Чому, коли повертаєшся, доводиться щоразу створювати заново захист? Та ж нічого не змінилося, тільки роботи побільшало, та поменшало вільного часу. Але все ж таки відчуваєш загрозу ззовні, наче хтось намагається тебе вигнати звідси, налякати дитину, зганьбити в очах матері. Найдивніше, що я розриваюся між батьківською хатою і своїм неіснуючим домом, як між вірністю і зрадою, спокоєм і неспокоєм, здоров’ям і хворобою, котрі мають здатність мінятися місцями.
Але той день, коли мене знову заженуть у кут, відновить мій світлий розум і тверду волю.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ДАВНО І ЗОВСІМ НЕДАВНО. Іноді з’являються люди, які шукають тільки мене, хоч я, начебто, їм непотрібна. Один чоловік приїхав дуже здалеку, разом із великим псом, щоб розповісти про дім, який він будує для своєї сім’ї. Гадаю, він уже збудував його.
Зовсім недавно незнайомий, коли я виходила з автобуса, допоміг мені нести сумку і мовчки повернувся назад, у вечірнє поле.
Хоч би де я була, мене завжди можна знайти.
ДУМКИ, ЯКІ ЙДУТЬ СЛІДОМ. Отже, ми маємо те, чого заслуговуємо. І матимемо завжди те, чого варті. Оце подвір’я, за межі якого я не хочу виходити, дуже маленьке. На ньому вміщаються хата, кішка, пес, кури, квіти, кущі й дерева. Цього наразі цілком достатньо. На менше я не згодна. Дивовижне відчуття того, що мене оберігає якась добра сила й повсякчас шепоче: «ТАК треба».
ТЕ, ЩО ЗВОРУШУЄ. Дуже старі люди мало говорять, їхні голоси схожі на шелест сухого листя. Здебільшого не знаєш, про що вони думають. У хаті їхні постаті зливаються зі стіною, погожого дня — з пейзажем, їх треба заново вчити ходити. Іноді вони плачуть і хочуть поцілувати тобі руку.
ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ЗАРАЗ. З’явилася сильна тяга до речей, намагання зробити все своїми руками. Речі кричать: полагодь нас, підмети, витри пилюку. Тягнуть, хапають за поли, аж доки не скінчиться день. Після заходу сонця вони втихомирюються і сплять до ранку. А я не помічаю різниці між речами і своєю донькою, яка бавиться ляльками у справжнє життя. Втім, речі не роблять нас жорстокими, коли усвідомлюєш, навіщо маєш з ними справу.
Чорний пес Циган два місяці тиняється по людях, і кожен каже, як у жорстокій казці про Телесика: «Нехай тебе задні візьмуть». Він уже втомився від цих блукань і ночує тепер у нас під хатою. Я йому даю трохи молока, зупи. Взимку він, напевно, спатиме з Марсом у буді. Цей пес не потребує багато, лише подвір’я, з якого його ніхто не гнатиме. Він дуже схожий на мене. Я теж прибилася до подвір’я, з якого мене ніхто не прожене, і намагаюся заслужити довір’я в речей, бо вони найнадійніші.
А тим часом усе ще доводиться казати людям: «Нехай тебе задні візьмуть». Хоч потім ніхто не попроситься, якщо й буде куди взяти. Єдина втіха, що я так і не навчилася просити, бо те, чого потребую, таке маленьке, що неважко самій здобути: вільні вечірні години з книжкою, кавою і чорною кішкою поруч.
ТОГО, ЩО БУЛО РАНІШЕ, не можу ніяк пригадати. Залишились окремі враження, уламки безконечних повторень: свята, будні, поїздки, зустрічі. Ті спогади потрібно довго оживляти, щоб вони задихали. А погане не хочу згадувати, бо це боляче, а отже, непотрібно.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Я дуже любила в дитинстві Новий рік. Це була єдина нагода стати такою, якою б я хотіла бути. Потайки шила собі маскарадний костюм на шкільну ялинку: знаходила на стриху старі сукенки сестер, порваний тюль. Ради тих двох годин біля ялинки я не спала вночі, уявляючи, що ще можна зробити і що знайти. Я не вміла шити, але могла зробити все, що хотіла. Тепер я розумію, що не вразити мені хотілось, не показати себе, а привести у повну відповідність зовнішню і внутрішню розкутість, бо моє дитинство було важке й похмуре, а рання юність ще гірша. Зараз я вже втомилася мріяти. Проте досі не можу без свят, маленьких, звичайно, бо великі лише побільшують мою самотність. Тішуся ними, і залюбки одягнула б на голову корону з позолоченого паперу.
ДУМКИ, ЯКІ ЙДУТЬ СЛІДОМ. Я б хотіла мати дім на п’ятдесят кімнат, а коло нього великий старий сад із доріжками, викладеними цеглою. Звичайно, я ніколи цього не матиму, хіба би хтось мені подарував. Я хотіла б мати маленьку хатку в лісі, щоб самій ходити по дрова, ягоди, гриби, а вечорами читати й писати. Але й це неможливо.
А чому? Світ не належить мені, але і я йому не належу. Не почуваюся перед ним зобов’язаною. У нас нема взаємної ненависті. Проте я впевнена, що подібних до мене є трохи на світі: однаково прихильних до розкоші й аскетизму, до гніву і спокою. Ми наче квіти одного виду, що виросли на різних грядках, беззахисні лише перед сліпим випадком.
ТЕ, ЧОГО СЛІД УНИКАТИ. Великого натовпу в закритому приміщенні, бо в ньому є сумісні й несумісні люди.
Речей, які плекають тіло, але шкодять душі, їх надмірність робить нас непристосованими до життя.
Людей, які кажуть: «Якби ви знали, що вчора (позавчора, колись) було!» З цими людьми завжди щось трапляється, а через те може трапитися й із вами.
Дощу, коли немає парасолі.
Раптового багатства. Воно ніколи не йде на користь.
РАНКИ, ЯКІ МЕНІ ЗАПАМ’ЯТАЛИСЯ. Мені було років чотири. Я прокинулась, але ніхто не прийшов мене зібрати. Тоді я сама вдягнула сукенку з зеленими листками й берізками і вийшла надвір. На сусідському подвір’ї яскраво світило сонце і кукурікав півень. Я побігла туди. Згадую той день кожного літнього ранку, коли виходжу з хати і бачу сусіднє подвір’я, залите сонцем.
Ранок після безсонної ночі, коли відходить біль. Нарешті засинаєш і крізь сон відчуваєш, як сонце блукає по кімнаті. Тіло огортає тепло, і ти почуваєш себе в безпеці.
Ранок, коли прокидаєшся після страшного сну і, задивившись у вікно, зразу ж про нього забуваєш. Прозорі шибки і краєвид за ними вбирають те, що зачаєне в нашій свідомості. І все ж у вікнах є щось вороже: вони поглинають надто багато, їхні хрести нагадують про Розіп’ятого.
ТЕ, ЩО ЗАВЖДИ ВТІШАЄ. Піти після важкого дня на берег річки й дивитись, як у повітрі літає пух будяків, і лише зрідка великий чорний лелека, хилячись на бік, перетинає небо. Курява полегшує біль натомлених ніг. У садах присмерк і здіймається вітер. Велике таїнство заходу сонця закінчується.
ТЕ, ЩО, БОЮСЬ, НЕ СТАНЕТЬСЯ. Чи ступлю я колись на ту гору, яка синіє далеко-далеко, округла й м’яка? Адже я дедалі частіше втомлююся і хочу мати бодай кімнату, де можна було б зачинитись на ключ і полежати, увіткнувшись лицем у подушку. Та хто знає, марную я своє життя чи ні?
ДУМКИ, ЯКІ ЙДУТЬ СЛІДОМ. Я не відчуваю, та й раніше майже не відчувала, ніякої наруги з зовнішнього боку. Щоб протриматись, слухаю лише власної інтуїції, тобто роблю те, що вважаю за потрібне. Я зробилася тихою й поблажливою, але мене турбує одна думка: чи це не втеча? Адже моя душа не стала від того досконалішою. Вона перестала шукати й тепер голодна.
ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ З НАМИ ВСІМА. Ми живемо в епоху варварства й абсурду. Втекти зі свого часу неможливо: ми полічені, поділені й приречені. Наші тіла страждають укупі з душею. Для себе ми можемо стати більш чи менш досконалими, але це досконалість у клітці. Найгірше, що, аби вижити як особистість, доводиться впадати в крайнощі — містику чи раціоналізм. Нехай природа прокляла нас, відлучила від себе, але чому ми не здатні узгодитися з тим світом, у якому приречені жити?
ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ПЕРЕД МОЇМИ ОЧИМА. Кактус зацвів удруге й востаннє цього літа. Запах квітки затьмарює запах фарби. Завтра вона зів’яне. Завтра я знову не зможу піти до лісу, скулена у своїй клітці, з похиленою головою, а все ж вільна, бо усвідомлюю неприйнятність речей і чужих думок. Коли я піду звідси, то візьму з собою лише запах білих лілій і квіток кактуса. Руки мої будуть вільні. Все інше я залишу без жалю.
ТЕ, ДО ЧОГО КІНЕЦЬ КІНЦЕМ ЗВИКАЄШ. Чоловік, із яким прожила кілька років, не позбувся своїх недоліків, але покинути його тепер дуже важко. Так само довго минають дні розлуки, але серце спокійніше, бо знаєш цю людину.
Коли живеш в селі, так само звикаєш до довгих днів і довгих ночей, звикаєш до обмежень і незручностей. Щоб жити в селі, треба в ньому народитись і прожити перші роки життя. Дорога, яка круто йде вниз, гора, поросла лісом, горби, по схилах яких спускаються до річки городи. Хлопчик жене поперед себе убід велосипедного колеса, підтримуючи його довгим гачком із дроту. Кущ білих пахучих квітів, коти й собаки — це прообрази мого вигаданого світу, в якому здебільшого світло і радісно. Я завжди можу вернутись туди. Втікаю у снах від переслідувань і заходжу до хати, де мене втішають і де я можу залишатися довго. Певно, я там знову стаю дитиною, бо тільки дітям ще дають притулок. Хоч би яким смутним було моє дитинство, воно жило надією, що дитина колись стане дорослою і забуде всі кривди, заподіяні їй. Тільки сильний може бути милосердним.
ТЕ, ЩО ВИКЛИКАЄ ЛЕГКИЙ СМУТОК. Приїхати в місто, де колись мала притулок. Блукати під дощем, не зустрічаючи нікого знайомого, штовхатися між людей і, врешті-решт, приїхати переповненим трамваєм на вокзал, який одразу принесе полегшення, вибачить спогади, сісти в автобус і знову повернутись додому. Я не звикла жаліти за тим, що втрачене. І дощ так обмежує, аж ніби захищає, коли проходиш повз дім, у якому колись жила.
Сливи, які падають на землю, і ніхто їх не збирає.
Старі собаки в місті.
Город, якого ніхто не зорав, і він заростає бур’яном.
Молитва з уст людини, про яку відомо, що вона ніколи не скаже правди. Не знаєш, чи вірити в її миттєву щирість.
ТЕ, ЩО НАЙГОЛОВНІШЕ У СТОСУНКАХ ІЗ ЛЮДЬМИ. Ніколи не треба казати неправди, бо тоді душа стає беззахисною. Коли правда буде для когось болісною, краще промовчати. Людей, котрі брешуть, або кажуть усе просто в очі, ніхто не любить.
Жодного разу брехня не пішла мені на користь. Я звикла вірити тому, що мені кажуть інші, бо їхня правдивість чи брехливість легко перевіряється вчинками. Люди того не знають, що вони голі й беззахисні.
ТЕ, ЩО ТІШИТЬ. Над зеленою травою — білі метелики. На межі синенькі вицвілі квіточки, пелюстки яких осипаються від доторку. З дитинства я знаю, що їх не треба рвати.
Кетяги калини, обвиті хмелем.
Зменшено-пестливі слова, яких так багато у мові бойків: ладненечкий, дрібонький, файнесенький, котятко, песюнчик… їх не можна перенести в іншу мову. Світ Урожа мені завжди бачиться у формі кола. Не можна нічого виносити за його межі. Треба миритися з тим, що є речі, які нікому не належать, бо ми є їхньою часткою, а іноді й свідомою часткою.
ЩО МЕНЕ ОБМИНУЛО. Можу тільки тепер оцінити, якого гніту мені вдалось уникнути в дитинстві й ранній юності: я ніколи не була під владою авторитету. Не мала вчителя, котрий би змушував мене жити за його методою. Так я могла б понівечити собі життя. Може б, стала розумнішою, позбулася багатьох вад, зате тепер не дорікну жодній людині. За все відповідаю сама.
Були, звісно, люди, які мали на мене вплив, але змусити до чогось може тільки вчитель. Чим більше у нього учнів, тим більше насильства.
Боже, збав мене від почуття непогрішності, зроби мою мову незрозумілою, щоб вона комусь не зашкодила. Духовне спілкування — це вміння слухати одне одного і втішати. Я стаю глухою, коли потрапляю в товариство, де кожен вважає, що знає істину.
ЩО ПОТРІБНО ЧАС ВІД ЧАСУ РОБИТИ. У моєму рослинному існуванні корисно час від часу мандрувати. Хоч би якою невиразною була ця мандрівка, думки прокидаються, і я несу їх додому, як гостинець ізвідти.
Якби я знала про себе правду, то сказала б її давно. Що з того, що я чимраз менше роблю помилок? Це ще не ознака істинності мого існування. Що з того, що з багатьма людьми у мене складаються добрі стосунки? Адже я можу їм ненавмисне зашкодити. Власне, кожен міг би про себе сказати правду, якби знав її. Я ж не впізнаю себе навіть на портретах.
Бажання людей знайти втіху в якійсь ідеї не дивує мене, хоч сама я нездатна захопитися до кінця. Виникає нудьга — я вже знаю її втомлене лице. То чи є вона ворогом, чи сигналом про небезпеку? Може, я рятуюся нею від пересичення? Не годна кричати, протестувати чи якось круто міняти власне життя, помічаю тілесні й душевні муки творив Божих. Вони, здогадуюсь тепер, безкінечні.
ТЕ, ЩО МОЖНА ТІЛЬКИ ВІДЧУТИ. Погляд людини, яка тебе знає. Обертаєшся і чуєш її голос. Ти ще не можеш її впізнати, але йдеш. Скільки людей пройшло через моє життя, але досить погляду, щоб згадати все до найменших деталей. Ви стоїте й протягуєте одне одному тонесеньку ниточку спогадів і вірите, що зустрінетеся ще. Хоч таке рідко буває. А при розлуці гірке відчуття, наче прощаєшся з найдорожчою людиною, і посмішка на вустах. Цілий світ валиться, наче випала з нього цеглина, про існування якої не підозрював досі.
ДУМКИ, ЯКІ ЙДУТЬ СЛІДОМ. Цю «Книгу ночі» можна писати все життя, ніколи не закінчуючи. Але безмежність лякає, бо вона лінійна, й обрій не що інше, як ілюзія. Волію поставити крапку і трохи посидіти в порожнечі. Так відновлюються сили, і я б померла від виснаження, якби не періоди бездіяльності, коли фізично відчуваєш, як небо й земля живлять тебе невидимим промінням. Цього простого способу мене ніхто не вчив. Я сама його згадала. Розум здатний заблукати. Серце — ніколи. Закинувши всі премудрі книжки з їхньою переконливою логікою, я вже вкотре відшукую душевну рівновагу в збиранні шипшини, переходячи від куща до куща по високій жовтій траві, де ще буяє життя комах. У природі ніщо не вмирає. Вмирають лише людські душі від виснаження безкінечністю. Те, що називають безсмертям, не має нічого спільного з особистістю. Людина лише зробила те, що стало в пригоді іншим, але сама не скористалася з того, вмерши від виснаження безкінечністю.
ТЕ, ЩО ПОВИННО НАЛЕЖАТИ КОЖНОМУ. Власні думки.
Клаптик землі за життя, де можна виплекати свій сад, хай завбільшки з долоню.
Дім, який стоїть на землі. Справжній дім не повинен бути лише притулком, лише вежею зі слонової кості, лише фортецею. Добре, коли в нім є стрих, на якому зберігаються всякі давні речі: листи, газети, одяг, скриньки. У нашій хаті збереглося таких речей зовсім мало: дерев’яний лев із відламаним хвостом і написом «Iwonic…» (Івоніка?), рамка від картини з бронзовою табличкою «Kleine Dänchen», рожева скляна ваза з тріщиною, сани, у які запрягали коня. Ще є ґобелен із краєвидом австралійського міста XIX століття. Він висить над ліжком, і моя доня теж прагне увійти до міста, де на ратушному годиннику завше восьма година ранку. Цей ґобелен — вікно у вигаданий світ.
Мені шкода Григорія Сковороду, котрий копав собі могилу в чужому саду, дарма, що все життя плекав Божий сад в Україні. Я не хочу бути в’язнем власної чи чужої ідеї, давати іншим лиш те, чого вони чекають від мене. Мушу бути приязною з людьми, бо залишу по собі дитину. І горе, якщо воно, не дай Боже, прийде до мене, зустріну по-людськи: покірно і з відчаєм. А коли стане нестерпно, вийду через вікно у мій вигаданий світ.
ТЕ, ЩО ВІДШТОВХУЄ. Людські змагання, коли хтось прагне дорівнятися до іншої людини, стати такою, як вона. Нікому, правда, це не вдається. Прикро бачити, як дехто калічить собі душу, не маючи здорового честолюбства. Наскільки простіше зробити те, що ніхто за тебе не зробить. Але й за тисячоліття люди цього не збагнули, хоч засудили заздрість як смертний гріх. Усі сім гріхів — не що інше, як атавістичні нахили. Коли суспільство перетворюється у знавісніле від голоду стадо, вони непереможні. Мене завжди дивувало, коли мені заздрили, бо, здається, ні у кого не виникло б цього бажання, якби він хоч трохи пожив у моїй шкурі й довідався, якою працею заплачено за те, що я маю, а маю я дуже мало. Відчуваю, що зробила б удесятеро більше, якби не бачила, що це приводить до спустошення, що я можу втратити те, чим дорожу найбільше: любов’ю інших до мене. А так я давно вже занедбала зовнішні ефекти, якими легко досягнути мети. Гра закінчилась. Я вибула з неї.