Дріб’язковість талановитих людей. Може, вони тим бавляться, але це йде їм на шкоду. Мені подобається увійти в світ простих людей, думати разом із ними над щоденним буттям, через те я легко знаходжу спільну мову, не прикидаючись, бо сама одна з них. Але коли поет лупить зі свого бідного брата борг чи нехтує ним ради блискучого товариства, не каже дрібної правди — я уникаю його. Чим більше людина привертає до себе увагу, тим обережніше має поводитися зі своєю душею. Тільки ідеалізм допомагає нам вижити у цьому напівзруйнованому світі. Він не потребує торби, щоб його носити.
Бруд, який несила прибрати, бо для цього потрібна одностайність людей. Власне, одностайність людей лише для цього й потрібна. І ще для того, щоб щось збудувати. Потім людям слід розійтися по своїх домівках і жити так, як їм подобається. Ця одностайність називається толока.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Дуже забила коліно. Так боліло, що переді мною ніби відкрились ворота смерті, яка ще попереду. Я пожаліла, що так довго доведеться чекати і пережити ще раз подібний біль. Навіщо людина та й кожна жива істота продовжує терпіти муку? Останнім часом, коли я читаю або чую про насильницьки вбитих, мені здається, що це шматують і моє тіло, і що мені теж судилось цього зазнати. Це не співпереживання, хоч і шкода цих людей. Це — страх перед болем. Смерть уже за больовим порогом.
Мій страх бере свій початок від того дня, коли я народжувала дитину. Він розірвав останній вузол мого терпіння, і з того часу я живу ніби з прочиненими дверима, через які можна почути крик. Натомість усі інші нещастя я витримую з цілковитим спокоєм, бо їх можна залишити осторонь, утекти від них.
Слова Ісуса на хресті — свідчення того, що біль абсурдний і протиприродний. Він робить людину самотньою більше, ніж інші чинники, разом узяті. Ісус не йшов на муки з радістю, як віруючі фанатики. Він боявся їх. Якби кожен з нас боявся болю більше смерті, а не зневажав його, може, було б у світі менше насильства.
ТЕ, ЩО НЕПОМІТНО ЗНИКАЄ. Якоїсь весни дивуєшся, що так мало квітів: пролісків, зозульок, золотих ключиків, гусячих лапок. Хоч давно вже не рвеш їх і не несеш із лісу додому.
Річка, яка колись була повноводою, цього літа стала, наче струмок. Чому вона зникає, хоч уже ніхто не тривожить її спокою?
Бажання вийти з дому в дощову погоду.
Те саме стосується філософських книжок. Я вже давно їх не читаю.
Сиджу зіщулена на сірій землі, коли довкола безмежність.
Коли щось зникає раптово, тривожиться серце. Коли щось зникає непомітно, прокидається розум.
ТЕ, ЩО ВЛАСТИВЕ ЦИВІЛІЗОВАНИМ ЛЮДЯМ. Відсутність сміливості, коли хтось безособово кличе на допомогу. Допомагають лише дітям, бо тут спрацьовує материнський чи батьківський інстинкт. Важче, кинувши монету жебракові, спинитися коло нього. Може, він щось скаже.
У нашому світі німим нема що робити. Єдине, що полегшує їм життя, це зустріч із собі подібними. Решта людей їх обминає. Протилежними до них є пророки. Ті говорять тільки про те, що є, а не про майбутнє. Обмеженість людської мови полягає в тому, що її можна застосовувати до будь-якого часу, апелювати нею до будь-якого суспільства. Тому вона така живуча і тому нею так зручно користуватись усім, крім німих. Вони знають багато більше, ніж можуть передати.
Щодо мене самої, то я досить тверезо ставлюся до дару говорити, бо це і гра, і спосіб виживання, і моя вада. Мови треба позбутися, як засобу комунікації. Для цього треба навчитися передавати думки безпосередньо.
ТЕ, ЩО БУЛО ДАВНО. Пригадую довгі місяці у неприємному місті неподалік від Урожа, де я жила, наче в іншій країні. Дні ділилися на першу й другу зміни. Цілий день роботи на конвейєрі, а вночі я йшла сама темною вулицею, не відчуваючи страху. До пізньої ночі писала свою першу повість. Про ті години згадую з ніжністю.
Бог і там рятував мене від тотальної самотності: приходили листи. Я знаходила їх у поштовій скриньці, куди, крім мене, ніхто не заглядав.
Я залишаю позаду все те лихе, що трапилося зі мною, забуваю його, але воно вертається через сни. Якби не наставало пробудження, хтозна, чи витримала б я цю муку.
ДУМКИ, ЯКІ ЙДУТЬ СЛІДОМ. Дивно: я ніколи не пробувала намалювати той дім, у якому хотіла б жити. Треба буде це зробити. Правда, я кепсько уявляю, який має бути той дім. Головне, щоб він стояв у гарному місці. Я полюбила б його, а він подарував би мені спокій.
Так гарно восени, коли йдеш розкопаною землею і все довкола належить тобі. Як же зле приїжджати з міста в цю пору і чутися жебраком. Людей, котрі будують дачі, не любить земля і не приносить їм втіхи, лише клопоти. Вона хоче, щоб коло неї були і взимку, і пізно восени.
ТЕ, ЩО МАЮ НИНІ. Пізній вечір. Я дописую свою «Книгу ночі». На небі було багато зірок, коли я ходила по воду. Мама вдень копала картоплю, а я носила її до горба. Сливи вже геть опали, а ті, що ціліші, дуже солодкі, з синьою шкіркою. Коли розламуєш таку сливу, сік бризкає на подряпані шипшиною руки, і вони печуть. Ще будуть теплі дні й над полем літатиме тонесеньке павутиння. Вони спіймають мене в свою сіть, ці малесенькі павуки-мандрівники, і я стоятиму зв’язана, доки не впаде сніг.
ТЕ, ЩО ЛЕГКО ВДАЄТЬСЯ. Відповісти одразу на лист. Викликаєш образ людини, котра тобі написала, і між вами точиться невимушена бесіда.
Розповідати казки дитині віч-на-віч із нею. Присутність чужої людини знищує безпосередність спілкування.
Прокинутись уранці, коли тебе жде багато роботи. Ось і сьогодні я встала рано, пішла до сусідів по молоко, нагодувала курей, собак, котів — і все було мені цікаво. Цілий день воював істинно урізький вітер, про який ніколи не знаєш, що він принесе.
Ця осінь, дощова, холодна, непривітна, не дає відчуття впевненості, яке завжди давала. Вона ніби попереджає про несподіванки в майбутньому. Запона невідомості стає щораз темнішою, навіть удень, коли ще чекаєш якоїсь події, а що вже казати про ніч із її мостами без перил, водою з усіх боків, латками снігу посеред літа?..
ТЕ, ЩО ВИКЛИКАЄ ТРИВОГУ. Цілковита нинішня замкнутість принесла свої плоди: невдоволення і злість. Може, вони прокинулися в мені, може, позичені з чужого ворожого світу. Цілковито розгублена, я дотримуюсь щоденного ритуалу, почуваючи якийсь фальш у власних учинках, бо не така спокійна, якою ще була зовсім недавно. Думки пішли вглиб землі, як нечисленні дощі цього літа. Чужому скептицизму і ясності я не маю що протиставити, крім заплутаної душі, котра вже саму себе не любить. Знаки хреста і меча ніколи не порозуміються між собою. Знаходжу втіху в сьогоднішньому тотальному розкладі, ладна його приспішити і роблю те саме зі своєю особистістю, відчуваючи, проте, непослабну любов до миру і тиші. Страх завадить мені скотитись у прірву. Моя доня не знає страху. Вона досконала, як квітка. Звідки вона? Не з густої темної крові, запалених тривогою очей і втомленого нудьгою мозку… Все це лише доводить, що Бог існує.
КАЗКА ПРО БІЛОГО БИЧКА
Він народився наприкінці листопада, пополудні, кволий і мокрий. Спочатку не міг стояти сам. Його обтерли сухою шматою і відвели в куток, де було наслано соломи. Мама дивилась на нього великими вологими очима і кликала до себе, але дошки відгороджували її. Бичок довго тремтів, а коли стемніло, зігрівся і йому снилося, що він знову в теплому маминому череві. Так почалося його життя на землі.
Ще кілька днів він тягнувся до мами, хотів притулитись, але єдине, що міг, це гукати її. Мама відгукувалась, але прийти не могла, бо була прив’язана. Одного разу він прорвався, коли подужчав, і мама встигла облизати йому лице. Відтоді його теж прив’язували.
Людина давала йому їсти, доїла маму і деколи гладила його: бицю, бицю. Малий мав удосталь їжі.
Взимку було холодно. Щось біле хрупало надворі. Вітер наносив сніг до стайні, і той танув. А згодом біле перемінилось у сіре, і повітря посвіжішало. Мама занепокоєно мукала й весь час озиралася на прочинені двері. Одного разу її зранку вивели і вона повернулася пізно, дуже весела, а людина принесла бичкові смачної зеленої трави. Двері були розчинені, і бичок міг дивитися на квітучі дерева, під якими росла та чудова їжа. Він прагнув туди, але його чомусь не брали. У стайню залітали ластівки, заходили й виходили кури. Бичок почував себе окремим від усіх. Мати дедалі байдужішала до нього. Приходила спокійна, сита і навіть вночі вдоволено зітхала. Бичок, якщо й подавав голос, то тільки людині, котра добре його годувала і чистила від гною. Так минали його дні в порожній стайні. Коли падав дощ, мама поверталася мокрою і від неї йшов запах вогкої трави.
На бичка іноді приходили дивитись інші люди. Вони були до нього так само доброзичливі, як та людина, що ним опікувалась.
Власне, бичкові не було ні зле, ні добре, тільки часом неспокійно, бо за дверима стайні був інший світ, який приносив радість його мамі і, певно, бичок його б теж полюбив, якби туди потрапив.
Він ріс, і в стайні ставало дедалі тісніше. Бичок відчував у собі таку силу, що врешті-решт вирвався би звідси й побіг на зелену траву. Люди відчули це й одного сірого осіннього ранку вивели його надвір, витягнули по дощаному містку на машину і повезли. Він на повні груди дихав свіжим повітрям, коли його везли на бойню.
КНИГА ПРОБУДЖЕНЬ
Ніби ще не пізно, а вже зачинили двері. Вікна затягнуті брудними шматами. Поміж розкиданих речей снують діти моїх доброзичливців. Я знаю, що не можна виходити. Увечері довколишній світ перетворюється на нужник і, ступивши крок за двері, неминуче вкриєшся ганьбою. Тебе уб’ють або битимуть до каліцтва.
Я тиняюся по кімнатах, насичених запахом поганої їжі й дитячих екскрементів. Тут і там роззявляють пащі валізи й сумки. Ладу все одно не буде, бо через годину чи кілька днів ми опинимося в іншому місці. Звідусіль нам загрожує небезпека. Нам? Моя свідомість не достатньо вичищена, щоб я щиро бажала жити в цьому домі. Мене тут стережуть, як у гаремі, хоч злягання лише заради дітей, недоумкуватих істот, що снують під ногами, як щурі. На веранді нема запон і двері до кімнат іще не зачинені. Може, мені вдасться якось непомітно відсунути засувку і вислизнути? Надворі за мною ніхто не гнатиметься.
Я вдаю спокій, не озираюсь. Призахідне сонце засліплює очі. На його тлі виникає чорна пляма. Біля старого дерева з усохлою верхівкою стоїть чоловік. Він кличе мене до себе, роблячи рух пальцями, як кличуть пса. Цього досить, щоб я повернулась назад у своє неприбране пекло. Сідаю коло бабусі, котра вдає, ніби лущить квасолю, її подолок вигнутий і в уявну миску на підлозі падає уявна квасоля. Стара не звертає на мене уваги, хоч, безперечно, стежить. Я йду до іржавого умивальника і споліскую кислуватою водою рот.
Потому мене знову тягне до вікон. Ще трохи, і почнеться жах задушливої ночі: п’яні бійки, гупання у вікно, укуси блощиць і шурхотіння тарганів. Моє тіло й волосся давно немиті. Я не можу роздягнутись у всіх на очах. А там десь буде річка, її вологий подих приносить зі собою пір’я птахів, що перелітають воду, їхні голоси чисті, як ранкове повітря. Я могла б вибігти назустріч чоловікові, котрий мене кличе, якби не бажання самоти. Я повинна втекти звідси, як дикий звір, уникаючи інших живих істот, оминаючи сліди людського житла.
На підвіконні повно здохлих мух. Вони не вміють відчиняти вікон. Б’ються об шибку доти, доки не сконають. Ми теж прирівняні до мух. Вчора я не встигла обстежити всіх дверей. Та й що з того, коли вони в усіх на очах. Кожен куток забитий тілами, які приречено чекають ночі. Не знаю, чому до мене така особлива увага.
Заходжу в загиджений туалет, де замість вікна засклена дірка, куди б пролізла лише кішка, якби зуміла вийняти скло. Вертаюсь назад. На підлозі вже стелять шмаття, вкладаючись на ніч. Плачуть діти. Не так, як уранці, а безрадісно й приречено. Ти не посмієш вийти вночі. Там небезпечно. Там ганьба, або й смерть. Тебе не приймуть назад.
Жінка з лисою головою й губами у виразках зловтішно сміється сама до себе, підмощуючи під голову перев’язану навхрест коробку з-під взуття. Там у неї фотокартки, листи, гумовий песик і дитячий черевичок. Здається, я колись бачила, що в неї в коробці.
Про себе я нічого не пам’ятаю. Ніби сьогодні народилась, наділена лише інстинктом. Ти не посмієш вийти. Це — небезпечно. Ти не зможеш повернутись назад, що може бути страшніше, коли перед тобою зачиняють двері?
Сідаю коло самого виходу, витягнувши ноги. Довкола лежать брудні натомлені істоти, неспокійно ворушаться, жадаючи короткого відпочинку, бо вночі, можливо, знову доведеться їхати бозна-куди. А позаяк усі будинки однакові, то кожна з істот має своє місце. Моє місце коло дверей, хоч я вперше у цьому товаристві або вдруге. Руки спітнілі й липкі. Я б їх помила, та не хочеться переступати через сплячих. За вікном — ніч.
Одсуваю засув. Ті, за моєю спиною, не сплять. Вони бачать, що я йду, не взявши навіть шматка хліба. У темряві можна піти, бо тоді не буде ніякого рятунку. Я не знайду більше будинку з незасвіченими вікнами. Перша ж яма-пастка прийме мене на гостре кілля. Пронизливий скрип дверей і біль, який прониже мій живіт, — тотожні.
Двері засуваються за мною блискавично. Тепер я сама. Здригаюсь від свіжого холодного вітру й чекаю, поки звикнуть очі. На моє щастя, величезний жовтий таріль місяця хитається в хмарах. Переді мною нечутно виринає постать чоловіка, котрий кликав мене. Лице його відразливе: все в якихось горбках і ямах, а очі жалісні, як у пса. Я мовчки проходжу повз нього, але вже за два кроки рятівний місяць висвічує переді мною пастку зі свіжими кілками.
— Я вас проведу, — благально каже чоловік за моєю спиною.
Всі пастки однакові. Я знаю.
— Добре.
Він дивиться на мене, і я помічаю подобу усмішки. Може, так і треба, щоб за порогом хтось чекав на тебе. Але зазирнути в душу цього чоловіка й дізнатися, чи це друг чи ворог, я не здатна.
Трава мокра від роси. Я ледве зауважую сталеву пружину, що звинулася кільцем. Вона сахається мене і щезає в кущах гадюкою. Зненацька виникає рев мотоциклів, що наближаються. Незнайомець хапає мене за руку і тягне. Ми майже не торкаємося землі, відчуваючи пронизливий жах. Дерева, які здавалися з вікна лісом, — усього лише вузенька смужка над яром, куди ми майже падаємо. Мотоцикли кружляють десь над нашою головою, зовсім близько.
Тут не можна спинятися. Ми біжимо дном яру, обдираючись до крові колючками. Зненацька щось чорне й кошлате кидається навперейми, стрибає на мого супровідника, ніж зблискує в його руці. Чути хрипке дихання, тріск гілля. Я хапаю якийсь дрючок, і від моєї рішучості оте кошлате і чорне тікає, дряпаючись угору схилом. Мені здається, що це мавпа. Чоловік підводиться, обтрушуючись від листя. З розсіченої брови стікає кров.
— Пусте, — каже він, витираючись рукавом. — Скоро вийдемо.
Справді, виття мотоциклів стихає, але нас можуть шукати тихо, якщо взагалі шукають. У тиші особливо неприємно те, що чути, як ми йдемо. Дуже тріщить хмиз під ногами.
Чоловік штовхає мене вбік, до стовбура величезного дерева. Ми наче входимо в нього, не відчуваючи опору. Дном яру йдуть дві бліді постаті: чоловік і жінка, цілком голі. Вони тримаються за руки, як недавні коханці. Але живими їх не назвеш. Більше того, вони нагадують голодних духів, котрі живляться кров’ю. Повільно пропливають повз нас, не повертаючи голів. Дерево, прийнявши нас у себе, ховає запах теплої людської крові.
Далі яр закінчився. Ми вийшли на мокру луку перед Рікою. Де-не-де стриміли чорні всохлі верби, нагадуючи обрисами людей. Я відчула полегшення, бо нас при місячному світлі можна було прийняти за дерева. Тепер я знала, що треба йти до Ріки. Вода для того й існує, щоб відділяти.