запам’ятала назавжди. Він цвів коло нашої хати сорок років, доки не засох. То була настільки замкнена в собі істота, що не лишила по собі нічого. Всі намагання прищепити чи виростити з насіння щось подібне закінчувалися невдачею.
Смерть тата. Останні тижні він майже не приходив до пам’яті, лише стогнав і кричав. Коли йому легшало, просив полуниць. Одного разу пішов за ними на город і впав. Це страшно — піднімати батька, коли він лежить немічний, а ти сама ще дитина.
ТЕ, ЩО МОЖЕ ЩЕ ТРАПИТИСЯ ЗІ МНОЮ. Зустріну людину, через яку пізнаю себе справжню.
Пройду повз жебрачку з дитиною, не подавши їй милостині.
Посаджу садок і народжу другу дитину.
І те, що не підлягає сумніву: помру. Тільки якою смертю? Коли — це не суттєво. Над хатою, де має померти людина, літає чорний крук.
НАМАГАЮСЯ ЗГАДАТИ ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ КОЛИСЬ ЗІ МНОЮ, але доторк до власної пам’яті нагадує доторк до равлика — він одразу ж ховається у свою хатку. Навіть коли згадуєш усе в образах, яких не можна передати словами. Я не вмію красно говорити і тому не вмію писати, бо це одне й те ж. Але в оцьому лепеті моя суть. Усю правду сказати неможливо, але й неправду так само. Я не хочу створювати собі імідж, як ведеться в цивілізованому світі. Це все одно, що підтримувати в належному стані старе взуття, яке зненавидів, але ходиш, бо бути босому небезпечно для здоров’я. Або ще: зле, коли з-під маски виглядає чиєсь справжнє лице, вбоге, негарне, безпомічне. Є лише один спосіб самооборони — бути доброзичливим. Я не так уже й мало отримала в своєму житті ляпасів, але вони ніщо у порівнянні з постійним страхом, що тебе побачать голою.
ТЕ, ЩО МУСИТЬ НЕМИНУЧЕ СТАТИСЯ. Моя дочка вдягатиме мої сукні.
Якогось дня я залишуся зовсім самотньою і здивуюсь, що знову. Моя юність була нестерпно самотньою.
У мене житимуть коти, пси і рибки в акваріумі: чорні й золотисті.
Я прочитаю нарешті Марка Аврелія.
Але багато бажань залишиться нездійсненними, бо вони надмірні, їх здійснення може спотворити мою душу, і я її не впізнаю, а значить, не впізнаю себе. Багато спокус проходить нині повз мене. Я могла б торкнутися їх рукою, але чи стану від того кращою чи мудрішою? Я не хочу мати мудрості згризеного роками тіла. Та й кожна помилка нищить довкола мене щось таке саме ніжне й чисте, як квіти.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З НАМИ ВСІМА. Співробітники однієї установи вирішили провести вихідний день у лісі, збираючи гриби. Поїхали автобусом, назбирали грибів і поїхали назад. В останню мить зауважили, що однієї жінки нема, але чекати на неї не захотіли. Ту жінку знайшли на третій день, їй стало погано з серцем. Ім’я їм — легіон. Покинутим у лісі, посеред площі, посеред танцю, посеред великого дому, в якому живуть тисячі людей; покинутих дітьми, батьками, друзями. Кожен із нас потенційно Тимон Афінський.
Ми захищені непотрібністю як саркофагом. Беззахисність тут — лише риса, яка може бути, а може й не бути. Мертве тіло в лісі не беззахисне. Лише непотрібне. Як таке, що здатне викликати докори сумління.
Хвала юрбі, яка дробить на безліч крихт гіркий хліб сумління, і розчиняє його, наче в оцті, у поті свого тіла. Вона не має спільного розуму, як мурашник чи журавлиний ключ. Але ж яка вона сильна, коли йдеться про подарунки чи жертву, її таємниця така сама, як таємниця річки, що знає, куди легше плисти.