Жлобські слова, але на кращі я не спромігся. Хай подумає над ними.
Він би кинувся на мене з ножем, бо побілів і встав. Тоді я вийшов.
Дощику, дощику, лий так, щоб цей клятий світ затопило.
Жінка:
Я прокинулась: було уже темно. Намагалась не ворушитись, щоб не збудити чоловіка, який спав поруч. Ковдра сповзла, і я змерзла: от від чого я прокинулась. Я натягнула її на себе і торкнулась чогось колючого. Хто це, Боже? Холодний піт миттю вкрив усе тіло. Невже знову? Оте шорстке й колюче занурилось мені між груди, рука ковзнула по животі. Тільки тоді я зрозуміла, що зі мною робиться, і, перемагаючи страх, погладила голову Моряка.
Потім, коли ми обоє заспокоїлись, я сказала:
— Чому твоя борода така колюча?
— Хіба тобі неприємно?
— Ні, коли я згадую, що вона твоя. А коли вночі її намацую, мені здається, що то хтось чужий.
— Я думав, ти позбулась своїх нічних страхів.
— Свідомо так, але вони перебрались кудись глибше.
— Нічим не можу тобі допомогти, хіба що зголю бороду.
— Не треба, вона тобі пасує.
Моряк зітхнув:
— Не падав би дощ, ми б пішли кудись блукати. Як же ми будемо жити, любонько моя? Все здійснилось — ти моя, дім — мій, роботу я собі знайду.
— До чого це ти?
— Боюсь тебе втратити. Доки він тут, доти все може бути. Говорить ніби звичайні речі, але очі в нього божевільні. Не йди нікуди без мене!
— Боїшся, що він мене вб’є?
— Ні, але він почне тебе вмовляти, і таке інше. Ми з тобою живемо якийсь тиждень…
— Йому нікуди дітись.
— Мені теж було нікуди діватись, але я знайшов і тебе, й Уріж. Про мене, хай живе тут, але ж тобі важко!
— Шкода, що я не чула вашої розмови.
— А що з тобою, власне, було?
— Таке відчуття, що хтось зурочив. Дико боліла голова. Я аж потім здогадалась.
— Хто ж тебе міг зурочити?
— Коли ми йшли селом, на нас дивилося багато людей. І не один з них бажав нам лихого.
— Цікаво, що ми їм зробили?
Я посміхнулась у темряві.
— Ми порушили звичний хід урізького життя. Як витягнеш із стіни хоч одну цеглину, стіна може захитатися.
— Я цього не розумію, — сухо відказав Моряк. — Гадаю, стіна не завалиться від того, що ти покинула чоловіка. Розумію, що тобі неприємно, коли на нас витріщають очі, але з часом вони собі знайдуть інший об’єкт. Ти маєш ходити, як королева, і нікого не боятися.
— Я не боюсь цих людей, і нічого злого вони не вдіють… Не думай за мене…
— За кого ж мені думати? Я тільки за тебе думаю. Кажи мені все: коли тобі сумно, коли добре. Я хочу тебе пізнати всю, розумієш? Тоді ми справді станемо чоловіком і дружиною. І тоді я теж казатиму все. Тоді ми зможемо нічого одне одному не говорити, лише подумки…
…Я заснула спокійно, непомітно для себе. Мені приснилася моя хата, яка стояла у воді. «Вона плаче за тобою», — сказав хтось, і я побачила незнайомого чоловіка у барвистому лахмітті з очима, як жаринки. Але я не повірила. Схоже було на те, що, коли я копала на городі, викопала джерело, і воно заливає хату. «Попробуй воду», — сказав той чоловік і подав мені склянку. Вода була солона. «То морське джерело», — сказала я. «Я з’їм тебе, — заявив чоловік у барвистому лахмітті. — Бо я — опир. Я з’їм тебе, коли дожену. Тікай». І я побігла до церкви, але виявилось, що її немає, лише порожнє місце. «Певно, пішла під землю», — подумала я і побігла до панського дому, бо звідти можна вибігти на терасу, а з тераси зістрибнути вниз. Там є порожня і смердюча силосна яма. Опир не відчує запаху моєї крові.
На цьому сон обірвався. У вікно присвічувало сонце. Моряк спав, обхопивши руками подушку. Я вмилася і сіла записувати сон. Моряк застав мене за цим заняттям.
— Що ти робиш?
— Записую сон.
— А навіщо?
— Щоб витлумачити.
— Для чого?
— Ти читав Фрейда?
— Ні.
— Фрейд каже, що сни уособлюють наші бажання. Коли добре витлумачити сон, можна багато чого дізнатися про себе.
— Я своїх снів не пам’ятаю.
Після сніданку Моряк пішов до магазину, а я пробувала витлумачити той сон. Хата у воді, безперечно, означає моє тіло в лоні матері. Я хотіла туди повернутись, щоб знайти захист. Морське джерело — це несподівана з’ява Моряка, який здатний захистити мене. Чоловік у барвистому лахмітті — мій колишній чоловік. Барвисте лахміття вказує на наші труднощі, які ми колись прикрашали. Те, що він намагається мене з’їсти і вдає з себе опира, — цензурний варіант злягання. Він хоче викликати в мене страх, щоб вдовольнити своє бажання. Але страху я не відчувала. Отже, це щось не те.
Я відклала зошит убік і взялася варити обід. Мені прикро було сидіти в хаті, але я не мала сміливості вийти на люди. «Церква не існує для мене, бо я вчинила перелюбство», — продовжила я своє тлумачення.
Моряк вернувся з хлібом:
— Як бачиш, мене ніхто не розтерзав. Я тебе не посилаю в магазин, але, може, тобі схочеться щось купити.
— Та ні.
— Ну, як твоє тлумачення?
— Ще не скінчила. Книжка Фрейда лишилася там.
— Нам би слід забрати твої речі й книжки. Чи ти не квапишся?
— Я ще можу тобі набриднути.
— Чи ти передумаєш?
— Ми не будемо жити з ним під одним дахом.
— Вибач. Я тебе не відпущу. А як не втримаю, що станеться з тобою?
— Піду в поля й ліси, — відказала я. — Давай підемо по гриби. Це найкращі ліки від поганих думок.
…Відтепер я не ходила до лісу звичною дорогою: гостинцем через міст. Тепер ми спускались з вигона, що був за два кроки від хати, а тоді городами до річки. Там була дерев’яна кладка, через яку треба було йти дуже обережно. Далі за рікою починались знамениті лози. Вдень там було дуже привітно: сюрчали коники між звіробою й полину, а велетенські кущі лози нагадували якусь екзотичну місцину в Австралії. Парило, наче перед дощем. Моряк йшов трохи попереду, його чорна футболка кидала тінь на поруділу траву.
— Я думаю, — сказав він, стишивши ходу, — що, власне, тут нема ніякої таємниці.
— Чому?
— Таємниця буває тоді, коли її хочуть розгадати. А тут миряться з нею, варто спалити лози, зорати це місце — і весь шарм зникне. Тут легко вчинити і приховати вбивство. Схоже на те, що так воно і є. Бідний мій вуйко чекає смерті свого ворога, щоб звільнитись від страху. І не тільки чекає, а й бажає. Не годний змиритися з думкою, що йому не можна ходити вночі через лози. А проте, якби їх запалити, він би був невдоволений. Не мав би виправдання своєму безладно прожитому життю.
— Ти спалив би?
— Я не маю права мстити. Та й раз ти зі мною, мене не обходять ні лози, ні скарби, заховані в пивниці панського дому, ні пан в чорному костюмі з блискучими ґудзиками. Я хочу давати тобі радість і самому радіти. Поки що мені це не дуже вдається.
— Я опинилась у дуже складній ситуації.
— Треба подати на розлучення. Це б тебе трохи заспокоїло.
— Давай поки що не будемо про це говорити.
— Ні, то й ні. Ти несеш великий тягар, а я ніякого.
Який він добрий і розважливий, думала я. Ніколи не зустрічала такого чоловіка. Як чорний ангел смерті, він взяв мене за руку і повів, щоб полегшити мені перехід до іншого життя. Але може статися так, що він скаже: «Тобі ще рано. Вертайся». І я вернуся туди, де вже нічого мого не лишилось, бо минуло надто багато часу: день як століття. Як і Ріп ван Вінкль.
Не відходь від мене ні на крок. Дури мою голову, щоб я не думала про сумні речі. Прийде зима. Ми будемо сидіти в хаті і гріти руки коло печі, рано лягати і допізна любити одне одного. Якби не ти, я б зістарілась без любові й тепла, стала б опирицею.
Питаю якось:
— То ти знав мене раніше, у восьмому класі?
— Я стояв на мості і бачив тебе.
— Тоді міст ще не збудували. Міг би сказати правду.
— Хіба то неправда? Ти мала тоді кругле личко і більше веснянок, і не було тіней під очима. Ти виросла, любонько. І я виріс. Ми прожили разом багато років, більше, ніж ти зі своїм колишнім чоловіком.
Ці слова — ніби хтось відніс мене в поле маків і залишив там до ранку. І в цьому нема нічого злого. Сон — це не смерть. Я ладна проспати усе життя.
Чоловік:
Серед ночі прокидаюся, і мені здається, що вона поруч. Самому невесело, хоч я завжди прагнув самотності. Дивно, що, втративши дружну, я відчужився і від коханки, не прагну шукати в неї захисту. Мабуть, я охолов до жінок. Адже й коханка може наставити роги. Я ж не блискуча партія: нічого не досяг у тридцять років. Тут би взяти себе в руки, але Уріж поховав мене, як у могилі. Друзі відійшли, і я звик до лінивого напівсонного животіння.
Поміркувавши трохи, я вирішив поїхати на кілька днів. Хай вона забере свої речі, зроблю їй таку послугу.
До Львова я приїхав перед обідом. Мав час до шостої. Пив каву, курив, ходив по книгарнях. Люди, розпарені й дратівливі, штовхались вулицею, над якою парував піт. Я був вільний від усього, перебував у якомусь ейфоричному стані. Хотілося сісти в електричку, як в юності, і мандрувати сам не знаю куди, а потім вийти десь навмання і зазнати всіляких пригод.
Але я вже не мав такого міцного здоров’я. Купив на базарі п’ять рожевих троянд і сів у маршрутне таксі. Двері відчинила худа жінка в окулярах. «Господиня у ванній», — пояснила вона, але пустила мене в кімнату. Жіночки, виявляється, гостилися. На столі була почата пляшка вина, під столом порожня. Коханка вийшла з ванної, стріпуючи мокрим волоссям.
— Вибач, що без попередження, — пробурмотів я.
— Я дуже рада, що ти приїхав!
«Слава Богу», — подумав я.
— Як здоров’я твоєї мами?
— Дякую, краще. Ось коліжанка до мене приїхала. Ти ніби схуд. Щось сталося?
— Я пішов від жінки.
Щоки її зарожевіли. Зраділа, подумав я.
— Це для мене несподіванка.
— Можна, я в тебе переночую?.. На кухні.
— Ти ще питаєш! Шкода, що не сама. Але в четвер…
— Я завтра поїду.
— Ні, я тебе не пущу! — патетично вигукнула вона і пригорнулася до мене розпареними грудьми. — Я скучила за тобою…
Я не вельми добре чувся у їхньому товаристві. Інша річ, якби коханка була сама, ми б не гаяли часу на балачки, а потім я виклав би усе, що мене мучить. Вона теж горіла нетерплячкою. Допили вино. Мій скорчений від кави й сигарет шлунок болісно прийняв наїдки, що були на столі, і повіки мої почали склеюватись. Мені постелили на кухні. Я солодко потягнувся на матраці. Жінки ще довго не спали, грюкали, аж невимитий посуд деренчав у мийці. Хтось приходив уночі, лоскотав мені шию хмільним подихом. Але я не бажав прокидатись і спав, доки мене не розбудив ранок. Вмившись, я заглянув до кімнати. Коліжанка солодко спала на дивані… Я згадав, що останнього разу віддав коханці свій ключ, і тепер якщо й вийду, то не зайду. Настрій у мене був паскудний. Не було б цієї кобіти, я б увімкнув магнітофон, валявся б на дивані, доки не прийде коханка. Але сидіти увесь день на кухні — бр-р!
Я знайшов рештки кави, зварив собі й похапцем випив, щоб не бути свідком пробудження коліжанки. А тоді пішов. Тинятися, як учора, по місті мені не хотілось, але треба було якось збавити час. Лишитись у місті я мусив, щоб вияснити стосунки хоч з однією жінкою. Та, друга, в Урожі, за один день збайдужіла до мене.
Я навіть не підозрював, що у неї є стільки жорстокості. Якраз найтерплячіші люди здатні на найстрашнішу руйнацію.
Деякий час я сидів на сонці, спостерігаючи за суєтним життям голубів та горобців. Чому б не піти на якусь виставку чи в кіно? Я вже не був закоханим, який лічить години до зустрічі, гасаючи, як пес під час тічки. Ліньки. Пий свою каву, небораче, і чекай до шостої години. У кооперативному туалеті глянув на себе і вразився, як я схуд і постарів. А як вона? Я її не бачив два тижні. На ринку бабці продавали цілі снопи білих лілій. Вона їх любить. Коли зацвітуть наші лілії, я їх обірву і кину під двері. Хай вчадіє від їхнього запаху. Зло опанувало мою душу. Я не міг переступити порогу церкви, піти на виставку енергетичного живопису, помилуватись панорамою міста. Як хворий, що не має сили прийняти ліки, хоч знає, що вони полегшать його муки.
Увечері ми сиділи вдвох. Подруга пішла до театру. Є ще такі варіяти, що ходять до театру. Ми сиділи рядочком, обоє сумні і втомлені. Моя коханка зітхала і казала: «Все, що робиться, це на краще». Ми наче розгубились, хоч зовсім недавно я мав твердий намір покинути дружину. Зрештою, це природна реакція.
— Поживеш у мене, — говорила вона. — Я не маю на тебе зла. Ти ніколи не знав, чого хочеш насправді. Знаєш, я їй заздрила, хоча знала, що ви погано живете. Ліпше жити так, ніж не жити.
— Ти собі зле все уявляєш, — посміхнувся я.
Тут вона заплакала, і я мусив її погладити по спині. А потім поцілував руку, чого ніколи не робив.
— Я приношу людям нещастя, — сказав я. — Це я казав дружині перед шлюбом, але не переконав. Тобі я скажу те саме, і ти теж не повіриш.
— Коли в мене горе, я поплачу, і мені стане легше.
То правда.
Жінка:
Я довго лежала, прислухаючись до дощу за вікном. Ми сьогодні мали йти забрати деякі речі з моєї хати. Ця думка не давала мені спати. Мала відчуття, що вчиню щось негарне, хоч чоловікові не потрібні мої сукні й светри. По голій стіні ліниво повзла муха. Хата виглядала все ще пусткою. Вона була завелика для нас двох.
Я вже одягнулась, коли хтось постукав у двері. То був вуйко Моряка, уже трохи напідпитку, з величезною чорною парасолею.
— Не чекали? Де мій племінник?
— Ще спить.
— Ну й лиє! Подивіться, як я обхляпався. Але ноги витер.
— То не біда. Роздягайтеся.
— Ага. Знаєте, чого я приїхав?
— Чого?
— На похорон! Він вмер!
— Хто?
— Той, опир! — вигукнув радісно вуйко. — Сказали вчора хлопці у пивбарі. Іду засвідчити своє співчуття.
Він засміявся.
Я поставила парасолю в кут.
— То є поважна подія в моєму житті. Ви, доньцю, не судіть мене, що я тішуся. З моєї душі впав камінь.
— Я розумію. Будете пити чай чи каву?
— Гербату, доньцю. Я снідав. Тілько гербату!
Моряк вийшов.
— О, кого я бачу!
— Я приїхав, синцю, в дуже поважній справі.
— Та я вже чув. Ви так тішитеся, ніби на весілля приїхали. Хіба не знаю, при чім тут опирі. Ви мені нічого не розповідали.
— Я розказував твоїй жінці. Чекав, що ще раз приїдете.
— Дні так швидко летять.
— Ясне діло! — підморгнув старий. — Підем зі мною?
— На похорон? — Моряк скривився.
— Мусиш, синцю. Я тебе прошу. Будеш підтримувати мене, аби я не дуже тішився. Та й він хоч вмер, через ріку треба переходити.
— Ви що, там до ночі збираєтесь бути?
— Боже збав! Одну годину — і всьо. Помолюся, посиджу на лавці. Переконаюся, що він вмер і не дурить мене.
— А як дурить?
— Ще одне слово, і я нікуди не піду. Тобі не жаль, що я ноги дармо трудив?
— Скажу вам по правді, вуйку, йти я не хочу. У нас з жінкою свої плани на нині. Але самого вас через ріку пускати не можна. Вода за ніч, певно, прибула.
— Як місток вода знесла, то судьба, — завагався старий.
Він, видно, трохи шкодував, що приїхав, але вже не міг відступити. Я по собі знаю, як робляться дурні вчинки. Однак я не втручалася до їхньої розмови. Налила чаю, зробила канапки.
— Може, і ви, пані, з нами підете?
Я аж здригнулась:
— Я не ходжу на похорони.
— Хіба ви не бачите, що надворі дощ?
— Ні, то ні, — муркнув збентежено старий. — Я думав, може, пані буде інтересно подивитись на опира.
— Не кажіть, вуйку, дурниць. Не знаю, хто був той чоловік, але гріх говорити так про мертвих. Ліпше би вам не йти на похорон, ніж маєте там щось сказати не те.
— Я буду тихонько! Як не як, то був колись мій колега.
Одне слово, якось вони пішли. Моряк попросив мене:
— Замкнись і не йди нікуди без мене!
— Добре.
Як у казці про Білосніжку і семеро гномів.
Я не встигла зачинити двері, як Моряк знову влетів. Міцно обняв мене, уже трохи мокрий від дощу.