З другого боку проїзду почувся тупіт. Я притислась до стіни. Пробігло кілька темних постатей. Вони тікали від когось страшнішого, ніж вони самі.
— Тікаймо!
Знову виник той чоловік, який уже з’являвся. Він ухопив мене за руку й штовхнув у маленькі двері в стіні, зовсім маленькі. А тоді зачинився защіпкою зсередини.
— Ну, тепер ми у безпеці. Ще трохи, і вже ніщо не змогло б тебе врятувати.
Чоловік упевнено намацав вимикач, і електрика освітила сходи вниз. Я була вже колись у цьому підвалі, що мав кілька закладених цеглою ходів. Скрізь лежали іржаві бочки, відра, купи клоччя й залишки гнилої картоплі. Я знала, що коли розібрати один із ходів, звідти рине потік величезних щурів. Але мій спаситель не мав наміру пересиджувати зі мною в шкільному підвалі. Ми пішли далі просторим тунелем із гладкими світло-сірими стінами й рівною долівкою. Що нам світило, не знаю, але було чудово видно. Від м’якого ненав’язливого світла почуття небезпеки зникло. І я згадала свій давній сон…
…Кімната у старому дерев’яному будинку. Великі вікна, розчинені в сад. Згори я бачу маму і двох своїх тіток, котрі розмовляють на лавці. Я чуюся роздратованою, бо в кімнаті неприбрано. Раптом відчиняються двері й заходить молодий чоловік надзвичайно високого зросту з трохи дитячим лицем. Я кажу вражено:
— Господи!
І ніяковію, бо це справді Бог. Він посміхається й каже, що прийшов мене сфотографувати. Показує мої давніші фотокартки, які я ніколи не бачила. Там тільки моє лице або очі. Коли я дивлюся на них, мені стає солодко й боляче водночас, наче я втратила колись свою сутність. Бог садовить мене, вкриває плечі великою квітчастою хусткою й прибиває її цвяхами до крісла…
…Замурований вихід має пролом, через який доводиться лізти навкарачки. В очі б’є сонце. Я перелізаю через купи цегли, порослої кропивою, й одразу ж за кущами бачу вулицю чистенького білого містечка. Є й лавка, на якій можна відпочити. Та коли ми сідаємо, одразу підходять дві молоді жінки і вмощуються поряд. Одна з них каже моєму супутнику, наче знала його раніше:
— Почитай нам вірші!
Він зіщулюється. Лице його мертвіє. Бачу, що ті жінки не відчепляться. Чоловік, не піднімаючи очей, глухим голосом говорить:
— Сивий вечір покладе голову мені на коліна. Засне. Нема кому нас збудити доторком руки. Нема кому втішити. Тільки Бог у нас є. Де ти, Боже? От уже й догоріла поминальна свічка, і закапав теплий віск на підлогу.
— Ще! — вимагають обидві фурії.
Але чоловік мовчить. Тоді вони хапають нас під руки й ведуть. Чоловік не чинить жодного опору. Я теж не пручаюсь. Може, так і треба, щоб у незнайомому місті (а чи бачила я хоч раз знайоме місто?) тебе взяли під руки і повели. Тож нас повели незабаром в ошатний будинок і розділили. Мене штовхнули в кімнату на другому поверсі, де сидів слідчий. У відчинене вікно, яке аж просило, щоб із нього вистрибнути, було видно площу, помережану зеленими газонами й ліхтарями.
— Хто така? — поставив слідчий мені питання, на яке я не змогла відповісти, й одразу ж накинувся на мене з брутальною лайкою, бо, виявляється, знав усе. — Ти знаєш, що я з тобою зроблю?
Я знизала плечима.
— Тебе катуватимуть. А потім знищать. Твого приятеля чекає те саме. Живими ви звідси не вийдете.
Але я чомусь мала певність, що вийду звідси, і дуже швидко. Той чоловік, який глухим голосом читав вірш, відповідає за мене. Напевно, ми прийшли туди, куди нам не слід було приходити, або прийшли невчасно. Слідчий сказав усе, що про мене думає, але не сказав, у чому мене звинувачує. Через кілька хвилин я збагнула, що я просто школярка, котрій вичитує вчитель, і найважче витримати цей процес. Небезпечний лише той, хто говорить лагідно.
Зненацька на вулиці почулися постріли й біганина. Я побачила людей, які бігли до будинку. Слідчий блискавично виштовхнув мене за двері, ніби віддаючи нападникам, а сам вистрелив собі в голову. Тіло важко впало на підлогу.
…Що було далі, не пам’ятаю. Я ніби знову стала школяркою, котрій прочитали мораль, і вона повертається трохи засмучена, бо вдома чекає її щось подібне. Вулицею йшли бідно вбрані, натомлені люди. Від них тхнуло недоброю заздрісною бідністю, і було поміж тих людей багато злодіїв. Відчувши небезпеку, я пішла швидше. Цим, певно, якось вирізнилася серед натовпу, бо незабаром якісь обідранці відібрали від мене портфель і повели з собою. Це були не якісь шибеники, а дорослі злочинці, міцно зв’язані між собою бандитським кодексом. Вони вели мене під руки, як захмелілу приятельку. Ніж упирався мені в спину і не було сенсу кричати. Вони вели мене у злодійське кубло, і я мусила рятуватись. До горла мені підступала нудота. Я не хочу смерті, я не хочу бути з ними. Я хочу йти порожньою вулицею чи порожнім полем, дихати порожнечею. Будь-яке наближення до мене будь-кого — перешкоджає, затуляє небо. Єдине, що єднає мене зараз із людьми — це вогонь, біля якого можна посидіти, погріти руки, втупивши очі в мінливу барву полум’я. Цим, власне, я й відрізняюсь від звірів, тільки цим, керуючись найважливішим інстинктом — уникати.
Нарешті я насмілилась:
— Пустіть мене до мами. Я їй скажу, що скоро вернуся, щоб вона мене не шукала. Вона в тому будинку працює.
Я тицьнула пальцем у двоповерховий дім пошти, біля якого походжав швейцар. Я гадала, що можу заховатись у будинку, який охороняють. Не знаю як, але вони мене відпустили. Я побігла до швейцара і почала проситися. Треба було за всяку ціну втрапити досередини. Швейцар не вірив, що там працює моя мама. Але я була переконана, що у домі обов’язково є жінка середнього віку, яка годиться мені в матері, і зрозуміє, що я потрапила в біду. Нарешті швейцар сказав, що впустить, але тільки на десять хвилин. Я кинулася по сходах угору. Там справді була літня жінка в синьому халаті, вона поралась між полиць, завалених паперами і коробками, і так холодно мене зустріла, що я розплакалась. У мене було лише десять хвилин. Я не просила, щоб мене сховали, лише, щоб вказали якийсь вихід.
— Не можу, — схрестила жінка руки на грудях. — Мені дуже шкода, але швейцар знайде тебе й під землею. Навіть якби ти його розчулила, хоч то дуже черствий чоловік, банда не відступиться і спалить пошту. Тобі вдасться вирватись, якщо ти не будеш їх дратувати.
Коли прийшов швейцар, я була вже спокійна. Жінка сказала:
— Ну, йди, донечко, готуй уроки. Начисть картоплі на вечерю.
— Добре, мамо.
Вона поцілувала мене, і я пішла попереду, а швейцар позаду.
Не було рятунку в похмурому високому будинку з запаморочливими сходовими прольотами. Розв’язка мала настати у голій брудній кімнаті, куди привели мене злодії. Стріли нас дві брудні жінки в дранті. Почалася пиятика. Я стояла в кутку, притулившись до стіни, і втішалася тим, що мене не помічали. Дякувала Богові, як дякує засуджений на смерть за останні хвилини, що тягнуться довше за все попереднє життя.
Злодії були страшні. Напруженість не зникала з їхніх облич, і здавалось, що, відірвавшись від решти людськості, вони зависли в порожнечі. І не мають жодних слабкостей. Може, я боялася не їхньої жорстокості, а їхньої тривоги? Але коли мені наказали роздягтися й одна з жінок кинула мені в кут м’яту нічну сорочку, я затремтіла від страху за своє життя. Щоб стати співучасницею, не досить покори. Треба знищити в собі усе те, що цінували досі в тобі люди.
Я стояла в сорочці, розіп’ята похмурими поглядами, коли внизу пролунав пронизливий свист. Перекидаючи стільці, злодії кинулись до дверей. Мені не було куди втікати. Я впала на купу лахів, які вивалились із шафи. Мене пристрелять, коли вбіжать сюди. Уже не злодії, а міліція. Ті дві жінки лишились. Одна з них подала другій таблетку. Та проковтнула її й сконала. Я простягнула руку й собі, але жінка розчинила малі дверцята в стіні і випхнула мене. Я опинилася на крихітному балкончику, точніше за ґратами, які починались майже від порога. Жінка одразу замкнула за мною двері. Балкон виходив на подвір’я-колодязь, засипане снігом. Я стояла боса, відкрита для всіх пострілів, і бачила, як падають із вікон злодії, підстрелені міліціонерами в чорній формі. Деякі звисали з ґрат, уже мертві. Якщо мене не вб’ють, то я замерзну в нічній сорочці. Може, тому в мене й не стріляли, що вважали мене мертвою?..
…Дивно опинитися після цього серед святкової юрби на площі. Вона веселиться, ніби під дулом автомата. Убого вбрані, бліді, з палаючими очима, люди хвилюються, безладно рухаються (броунівський рух). Власне, натовп невеликий, тільки тісно збитий докупи. Позаду досить порожньо. Як я сюди потрапила, невідомо. Певно, мене привів сюди стадний інстинкт, бо я надто довго блукала сама. Юрба зробить мене безликою на той короткий час, а відтак я знову мушу йти шукати собі прихистку, витираючи заплакані очі. Не дивно, що я піддаюсь очікувальному настроєві натовпу й дивлюся на небо. Звідти спускається велика сіра повітряна куля, як у книгах Жюля Верна. Тільки капелюхами й квітами ніхто не махає. Схоже, що люди знають про з’яву з неба, але не знають, яка вона буде. Куля стрімко спускається. Видно товстого лисого чоловіка у довгій до п’ят сорочці. Лице його усміхнене, зовсім дитяче.
— Дивіться, Бог! — гукає малий хлопчик.
Люди з ревом кидаються до товстуна, щоб він уволив їхні бажання. Той звільняється від мотузок і тікає, блискаючи голими п’ятами. А люди з лементом біжать за ним.
Чи це Бог, чи це частина якогось карнавального дійства, звідки мені знати? Я дивлюсь услід. Я не часто дивлюсь услід. Пам’ятаю, як колись маленькою дівчинкою я бігла за своїми старшими сестрами, а вони від мене втікали. Мабуть тоді я зрозуміла, що нікого не слід доганяти. Слово «пізно» не повинно викликати відчаю. Куди ж мені йти тепер, коли всі люди побігли за Богом, як за всемогутнім продавцем? Прости мені, Господи, це жорстоке порівняння. Як Ти можеш дати чи продати те, чого не маєш, що давно віддав, і ми його намарне розтринькали? Ось зараз піду шукати ту хату, в якій народилася. Вона стоїть на березі глибокої чистої ріки. У бур’яні, напівзруйнована і вросла в землю. За забитими дверима має бути кімната зі столом коло вікна, а на підвіконні алюмінієва гасова лампа. У другій кімнаті — блакитне ліжечко-колиска і етажерка з книжками, де на поличці сидить величезний зелений жук. Там я колись лежала, і наді мною схилився дідо, кажучи: «Ти ж моя руда циганочко».
Але коли я, обдираючи пальці об цвяхи, заходжу, то бачу в другій кімнаті високе ліжко. Там спить мій чоловік. Я не хочу його будити, але перша кімната заставлена посудом. Чоловік устає з ліжка. Я бачу, що там ще хтось лежить. Якась жінка і чоловік. У них потворні злі обличчя. Мій чоловік сонно простує до мене. Я хапаю горня з водою і кидаюся до бісів. Але чоловік перепиняє мені дорогу. Вода обливає мене і його.
…І знову, безпритульна, я подалася геть. Тепер мені доводилося йти горами, порослими лісом, спокійними і безлюдними. Диких звірів я не боялася, бо чулася дуже втомленою. Лягла заснути під деревом. Неподалік текла вода. Земля була вогка і холодна, вкрита широким м’яким листям. Я швидко заснула і швидко прокинулась. Мій відчай не сягнув ще тої межі, щоб я сама себе губила. Тіло набрякло вологою й обважніло. Я згорнулася клубком, підтягаючи коліна до підборіддя, як дитина в материнській утробі. Мені ніщо не загрожувало, крім холоду. Вважалося, що я вже встала й іду вниз до якоїсь хати, де мене пожаліють, дадуть поїсти. Але й та хата може бути оточена невидимою стіною. Я отямлюся знову такою ж закляклою, з важким, налитим випарами потоку тілом, відтиском листка на щоці. Знову засинаю, знову прокидаюсь. І вже ніч. Світять зірки, сонно скрикує пташка, земля вібрує піді мною. У сні я лягла горілиць, розкинувши руки й ноги — і вони відпочили, полегшали, як мої думки. Я посміхаюсь, оточена ласкою чистої світлої ночі, яка проникла в мене, не залишивши місця будь-яким клопотам. Як добре не бути людиною, пройнятися нерухомістю, запахом трави, стати непомітною, врешті зникнути для себе, здійснити найпотаємніше бажання: жити, не існуючи ніде — ні в часі, ні в просторі. Ось куди я прийшла, коли розбудило мене сонце — гори, сиві від роси, нечіткі стежки, всохлі, покручені від тисняви дерева. Голими руками не збудуєш собі дім, а покинутих хат із їхніми неприязними духами я вже не хочу. Сонце освітило мене, і я знову стала помітна для всіх живих істот. І мусила рухатись, щоб тіло не подзьобали круки і не з’їли мурахи. Ще один день доводиться починати з пошуків, терпіння — задля чого, Боже? Відколи Ти мав необачність спуститися на землю, то став переслідуваним. Мене на якийсь час перестали гнати, але кожна мить скорочує відстань до нового переслідування. Пам’ять про це кладе тінь на моє майбутнє. Обплутана павутинням недовіри, йду стежкою з гори. Тепер я знаю, куди тікати, коли знову почнуть переслідувати. Гори, порослі лісом, не зникнуть з моїх очей.
Як мені велося в долині, довго розказувати. За селом спинилась біла машина. Молодий чоловік у темних окулярах спитав, де можна відпочити. Я не опиралась, коли мене взяли в машину. Там були ще двоє чоловіків та жінка. Вони мали зброю, якої не ховали, і, не криючись, розмовляли про свою службу. Я була сама покора, бо ті люди не боялися нічого і легко могли мене знищити. Сама згадка про їхню службу наганяла страх на кожного.
Я повела їх на терасу покинутого панського дому, яка виходила на розвалений, так само покинутий колгосп. Зате, коли не дивитися вниз, звідти чудово видно гори і захід сонця. Отам ми сиділи, пили коньяк, закусуючи делікатесами. Я була така голодна, що почувала до них навіть трохи вдячності. Вони не питали мене, звідки я й хто така, хоча найстарший не спускав з мене пильного ока. Власне, я була бродяжка, нешкідлива істота, яку вони підчепили на дорозі. Вже потім я зрозуміла, чому не запам’ятала жодного слова з їхньої бесіди, лише чорні пістолети й білі костюми. Розмова велася так, що слова влітали в одне вухо, а вилітали в друге. Але мене вона мало цікавила, бо не стосувалась мого існування. Всі ці люди були засмаглі, наче щойно з курорту. Помалу на терасі, що знизу тонула в бур’янах, між ними виникла гостра суперечка. Тоді я сказала, що йду, але мене не пустили. Жінка сказала: «Почекай ще трохи. Ми скоро поїдемо». Той, хто зупинив мене на дорозі, встав і втупився у напіврозвалену комору: «Там хтось ходить».
— Мало хто може ходити, — відказала жінка.
— Це мені не подобається, — вперся чоловік. — Ніхто не сміє за нами підглядати.
Він висмикнув пістолета з кобури і скочив з тераси.
— Хто б це міг бути? — спитав мене старий.
Я не знала. Ми мовчки спостерігали. Чоловік зайшов за стіну і зник. Там були великі купи клоччя, перемішаного з битою червоною черепицею. Минуло кілька хвилин.
— Може, мені глянути? — запропонувала я. Здавалось, вони цього хотіли, бо згодилися відразу.
Тепер я могла непомітно відійти до річки. Коли я наблизилась до стіни, то побачила, що від комори лишились закапелки, по яких мені не хотілося блукати. Я вийшла на чисте місце, й одразу з тераси вистрелили. Певно, вони подумали, що я хочу вернутися назад. Я рушила всередину, остерігаючись ям, котрі лишилися ще з часів функціонування комори. Не встигла пройти й трьох кроків, як із пролому вискочив страшенно брудний і потворний чоловік. Він обхопив мене руками, дихнув смородом у лице й закричав:
— Я — прокажений!
А тоді побіг геть, хихочучи з радості.
…Тепер я мушу жити тут до смерті. Величезна будівля з вікном у куполі заставлена ліжками. Неможливість вийти звідси відома наперед. Якщо я й не прокажена, то стану нею дуже швидко. Нікого нема. Певно, володарі цих ліжок на роботі. Я така приголомшена, що навіть не плачу й не мрію вийти звідси. Матиму спокій аж до смерті. Притлумлюючи всі бажання, дивитимусь на гори, які оточують лепрозорій. Спокій — це відсутність свідомості. Порожньо, тихо. Косі промені освітлюють барак. Замість того, щоб лягти в ліжко й поринути в забуття, виходжу надвір.
Біля стін бараку — базарчик. Невимовно бридкі бабці пропонують товар, яким ніхто не торгує на світі: почорнілі кістки, гнилі риб’ячі голови, зотлілі нутрощі, курячі пазурі. Далі — миші, нанизані на шворку, деякі ще живі і водять налитими кров’ю очима. Я сахаюсь і натрапляю на повну клітку котів, котрі благають, аби їх випустили. Витягую кількох, наче в мене є гроші, щоб їх купити. Озиваються собаки, замкнені в іншій клітці. Коти випорскують у мене з рук і тікають. Схоже на те, що це місце, де живуть люди, які живляться мишами, котами й собаками. Наостанку стоїть дідусь із яскравими синіми квітами. Та коли я підходжу ближче, то бачу, що то не квіти, а пучки пташиного пір’я. Дід не такий відразливий, як ті бабці, але обличчя в нього без жодного виразу.