Вона торкнулась моєї руки. Цей дотик і її тихий голос збудили в мені бажання.
— Ходімо спатоньки.
— Я вже не засну.
— А ми не будемо спати. Хочеш, віднесу на руках, як в добрі старі часи?
Вона раптом затремтіла і затулила лице.
— Ні-ні…
— Що з тобою?
— Все пропало… — залепетала вона. — Всьому кінець. Я не можу більше з тобою. Ох, не згадуй нічого. Нічого не було. Ти не любив мене ніколи. Їдь звідси: я вже мертва і нічим тебе не втішу.
— Що ти говориш? Заспокійся, — я не знав, що робити, бо перший раз бачив, як вона плаче. — Все буде добре…
— Ні, не буде. Ніколи вже не буде. Старе минулося, а нового нема. Порожньо, ох, як порожньо… Ох, які ми нещасні…
— Ми самотні, а не нещасні. Годі тобі плакати. Ходімо до хати. Я приготую тобі чаю, ти вип’єш і заснеш.
Вона перестала плакати.
— Добре. Посидь ще трохи. Ти коли поїдеш?
— Післязавтра, але я можу побути до суботи.
— Яка різниця! Я просто так питаю. Привези мені, знаєш, що?
— Що?
— Якусь цікаву-прецікаву книжку.
— Добре, — засміявся я. Навіть діти так легко не заспокоюються, як вона.
Жінка:
Він, напевно, думав, що я відьма. Яке ж було його розчарування, коли він побачив, що я сиджу собі просто під хатою. Раніше під час сварок я вибігала з хати і блукала десь над річкою, плакала і врешті-решт поверталась. Як це було давно!
Він знову поїхав. Цієї ночі щось колюче і бридке тулилось до мене. Я спитала: «Хто ти?» І почула здалеку глухий голос, але не розібрала нічого. Гнів охопив мене. Хто сміє мене торкатись? Хіба я вже така велика грішниця, що не можу відігнати від себе хрестом цю напасть? Я молилася, засинала, знову засинала, знову молилася, а під ранок відчула великий жаль до себе. Я замкнулася ще вдень на ключ, не бажаючи нікого бачити, писала листи, читала, робила все, щоб позбутись відчуття осквернення.
А ввечері, коли червоно заходило сонце, віщуючи вітер, вийшла надвір, і тут прийшов Моряк. Пізно було втікати до хати. Зрештою, я була йому рада.
— Я знову прийшов, — сказав він весело.
— Заходь до хати.
— А де твій чоловік?
— Поїхав. Він часто їздить.
— Певно, до коханки?
— З чого ти взяв?
— Я жартую.
Він став роздивлятися книжки, і йому трапилася гарна нагода пояснити свій прихід:
— Дай мені щось почитати.
— Пошукай собі, а я зготую каву.
Коли я вернулася, він мав уже добру купу книжок.
— У бібліотеках нічого ніколи нема, а читати маю час. Увечері нуджуся.
— Ти думаєш все життя прожити в Урожі?
— А скільки того життя? Ходжу до лісу, на річку. А тобі хіба зле?
— Якби було зле, я б тут не сиділа.
— А не страшно без чоловіка?
— Ні, я двері замикаю.
— Правильно робиш. Слухай, давай підемо до мене, покажу тобі, як я зробив ремонт. Назад відведу.
— Не хочу ускладнювати собі життя.
— Чим? І яке життя? Хочеш сказати, що ти щаслива? Якби тут бігали твої діти, я б повірив.
— Чоловік не хоче дитини.
— То вижени його! Я був би щасливий, якби мене чекали вдома жінка й мале. Але я знався з самими лише курвами, вибач на слові. І тепер маю пустку. Хіба ти не бачиш, ти і твій чоловік, що мене тягне просто перемовитись словом з тобою, бо ти жінка справедлива і мудра. Я сам-один на світі, і хай не маю жінки, то хоча б сестра була. Тутешні жінки одуріли від роботи, дітей, але й вони б мене вислухали. Але я прийшов до тебе.
— Чому до мене?
— Бо я любив тебе колись і зараз люблю. І радий, що твого чоловіка нема зараз вдома.
— Йди краще звідси, — обурено сказала я. — Не хочу я цих розмов. Ти ніколи мене не штовхав у воду і не любив у восьмому класі. Зі своїми проблемами ми з чоловіком самі розберемося.
— Вибач, — розгубився він. — Я два тижні мучився, поки прийшов сюди. Не хотів набридати. Сиди в своїй пустці, а я в своїй. Добраніч! Дякую за каву.
Він згріб книжки під пахву. Я довго сиділа на канапі, не запалюючи світла, і мені хотілось скавуліти, як цуценяті, що перший раз опинилося в чужому домі.
Жінка:
…Що маю діяти тут сама? Сьогодні прибирала в сінях; треба було прибрати щось з одежі. Доторкнулась до чоловікової куртки, і мене ніби вдарило електричним струмом. Я півдня ходила сама не своя, наче то одежа померлого. Так мені стало боляче і гірко, як за тим, хто вже ніколи не вернеться. А вернеться — що я йому скажу, коли від одного холодного погляду судомою зводить горло. Я б хотіла, щоб він сказав мені причину такої байдужості, але, певно, мій чоловік сам її не знає.
Зайшла нині сусідка. Я їй втішилася, як не знати кому, і вирішила дещо розпитати. Але вона сама розповіла:
— Поміг мені нині нести мішок макарону. Файний хлопець! Жиє сам, має гроші: будь-котра би пішла за нього. Каже, що не мав часу женитися.
— Він до нас часом заходить, — призналася я. — Але нічого про себе не казав.
— О, та я в нього всьо вивідала! То далека родина Бандрівського. Син небіжчика хату йому продав.
Я прикусила язик, аби не сказати чогось зайвого.
— А ти сама, небого, сидиш. Щось твій чоловік — ні риба, ні м’ясо. Лишив жінку саму. А як злодій прийде чи п’яний? Будеш боятися, приходь до мене спати або хоч Польщу подивишся.
— Добре, прийду на телевізор.
— Кіно буде нині файне. Американське. А я тебе потім відведу.
Маю добру сусідку. Серед моїх знайомих мені рідко стрічалися люди такі делікатні й щирі. Вона ще молода. Інші вже геть старі, і з ними тяжко розмовляти.
Якось я пішла, хоч вечори проводжу сама. Принесла цукерок її дітям і вже сіла перед телевізором, як раптом почула стук у двері. Я обімліла, коли побачила Моряка. Мені здалось, що він прийшов до мене. Але він теж, виявляється, прийшов дивитися кіно. Сусідка завела з ним розмову, але тут якраз почався фільм. Діти, хлопчик і дівчинка, воювали і не збирались вкладатись спати. Я боялась їхніх очей, хоч діти мене добре знали і не встидалися.
Моряк скоса позирав на мене і теж чувся незручно спочатку. А потім дав дітям жуйок і щось їм розповідав.
— Та йдіть вже спати! — гримала сусідка. — Не лізьте чоловікові на голову.
Як я могла ладнати зі світом, коли мені важко було заговорити навіть з дітьми. Мені треба жити в Урожі, сидіти в хаті, доки не зваріюю. Але самотність приносила свої плоди. Коли я, бува, скочуюся до найнижчої точки відчаю, тоді підводжу очі догори і починаю виборсуватися.
Діти нарешті поснули, і фільм скінчився. Я почала прощатись.
— Я вас проведу, — сказав Моряк, хоч то тільки перейти через стежку.
Коли ми лишилися самі, я спитала:
— Ближче телевізора не було?
— Я з сусідами не контактую ще добре, а Ольга сама мене запросила. Не йди ще до хати. Давай походимо трохи на свіжому повітрі.
— Добре.
Ми зійшли сходами.
— Підем до річки?
— Ходімо краще до панського дому.
Коли ми проходили повз освітлену знадвору церкву, він сказав:
— Це вже було колись. Мені снилось, що я вчився з тобою у восьмому класі і штовхнув тебе в річку. Мені всі сни збуваються. Є ще такі, що не збулися. Річка, темрява, і хтось біжить за мною. Але подібне я мав у Одесі. Тікав, сам не знаючи від кого. Дай руку, бо тобі страшно.
— Звідки ти знаєш, що мені страшно?
— А тобі не буває так, коли лежиш у ліжку, то згадуєш якесь місце: ліс чи нічну дорогу, — і тобі стає дуже страшно? Клянешся, що ніколи туди не підеш.
— Буває, але на ранок проходить.
— Нам удвох нічого боятися.
Ми сиділи на лавці перед покинутим панським домом.
— Він мені часто сниться, — сказала я. — І дуже рідко — погано. Певно, він відчував, що я його жалію і бажала б йому кращої долі.
Поскрипувала бляха на даху.
— Що це? — спитав він.
— Куниці. Живуть на стриху. Коли темно, здається, що в домі сплять.
Він мене обняв і поцілував у щоку. Так просто, що я навіть не образилася.
— Ходімо.
Біля своєї хати я взялася рукою за хвіртку.
— Ти спиш у своєму ліжку, — сказав Моряк. — Замкнулася зсередини і нікого не пустиш. Ходімо до мене. Я приготую чай чи каву.
— Тепер?
— Найкращий час, коли всі урізькі пліткарки сплять. Коли ще буде така нагода подивитися на мою хату? Ти смілива дівчина. Я відведу тебе назад. Ще хіба дванадцята.
— Добре.
Майже ніде не світилось. Ми йшли темною вулицею, яку всі називали стежкою, хоч по ній їздили ледве не комбайни.
— Чуєш? — вхопив мене Моряк за руку. — Хтось нас доганяє.
У мене все затерпло всередині. Але хтось виявився Марсом. Він з розгону налетів на мене.
— Пильнує господині. Я б завів собі пса, якби не мусив їздити.
— Колись заведеш.
— Як стану стареньким. То правда, що у вас є опирі і три чорні священики?
— Правда. Але вночі про це не говорять.
— Добре, не буду. Хіба скажи, ти їх бачила?
— Не мала щастя. Але в дитинстві дуже боялась.
— Я спочатку думав, що в моїй хаті теж будуть привиди, але тихо. Та й чого боятися, я ж свій. Ну, заходь.
Довкола хати була металева огорожа. Ми зайшли крізь хвіртку.
— Візьми пса до хати, як він хоче.
Але Марс не схотів. Влігся під вікном.
— Тепер трохи краще?
На підлозі лежав килим, на вікнах висіли темні штори і замість ліжка стояв диван.
— Гарно, — похвалила я.
— Я в цій кімнаті і сплю.
— А де пані?
— Спочатку мені подобалось, що вона на мене дивиться, але потім… Не знаю, як тобі пояснити. Таке відчуття, ніби щось їй від мене треба. Всюди водить за мною очима.
— Я думаю, це Емілія.
— Може, й вона. Мій вуйко, той, що продав хату, нічого не знає. Спився геть, бідака. Ти сідай, я чай зроблю. Чи каву?
— Чай.
Я вже трохи освоїлася. Марс кілька разів гавкнув, а потім, певно, заснув.
Моряк вернувся. Присів переді мною навпочіпки. Узяв мої руки в свої. Від його доторку все тіло охопила млість, давно забута мною.
— Чого ти так дивишся?
— Чекаю, поки закипить вода. Ти знаєш, хоч моє прізвище і не Бандрівський, але сумно, що була родина і нема. Двадцять років порожня хата.
— Я жалію всі покинуті будинки. Дивно, коли вони є, а люди не мають де жити.
— То в селі.
— А ти ніколи не був тут до того?
— Ні. Мама небагато встигла розповісти. Казала, що наша родина нещаслива і ніколи не жила в злагоді. Тепер з усієї родини залишилися я і мій вуйко. Давай вип’ємо шампанського?
— Трохи можна.
— Ти просто чудова! — вигукнув Моряк. — Знаєш, як ми йшли сюди, я думав: іти б отак усе життя. А тепер думаю: сидіти б отак удвох ціле життя і пити шампанське опівночі.
— У тієї Емілії нареченого замордували опирі. Вона, здається, спровокувала, аби він пішов за ріку, в лози. Я не хотіла тобі цього казати, щоб у тебе не виникло такого бажання.
— Як скажеш, я піду.
— Не скажу. Ти не мій наречений, та я і не схильна до жорстоких жартів. Я живу так, як живуть усі в Урожі: боюся їх і не хочу мати з ними справи.
— А відомстити? Як не як, родина.
— Як можна мстити тим, чиє існування не доказане? Я б спалила лози і на їхньому місці посадила б бульбу. Але там живуть сарни і зайці.
— Логічно. Слухай, ти справді боїшся за мене.
Я вже й так завела небезпечну розмову, але сказала:
— Так. Ти — нова людина в Урожі і мусиш остерігатись. Хтось має попередити тебе.
— Вип’ємо ще.
— Я вже піду.
— Налякала, а тепер ідеш? Як я буду сам вертатись?
— То я піду сама.
…Тієї ночі я була щаслива. Ми засинали і прокидались разом, ні на мить не повертаючись спиною один до одного. Ніч була довга, втомлива, лагідна, світла. Мені хотілось плакати, але я не могла. Так мало статись. Він увійшов у мене ще з першого свого приходу і весь час жив у мені, щоб стати плоттю. Страшно подумати, що ми б не зустрілись сьогодні і я мала б ще стільки холодних порожніх ночей.
Сірий світанок, хвіртка, яка заскрипіла, коли я її зачиняла. Я лягла на ліжко у своїй невеселій хаті, вкрилася коцом і заплакала, хоч не сталось нічого злого. Я поїду, ти поїдеш, він поїде. Всі ми лише гості в Урожі, хоч ніхто нас звідси не виганяє: ні люди, ні серце.
О дев’ятій ранку я вже стояла на зупинці. А коли сіла в автобус, то відчула, як стираються запахи ночі і ніздрі лоскоче дорожній пил.
Чоловік:
Я приїхав пополудні і застав хату замкненою. У записці я прочитав, що жінка поїхала в гості до коліжанки. Тож я мав час, аби все обдумати, як слід. Та жінка, на яку я покладав такі надії, що вона полегшить мені життя… Словом, між нами стався розрив. Вона забирає до себе хвору матір, і для мене в однокімнатній квартирі місця, звісно, не лишиться. Великого кохання між нами не було, лише зручність. Тепер я не матиму навіть де переночувати. Я повівся, як негідник, бо виразив своє співчуття. А коли вона попросила мене щось придумати, то що можна придумати, живучи в такій кретинській країні, як наша? Піти чорноробом і отримати ліжко-місце в засраному гуртожитку і водити її до себе на вихідні? Я сказав: це твої проблеми, вирішуй сама. Моя дружина закусила б губу і вийшла, а ця вилила мені на голову відро помиїв. Я ледь не вдарив її.
Доля розправляється зі мною за межами Урожа, але, певно, в Урожі вариться трикляте зілля. Я настільки безпомічний у цьому житті, що дивно, як це я дожив до тридцяти років.
Мої невеселі роздуми перервав Моряк. Він зразу відчув, що зі мною негаразд. Спитав, де моя жінка. Я відповів:
— Бог її знає, де вона. Кудись поїхала.
— То ти журишся за нею? — спитав він із жадібною цікавістю.
— Чого журитися? Їсти, правда, нема що.
— Я, власне, хтів її спитати, чи має вона швейну машинку.
Я ледь не розреготався.
— Моя жінка не вміє шити. Вона — лисиця.
— Яка лисиця?
— Перевертень. Удень жінка, а вночі лисиця. Бігає по полях і лісах. Має друкарську машинку, правда, друкує одним пальцем. Лисиці не здатні до такої роботи.
— Щось я тебе не розумію.
— Почитай давніх китайців.
— Ну, добре, піду я…
— Йди з Богом, — відказав я, і тут мене осяяло: — Слухай, у тебе є що випити?
І мене закрутило. Ми вдвох з Моряком випили пляшку горілки, потім ще. Я плакав і бив себе в груди, що моє життя пропаще, що ніхто мене не любить. Моряк, здебільшого, мовчав. Я п’яно белькотав, що він хороший хлопець, дарма я ревнував його до своєї жінки, і що не хочу жити в Урожі. Хочу до міста, де тепло і завжди є електричний струм. Власне, я був геть як варіят. Казав, що зараз піду додому, може, жінка з’явилась, і скажу їй, що їду на Сахалін, де лопухи вищі за людину. Моряк не пустив мене, завів до кімнати і вклав спати. Над ліжком висів портрет панії з високою зачіскою, і вона не спускала з мене докірливих очей. Я встав, зняв портрет, запхав під ліжко. Потім вийшов. Моряка не було. Я вилизав недопиту чарку. За цим заняттям застав мене Моряк.
— Ти ходив до моєї жінки! — вигукнув я.
— Чого я маю ходити до твоєї жінки? — знизав він плечима. — Я виходив дихати свіжим повітрям.
— Моя жінка по ночах теж ходить дихати свіжим повітрям. А насправді знюхалась з упирями, щоб мене позбутись. Опирі мене замордують. Правда. Я знаю це.
— Не мели дурниць! Ліпше скажи, що сталося? Це через неї?
— І через неї і не через неї. Життя розбите на скалки: ще повлізаються комусь в печінки. Слухай, у тебе є щось випити?
— Нема.
— А в сусідів?
— Зараз третя година ночі.
— Я сам піду попрошу.
Я відштовхнув Моряка і вийшов надвір. Ніде не світилося. Я погавкав під чужою хатою, щоб подумали, що то пес. А потім сів під плотом і заплакав.
— Хочеш, відведу тебе додому? — спитав Моряк. — Бо тут ти не заснеш. А я хочу спати. Завтра вранці принесу похмелитись.
— Розумно, — згодився я, і ми пішли.
У хаті я кинувся до шафи.
— Що ти там шукаєш? — спитав Моряк.