— Ви не скажете, як мені пройти до автостанції?
— Ідіть, пані, вниз, там побачите.
Межа мусить бути: я не полізу під кулі. Але може вдасться загубитись у містечку. Не озираюсь назад. Знову снують обшарпані залякані люди. Я давно вже не бачила інших людей, крім потворних бабів. Поступово будинки стають вищими і зруйнованішими. Здається, я вже була тут. Пам’ятаю ту широку пряму вулицю, що переходить в іржавий залізничний міст.
З вікна падає Жовнір. Він підводиться, а йому стріляють у спину. Падає знову. І далі тиша, порожнеча й байдужість. Єдине, чого мені не заподіють, це смерті, але я змушена дивитися на чужу смерть і муки, терпіти наругу, доки я блукаю в цьому світі абсурду.
Тож я біжу до Жовніра, а він уже мертвий. Інакше бути не може. Моя свідомість запрограмована на цю смерть, оскільки я не можу йому допомогти серед цього безлюддя. Він помер, залишивши по собі загадку своєї смерті. Мене як блискавкою пронизує думка, що я якимось чином зв’язана з цим хлопцем, маю на нього право, а він на мене, хоч ніколи не бачила його живим. Я б воліла бачити його живим, а не тяжкопораненим на бруківці, коли не можеш нічим зарадити. Безпомічність жахливіша за смерть. Заходжу в під’їзд, де ніхто не живе, і двері квартир незамкнені. Знаходжу оте розчинене вікно, з якого випав Жовнір. У кутку кімнати — дірявий матрац, банка з водою і жмут старих газет. Нічого такого, що свідчило б про особу самогубця. Він, певно, тут ховався і, доведений до відчаю, викинувся з вікна. Скільки днів чи годин просидів він в оцій кімнаті, незахищений і самотній, доки щось його не сполохало? Отже, звідси неможливо вийти. Може, тільки дезертирам? Якби я випадково зайшла сюди, коли він ще був тут, що сталося б з нами обома? Почулися кроки за стіною. У першу мить мене пройняв жах, бо я не могла повторити те, що зробив Жовнір. Кроки стихли. Я підійшла до вікна і подивилася униз на лялькове тіло, що стигло, залишаючи слід ґвалтовного поруху. Бог покинув його. Відвернув свої очі від злочинця, що не зміг дочекатися, коли смерть сама прийде по нього. Лиш я дивилася на нього згори. Цю смерть я могла зрозуміти. Мені не раз спадало на думку отаким чином утекти від себе. Тому я зійшла додолу, перевернула хлопця на спину, склала йому руки на грудях і вкрила лице хусткою, яку мала в кишені. З його одежі випав блокнот. Я взяла його собі. Сиділа над Жовніром до смерку. Трохи молилася, трохи плакала і гортала блокнот. Там була фотокартка дівчини, у якій я могла б упізнати себе, якби могла згадати Жовніра живим. Мертві — схожі. У блокноті були повиривані сторінки. Кожен самогубець хоче лишити по собі знак, пояснити свій відхід. Тому ця кімната з дірявим матрацом і блокнот із фотокарткою теж були знаком.
Сивий вечір покладе голову на коліна. Засне. Нема кому нас збудити, нема кому втішити. Тільки Бог у нас є. Де ти, Боже? От уже й догоріла поминальна свічка і закапав теплий віск на підлогу.
Отак я й сиділа, доки не догоріла уявна свічка в узголов’ї Жовніра. Потім пішла широкою вулицею далі, хоч настав уже вечір. Але я мала силу вірити, що зі мною не станеться нічого лихого. Може, я дійду Нею до того покинутого села, де в кожній хаті по самітній бабі. Сосновий ліс росте там на пісках і вечорами від груби йде приємне тепло. Мої книжки лежать на складеній швейній машинці, а під склом фотокартка хлопця у солдатській шинелі. Я приходжу зі школи замерзла, витягаю з печі борщ, а потім ховаюсь під ковдру, щоб зігрітися. Хочеться спати, щоб прокинутися в іншому світі.
Може, я дійду до іншого тимчасового притулку. Це знову ж таки приходиш з роботи, але вночі. Заглядаєш у поштову скриньку і біжиш з листом по сходах.
«Ти — моя єдина. Я люблю у тобі все: твій голос, твоє волосся, твої губи, які я ладний цілувати безконечно…»
Все осявається моторошним сліпучим світлом. Будинки палають. Від них пашить нестерпним жаром. Я теж засвічуюсь, бо цей світ запалав із моєї власної волі. Досі я боялась його, самої себе. Він мене хотів знищити, бо я тамувала в собі інстинкт самовбивці, намагалася себе зганьбити. Просто дивовижно, як може людина себе ненавидіти й зневажати. У примарному світлі я бачу постать Жовніра-дезертира. Він підходить до мене. Волосся й одежа на ньому тліють.
— Вогонь, — каже він.
— To — мій вогонь.
— Погаси.
Мені не хочеться гасити цей радісний вогонь, але, глянувши на попечені руки Жовніра, примушую себе це зробити. Кажу:
— Зараз знову стане темно.
Жовнір не озивається. Все лишається: будинки, вулиця. Мене палить усередині. Хочу пити.
Жовнір питає:
— То правда, що у мене стріляли? На мені кров.
На що я розважливо відповідаю:
— Десь знайдемо воду. Ти вмиєшся, а я нап’юся.
Мій спокій передається Жовніру, й він іде зі мною.
Я думаю про світло, яке погасло, про воду, про того неймовірно п’яного хлопця, якого пхали під колонку листопадової ночі. Як він намагався виборсатись із того викривленого простору і не міг. Як наступного дня я пережила те саме, божеволіючи не від алкоголю, а від болісної порожнечі, яка унеможливлювала будь-який вихід, крім смерті, але й зі смертю мука не припинилася б. І варто було це згадати, як я почула запах тлілого листя, і ми увійшли в осінь, де вистачало дощів, які нас обмили і напоїли.
Тоді я згадала, як будувати дім. Його ставиш із добрих і поганих споминів, які є. Тоді це справжній дім, який дає відчуття захисту. Його можна носити на спині чи в серці.
Опале листя обтяжує землю, а що буде, коли впаде сніг? Ми залишатимемо на білому покрові сліди, бо там, куди ми йдемо зараз, не зустрінуться люди, бо побачивши їх нині, ми не зможемо поговорити в майбутньому. Жовнір не знає моїх думок, а я його. Наша одежа промокла — добре було б розкласти вогонь.
Жовнір каже:
— Я був колись такий дурний, що писав вірші. Не вмів більше нічого робити. Та й писати вірші теж не вмів. Ліс…
— Що ти кажеш?
— Ліс, де я колись жив у діда. Ми носили великими кошиками гриби і солили їх у бочці І суниць було дуже багато. Якби я пожив замість армії в лісі, зі мною нічого б не трапилось. Тепер я вже й у лісі не зміг би жити.
Я мовчу. Бідний Лазар, котрий не знає, що йому робити з тілом і душею, які вже встигли схолонути.
Як дикі звірі, ми знаходимо прихисток у густому ялиннику, де гостро пахне грибами, і засинаємо на хвої. Уві сні я чищу несвіжу рибу, велику й малу. Відрізаю їй голови і пересипаю сіллю. Зробивши все це, повертаюся до дійсності. Жовнір спить, як дитина, розкривши рота. Мені дуже холодно, а до ранку ще далеко. Це так, як на вокзалі: можна вийти, але від цього стане ще гірше. Лежу, як у труні, не здатна поворухнутись. Мене обплітає павутиння незакінчених думок, видінь без змісту.
А вранці не треба йти далі. Будинок-привид виростає, як гриб із землі, за два кроки від того місця, де ми ночували. Червоного кольору, як на картині Вермеєра, з вузькими стрільчатими вікнами, віконницями, помальованими начорно. Величезний облудний дім стояв на хвої, наче на піску, і до нього вели широкі сходи, які теж вдавали з себе старовинні. Дім вмістив у собі наші найфантастичніші мрії. Коли ми ступили на сходи, ліс зник, і довкола захлюпали хвилі сталевого кольору.
Жовнір посміхнувся:
— Я хотів колись мати острів, а на острові замок.
— Нехай, якось дамо собі раду з тим островом.
Дім спочатку видавався мені підступним, бо виник раптово. Але я на нього не сердилась. Кінець кінцем я виберуся з цього світу, бо це залежить тільки від мене. От Жовнір не забезпечений від нещасть і може зникнути коли завгодно.
Ми відчинили чорні ковані двері й побачили ще одні сходи, застелені блакитною килимовою доріжкою. Вони були дуже високі, та коли ми дійшли до кінця, наткнулися на голу стіну.
Жовнір зойкнув, торкнувшися стіни руками:
— Цього не може бути! Це — неправда!
Від болісного вигуку, що вивів його з мертвої байдужості, будинок затрясся, і‘щось важко застогнало.
— Тихше! — вхопила я Жовніра за лікоть. — Це правда. Не гнівай його. Будинок є!
Справді, все стихло.
— Дивися, он там є двері, збоку.
Чи були вони раніше, не знаю, бо коли ми йшли, то дивилися під ноги. Білі невеликі двері були, але замкнені.
— Пошукай ключа, може, він у тебе в кишені, — сказала я. Якби ключа не було, я б вигадала, що він загубився. І ми б тоді придумали щось інше.
Жовнір застромив руку в кишеню і вийняв звідти ключа. Двері легко відчинилися. Далі був коридор із кількома дверима. Я відчинила перші. Там не було нічого, крім письмового столу. На ньому лежала купка білого паперу і ручка.
— Лишайся тут, — порадила я. — Треба подивитися, що там є ще.
Жовнір посміхнувся. Я вийшла, щоб йому не заважати. У наступній кімнаті лежав на підлозі матрац. Я підійшла до вікна. День був такий похмурий, що панувала напівтемрява. Поволі падав сніг у свинцеву важку воду.
— Добре, — сказала я собі, відійшла від вікна і лягла. Дім існував насправді, треба було тільки звикнути до нього.
Але я відчувала неспокій. Завжди є небезпека ззовні. Тому пішла зачинити двері на ключ. Потім зазирнула в кімнату Жовніра. На мене війнуло холодом. Жовнір стояв коло розчиненого вікна і пускав у нього паперові літачки. «Нехай», — подумала я й пішла оглянути ще дві кімнати, що залишилися. Прочинивши двері, я оторопіла: з переповненої ванни лилася вода. Я похапцем закрутила кран. Вода була саме якраз. Не довго думаючи, я залізла у ванну. Потім випрала все, що було на мені. Зі стінної шафи вийняла теплий білий халат. Там був ще один. Я радо побігла сказати Жовнірові, що він може зробити те саме, але за дверима почула голоси, тихі й лагідні, наче когось вмовляли. Я прочинила двері дуже обережно. Коло Жовніра стояла старша жінка, певно, його мати. Вона тримала в руках чисту білу сорочку, поки Жовнір скидав своє лахміття. Тіло його було все в синцях. Збоку стояли батько і дівчинка років десяти й спостерігали за ними.
Я попленталася до своєї кімнати, лягла. Мені хотілося загородити двері, щоб ніхто не порушив мого спокою. Не тому, що я заздрила дорогим гостям Жовніра. Мені, навпаки, стало легше і я могла покинути цей дім. Зрештою, батьки можуть забрати Жовніра з собою.
Прокинулася у темряві. За вікном шумів дощ. Де я, що зі мною — ці думки виникали в хаосі, де дощ був єдиним орієнтиром. Отже, як є вікно, то існує кімната, а значить, дім. Серце стиснула тривога, що хтось зайде й побачить мене, безпорадну і дезорієнтовану. Я лежала на чомусь м’якому, мала під головою подушку й була вкрита ковдрою. За вікном ішов дощ, а мені було тепло. Тіло прагнуло тепла і спочинку. Я знову заснула.
Вранці я розплющила очі й обвела поглядом кімнату. Над моєю постіллю висів килимок-ґобелен, обшитий по краях ліловою атласною стрічкою. На гобелені було зображено ранкове місто кінця XIX століття: з ратушею, фонтаном посеред площі, порожніми возами й дрібними постатями людей, що квапилися у своїх справах. У лівому кутку гобелена стояв будинок із вирізаними лезом дверима. На підлозі лежав дерев’яний лев, поточений шашелем, і потріпана книжка «Питомцы зоопарка». Я довго плакала, але речі не зникли. Вони знайшли мене тут. Видно, цей дім їм сподобався. Але я про себе ще не могла цього сказати. Через те між речами і мною виникло відчуження, наче їм соромно було опинитися тут непроханими. Увійти в тканий дім я знову не змогла, хоч знайшла би там повно старих речей, таких любих моєму серцю, що не зуміла б їх покинути.
…Жовнір сидів за столом і їв. Перед ним лежали якісь пакунки і гостро пахло часником.
— Ходи, поїж, — сказав він. — Уявляєш, мене знайшли батьки й понаносили купу всього.
— А де ж вони?
— Пішли. Казали, що будуть приносити їсти.
— А чому ти не пішов з ними?
— Ти знаєш, що мене шукають, — значущо мовив Жовнір.
Мені кортіло сказати, що нікому він не потрібен, крім батьків, але я мовчки взяла двоє яблук і пішла до себе. Стала коло вікна й задивилася на каламутні води, що не встигли змішати земну і небесну вологу й перебували у стані неоднорідності. Крім води і блідого неба з мого вікна нічого не було видно.
Була ще четверта кімната. Там мали б бути книжки, багато книжок, які зробили б моє перебування тут приємним. Книжки зрідка пояснювали мені світ: вони радше затьмарювали його, і я йшла часом не в той бік. Але ліпше було слухатися чужих порад, ніж нашіптувань потвор, що плавали у водах моєї підсвідомості. Зрештою, маю те, чого хотіла. Кімната виявилася порожньою, наче її й не існувало. Я могла б її наповнити чим завгодно, але всю мою маєтність, що дивом з’явилася вранці, можна було б загорнути у вузлик. Не маючи ніколи власного дому, легко розгубитися. Цей дім належатиме нам доти, доки ми витримаємо в ньому. Може, Жовнір витримає довше, бо хоче сховатися від уявних переслідувачів, але щодо мене, то я невдовзі почну шукати собі нової напасті.
«Почекай, — спинилась я. — Ти так довго бігла і була невдоволена, що тебе переслідували, хоч ти сама себе переслідувала, а Жовнір тікав від реальної біди». Тут я перелякано озирнулась, шукаючи того, хто казав мені «ти», свого вічного ворога-доброзичливця. Вже отут я мала б побачити його лице, вже отут він мав би вийти з мене, як душа переходить у дзеркальне відображення. Але цього не сталося, і Чужий, користуючись моєю слабістю, буде знову висловлювати свої сумніви, підточувати хистку твердиню мого бачення. Він знає, що сумління може довести мене до божевілля.
Я вийшла в коридор, відімкнула двері. Мені здалося, що будинок гойднувся, коли я ступила на сходи. Внизу було досить світла від довгих вузьких вікон із матовим склом. За ніч на першому поверсі виник коридор із кількома дверима. Я відчинила перші двері. Кімната була обставлена вишуканими старими меблями, на стінах висіли ґобелени, а підлогу вкривав квітчастий килим. Я спересердя грюкнула дверима, ледве стримуючись, щоб не заплакати.
Мій Жовніре, я ніколи не питатиму тебе, що ти будеш робити далі. У нас нема ні годинника, ні календаря, ні часу. День переходить у ніч, як догорає свічка. Зрідка падатиме дощ і залітатиме вітер. Сонце буде сходити щораз в іншому вікні. Ти сидітимеш у своїй кімнаті, а я у своїй, тільки не забувай закручувати кран у ванній, щоб не сталося потопу. Ми відповідаємо за цей дім, доки він не пересититься нами і не виблює нас у море, а сам піде спати на дно, на білий пісок. Тільки не приходь до мене. Я почуваю відразу до тебе, чужого і мертвого.
Я стояла на верхній сходинці, коли у дім хтось зайшов. З горла вирвався здушений крик. Тремтячими руками я ледь встигла замкнути двері на ключ. Жовнір вибіг зі своєї кімнати. Я притислася до стіни, вся мокра від поту, а у двері нелюдськи гатили.
— Сховай мене, сховай мене! Боже, я більше не можу!
Я не була певна, що двері витримають.
— Хто там? — голосно спитав Жовнір. — Чого вам треба?
Я кинулась до своєї кімнати. Жовнір спіймав мене, коли я намагалася розчинити вікно. Він штовхнув мене на постіль.
— Не відкривай! Не відкривай!
— Заспокойся!
Я перестала кричати. Грюкіт припинився. Ми довго прислухалися.
— Хто то був? — пошепки спитав Жовнір.
— Мій батько.
— Що?! Чого ж він тебе так настрашив?
— Розумієш, він давно помер. Він прийшов мертвий.
— Ага. Привид є привид.
Я захитала головою:
— Він дуже страшний.
Як я могла йому описати напіврозваленого трупа, зомбі, котрий часто з’являвся мені уві сні й не мав нічого спільного з моїм татом. Він ніс мені смерть. Видно, Жовнір зрозумів мій переляк, бо більше не допитувався. Натомість сказав:
— Добре, що ти тут не сама.
— Я б не жила тут сама.
— Дивний цей дім. Якийсь недоладний.
— Зате на острові.
— Він сам острів. Я спочатку думав, що цей дім прислухається до моїх бажань і є нашим слугою. Але це не так. Він пішов на деякі поступки — і ми більше його не обходимо.
Я не погодилась:
— Цей дім збудований з уламків нашої свідомості. Дякуй Богові, що він не гірший.