— Що з тобою?
— Нічого.
І побіг. Я замкнула двері, погасила світло і сіла на ліжко. Мене нема. Нікого нема вдома. Ти боїшся, мій любий, опирів, ось воно що. Це село — само як опир. Воно переслідує до кінця життя. Але тепер його треба покинути. Тоді я стану здорова.
Чоловік:
Коли ми врешті спровадили подругу, котра поїхала вельми неохоче, було вже пізно. Якраз пора в люлю. Що ми й зробили, як молодята в першу шлюбну ніч. А потім я не відчував нічого, крім спустошення і байдужості.
Моя коханка, як кицька, вляглася мені на груди, і я гладив її волосся, хоч волів, аби мене зараз гладили. Покинутий чоловік — дуже зворушливе явище.
— Колись, — сказав, — ми з тобою поїдемо до моря і будемо засинати під шум хвиль. Я ловитиму рибу, а ти будеш її смажити.
— Угу, — відповіла вона.
Натомилась бідолашна за день.
Власне, яка різниця: аби була жінка, котра б тебе жаліла. Приїжджатиму сюди, коли захочу. Вона не буде шукати когось іншого і не стане звинувачувати мене в усіх смертних гріхах. На зиму я, певно, переберусь до міста, щоб не мерзнути.
Сміється той, хто сміється останній. Аж сьогодні вночі я заснув умиротворений, повернувши собі чоловічу гідність.
Коханка сказала журливо:
— Приїжджай пошвидше знову.
— Ти знаєш, було б непогано, якби хата згоріла до дідька.
— Ти здурів?
— Менше було б клопоту.
— Я приїду, як хочеш, і наведу лад.
— Обов’язково, але хай пізніше.
— О, я зараз не маю часу. На вихідні поїду до мами.
Я уявив собі, що застав спалену хату. Що б я тоді робив? Певно, сів би, як Йов, на попелищі, й чекав би на мудреців, котрі б переконували мене, що я нічого не втратив. А таких в Урожі знайдеться в кожній хаті. Хтось приніс би пляшку і втішив би сердешного, що стратив і жінку, і дім, і все майно. Я поклав голову коханки на місце, де їй слід було лежати. Був трохи розчарований, що наше побачення вийшло не таким пристрасним, як я сподівався. Але й за це дякую Богу.
Я встав одразу після неї.
— Побув би ще день.
— У суботу важко виїхати.
— А коли приїдеш?
— На тому тижні.
— Ти знаєш, я, мабуть, скажу мамі про тебе.
— Що?
— Що ми з тобою, — вона зніяковіла.
— Любонько моя, коли я розлучусь з жінкою, тоді ми одружимось.
В її очах спалахнув вогник цікавості:
— А що то за чоловік?
— Щось на зразок графа Каліостро: авантюрист і ясновидець. А моя колишня дружина — особа романтична. Не думай про це. Я навіть не бачив її після того. Може, він її замордував.
— Таке скажеш!
Вона, звичайно, не дуже розумна, думав я, їдучи в трамваї на вокзал, але добре, що ми помирились. А щодо моєї жінки, то вона злом відплатила за зло, і обоє ми стрінемось у пеклі. Там нас уже ніщо не розлучить.
…Я вийшов з автобуса. Заходило сонце, і все довкола було залите важкою золотою барвою. Колись в таку пору вона мене зустріла, коли я вперше приїхав до Урожа. Ось тут, перед мостом. Я ще здивувався, що так близько до її хати. Треба було мені кинутись з того моста сторч головою.
Я відімкнув двері й оглянув хату. Там було прибрано. Кинувся до спальні, наче сподівався, що вона ще там або уже там. З шафи зник її одяг, дещо вона полишила на потім. О, вони, певно, приходили вдвох, хитали головою на мою безгосподарність, а Моряк десь прикинув, скільки можна було б виручити за хату, якби мене шляк трафив. Господар! Я так розлютувався, що не помітив записки на столі. Втім, зміст її був суто інформативний: «Ми були тут о 12 годині дня». Забула написати дату. Вона ніколи не відзначалася пунктуальністю. Я заварив собі чаю і ще трохи посидів, звикаючи до сільської тиші. Все-таки приємно лягти в прохолодну постіль і прокинутись від крику півня, а потім цілий день робити що заманеться. Я став легкий і спустошений, доки не почав снитися сон. Ніби хтось гладить мене по голові. Дивлюся, моя жінка. Сльози течуть у неї по лиці. «Що з тобою? — питаю. — Чого ти плачеш?» — «Я не плачу. Я цілу ніч простояла під дощем. То вода». — «Чого ж ти не зайшла до хати?» — «Ти замкнув двері. Я стукала, але ти не чув». Вона лягає до мене в ліжко. «Я трохи зігріюся і знову піду». — «Куди?» — «Під дощ. Хіба ти не знаєш, що я мушу пильнувати, аби дощ не завалив неба?»
Я прокинувся від цієї нісенітниці, переповнений ніжністю до цієї змоклої істоти і страхом від останніх її слів. Залишок тієї ніжності носив у собі цілий ранок, перш ніж уяснив собі сон. Я хотів би бачити її божевільною, хворою або мертвою, бо тільки такою прийняв би її назад. Гадаю, що і їй сниться щось подібне. Але вся біда в тому, що вона нормальна, тільки легковірна. Моряк забрав її, і тепер вона під владою цієї страшної людини. Ось до чого призводить надлишок свободи. Певне, вона віддалася йому перед тим, як він умикнув її з хати. А може, він загіпнотизував її, як удав кроленя, а тепер їй гордість не дозволить вернутись?
Жінка:
Я місця собі не знаходила того дощового дня, коли Моряк з вуйком пішли на похорон опира. На ріці, певно, за ніч побільшало води, а місток такий хисткий…
Тинялась по порожніх кімнатах. Книжка випадала з рук. Магнітофоном я не вміла користуватись. Мене поривало вийти надвір і трохи поблукати. О, вийти до містка їм назустріч!
Я швиденько взула гумові чобітки, накинула куртку з каптуром і гукнула пса. Через мряку з горба не було видно ріки. Дощ шелестів по каптуру і заглушував усі довколишні звуки. Я зважилась іти через городи, хоч борозни були вщерть налиті водою. Кукурудза шмагала мене по лиці шорсткими листками. Нарешті я спинилась, щоб віддихатись. Шуміла ріка, жовта й побільшена. Десь метрів за триста якісь сміливці пасли корови, закутавшись у величезні чорні плащі. Як ченці, подумала я.
У дитинстві бабуся застерігала мене не ходити опівдні річкою. Сама вона бачила, як колись поверх води йшла дитина у білій сорочці і плакала. Слава Богу, що на річці були люди. Я вийшла на берег і обережно зазирнула вниз. Ріка ковтала шматки глини і каміння. Я відступила, щоб не провалитись у воду. Зійшла туди, де була дорога до містка. Власне, місток заливала вода і через годину мала б геть його покрити. То не біда, коли вгорі є бетонний міст. Я стояла, причарована винахідливістю і впертою роботою води, яка випробовувала кілька варіантів, перш ніж відшукати найслабше місце для руйнування.
Де ж вони забарились? Я б гукнула, щоб пішли в обхід, і побігла б додому сушитися. Але жодна жива душа не виходила з тих хат, що за рікою. Я вже збиралась вертатись назад, коли помітила за річкою чорну пляму. Незабаром вона вирізнилась у постать в чорному дощовику, похмуру на тлі жовтого берега і брудно-сірого неба. Той чоловік, певно, не знав, що місток небезпечний. Я відійшла убік і почала спостерігати. Він не стишив ходи і перейшов через хисткі дошки, як по твердій землі. Пес заскавулів і вперся мені в коліна мокрим боком. Дивлячись поперед себе, чоловік пішов городами до села.
— Час і нам іти, — сказала я псові.
Легені набрякли водою, і я важко дихала. Де ж вони пропали? Я вже починала сердитись. Відімкнула хату і почала роздягатись. Була вже перша година. Я змерзла. Підійшла до столу, щоб взяти банку з кавою, і завмерла: на столі лежав брудний мокрий камінь.
Але ж я замкнула хату і ключ взяла з собою! Я обдивилася камінь: нічого особливого. Рудуватий пісковик. Слідів на підлозі не було жодних.
Жарт? Може, знак? При всій своїй непохитній вірі в парапсихологічні явища я віддавала перевагу іншій версії. Коли стрінусь зі своїм колишнім чоловіком, то зажадаю від нього пояснень. Колишнім, якщо не зазирати в паспорт. Від тієї думки у мене потемніло на душі, й без того пригніченій.
Можна було б кинути камінь в шибку. Це б нікого не здивувало. Я викинула камінь надвір, у траву, витерла стіл.
Моряк прийшов сам.
— Ти чому не зачинилась? — грізно запитав він, і мені зразу стало веселіше.
— Я виходила.
— Куди?
— На річку. Дивилась, чи ви йдете. А де вуйко?
— Випив у чайній зі мною за упокій, а потім сів у автобус.
— Він задоволений?
— Я з ним посварився.
— Чого?
— Він поліз до кишені і знайшов там камінь.
Я похолола.
— Ну?
— Вирішив, що то я йому підклав. На що я заявив, що то зробив опир.
— Даремно ти таке сказав! Налякав бідного.
— Та де налякав! Він сказав, що я ганьблю небіжчика і що той ніколи не був упирем. І взагалі, опирів не існує. Аж запінився! Думаю, коли наші плащі висіли в сінях, хтось пожартував, бо старий був дуже збуджений.
— Певно, що так.
Моряк подивився на мене якось дивно:
— Кожного разу, коли я вертаюсь сюди, боюсь, що тебе не застану. Чоловікові не пасує бути таким. Зрештою, я не ревную тебе до нього.
Я сперлась на підвіконня. Дощ переходив у довгу сльоту.
— Скажи щось.
Я мовчала.
— Може, ти хочеш вернутись?..
— Тут був камінь на столі, коли я прийшла. Не хотіла тобі казати, але бачу, що ти можеш інакше зрозуміти мою мовчанку. Я викинула камінь на подвір’я.
— Ти що, хати не замкнула?
— Я свою могла б не замкнути. Якщо ти боїшся мене тут не застати, то даремно. Я боюсь лише тобі набриднути. Той камінь…
— Його міг принести твій чоловік.
— Він кинув би його в шибку.
— То, по-твоєму, це опир? Я ж був на похороні. Там — дяк, священик. Всі хрестились, молились.
— Опирі не бояться хреста.
— Хочеш сказати, вони сильніші за Бога?
— Вони сильніші за обряд. Кажуть, що опирі втрачають силу від пшениці, свяченої дванадцять разів. Але хто її зараз має?
— Ти дуже злякалась?
— Та ні. Прости мене, Боже, грішну, але такі речі надають життю гостроти.
Моряк здивовано завмер, а потім сказав:
— Дивна ти жінка.
Нехай, подумала я і опинилася у розрідженому сірому просторі, звідки долинав гул. То наближалася величезна сіра куля, щоб мене поглинути, коли я й так захлиналась від покинутості. Я часто згадую той дитячий жахливий сон, причину якого складає якийсь ембріональний спогад. Повіяло холодом і в без того зимній хаті.
Як я хотіла би змінитись, розтанути, скинути з себе одвічне чекання лиха, яке поклало на все моє життя похмуру тінь! Дарма. Ніхто не міг зарадити. Що оті три тижні в чужій хаті, в чужих обіймах. Так мало в порівнянні з роками. Моряк так любить життя, що ніколи не нудиться. І все ж неспроможний заразити мене цією хворобою, цим здоров’ям.
— Слухай, мала. Я, певно, завтра поїду до старого, втішу його другою каменюкою. Хочеш, поїдемо разом?
— Та ні. Ліпше вам помиритись наодинці.
— Я теж так думаю, але не хочу тебе лишати.
— Не бійся. Ще один камінь на столі не злякає мене, — розсміялась я.
— А може, ти з ними водиш дружбу?
— Хіба я схожа на тих, що можуть втопити у ложці води?
— О, ти сама як море! Хіба з підводними бурями. Я вгадав?
Я погладила Моряка по голові.
— Я себе так мало знаю… Чим більше живу, тим менше знаю.
— Ти пускаєш мене?
— Мушу пустити.
Чоловік:
Я не чув, як вона зайшла. Казала, що стукала. Але радіо голосно говорило, бо я звіряв по ньому час. Годинник спинився ще вночі.
— Привіт! — сказала вона.
Мала якесь чуже і змарніле лице. Медовий місяць, подумав я, і мені захотілось у неї чимось пошпурити.
— Ти, певно, хотіла щось забрати?
— Ні, вирішила з тобою побалакати.
— Я тебе слухаю.
Вона знітилась:
— Ти шукав колись мене.
— Так. Один раз я приходив.
— Що ти хотів мені сказати?
— А що я міг сказати тоді? Хотів зрозуміти, чого ти мене кинула так несподівано.
— А зараз не хочеш знати?
— Як тобі сказати… Я вже звикся зі своїм становищем.
— Живи собі тут, скільки хочеш.
— Я перебираюсь до міста. Може, твоя втеча змусить мене нарешті відірватись від Урожа. Я думав, що він стане ще ненависнішим. А виявилося — навпаки. Він співчуває мені.
Вона хмикнула:
— Люди жаліють чоловіка більше, ніж жінку.
— При чому тут люди? Яке мені до них діло? Я маю на увазі лише ауру, реальну силу Урожа, те, що тебе тут тримає і, певно, ніколи не відпустить. Вона дає тобі силу, а хто відмовиться від сили? Це ще більша спокуса, ніж багатство.
— Я нічого не розумію.
— Ну, що ж, хай це буде для тебе виплодом хворої свідомості. У таких, як я, чужинців, Уріж, навпаки, відбирає їхню силу, щоб передати таким, як ти. Думаєш, село — це просто скупчення жителів? Це — організм. Як я поживу тут ще кілька років, висотаний до решти, то мої сили теж почнуть поповнюватися. Якщо я, звісно, віддам душу урізьким чортам. Опирі — це санітари, вовки!
— Що ти про них знаєш! — розсердилася вона.
— Дещо знаю. Але послухай, що я тобі скажу. У критичний для нас час з’являється невідомий приблуда. За кілька тижнів зваблює заміжню жінку, котра досі не була легковажною. І хто у цій історії — центральна особа? Хто? То я тобі скажу: все робиться задля мене, щоб спровокувати на якийсь безглуздий вчинок, знищити духовно і морально. Ось що я хотів тобі сказати: вбивцю не можна звинуватити в злочині, бо той не має форми. Слава Богу, я не піддався. Не запив, не влаштував скандалу, зрештою, не втік туди, де мене чекали б усілякі нещастя, бо я був би сліпий з розпачу. Далі: твоя роль. Ти втратила незалежність і змушена сидіти коло чоловіка, котрого зовсім не знаєш. Ти не захищена від нього.
— Яка ж його роль?
— Точно не знаю. Але гадаю, що він теж жертва якогось обману. У кожному разі — не привид. Сам він тут би не жив. І ось, будь ласка, йому підсовують жінку, правда, одружену, але що для морського вовка такий бар’єр? Морський вовк ловиться в сильце. Але його сильце дещо інше, ніж наше. Душа його нечиста. Повір, я відчув це одразу. Інакше він не взяв би тебе так легко. Йому допомагали злі сили.
— Мені набридло це чути.
— Зажди, — спинив я її, — вислухай усе до кінця. Ти ж сама прийшла до мене, щоб почути мою версію. Ідіотські міщанські приписи не дозволяють тобі вернутись до мене.
— Хіба наше життя було щасливим?
— З обивательського погляду — ні. Але кожен з нас жив багатим духовним життям. Давай покинемо цей Уріж, хай ця хата завалиться і поросте бур’яном: не ми ж її будували. Не захочеш жити зі мною, не живи, але коли ти будеш у в’язниці, я теж не буду вільний.
Мовчить. Якби я сказав їй усе це, якби вона справді прийшла… Стіно, запам’ятай усе, що чула, коли мене не буде. І, щоб її злякати, кидай в неї горня з кавовою гущею.
Жінка:
Я постукала у двері. Він озвався, а коли побачив мене, то розгубився. Від того дня ми бачились вперше. Він страшенно схуд.
— Сідай, коли прийшла.
— Я хотіла спитати, чи ти не був у нас вчора.
— А що було вчора?
— Дощ.
— Ти знаєш, що я не люблю ходити по дощі. Та й чого мені ходити?
— Ти ж колись приходив. Я спала. Справа у тому, що вчора до обіду я ходила на річку. Сама.
— А Моряк де був?
— Він ходив зі своїм дядьком на похорон одного чоловіка. Коли я повернулася, на столі лежав камінь, а хата була замкнена.
— При чім тут я?
Мені стало незручно.
— Я тільки хотіла спитати. Справді, як ти міг зайти. Безглуздя! Ну, що в тебе нового?
— Все добре. Скоро я виїду звідси.
— Ти можеш тут лишатися.
— Досить з мене, — буркнув він. — Хочеш чаю?
— Ні, не хочу. То я піду.
— Зачекай! А ти… як живеш?
— Добре.
— Він знає, що ти тут?
— Я йому скажу, не переживай.
— Став би я переживати! Коли буду вибиратися, залишу тобі адресу, ні, краще пиши на головпошту, коли щось буде треба. Слухай, чому ти це зробила?
— Ти не любив мене.
— Я ніколи тобі цього не казав. Ніколи!
— То сказав би.
— Не знаю. Я боявся тебе вразити.
— Ти боявся все обірвати. А я обірвала.
— І не каєшся?
— Хоч би й каялась, назад не вернуся.