— Добре. Візьми пакуночок, з’їж собі вдома.
— Ні, ні! — замахала руками Гандзуня.
— Не встидайся, бери. То від мене і від малої.
Гандзуня неохоче поклала пакуночок за пазуху:
— Бувайте здорові!
Коли за Гандзунею зачинилися двері, пані Стефа зітхнула:
— Дивіться, бідна каліка, а має золоте серце. Мама недавно їй вмерла, то вона нудиться.
— А що з нею?
— Поїзд ноги перерізав. Ще як дівчиною була. Від того їй у голові трохи скаламутилося, бо мала через тиждень заміж виходити. Ой, що ж я вас відриваю від роботи!
Я подякував за гостину і повернувся до кімнати, став коло вікна. Дощ припинився, подекуди прозирало холодне блакитне небо. Візок Гандзуні якраз викотився на подвір’я. До неї підбіг заболочений жовтий пес, і каліка віддала йому канапку, щось сказала і покотила далі. Згори вона нагадувала якусь химерну істоту з уяви Босха. Небо дедалі більше роз’яснювалось, бо вітер несамовито дер хмари на клапті. Воно нагадувало небо мого дитинства, коли я стояв, задерши голову, і дивувався, як швидко міняють форму хмари: з птахів перетворюються на драконів, із драконів на велетнів. І мріяв покуштувати хмару, яка, певно, на смак нагадувала цукрову вату. А коли я не хотів цукрової вати, то мріяв покататись на хмарі, м’якій, як перина.
З таких дитячих ілюзій виникають згодом дорослі, і я мав їх доста, особливо коли почав писати. Я гадав, що все написане мною буде гідно оцінене, що читач вгризатиметься у кожне слово. Коли вийшла моя перша книжка, я пороздаровував безліч примірників і втопив її у морі горілки. Мене чекало тяжке похмілля: байдужість. Я замовив рецензію приятелю, поїв його цілий місяць, поки він написав її. І це навчило мене, як діяти далі: бути присутнім усюди, говорити, говорити. Звісно, писати часу не залишалось. Якісь сюжети, ідеї витали довкола, але ж не було часу! Я поселився в Будинку творчості, але тамтешня тиша викликала у мене лише непереборну сонливість. Правда, я почав писати роман, але далі першого розділу не пішов. Заспокоював власне сумління чтивом, щоб бути в курсі, плекаючи в собі шляхетний цинізм. Мене прийняли в коло філософів-сторожів і бомжів-поетів. Анна сміялась, кажучи, що нічого не може второпати з наших бесід, і називала їх спекулятивним мисленням. Це мене розсердило, бо я був вихований так, що навіть розумну жінку вважав дурнішою за будь-якого чоловіка. І мене дратувала сміливість Анни, котра, не маючи жодної підтримки, ні на кого не зважала. Правда, вона не любила сперечатись і когось зумисне ображати, але їй було море по коліна. Чи зустрічала вона колись людей, схожих на себе? Судячи з «Досвіду самотності» — ні.
Я знову всівся читати, не пригасивши роздратування. Як можна писати таке:
«Зібрати достатньо доказів проти себе легко, бо рідко хто з нас вдоволений собою. Потайки складаєш їх до шухляди, щоб ніколи не використовувати. Краще спалити. Я б це зробила, але не зроблю, бо від цього не стане легше. Тільки моє тіло поки що мені належить. Рештою я не розпоряджаюсь».
Хто ж так пише? Недбало, як у щоденнику. Цікаво, про який досвід міг би написати я? Сексуальний? Чи про досвід спілкування, бо я добрий хлопець, котрий уміє собі давати раду з більшими і меншими. Однак, у цій книжці були й цілі історії, варті роману, готові сюжети, які міг би використати. Анна видавалася то геніальною, то дурною, і, хоч мала стиль, але такий, що довів би будь-якого редактора до божевілля. Вона квапилась, намагаючись висловити те, що турбувало її в певну мить. Наче розмовляла з кимось. Хто це був? Той, кого вона не бачила фізичним оком, лиш духовним, хто розумів її з півслова. Хто усе життя тужив за нею, а вона за ним, не втрачаючи надії зустрітися. Це для нього вона залишила «Досвід самотності», лист, який може читати хто завгодно, бо він не для нього.
Я приховую власну самотність, більшість людей ховає, особливо в дитинстві й старості, коли ми найбеззахисніші. Але Анна розлила свою в просторі й часі.
«Між сходом і заходом сонця є досить часу, аби не думати, а говорити, не усвідомлювати власного каліцтва, як не усвідомлює його безнога Гандзуня, як дитина не усвідомлює дитинства, а зріла жінка своєї жіночості. Тому в нас легко відібрати наше, підмінивши його заздалегідь готовим стереотипом. І як жахливо потім бачити уві сні те, що з нами зробили».
Я, ніби останній йолоп, сиджу за незграбним полірованим столом і переживаю тому, що читаю рукопис. І не здатний вийти з кімнати, подолати тих кількасот метрів, що відділяють мене від готельного ліжка, на якому я зміг би подрімати, а ввечері втекти на поїзд. Щось тут діється з часом. Певно, минуло не три дні, а всі тридцять років. А я все читаю безкінечний досвід чужої самотності, не читаю, а слухаю, як Анна розповідає, переходячи з високої теми на звичайну побутову балаканину. Тому, коли до кімнати тихенько увійшла її донька з поливальницею в руках, наша розмова обірвалася, і я знітився. Дівчинка привіталась і заходилася поливати вазонки. І тут у мене вихопилось:
— Як поживає Альфа?
Худенькі плечі здригнулись, запала мовчанка. Ліля зітхнула і ледь чутно вимовила:
— Добре.
— А чому вона не живе з вами?
Так само тихо дівчинка відповіла:
— Вона не може жити тут і там.
Ліля вийшла, а я відчув, ніби з мене зняли якийсь тягар, змирили з тим двоїстим існуванням, яке важко сприйняти здоровому глузду. Зрештою, може, я цим відштовхнув Лілю. Підло випитувати бідну дитину, чиє життя після смерті матері втратило сенс.
Але в сусідній кімнаті заграла сопілка, і я зрадів, що не спровокував плач чи мовчанку.
Час було йти, купити щось на вечерю по дорозі й взятися за звіт про поїздку. Може, коли писатиму, щось проясниться. У себе я жив серед гострих на язик людей, які на все накладали жаргонні резолюції: кайф, клас, мура, геніально. Але тут усе було якесь розмите і небуденне, як на старих фотокартках, коли люди перед об’єктивом вірили у вічність, і від того їхні обличчя ставали прекрасними.
Спускаючись скрипучими сходами, я думав про те, що мені не довіряють. Усе містечко не розтуляє рота, щоб не сказати чогось зайвого і не зашкодити собі чи Анні. За ввічливістю причаїлась ворожість. Замість того, щоб напакувати мені рукописами торбу, напоїти донесхочу горілкою і посадити в поїзд, мене зачиняють у кімнаті і змушують читати. Я навіть не маю права зняти копію, хоч дещо виписую і ховаю по кишенях. І все. Жодних спогадів, жодних екскурсій по місту, жодних сімейних альбомів. У мене складається враження, що Анну ховають удруге і що їй ніколи не вибратися звідси ні залізницею, ні перелетіти через гори. Єдине, що їй світить: меморіальний куточок у школі чи літературний у місцевій бібліотеці.
Є такий мандрівний сюжет про чужинця, якого примушують залишитись назавжди у якійсь країні. Мені це навіть полестило б, але тут мені не роблять назустріч жодного кроку. Ключ повертається у замку, на вікнах квітнуть вазонки, опале листя липне до черевиків, я вертаюсь туди, де мене чекають дах над головою і сіра казенна постіль. Чи випробування? Анна колись спересердя сказала: «Аби ти хоч раз побув на моєму місці!» На що я відповів зловтішно: «На щастя, я ніколи не буду на твоєму місці!» Я мав на увазі, що я чоловік. Тепер я знаю, що вона відчувала у чужому місті, блукаючи наосліп між людьми, змушена довіряти тим, хто кличе її, дозволяє заночувати, знайомить зі своїми друзями. Але кличе лише певний тип людей, які мають із того зиск, і плата їм досить велика: право на твою душу, тимчасове, але все ж право. Мабуть, Анні не сподобалась зависока ціна, хоча з того не буває поважних наслідків. Врешті, нікому до нікого немає діла. Попили свіжої крові — і доста.
У готельному номері я накинувся на газети. Вони шурхотіли, падали на підлогу, наче живі, доки поснули і настала тиша. Я скулився у темряві безмежно далеко від насильницьких смертей, грабунків, воєн, покинутих на смітниках немовлят. За кілька днів я зумів відійти так далеко, що вже й не знав, як повертатимусь. А якби прожив тут усе життя, то чиїми очима дивився б на епіцентр небезпечного світу? Очима провінціала, а не філософа. Останній мусить загартуватись у вирі життя, а тоді вже спокійно розглядати людей-комашок.
Мене гнітить це аскетичне безперспективне місце, де кожному гарантоване тихе, без пригод життя, де дрібниці лягають тяжким тягарем на сумління. Анна виїжджала, щоб ухопити ковток свіжого повітря, аби жити далі. Але потім вона знайшла інше джерело. Звідти вона брала усе, чого потребувала. І саме звідти її смерть, якої не мало бути.
Я довго не спав цієї темної осінньої ночі. Дощ падав і падав. Будь-хто міг наблизитись до дверей, поторсати клямку, постукати. І все це були б чужі люди. Мені час вертатись. Подзвонити дружині, приїхати в суботу, щоб за неділю відпочити. Я ж бо нічим не зобов’язаний ні Анні, ні українському письменству, ні людству. Їм байдуже до мене. У буденній метушні людина почуває себе значною, як той гвинтик, без якого не працює машина. Але поза нею, самі знаєте, що поза нею ми — ніхто. Тому так шкода буває старих з їхніми голодними очима і тремтячими голосами.
«…A одна жінка не просилась до Перевізника в човен. Завше стояла віддалік. Врешті він спитав, чого їй потрібно.
— Я хотіла спитати поради.
— Я не даю порад, — грубо відказав Перевізник.
І вона відійшла, довго не приходила. Але якось Перевізник знову побачив її і спитав, чому вона така вперта.
— Одного разу, — розповіла жінка, — я прийшла в гості до приятельки. Вона мала чекати мене вдома. Чоловік сказав, що я можу зачекати, доки вона повернеться. Невдовзі вона подзвонила і просила почекати ще. Але так і не прийшла. Її чоловік пригощав мене вином, а потім зґвалтував. А вона так і не прийшла. Що більше минає часу, то більше мені шкода себе. Певно, я була надто довірливою чи надто розпусною. Але мене не покидає відчуття, що то була змова. Я ще молода і маю надію змінити своє життя. Проводжаю очима твій човен і думаю, чи забирають люди з собою свої тягарі.
На це Перевізник їй відповів:
— Не розумію, якої поради ти хочеш від мене.
— Її важко висловити, але я хочу знати, чи я заподіяла зло цій парі. Чи мушу помститися за те зло, яке вони заподіяли мені?
— Що б ти зробила, якби я віддав тобі свій човен, а сам пішов геть? Ти не билася об заклад, тому виграш тобі не перепаде, але ти й не програєш…»
Нічого примітного в цьому містечку не було: облуплені, бідні будинки. Поміж них траплялися досить старі. На фасаді одного я побачив барельєф з єдинорогом і згадав, що про нього колись писала Анна, пов’язуючи з Балом, який відбувається лише наприкінці століття, тому ніколи не буває живих свідків попереднього Балу.
Я міг лише пожалкувати, що через два роки сюди не під’їдуть ні карети, ні лімузини, не заграє маленький оркестр і Анна не стане господинею, бо кому ж, як не їй, королювати і страждати у світі, який вона сама створила?
Довкола будинку зводили риштування, певно, будуть реставрувати. Через запилюжені вікна давно ніхто не виглядав.
Сусідній будинок, теж занедбаний, трохи менший, правив за бібліотеку. Я завжди шанував бібліотекарок, цих бідно вбраних, сумирних жриць книги. Тому вирішив зайти, щоб розвіяти підозри, ніби в цьому місті діється щось не те. Мені начебто пощастило. Тільки я увійшов, мені назустріч підхопилася гарненька дівчина з наївними блакитними очима, готова служити. Я галантно відрекомендувався як письменник, котрий приїхав сюди у відрядження.
— Дуже приємно. Ганнуся, — ще більше зраділа дівчина. — Я вас чекала.
Помітивши моє здивування, вона пояснила:
— Стефанія Петрівна заходила. Сідайте, будь ласка.
— Я, власне, шукаю якісь публікації про вашу землячку. Певно, ваша бібліотека збирала їх?
— Так. Я сама склала картотеку. Ви будете писати про неї книгу?
Я відсахнувся.
— Будь-ласка, не робіть цього! — заламала руки дівчина.
— Чому? — витріщився я.
— Вибачте, але… Мені важко це пояснити. Я з дитинства захоплювалася книгами Анни. Вона працювала якийсь час у бібліотеці. Добре, я вам скажу! Ви не можете написати правдивої книги про неї.
Замість того, щоб вилаяти це нахабне дівчисько, я раптом почав виправдовуватись:
— Я, власне, і не збирався писати книги. Я був приятелем Анни. Пані Стефанія написала мені листа, бо щось її непокоїло. Але зустріла мене досить холодно. Я просто читаю рукописи у неї вдома.
— Стефанія Петрівна дуже розумна жінка.
— Я можу написати статтю, підготувати рукопис до друку, якщо знайдеться спонсор, але, здається, цього не потрібно?
— Так. Анна вилучила себе з цього світу. Вона має інший.
— Будиночок у лісі і собаку Альфу?
Дівчина зблідла. Підійшла до вікна, густо заставленого вазонками, і в повітрі різко запахло травою. Є рослини, які пахнуть, як тільки до них доторкнешся.
— Ви там були?
Дівчина мовчала.
— А я був. І маю підозру, що мене розігрують. Зрозумійте, я хоч зараз можу сісти на поїзд і поїхати. Але перед тим хотів би знати, навіщо мене відірвали від роботи і родини.
— Я нічого не знаю.
— Вам наказала мовчати пані Стефа?
— Я не маленька дівчинка. У мене є чоловік і дитина.
— Чому б вам не створити культу з власної родини?
Дівчина сіла за стіл, склавши руки, як школярка за партою. Лице її набуло зухвалого виразу.
— Є люди, — сказала вона, — які відчувають хід подій і можуть за допомогою слів змінити реальність. Цих людей називають письменниками. Вони бувають, де їм заманеться, не питаючи дозволу і нічого не пояснюючи. Письменників дуже мало. Вони, як правило, люблять людей, близьких і далеких. Коли вони йдуть від нас, то не назовсім. Ми могли б назвати вулицю її іменем, поставити пам’ятник, влаштувати читацьку конференцію, отоді це був би культ. Я вас не засуджую: таких людей — більшість. Анна багато страждала і заслуговує на спокій. Ви самі маєте зрозуміти, для чого ви тут.
— А коли я цього не хочу?
— Тоді їдьте звідси, але повернутися сюди ви ніколи не зможете, і вам буде дуже боляче.
— Звідки ви знаєте, що буде саме так? Я не палкий прихильник Анниної творчості, як уже на те пішло. І не прихильник містики, яку мені нав’язують. Моє завдання дуже скромне. Чи, може, ви всі вважаєте, що я чимось завинив перед Анною і повинен це спокутувати? Смерть розв’язала всі вузли.
— Так, смерть, — повторила Ганнуся якось приречено, і мені раптом стало її шкода. Я приготувався почути кінець фрази, але вона загубилася десь на півдорозі.
«У мові людей, що приходили до нього, Перевізник зауважив одну й ту саму думку: я хочу вмерти. Я хотіла б зупинити власні страждання. Я не бачу сенсу у власному існуванні. І це при тому, що кожен із них міг тішитися плином чистої ріки, шовковою травою лугів, м’якими обрисами діброви. І погамувати в собі бажання самознищення. Але очі їхні були опущені додолу, обличчя вкривав піт страху, рухи були невпевнені, а голоси глибокі, як пустельні колодязі. „Чи вони вважають мене за ката? — подумав Перевізник, тихо граючи на сопілці. — Чи за суддю?“ їм так хочеться перепливти ріку і залишити на березі старі речі свого немилого існування. Невже їх хтось переслідує?
Були й такі. Одних переслідували з любові, інших з ненависті. Не раз брали нещасного за руку і провадили його додому, хоч надії на зцілення не було. Перевізник, скінчивши грати, брав до рук книжку Ніцше і так потрапляв у її полон, що сам ставав Заратустрою і не відділяв уже добра від зла. Але то на певний час.
Коли йшлося про реальні можливості, то човен не міг вмістити всіх бажаючих, бо відпливав лише один раз, після заходу сонця. Але іноді він зовсім не мав роботи і міг бавитись у Заратустру. І Ніцше, і власний досвід, і ріка з роками додавали йому мудрості, виліплюючи образ, який звався Перевізником, і треба було грати уже якусь роль. Людям це було зручно, а Перевізник думав, чи справді човен належить йому, чи це ілюзія, якої треба позбутися. Бо ж знайдуться інші Перевізники.
Люди навіть не звертали уваги, що на тому березі ріки грузький пісок, сухі пагорби з жалюгідними кущиками, а далі — мертва пустеля. Вони хутко йшли від ріки, не озираючись. Прикрий колючий вітер стирав їхні сліди. Ніхто звідти не вертався, і Перевізник здогадувався, що той пустельний край — лише пограниччя нової реальності, де на мандрівників чекають небачені втіхи: забуття і спокій, що бальзамом виливаються на душу».