Після розмови з бібліотекаркою я вже знав, що маю робити. Ось, здається, та сама лавка. Правда, зараз на ній сидів якийсь старий. Я проминув його, але він гукнув мені вслід:
— Прошу пана! Нині маємо стрітися на пиві!
Я про це вже забув.
— Дякую, обов’язково прийду!
Невже і я на старості буду такий прикрий? Я вже боявся починати розмову з будь-ким. Далі, далі… У тілі з’явилась якась слабкість, серце шалено билося, хоч я йшов по рівній дорозі.
За тих кілька днів усе дуже змінилося. Більше нападало листя і розвиднілося. Ця гіркувата прозорість, що ніби висотувалася з дерев, зараз із нічим у мене не асоціювалась. Я входив у неї, перебуваючи у гніві, і нічого доброго з того не могло вийти. Як шалений, я дерся стежкою вгору. Якби хтось зупинив мене на дорозі, то я, можливо, й отямився б і не став шукати будинок на галявині. Я не пам’ятав дороги і незабаром потрапив між високі ялиці. Землю вкривала повзуча ожина, якщо під нею взагалі була якась твердь. Я провалювався у ями, не сягаючи дна, опираючись лише на пружні пагони. Це тривало вічність. Я міг би пропасти в цих горах, але тепер я запам’ятовував зворотній шлях, чіпляючи на гілки клапті газети. Хтось подумав би, що я зваріював.
Що ж, я мусив визнати, що ні страх, ні гнів не відкриють переді мною таємницю. У цих горах стежки з’являються і зникають, а дерева переходять з місця на місце. Я втратив свій шанс ще тоді, коли злякався, що побачу Анну в тому будиночку на галявині. Спілкування з мертвими небезпечне для живих, хоч чи достеменно вона мертва? Я не бачив її такою, навіть не був на цвинтарі. Тому, що боявся цієї зустрічі ще тоді.
Мій запал трохи вщух. Я обіперся об стовбур ялиці. Хотів лише побачити цей дім знову. І не заходити, пощо заходити?
Ті жорстокі обриси мого тіла й душі, які я виплекав ще в молодості, почали розпливатися, мінятися. Мене б могли не впізнати вдома, а значить, не повірити. Я поводився з цими людьми зверхньо, апелюючи до здорового глузду, гнівався. Тим-то й заслужив їхню недовіру. Вартувало бути поблажливим, терплячим. Я не стану нікому заважати. Дочитаю Аннині рукописи серед тиші, запам’ятаю те, що маю запам’ятати. Єдине, що дозволено з собою забрати.
«Галявини мого дитинства заросли лісом і там давно вже не ростуть суниці. Натомість виникли інші, які теж колись заростуть. Прогалини рано чи пізно заповнюються, але завжди залишається порожнє місце. Мандруючи, ти неодмінно впізнаєш його: там не сідають птахи і не хочуть рости дерева, там не знайдеш ні краплі води. Звір не ляже там відпочити.
Є люди, як оті порожні місця, де нічого не може вирости на затруєній землі. Шкода їх, але розумієш, що зусилля марні. Їх не поверне до життя навіть усмішка маленької дитини. Вони стоять поза межами добра, а не поза межами зла. І, поячи землю чорнилом, здобрюючи її папером, чекають, поки вона щось вродить. Але сон почуттів породжує бісів…»
Я міг би тепер написати тобі листа, Анно. Розповісти про пошуки тебе в лісі, пошуки тієї галявини, яка неминуче заростає, коли земля відпочине. Я зустрів твоїх охоронців: дівчинку, недовірливу старшу жінку, безногу каліку, юну бібліотекарку. Певно, є інші: такі ж слабкі і вперті. Дивно, що вони не бояться Сета. Анна розповідала про сон, який часто їй снився: начебто війна, і вона тікає до лісу шукати там притулок. Анна добре розуміла, що треба звідкись утекти, аби втекти, і мати причину для втечі. Сет виник на її замовлення, задля рівноваги, хоч вона, певно, цього не бажала. Тож нам над цим нема чого замислюватися, це — фікція.
Я не помітив, як сплинув час відтоді, як вийшов з лісу і опинився у Анниної тітки, котра запропонувала мені вмитись і налила тарілку борщу. Певно, здогадалась, де я тинявся.
— У вас є ще якісь рукописи, окрім цього? — поцікавився я.
— Нема.
(Тобто, якщо і є, то не призначені для моїх очей).
— Ну, що ж, скоро доведеться вас покидати. Моя місія закінчується.
— Вам, певно, шкода вертатися з порожніми руками?
— Не зовсім із порожніми. Доведеться знову звикати до свого оточення. Але як письменнику мені цей досвід знадобиться. Ви знаєте, що письменники — жорстокі люди.
— Радше корисливі, — посміхнулась пані Стефа. — Анна дуже переживала через це. Їй здавалось, що в її свідомості існують якісь мертві зони. Що старшою вона стає, то важче їй чимось займатися іншим, окрім творчості. Чи й у вас таке буває?
— Я кручуся, щоб заробити на життя, й у мене всі зони мусять працювати. А щодо творчості, то я давно нічого не пишу. Тільки уявляю те, що міг би написати. Я таким себе не люблю, бо сам не знаю, що мені потрібно, крім грошей і визнання.
— Не сподівалася чути від вас такі відверті слова. Ви знаєте, Анна своєю долею нагадує галицьких письменниць XIX століття, які писали з болю і підтримували в собі вогонь, доки він не спалював їх дощенту. Я читала в Уляни Кравченко, як її знайомий священик віз до Львова рукопис і той по дорозі випав з фіри. А це був єдиний примірник. Отак спочатку Анну втоптали в болото, а потім вона звелась уже іншою людиною.
— Ви маєте на увазі її особисте життя? Я не знав її чоловіка.
— Звичайна проблема жінок-творців…
— Вари їсти, виховуй дітей і будь мені вірна. Моя дружина належить до емансипованих жінок, то я це відчув на собі. А він приїжджав?
— Ніколи. Ліля має тепер тільки мене.
— То, певно, велика відповідальність. І ви не шукали його?
— Люди, буває, самі хочуть зникнути. Ліля його не пам’ятає. Він був не для життя і не для смерті, а хоч щось одне з них треба пережити з гідністю.
— Цікава думка, — зауважив я. — Однак дівчинка мусить сама розібратись у цій ситуації.
— Ви досить делікатна людина. Мені здається, що Ліля не вважає відсутність батька великим нещастям і не почуває до чужої людини ненависті. А у вас є діти?
— Є син від першого шлюбу, десять років. Ми часто бачимось.
— Вибачте.
— Нічого, ми все це пережили і змирились.
Різко і довго подзвонили у двері.
— Лілечка прийшла. Вона завжди так дзвонить, як на пожежу.
— З вашого дозволу я прийду ще завтра.
Поки я збирав свої манатки в кімнаті, чув, як дівчинка щось весело розповідає тітці, а та лагідно їй відповідає. Ми зустрілися в передпокої. Ліля була в доброму гуморі, і моя присутність її зовсім не збентежила. Але я добре знав, що доньку Анни оточує незрима стіна, яку я ніколи не зможу подолати.
— Ой, я забула! Мене Андрійко чекає. Я йому маю позичити «Пригоди Тома Сойєра».
Вона побігла по книжку, а я тим часом попрощався. Дівчинка мене перегнала. При виході вона зупинилась і випалила:
— Навіщо ви шукали наш дім? Ви все одно його не знайдете!
— А хто тобі сказав?
— Дерева!
І зникла. Вона мала рацію: деревам не сподобались ті паперові листочки, які я на них чіпляв.
«Господи, — подумав я, вдихнувши холоднуватого осіннього повітря, — яке тут усе інше! А, може, у себе вдома я просто не помічав привабливості світу? Тут усі люди схожі на Анну: спочатку збентежені, недовірливі, а потім щирі й відверті. Їм здається, що цілий світ такий, як їхній — безпечний. І, певно, добре жити усе життя серед своїх: нікуди не виїздити, нічим не ризикувати, з гідністю оплакуючи близьких і весело вітаючи прихід немовлят. Я сам ріс у невеликому місті й підсвідомо тужу за ритуалами, які оточували життя надійним муром. Смерть Анни відбулась у межах ритуалу. Певно, вона бажала цього, бо не любила надмірності і руйнації. І дивно, живучи в оцьому маленькому безпечному світі, вона одночасно перебувала поза ним, у якомусь іншому, особистому світі. І була ніби подвійно захищена. Однак пішла з життя. Я знав, чому. Випадковість. Це дзеркальне відображення, у яке ми не можемо повірити, бо бачимо усе внутрішнім, а не зовнішнім зором. Останній дуже важко здобути. Треба багато терпіти і багато прощати. Ми самі програмуємо свої вчинки, усі випадковості.»
Я проходив повз сад, у якому ще молодий чоловік у лікарняній піжамі згрібав листя. Він підняв голову, і наші очі зустрілися. Мав геть хворе схудле лице, кожен рух коштував йому чималих зусиль. Те листя, яке легко здіймав вітер, під його граблями здавалось наче викутим із бронзи. Я на мить став маленьким хлопчиком, якому кортить просунути голову між пруття огорожі й спостерігати за чужою роботою. Але моя голова не влізла б сьогодні між пруття і я не насмілився б потрапити в сад із потрісканою фігурою німфи, що вмивається з неіснуючого джерела.
І я проминув той сад з важким листям, у який мріяла потрапити Анна і, певно, зуміла це зробити, бо все їй тут належало. Але справжній лише той сад, про який можна тільки мріяти.
З гір насувалась тінь. Вечір наставав тут швидко і заганяв людей до хат. Я проминув будинок з єдинорогом. На другому поверсі світилося двоє вікон. Я тут не жив і не подумав: чого б це? Однак і сад, і будинок, і тінь, що злилася з темрявою, пішли зі мною.
Ще не дуже стемніло, але я збився з дороги. Мене привабив шпиль іграшкової церковці чи каплички. Я відсахнувся, побачивши, що то цвинтарна брама. Підсвідомо я боявся живих, що прикидалися мертвими. Із брами тягнуло, як із пивниці.
Я помилково звернув не в ту вулицю, бо в напівтемряві вони всі здавалися однаковими, і довгий час не міг зрозуміти, куди я йду. Мені зустрічались одноповерхові будинки, що ховалися за деревами. Подекуди світилось. Мене супроводжував оглушливий гавкіт собак, певно, я і псам видався чужим та небезпечним.
Увесь цей світ аж корчився від моєї присутності. Боже, куди я потрапив! Вулиця то звертала вбік, то я вертався назад, керуючись якимось неусвідомленим почуттям орієнтації. Видно, я згубив ще у лісі інстинкт самозбереження. Усе моє попереднє життя було підкорене загальноприйнятому ритму. До певного часу я вчився, зростав, а потім застряг. І мусив сюди приїхати, кружляти лісами, вулицями, гостро відчуваючи самотність. Сорокалітній чоловік, який умер як письменник, сягнувши лише першої сходинки. Я не рвався ні до політики, ні до бізнесу, мене зневажали дружина, яка заробляла більше за мене, сусіди, котрі роз’їжджали на мерседесах і навіть на сходах розмовляли по радіотелефону.
Тепер я опинився у напівпримарному світі, і давній сором пече мені душу. Я ж не хотів скривдити Анну, не знав, що для того, аби писати, їй не потрібен чоловік. Для того, щоб писати, не потрібен ніхто, хіба що ти сам і розріджений простір, у якому задихаєшся.
Зрештою, що це таке? Я лайнувся, провалившись у рівчак, що перетинав дорогу, і підвернув ногу. Біль одразу виштовхнув мене в реальність. Хай йому біс! Так недовго й зламати ногу. Добре, що хоч на дні рову не було води. Я якось виліз і спочатку не міг стати на ногу. Як це мені не спало на думку зайти до чиєїсь хати і спитати дорогу? До того дому, який не охороняють пси.
Але довкола не світилося. То було якесь кладовище покинутих хат, що пахли яблуками і гіркуватими здичавілими хризантемами. Десь попереду блимнуло світло, схоже на багаття. Це могли бути бомжі. Зрештою, у темряві мене не було видно, але чути, як шурхотить листя під ногами. Наблизившись, я сховався за стовбур, щоб добре роздивитись, хто там. На пустирі, неподалік від багаття, стояв невеликий автобус, а коло самого вогню сиділо двоє: молодий у чорній шкірянці і старий у капелюсі й плащі. Обидва пили пиво з пляшок. Я подумав, що це мандрівні торгівці старими лахами, які не хочуть тратитися на готель. І аж тоді вийшов із-за дерева:
— Добрий вечір!
— О, а я вже думав, що пан не прийде! — замахав руками старий.
— Ми, власне, тут не домовлялися…
— А що, Нуся нічого не казала?
Я щось промимрив, бо зовсім забув про нашу зустріч.
— Сідайте, сідайте! Вип’ємо собі пива.
Я назвав себе.
— А мене кличуть Перевізником, — сказав молодий і очі його весело зблиснули. Я відчув, що старий ставиться до хлопця дуже поштиво.
— Сідайте. Ногу підвернули?
— Та… Упав у рів.
— Он як! — гмукнув Перевізник. — Де ж ви той рів знайшли?
Мені не сподобався його тон, але я промовчав, бо від цих двох залежало моє повернення. Подякував старому і взяв пляшку з пивом. У темряві моя рука торкнулася чогось волохатого. Я аж підстрибнув.
— Не бійтеся, то Місько.
Старий підніс кота за передні лапи. То був досить великий сірий коцур, кістлявий від старості. Очі в нього були жовті й байдужі. Я легенько погладив кота по спині. Той хрипко муркнув.
— Певно, він дуже розумний?
— Хіба що не говорить. А нащо котам говорити? Я його розумію, а він мене! Ну, ходи, Міську, за пазуху. Уже себе показав, тепер грійся. Добре, що ви прийшли, а зле, що ногу підвернули.
— Нічого, перейде. Ваше здоров’я!
Я надпив з пляшки. Пиво було чудове і до мене повернувся добрий гумор. Ми тепер стали одним товариством: старий, кіт і я. Перевізник виглядав на щось чужорідне.
— Вечір нині теплий. На ранок буде дощ, — зауважив старий.
На небі одна за одною з’являлись зірки. Я вже сто років не бачив зоряного неба. Старий упіймав мій погляд:
— Душечки повилітали. Колись ми з Міськом будемо отак дивитися згори. А то внизу, бігме, як у ямі, і та яма щораз глибша. А потім — раз! — і ти собі летиш. Файно! А він, — показав на Перевізника, — не має жалю до старого одинокого чоловіка. Прошуся в нього та й прошуся… І нині не забереш?
— Нині, як будете чемні, пущу вас посидіти.
— То ваш автобус? — запитав я.
— Мій, а що?
— Нічого. Мені, власне, треба звідси вибратися.
— Усім треба звідси вибратися.
— То правда, — щасливо підтакнув старий. — Прошу пана, можна сісти?
— Сідайте, хіба не засніть.
— Ходімо, Міську. Там вітру нема. Посидимо собі трохи.
За хвилю він був уже в автобусі. Стало дуже тихо.
— Чому вас кличуть Перевізником?
— Бо я перевожу людей.
— Куди?
— З місця на місце.
— То ви водій?
— Певною мірою.
— Ви знали Анну?
— Яку ще Анну?
— Ви прекрасно знаєте, що я не міг тут опинитись випадково, хоч заблукав у темряві.
— Щоб ходити вночі, треба мати з собою ліхтарку.
— Ви не відповіли на моє питання.
— Маю на це право. Раз ви грієтеся коло мого вогню, то і я міг би дещо спитати. Ви вже все прочитали?
— Ще ні.
— Певно, вам кортить знати, чим усе закінчиться, еге?
— Я вже здогадуюсь.
— Тільки не дивіться наперед. Бувають такі читачі.
— А якби я заглянув?
— Гадаю, земля би не здригнулася і годинник не став би тікати назад. От ви думаєте, які тут лихі люди: поваріювали самі та й інших роблять варіятами. Анна мене назвала Перевізником, а насправді я Юзик. Кожен бавиться, як уміє. Грає ту чи ту ролю. Але поштиво, з душею. З нами воно все скінчиться, але декотрі з нас ще дуже молоді.
— Іван Гнатович скаржиться, що ви не хочете його везти в автобусі.
— Прийде час — повезу.
— Дивно. А якби я заплатив за нього?
— Ціна задорога для вас.
— Чим же вам платять, доларами?
Перевізник шпурхнув дощечку у вогонь і засміявся:
— Життям.
— Що за дурний жарт?
— Ви питаєте, а я відповідаю. Ми — квити. Мій автобус старий, ледве мене самого везе, а коли я вже беру когось, то за особливу плату.
— Мені не потрібен ваш автобус. Я заблукав і побачив вогонь. То не причина, щоб платити життям.
— Та не бійтеся. Зараз довезу вас до центру, а старого до хати.
Дивний чоловік. Я спорожнив пляшку і поставив коло себе.
Зірок на небі ставало все більше і поміж них слався Чумацький шлях. Було б зовсім непогано заїхати автобусом просто в небо.
— Коли я дивлюсь на зоряне небо, то згадую про моральний закон, — хтозна для чого сказав Перевізник, мабуть, хотів похвалитися знанням Канта. — Власне, я назвав би це моральним інстинктом. Ви знаєте, я більше поет, ніж філософ. Люблю проводити ніч під зоряним небом, біля багаття. Час від часу хтось приходить, шукаючи у мене зцілення, а потім забуває, чого прийшов. Мені мало доводиться витрачати бензину.