Записки Білого Пташка - Пагутяк Галина 3 стр.

…У неділю теж ішов дощ. Ми пішли під вечір, старанно оминаючи калюжі. Мовчали, щоб приховати свої почуття: я — піднесення, а чоловік — роздратування.

Дім Бандрівських ще не виглядав на такого, що має господаря, тільки стежка до нього втоптана. Ми постукали. Ніхто не відізвався. Господар лежав на ліжку, запхнувши у вуха навушники. Він одразу спохопився:

— Ви — мої перші гості. Добре, що прийшли.

— А що, ще хтось буде? — поцікавився мій чоловік.

— Ні, я маю на увазі, що сюди ще гості не приходили. Тут нема порядку, але, як закличу майстрів, все буде в ажурі.

У хаті були голісінькі стіни, тільки висіла фотокартка гарної молодої жінки з Бандрівських.

— До мене тут порались злодії. Але меблі лишили, і даму на стіні.

— Ви хоч знаєте, що то за дім?

— Трохи знаю. Ходімо, покажу ще ті кімнати.

Ми пішли за ним.

— Ото кухня. Я куплю газову плитку. Дивіться, який креденс. Йому місце в покої, а якийсь дурень заволік його сюди. А найліпше — це кам’яна підлога. Ніколи такого не бачив. Там ще три покої. Хочете подивитись?

Покої були порожні, хіба в одному з них стояло бюрко важкого темного дерева.

— Багато місця для одного, — зауважив мій чоловік. — Чи ви маєте намір одружитись?

— Хто за такого старого каваліра піде? Старої панни не хочу, а молоденькі самі не схочуть. На оцій панні я б женився, — показав на портрет, — але з того світу її не викличеш. То прошу, дорогі гості, сідати за стіл.

Стіл був круглий, застелений новісінькою скатертиною. Від кількості і якості наїдків ми аж розгубились.

— О, ви майстер!

— Ага. Я ж моряк.

Нам незручно було виймати горілку, що ми принесли з собою.

Коли ми випили, мій чоловік пішов у атаку. Власне, для того він і прийшов.

— Ви нас дуже заінтригували. Особливо мою дружину.

Я відчула, що червонію.

— Це не те слово. Я просто ніяк не згадаю.

— Як же ж ні? А пам’ятаєш, у великодній понеділок тебе штовхнули у воду?

— Так.

— То я тебе штовхнув.

— Нічого подібного!

— Ти мала у восьмому класі синій плащ?

— Мала.

— І гранатову сукенку з такими ж ґудзиками, обтягнутими матерією?

— Мала.

— Ото в тій куртці і в тій сукенці я тебе штовхнув у воду. І ти побігла до коліжанки сушитися, бо додому було далеко.

Мені запаморочилось в голові.

— Ну, добре, — змилувався наді мною господар. — Колись згадаєш. Не думай, що я гніваюся.

Я виходила дурною перед ним і перед власним чоловіком. Хотіла встати, але господар непомітно стримав мою руку. На устах у мого чоловіка грала іронічна посмішка.

— Давайте вип’ємо, — зітхнув господар. — За жінок!

Це було неважко. Я сподівалась, що, коли вернемось додому, дам належну відсіч чоловікові. Скажу, що згадала.

А тим часом господар почав розповідати про Марсель, Порто-Ріко, Нью-Йорк, але я майже не слухала.

— Я тобі вже набрид?

— Ні, розповідай далі. Слухай, якщо на стриху знайдеш якісь папери, не пали. То може бути щось цікаве.

— Нам уже пора, — сказав чоловік. — Буде темно по баюрах іти.

— Я маю ліхтар і вас відведу.

Але ми довго не сиділи, хоч не хотілося йти в дощ. Мій чоловік вгамувався і подобрів від випитого.

Господар наостанок, уже коло нашої хати, сказав:

— Люблю Уріж.

— Може, зайдеш? — спитав чоловік.

— Ні, спатки піду. Ви ще приходьте.

— Слухай, він не варіят, але у ньому є щось неприємне, — резюмував чоловік.

Я промовчала.

— Ну що, згадала?

— Згадала. Він і справді штовхнув мене у воду. Тоді всі хлопці штовхали у воду дівчат.

Чоловік:

Вона мовчить і тепер, але уже якось веселіше. На якийсь час мені забезпечене менш-більш стерпне існування. Що мене завжди вражало, що у ній нема жіночності, хоч зовні вона дуже жіночна і має такий тихий голос. Мабуть, якби їй якесь велике потрясіння, вона б збожеволіла. Але річ у тім, що нема на світі такого потрясіння, яке б довело її до божевілля. Смерть близьких родичів вона сприймає суто по-біблейськи: з землі ви прийшли, і в землю підете. Мій остаточний від’їзд вона сприйме як належне, бо має здоровий глузд і розуміє: що впало, те пропало. Але якби я при ній залицявся до чужої жінки, вона б мене спопелила. Як очі не бачать, то серце не чує. Її глибина не там, де в інших людей, а десь за стіною, куди вона потрапляє через маленькі дверці, коли віднайде ключик, який то губить, то знаходить. Жінки — пласкі створіння. Вони пхають поперед себе життя, як візок з манатками. Головне, щоб цей візок не відібрали.

Мушу сказати, що я теж вважаю, ніби моє життя склалось би інакше. Але це невірно. За нас все розписано наперед. З коханкою я не мав буднів, через те не уявляю, як ми житимемо в її однокімнатній квартирі, як я шукатиму роботу і т. д. Решта — все гаразд. Вона не ревнує мене до дружини, не підганяє. Певно, здогадується, що, відважившись, я вже не зможу повернутися на попелище. Моя дружина не повірить сльозам і каяттю, бо вона не жінка у цьому, і радше простить вбивцю, ніж колишнього чоловіка. Колись, дай Боже, гордість її вгамується і вона затужить за тим, що втратила.

А зараз грається з вогнем… Бракує ще дупла, куди вона буде класти любовні записочки. Втім, огорожа складається з металевих порожніх стовпів. Сьогодні заглянув у один з них і побачив там гніздечко з блакитно-зеленуватими яєчками. Нехай собі робить, що хоче, але без романтичних дурощів пані Боварі. Хай заповнює порожнечу. Я більше нічого їй не можу дати. І це не моя вина. Я народився на світ самітником, і мене не переробиш…

Іншій жінці потрібна лише фігура, що зветься Чоловік, і наділяє її певним соціальним статусом. Вона віддасть мені все, бо знає, що за статус треба платити. Я — не цинік. Двоє самотніх людей можуть зійтися, вимагаючи одне від одного тільки присутності.

Я тепер завжди чую, коли вона встає і виходить з хати. Засинаю спокійно. В Урожі з нею нічого не трапиться вночі. Вона пахне не любощами чужого чоловіка, а листям і травою. Волосся її вогке від роси. Спи, моя бідна жіночко, спи, моє нічне звірятко…

Жінка:

Настали нарешті погожі дні. Чи надовго? Я повиносила надвір подушки, порозчиняла вікна і пішла полоти. Пальці занурювались у теплу мокру землю. Сонце пекло потилицю. Хто йшов стежкою, обов’язково казав:

— Дай, Боже, щійстя!

А я відповідала:

— Дякую, дай, Боже, й вам!

Діти несли торби з хлібом і пачки кукурудзяних паличок, єдині сільські ласощі. Було ще зовсім рано, але парило, як перед грозою. Липи затуляли гору Ласки, але я знала, що вона нікуди не ділася, як і два хрести на ній, звідки било джерело. А над ними жовтувата рілля, всіяна такими ж жовтуватими каменями, серед яких я знаходила палеолітичні скульптури птахів, фалосів, рогаті камені. Ніхто крім мене не вірив, що це скульптури, а не витвір природи. Чоловік не відпирався тільки тоді, коли не повірити було неможливо. Зрештою, нехай собі лежать ті камені. Може, у мені тече кров тих, хто витісував з них ідолів для святилища. І цього досить. Уріж не приймає чужого і не дає свого. Так само, як я. Мій чоловік — тут чужий… Він мав бути моїм, але я не завоювала його для себе. Моя свобода — це не його свобода. Я нічого не боюсь, а він боїться, що хтось відбере у нього свободу, те мізерне почуття вищості й самозакоханості, яке він береже над усе. Тим часом я нічого не боюсь втратити. Воно все одно наросте, як м’ясо на кістках, були б кістки. Мої кістки — це камені на горі Ласки і дім з терасою, звідки видно захід сонця в Урожі. Чи мене вабить той захід сонця? Напевно, він означає початок часу, коли я належу собі після усіх буденних справ. Але нині я належу тільки собі. Можу сісти чи лягти, плакати чи сміятись, залишати свої думки при собі. Може, якась сусідка із злими очима ще в дитинстві закляла мене на довічну самотність. Хоч я навіть маю чоловіка, ми чужі.

Натомість з’являється інший, що вважає, ніби має право увійти в моє життя, бо колись любив. Він би міг сказати, що я нагадую йому перше кохання, і ми б гірко посміхнулись одне одному. Але тут справа темна. Ось яку я мала з ним розмову, коли збирала трави на березі річки. Не було куди сховатись, бо він уже мене побачив і побіг, розмахуючи руками.

— Я був у тебе вдома. Твій чоловік сказав, де ти. Ну що, й досі не згадала?

— І не згадаю.

— Біда, — почухав він потилицю. — Коротка в тебе пам’ять.

— І всі роки ти пам’ятав про мене?

— Ні. Згадав десь пару місяців тому, коли ми повернулись з Одеси, з мого останнього рейсу. Я ще не знав, куди подамся.

— І вирішив мене знайти?

— Ти завжди така в’їдлива? Дай собі спокій. Я не збираюся відбирати тебе у чоловіка. Просто у мене тут нікого нема. Є цьоця у Львові, але на фіг я їй потрібен? Я ще й звідси зірвуся.

— Як твоя хата?

— Стоїть… Поміняли підлоги. Я вже побілив і пофарбував вікна. Ходімо, подивишся. A-а, то Уріж, а не Париж… Хоч я хтів, аби ти подивилась ближче, може, щось підкажеш.

Я лише посміхнулась на те.

— Я тобі, власне, приніс те, що знайшов на стриху. Ніц там нема, видно, попалили. А те було під самим дахом запхано, все в павутині.

Він простягнув мені складений вчетверо папірець. Наче лист.

— Дякую. Я потім подивлюся.

— Траву збираєш? Даси мені трохи, як висушиш?

— Добре.

— Дай мені одну квіточку.

— Нащо?

— Покладу собі за образок.

— Я вже мушу йти.

— Кури на ніч закривати? Чи боїшся, що чоловік подумає? Я вмію битися, коли там що. А як вижене тебе, то підемо до мене. Відпущу тобі хоч зо три покої…

Він раптом затнувся, вхопив мою руку і поцілував. І пішов геть, через колгоспне подвір’я.

…Чоловік мене зустрів словами:

— Приходив Моряк. Ходив тебе шукати і не знайшов. Де тебе носить?

— Хіба не бачиш?

Я підняла пакет, напханий звіробоєм та рум’янком.

— Слухай, ходімо на терасу, — промовила я. — Скоро почне сонце заходити.

Чоловік:

Через рік-два дерева й кущі на терасі так розростуться, що не побачиш заходу сонця. А вирубати не маєш права. Ніхто не має права до будинку, який його володарі змушені були покинути.

Ще прозирає червоне коло між узірчастим листям. Тепле коліно дружини торкається мого.

— Ти мене покинеш тоді, коли дерева зруйнують терасу, — каже вона.

«Раніше, раніше», — думаю я.

— Правда. Це може статися швидко. Від дощів дерева набираються сили.

— Щось у тебе похмурі думки. Дивися, зараз впаде.

Що впаде? Сонце. Впаде за ліс і вирине за нашою спиною вранці. Це справді дивно, як таке повільне сонце так швидко може опинитися за нашими спинами. Воно загляне в наше вікно і навіть через темну штору розбудить мене. Я повернуся на другий бік, а коли жінка встане, розправлю все тіло і перед моїми заплющеними очима буде сіра стеля.

Жінка:

Рука намацує в кишені старанно складений аркуш. Коли ми повернулись додому, я розгорнула лист майже столітньої давності.

Той, хто дав мені цього листа, не міг знати всього. Я одразу уявила собі панянські жарти, суперечку і відважного панича, який пішов уночі на ріку. Мокрий верболіз, слабкі відблиски місяця на воді. Темні постаті… нестерпний тягар на плечах. Боротьба… Тіло на березі, розплющені очі, крапля роси на блідому лиці. Вони і зараз є. Я мовчатиму про це.

Сонечко зайшло. Воно не завжди заходить. Іноді гасне просто над лісом, як розпечений вугіль. Дощ гасить його, і чути навіть шипіння.

…Моряк не приходив уже тиждень, і я почала потроху його забувати. Певно, відчув неприязнь мого чоловіка. Якби я жила сама, то не боронила б йому приходити. До самотності спочатку важко звикнути. Я звикла, але знаю, як то приходити до людей, котрі не мають товариства і не бажають його. Мені не раз доводилось спіймати облизня, доки я не поборола в собі прагнення поспілкуватись.

Рай — це пустеля, де нічого нема і бути не може, як казали середньовічні містики. Чого ж ти хочеш, небого, коли маєш Рай? Не мучать тебе ні жадібність, ні честолюбство, ні хтивість, ні заздрість, але лишилися ще сумніви, чи вірно я чиню, зачинившись в порожнечі?

Стрілися б ми з Моряком десь у місті на каві, говорили б про те, що діється довкола, нарікали б на дощ, спеку, дорожнечу, ідіотизм нашого життя. А тут на що нарікати? Емілія зненавиділа Уріж, але за рікою не Уріж, а Винники. І що опирам з тієї ненависті, коли щороку когось знаходять на березі неживого. І слідство щось вигадає, а на опирів не зверне, бо негоже вірити в нечисту силу. Ми з чоловіком вигадали колись історію про опирів, дуже страшну, але то для забави, щоб ніколи не виникало бажання піти на стрічу з опирами.

У вас, Еміліє, сльози, напевно, не висохли на тому світі, і ваш наречений тоне в них. Одежа його мокра, ніколи не просихає. Певно, не витримали ви того життя без опіки і пішли в монастир до сестер-василіянок, чи заслабли і вмерли в шпиталі. Хтось про це мені скаже? Чиясь недобра рука забрала всі папери, а людей, котрі щось би знали, у селі нема. В Урожі ніхто нічого не пам’ятає, коли його спитати. Пам’ять прокидається несподівано. Неможливо знайти чорну кішку в кімнаті, коли вона мовчить. Неможливо не вмерти зі страху, коли за тобою біжить хтось у темряві — не людина і не звір. І ні хрест тебе не врятує, ні молитва.

Чоловік:

Я б не хотів звідси поїхати, не знаючи правди. Якби вона не ходила раніше по ночах невідомо куди, я б звалив усе на того нав’язливого чоловіка. Правда, він не з’являється. Раз я його бачив, як він йшов повз нашу хату, видно, з автобуса, з важкою торбою. То не найліпший шлях. Ті, кому за Границю, йдуть асфальтівкою. Але мало що. Сам я останнім часом маю дивні перепади настрою: то спокійний, заглиблений в себе, то дратівливий. Слідкувати за власною жінкою я не збираюсь. Однак і в мені виникла порожнеча, яка так мучить мою жінку все життя, і тільки моральний інстинкт стримує її від ризикованих вчинків. Я раптом усвідомив, що вичерпався і мушу рятуватись, пояснивши для себе всі таємниці, бо маю тепер час. В опирів я не вірив, у коханця — теж не дуже. Ще лишався лунатизм, але це не дуже пов’язувалося з моєю жінкою.

…Як тільки вона вийшла з кімнати, я швидко одягнувся. Серце якогось дідька почало калатати. Вкрай неприємно було б, якби вона раптом вернулась і побачила мене вбраного. Я вже хотів було покинути цю авантюру, хай би все лишалось так, як є, але для чого тоді треба було вставати? Та я і не заснув би до ранку. Кляті двері скриплять, сам винен, що не змастив їх. Я став на сходах, вдихнувши судомно холодного повітря. Щось змусило мене повернути голову. Моя жінка сиділа на лавці під вікном у чорному плащі, накинутому поверх нічної сорочки, і в хатніх капцях. Було пізно тікати. Я пішов до неї. Вона миттєво зміряла мене гострим, зовсім не сонним, поглядом.

— Ось я тебе й підстеріг!

Мовчить.

— Ти завжди тут сидиш?

— А що я маю робити?

— Як що? Спати!

— Я вільна спати чи сидіти тут.

— Як твій чоловік, я мушу знати, куди ти ходиш ночами.

Вона глузливо посміхнулась.

— Як бачиш, я не упириця. У мене безсоння.

— То треба лікуватися. Сходи до лікаря.

— Навіщо? Мені й так добре. А в хаті душно.

Я сів коло неї. Вона мала рацію. Я для неї був карою, дияволом, сама присутність якого викликає задуху чи алергію від запаху сірки.

— А коли мене нема, ти теж виходиш?

— Ні, я боюся. Замикаю двері на ключ, а вікна на защіпку.

— Холодно. Ти можеш простудитися.

— Помацай, яка тепла рука.