Смугасті дороги. Увесь світ смугастий, чорне біле червоне жовте зелене синє жовтогаряче
А сьогодні бачила на вулицях двох людей із безумними поглядами. Перший був чоловік із
газонокосилкою, одягнений у комбінезон у стилі Карлсона, він із таким відчаєм і переляком
дивився перед себе, і якби не тримався за свою газонокосилку, мабуть, не міг би встояти на
ногах. А друга була жінка за вікном першого поверха будинку, збудованого, очевидно, в
шістдесятих. Які вони печальні, ці будинки. Вона дивилася кудись у порожнечу — крізь
шибки, крізь людей, що проходили під її вікном, її погляд був водночас холодний і гарячий, і
я подумала, що ця жінка вже не боїться смерті. Може, вона її навіть бачить. Я колись теж
побачу свою смерть і, може, навіть усміхнуся до неї.
Здається, якби я робила щось таке, як Мати Тереза, все в моєму житті було би добре.
Творити діла милосердя. Часто й регулярно. Тільки я не дуже знаю, як це, і, мабуть, у мене
не дуже вийде. Красива дівчинка з білими пасмами волосся на чолі каже мені, що хоче, аби
сталося чудо. Велике і справжнє чудо. І тоді в неї і в інших також усе буде добре раз і
назавжди. І я тоді думаю: Боже, якщо хочеш, зроби для неї велике і справжнє чудо. І я
думаю, що якби я могла для неї щось зробити, я зробила би. Тільки для цього мушу забути
про себе всерйоз. Тільки не змушуйте мене тепер ні про що говорити. Не хочу ні про що
говорити, не хочу ні про що думати. Іще в мене болять очі. Боже, як у мене болять очі...
як мені важко зі своєю пам'яттю хоча я й так уже майже нічого не пам'ятаю що було що є і
що буде окропи мене іссопом і очищуся обмий мене і паче сніга убілюся Господи губи мої
відкрий і уста мої будуть говорити тільки те що варто сказати
Сьогодні середа, і я по-справжньому сумую, тільки навряд чи хтось може мене розважити.
«Утоли мої печалі», — шепочуть мої пересохлі губи, і я думаю, хто ж може це зробити.
Може, це ти, Господи? Але як же ти їх утолиш? Подаси мені води живої у пластиковій
пляшці чи якось інакше? Я уявляю смак цієї води, смак спасіння, вона повинна бути добра,
ця вода, я думаю про цей смак тоді, коли готую сніданок, варю собі каву, доливаю в горня
молока, щоби був такий дивний бежевий колір — так, як я люблю, а мені здається, що жива
вода дощем стікає по наших шибках із того боку. І ми не зриваємося на ноги, не припадаємо
до цих струмків, просто сидимо мовчки біля кухонного столу, і нашу тишу повільно крають
звуки радіопередачі, повільно і нещадно. Велика любов померла, бо втомилася довго жити.
Ах, не сипте солі на мої поранені руки, ліпше їх перебинтуйте.
Моя голубина душа голубого кольору. Не блакитного, а сизого, бо голубині крила сизого
кольору. Бо голубий колір — це колір голубів.
Голуби носять його на крилах. Моя душа така, як голубині крила. Сльози сизого кольору.
Усе всередині в мене сизе, усе всередині в мене стає сльозами. Розіллятися сизим дощем. Як
би я хотіла, щоби хтось подав мені руку порятунку. І міг мене втримати, міг мене тримати
трохи далі від краю, раз і назавше. Бо мені так незатишно на цьому краєві. Я увесь час за
півкроку, тільки не заступайте за білу лінію, громадяни пасажири, тільки не висовуйтеся з
вікон, і не притуляйтеся до дверей, і будьте обережні, коли заходите у свої поїзди, які з
різновеликими перешкодами колись та доберуться до кінцевої зупинки.
Із рук у мене виростають чорні квіти. Опадають на білу землю. Я боюся доторкатись до
твого обличчя, щоб не залишити на ньому чорних слідів.
Насправді не так це має бути. Повинно бути інакше: виноградна лоза виростає із моїх ребер,
чорна, попалена сонцем, без листя і плодів. Зверху ніби мертва, а всередині жива. Обвий
мене живою лозою, напій мене терпким вином, подаруй мені спочинок у твоїх
виноградниках, зроби мене своїм глеком, благий виноградарю.
Якщо Ти хочеш, Боже, щоб я молилась до Тебе, то це дуже даремно, бо якраз це у мене і не
вийде. Бо мені тяжко розмовляти не тільки з Тобою. З усіма мені тяжко розмовляти. Хочеш,
я даруватиму Тобі все, що пишу? Бо кому мені ще це подарувати? Ах, Господи, не відкидай
цього подарунка, бо що я тоді робитиму — із собою та зі своїми безладно й недолуго
записаними думками?
А коли Ти захочеш читати те, що я написала, Господи? Чи, може, Ти вже читаєш зараз із-за
мого плеча? Цікаво було би знати, що Ти про це думаєш. І що Ти взагалі думаєш про мене?
Про моє тут перебування? Так, між іншим, мені хотілось би про це дізнатися. Зрештою, мене
хвилює ще й те, що мені робити зі своїм невпорядкованим життям. Я нічого не можу
поліпшити і пришвидшити, і взагалі чомусь усе в мене валиться. Господи, я би також хотіла
дізнатися, чого Ти від мене хочеш? Навчи мене, Господи, чого мені хотіти. Ти ж розмовляв із
ноями, авраамами, яковами, сарами, магдалинами, маріями, мартами й іншими. Може, Ти
скажеш мені щось важливе, і тоді я перестану блукати в потемках, може, ми могли би просто
поговорити як друзі, так щоб без усіляких там страхів, удаваної покори, смирення та всього
такого іншого, про що я дуже мало знаю, а якось дуже просто і щиро. Знаєш, я би запитала у
Тебе тільки одне: невже Ти справді хочеш карати тих, хто Тебе не любить, хто про Тебе не
пам'ятає, хто у Тебе не вірить? Тому що я не знаю, як Тебе любити. Бо я Тебе погано знаю, а
дуже важко любити тих, кого погано знаєш. І всіх не можна любити, Господи. Я не можу
любити всіх людей, яких знаю. Хоча за когось одного я могла би віддати життя. Тільки моє
життя, Господи, і так Тобі належить. А ще я хотіла би дізнатися, невже обов'язково молитися
словами. Можна ж молитися до Тебе всім тілом, порами шкіри, солоним літнім потом,
почервонілими жилками очей, зморшками на лобі, тремтінням рук, тахікардією, кашлем
післяцигарковим, своєю втомою і радістю, своїм сміхом, чим завгодно, адже Ти читаєш
тексти сердець, то яка Тобі різниця? Знаєш, я подумала собі щойно: Ти ж можеш уважати,
що це моя молитва до Тебе. Можемо навіть домовитися, що я молюся до Тебе, коли пишу.
Тобто коли пишу, тоді молюся. Тоді я робитиму це часто, намагатимуся робити часто. Невже
Ти можеш подумати, що коли я не розмовляю з Тобою, то про Тебе не пам'ятаю?
Якби я хотіла щось у Тебе попросити, то тільки не боятися того, що буде зі мною завтра,
післязавтра, за місяць, за рік. І щоби не було зі мною аж так погано, якщо Ти вже хочеш мене
тут тримати без тих, хто так мені потрібен. Адже ті, кого люблю, тепер ходять Твоїми
садами, Господи. Світловолосий чоловік із глибокими очима малює для Тебе картини.
Хотіла би, щоб у мене виходило все це витримувати: жити від печалі до печалі, від радості
до радості, від болю до болю. І щоб, коли я прийду у Твої сади, мене там зустріли ті, кого я
люблю, ті, за ким сумую безмежно. Правда ж, Ти візьмеш мене у свої сади, Господи, і
дозволиш, щоби той, за ким болить моє серце, вийшов мені назустріч, за браму? І дозволь
йому приходити у мої сни тепер, щоб мені менше скучати. Можу я цього попросити? Чи це
занадто багато? Чи це також зайве і непотрібне, Господи? Хіба я не можу скучати за тим,
кого люблю? Утішай наші болі, Господи, бо Ти можеш це зробити, витирай сльози матерів,
які плачуть за синами, яких Ти забираєш до себе, бо наша любов буває густа й глибока, і ми
тужимо від розлук за тими, кого втрачаємо. Бо наша любов болить над сонячним сплетінням.
Тримай нас у своїх долонях, Господи, тримай нас міцно, щоб нам не впасти. І ще я
проситиму Тебе, щоб мені не доводилось увесь час стояти спиною до Твого світла. До Твого
світла не стояти спиною, бо цього я вже напевно не витримаю.
* * *
А тепер я би тільки хотіла від Тебе розради, тільки розради. Руки у мене засмаглі й тонкі,
пальці тремтять і пахнуть бальзамом зірочка, бо я вірю, що він лікує застуду і постійно ним
користуюся. Пальці в мене схудли, і персні, які я ношу не знімаючи, можуть із них
поскочуватися. Ах, як це все тяжко й невирішально, як це безглуздо. Офеліє дівчинко це ти
даремно так гірко ридаєш, все одно твоя біда нікого не цікавить тобі залишиться тільки
глибока вода там де стіл під білим обрусом сім хлібів покладено для литій стражденна моя
Офеліє німфо з косою русою пригадай мене в своїй молитві
Ах, Господи, я раню себе щодня повільно й меланхолійно, мабуть, я інших також раню,
тільки це не тому, що я цього хочу, а тому, що так тепер у мене виходить. Тому мені дуже
потрібна Твоя порада і Твоя міцна десниця на чолі у мене. Ах, Господи, Твої пальці не
пахнуть ні бальзамом зірочка, ні жодними іншими ліками, ні аптекою. Я навіть не знаю, чим
вони пахнуть. Мабуть, правильно було би сказати, що вони пахнуть Тобою. А про Твій запах
нічого не можна сказати напевно, тобто його не можна і іписати нашими словами, ми знаємо
замало слів. Ти пахнеш усім або нічим не пахнеш. Цікаво, які запахи Тобі подобаються,
Господи? І що Тобі взагалі подобається по-справжньому? Може, Ти любиш слухати
вечорами музику, якщо на небі бувають вечори? Може, Тобі також подобається джаз у
виконанні ангелів? Чи, може, Ти прихильник етно? А навіть якщо Тобі подобається рок, я
зовсім не здивуюся. Може, Тобі подобаються кімнатні квіти, і Ти сам вирощуєш калачики в
горщиках? А може, Ти більше любиш квіти на грядках і садиш гладіолуси, а коли вони
відцвітають, викопуєш їхні цибулинки? Чи вони ніколи не відцвітають, Твої гладіолуси?
Може, у Тебе є колекція шедеврів світової лірики? Може, щось інше? Якщо Тобі подобається
наша любов, то це дивно, бо ми не вміємо Тебе любити. Бо Ти не всім відкриваєш таємниці
своєї любові. Не знаю, чи ми Тобі подобаємося. Але якщо Ти нас створив і передбачив,
якими ми будемо, то, мабуть, ми Тобі подобаємось і такими, якими у нас виходить бути.
Вільними від Тебе, себто самотніми і без любові. Ах, Господи, дуже дорого нам доводиться
платити за свободу.
* * *
Боже Ти посадив мене у створену Тобою землю і не поливаєш. Не поливаєш і думаєш, що я
зможу витримувати спеку, не кажу вже про морози, а вони неодмінно прийдуть раніше чи
пізніше. Я ж не кактус, щоб уміти жити без води і щоб сонце не завдавало мені ніякої шкоди,
я ж не одне з численних морозостійких дерев, які все витримують, які навіть не відчувають,
як холод доторкається до їхньої кори і вона грубішає. Я відчуваю все, мабуть, значно більше,
ніж мені треба відчувати, сонце випалює мою шкіру, моє листя осипається від морозу й
снігу, який приносять Твої зими, не можу без Твоєї опіки, без Твоєї води, без Твого тепла, а
Ти залишаєш мене наодинці із незрозумілими мені природними явищами, з якими я не знаю,
як упоратись. Найгірше, коли земля навколо мене замерзне, бо тоді я вже напевно не зможу
вийти, не зможу виборсатися, не зможу повитягувати своє коріння, а воно дуже глибоко у
замерзлій землі, вона міцно його обіймає і не випустить, я не зможу піти, а я дуже хочу
втекти звідси, Господи, і чому Ти мене не відпустиш, ну, а якщо Ти вже цього так не хочеш
із незрозумілих мені причин, тоді не треба залишати мене напризволяще, візьми мене за
руку, Господи, бо мені дуже важко самій по льоду ходити.
Згадай мене Господи коли прийдеш у царстві Твоїм коли будеш у царстві у себе Господи не
забувай про мене я не знаю що зможу Тобі відповісти коли ти будеш мене запитувати Твої
питання важкі Ти так багато поставив перед нами що витримують тільки поодинокі що Ти
скажеш слабким адже вони не можуть зійти із широких доріг Ти казав що широкими
дорогами ходять беззаконні але вони хотіли не порушувати Твоїх законів просто у них не
вийшло нічого може Ти також посадиш їх за Твій стіл скажи Господи хто розділить разом із
Тобою таємну вечерю кому Ти митимеш йоги і хто схилить голову Тобі на груди хліб і сіль
за Твоїм столом солодкі більше нічого не треба Твоя любов ранить Господи ми прийдемо до
Тебе тією дорогою якою зможемо ноги у нас натерті волосся у нас посивіло зір притупився
але ми впізнаємо Тебе навіть якщо будемо незрячі ми прийдемо як друзі Твої бо ми почули
Твій голос і запам'ятали його Ми приходимо до Тебе лагідні ми простили своїм ворогам і
полюбили їх ми забули образи і рани наші завдані любов'ю вже зарубцьовані наші серця
м'які та гарячі ми приходимо голодні й спрагнені ми давно не мали і ріски в роті але Ти
почастуєш нас своєю вечерою ми приходимо убогі в кишенях у нас порожньо бо ми не
збирали собі скарбів на землі губи у нас пересохли бо ми не хотіли іншої води окрім живої
нас гнали і переслідували ми багато втрачали ті кого ми любили від нас відверталися а ми
відверталися від тих кого не змогли полюбити на наших серцях залишалися рубці наші друзі
зачиняли перед нами двері коли надворі був дощ сніг і мороз і нам не було де голови
прихилити ми боялися що загубимось і що поруч із нами не залишиться нікого хто міг би
розрадити у хворобах у стражданнях у помилках у прикрощах
Ми прийшли до Тебе щоб схилити голови Тобі на груди
Знаючи що Ти нас чекаєш і що за Твоїм столом знайдеться місце і що Ти відчиниш перед
нами двері як гостинний господар У царстві Твоєму пом'яни нас Господи
* * *
Сон спокійний і легкий мені опустився на вії... заснути і не більш і знати що скінчиться цей
сон хоч би яким він був. Сон рятує, бо можна ні про що не думати. Ні про хліб насущний і
способи його роздобування. Ні про воду живу, й мертву, й пекучу. Ні про друзів і ворогів. Ні
про людей, які нас покидають і яких ми покидаємо. Ну, й нічого поганого не можна вчинити,
ніякої скверни поширити. Тому іноді я шкодую, що не можна весь час спати, уникаючи
спокус, бажань і помислів марних. А часом прокидаюсь і зненацька ні з того ні сього
починаю думати про мурашники моєї батьківщини. Мурашники висотних будинків,
мурашники вагонів метро та ескалаторів, мурашники супермаркетів, базарів, стадіонів,
танцмайданчиків, шкіл, дитсадків, більших і менших підприємств. Усе це дуже й дуже
заплутано, бо всі ці мурашники існують за своїми часом зовсім химерними законами. Усі
принаймні метушаться, дехто має мету, дехто навіть до неї приходить. Мурахи дуже сильні и
витривалі, хоча їх легко роздушити зверху, якщо наступити на них черевиком і так
потримати ногу. Люди моєї батьківщини, напевно, багато могли би розповісти про це
останнє, щодо перших двох якостей, я не дуже певна, що вони їм притаманні. Хоча хто його
знає. Я телефоную Ґеникові, щоб довідатися, що він про це думає. Про батьківщину, ясна
річ, бо ж ніщо інше мене тепер всерйоз не обходить. Ґеник каже, що батьківщина в глибокій
дупі, і я розумію, що ось мені й матеріал для подальших роздумів. Пожива для зголоднілого
й виснаженого мозку. Поезія у прозаїчні будні. Моя печальна й багатостраждальна
батьківщина дуже-дуже далеко зайшла. Так, що може звідти не вийти. Нам усім тоді
доведеться поспішити за нею (тим, хто хоче її наздогнати, ясна річ). Ну, а хто не хоче, всі
залишаються на місцях і не рухаються... зрештою, це також буде тема якихось роздумів.
Хоча чого це вона багатостраждальна, моя батьківщина. Насправді вона відморожена. Моя
відморожена батьківщина плаче гіркими слізьми. Мені самій хочеться заплакати, так мені
шкода чогось стає усіх відморозків, які неприкаяно тиняються по світі зі своїми
невирішеними проблемами, змерзлими пальцями на руках і ногах, непраними шкарпетками,
протертими черевиками, порожніми кишенями, нерозчесаними головами та великими
серцями, очі у них сльозяться від вітру й сонця, пальці у них тремтять від алкоголю й