нервового виснаження, голоси у них хрипкі й вицвілі. Дехто з них сідає на східцях
підземного переходу, щоб з'їсти свій хліб насущний, дехто вже не має сили зацікавитися
навіть насущним хлібом. Я серед них також вештаюся, час від часу мені буває навіть добре.
Якісь відморожені частини розморожуються, і стає тепло й радісно. Але потім вони знову
заморожуються, і тоді вже мало що помагає. А часом я просто думаю про те, що дощ
надворі, і що під осінні дощі добре читаються книжки, і що, може, було би добре ліпити
глечики, шити сандалі чи плести пояси — себто те, чого я не вмію, і що буде день, коли і я
зникну із поверхні землі, зникну назовсім, і я не знаю, що буде потім, не сумніваюся тільки в
тому, що світ, який залишиться без мене, — красивий. Ґеник сказав мені, що хотів би бути
архітектором і будувати мости через річки, щоб люди могли переходити з берега на берег
одні одним назустріч. Правда, потім він додав, що хотів би будувати крематорії — це теж
наче мости у вічність. Отак він пафосно промовляє, хоча потім обов'язково додає, що
вічність його не цікавить. Часом я йому вірю, а часом ні. Бо коли він туди нарешті потрапить
і побачить усе це, як воно є, на власні очі, він уже не зможе так думати і говорити.
А я? А чим я цікавлюся? Чим наповнюю своє існування? Чим годую своє тіло і живлю свою
безсмертну душу? Тіло моє немічне, душа моя виснажена. А це певна ознака того, що ні
тілові моєму, ні душі не пасує те, що я їм пропоную. Отой джанк-фуд, який я їм уперто
підсовую. Погано все це й невтішно. О Боже Боже мій Ти покинув мене знову так невчасно
чому Ти постійно нас покидаєш хоча ні Ти завжди поруч бо Ти всюдисущий це ми грішники
Тебе не помічаємо бо ми взагалі всього не помічаємо я занадто мало з Тобою розмовляю
Боже і взагалі це я не звертаю на Тебе уваги а не Ти на мене ах Господи мені все так важко
зрозуміти мабуть Ти мудро придумав цей світ тільки я постійно гублюся в ньому і мої речі
губляться. Губляться мої гребінці та рушники, зубні пасти й щітки, авторучки й інші потрібні
мені предмети, які ще хоч трохи полегшують моє тут перебування. Здається, мені зовсім не
допомагають ангели, яких Ти призначив мені допомагати, я не знаю, чим вони при мені
займаються, може, вони знають, чого саме мене позбавляти, надто багато вони в мене
відбирають, мені здається, що це вкрай нечесно, але їм видніше, їм завжди видніше. Ах
Господи невже я знову купила квиток не на той поїзд що мені треба і він пропаде бо в мене
часто таке буває і я знову поїду в не зовсім потрібному мені напрямку автобусом душним і
смердючим із розпанаханими кріслами як мертві плюшеві ведмеді і з вікнами що ніколи не
відчиняються і пасажири задихаються як риби на березі хапаючи ротами безбарвне повітря
пропахле бензином чоловічим та жіночим потом дешевими дезодорантами ґумовими
підошвами сандалів кедів кросівок смаженими котлетами з цибулею вершковим морозивом
підкислими від спеки полуницями Знову я кудись не туди поїду, і в кишені в мене буде
невикористаний квиток на поїзд, на який мені знову не вдалося сісти. Як нерозумно я
розпоряджаюся своїми грішми своїми речами своїм часом своїм життям усім що в мене є
хоча насправді в мене нічого немає. А те, що в мене є, воно також належить Тобі. Господи
мені цікаво за що Ти відбираєш від нас свої дари хоча якщо Ти даєш їх ні за що то певно
можеш відбирати ні за що принаймні такою мені видається Твоя божественна логіка хоча що
мені може видаватися хіба я щось тямлю у божественній логіці але просто мені іноді стає
страшно що ось бувають талановиті поети і Ти раптом відбираєш у них їхній дар і вони
перестають писати вірші і перестають говорити про світ такою дивною мовою від якої
перехоплює подих небо наді мною хитається зірки тремтять і здається зараз почнуть
осипатись як краплі з дерев після дощу чомусь вони перестають розмовляти з каменями
деревами хмарами річками та іншими водоймами або може вони й говорять тільки ті їх не
чують часом ти забираєш у співаків голос у малярів певність руки у гончарів їхню глину і
вправність пальців в інших забираєш зір забираєш слух забираєш сили забираєш упевненість
багато чого забираєш може це тому що коли в нас уже зовсім нічого не залишиться ш
думатимемо тільки про Тебе якщо зможемо тоді думати тільки я не знаю чи в усіх так вийде
підняти зір до неба і просто дивитися на Тебе не знаю чому Ти нас цим так випробовуєш
урешті-решт Ти в нас забираєш життя яке Ти нам дав тоді коли вважаєш за потрібне тільки
ми не завжди готові Тобі його віддати не завжди готові відпустити своїх друзів своїх братів
до Тебе коли Ти простягаєш по них руки. Часом ми самі хочемо позбутися цього Твого дару,
віддати нарешті Тобі це життя, бо у нас нічого з ним не виходить, тільки кажуть, що Ти не
приймаєш таких життів, кинутих Тобі під ноги, а може, приймаєш насправді? кажи іноді
зрозуміліше чого Ти від нас хочеш і не забирай у нас усього бо часом нам так потрібні наші
пам'ятки фотографії листівки записники олівці засушені листочки іграшки наші собаки у нас
так недовго жив кавказький вівчарка джура якого отруїли за те що він був дуже розумний
наші улюблені книжки фільми люди до яких ми так звикаємо може найцінніший наш дар це
ми самі і коли Ти позбавляєш нас цього дару ми перестаємо бути нас уже немає залишаються
тільки кості обтягнені шкірою залишається глина адже ми глина так Господи прах під
Твоїми ногами прах під ногами у себе і коли ми вже розсипаємося наші безсмертні душі
плачуть чому так часто плачуть наші безсмертні душі Господи?
раз два дерева три чотири вийшли звірі п'ять шість пада лист сім вісім птахи в лісі дев'ять
десять одинадцять дванадцять я колись у дитинстві як не могла заснути уночі хотіла
дорахувати до мільйона і ніколи у мене не виходило і я засинала щонайпізніше на десятій
тисячі і щоночі починала спочатку хоча насправді треба було продовжувати дуже багато в
мене було таких безсонних ночей
я руками тримаюся за поруччя сходів я обережно спускаюся бо мені все здається що я впаду
і не зможу підвестися сама так було одного разу декілька разів ах Господи чому Ти мене не
підтримуєш так важко ходити Твоїми сходами Твоїми дорогами іноді я просто хочу щоб
мене нарешті вимкнули або може краще перегоріти як лампочка просто так непомітно для
інших і нічого не буде на моєму місці хоча лампочки залишаються у них всередині просто
рветься нитка інколи мені здається що я насправді жодного місця не займаю тому нічого по
мені не може залишитись але це буде так як Ти захочеш справді так тільки воно й може бути
бо від мене особисто мало що залежить майже нічого це все Ти вирішуєш
із пальців у мене знову виростають квіти тільки тепер вони не чорні а різнокольорові часом
мені хочеться щоб це були півники і тоді я думаю про поета який написав вірш про лебедя як
я за ним скучаю за лебедем якого мені також хотілося б побачити на якомусь озері на якійсь
річці на якомусь небі я хотіла би думати тільки про те що красиве такою довершеною красою
тільки тепер я вже не зможу ні бачити тебе ні пам'ятати тебе ні думати про тебе ні згадувати
тебе нічого не зможу зробити для тебе не зможу приходити до тебе не зможу йти від тебе
фіранка на вікні як сукня у нареченої квіти з покрученими стеблами маки іриси та польові
лілії які не турбуються чи вони комусь подобаються а живуть як і повинні жити польові лілії
живуть світлими від поганого харчування шкіра на руках зсихається і стягується шкіра на
обличчі стягується і пече може вона пече від чогось іншого нігті нагадують потрісканий
асфальт тобі не вистачає вітамінів тобі не вистачає певності тобі ще дуже багато чого не
вистачає жити повільним і дуже спокійним життям в очі тобі наливається світло сонячні
криниці в очах у тебе дівчинко заплющ очі і не розплющуй їх дуже довго сонячні зайчики
граються на твоїх щоках сонячні зайчики визбирують твої сльози
годинникарі роблять годинники лялькарі роблять ляльок квітникарі працюють у своїх
квітниках садівники доглядають свої сади таксисти приростають руками до керма я не знаю
до чого я хочу щоб приросли мої руки навчи мене чогось моя земле лагідна
Хочу мати дочку, сьогодні я зрозуміла це і зраділа. Дівчинку, яка виростатиме у мене під
серцем, як квітка. Дівчинку, яку поїтиму молоком свого тіла. Дівчинку, що буде частиною
моєї шкіри. Дівчинку, в якій упізнаватиму себе. Дівчинку, з якою ходитиму вулицями і
розповідатиму їй різні історії. Бо я знаю багато цікавих історій.
А тепер у мене немає нічого ні для кого. У мене навіть себе немає для себе самої. Мої дні
розсипаються непомітно, я ніби не звідси, я ніби з іншого часу, тому я вчуся чекати і вчуся
терплячості, я стаю кухлем, який чекає, поки в нього наллють молока чаю кави води квасу
пива дешевого вина, я стаю авторучкою, яка чекає, коли її візьмуть до рук і почнуть писати
нею листа записку вірш роман або малювати на аркуші паперу квіти кораблики будинки
жіночі обличчя у стилі модільяні лабіринти хрести літаки що летять до своїх аеродромів, я
стаю корабликом, який чекає, поки вщухне буря у калюжі, бо тут щойно проїхав автомобіль,
і його власник чи власниця пустить його у плавання, я стаю дзеркалом, яке чекає, поки в
нього загляне молода і втомлена жінка юна дівчинка з великими очима, повними подиву, я
стаю фарбою, яка чекає, поки у неї вмочить пензля сумний художник, який малюватиме
сонце на склі на стінах на підлозі, я стаю дверима, які чекають, коли їх відчинять і зайдуть у
кімнату з високою стелею, я стаю деревом, яке чекає свого цвіту, яке чекає своїх плодів, яке
чекає, коли з нього осиплеться жовте листя, я стаю світлом, яке чекає тих, кому воно має
світити
здається все навколо плавиться я також плавлюсь як твердий сир тільки я не такого жовтого
кольору від спеки у мене починається тобто загострюється атрофія мозку мислення почуттів
відчуттів голосу на лобі виступають краплі поту і над верхньою губою це ще більш
неприємно ніж на лобі але немає сенсу витирати цей піт бо все одно через хвилину максимум
він виступає знову одноразових серветок не вистачить у мене в кишені є старий картатий
носовичок але я не хочу ним користуватися тому що він у мене останній хоча у кишені він у
мене вже лежить декілька місяців це точно мені його шкода тому що мені багато чого і
багато кого шкода носовичків і людей я не хочу ні про що думати надворі 35 градусів вище
нуля може навіть 38 а там де зовсім погано може бути й сорок це дуже важко щодня по
скільки градусів куди вони дивляться там у небесній канцелярії хоча здається в інших
країнах ще гірше у Франції в Італії в Іспанії у Німеччині там де пересихає ельба а також на
всьому африканському континенті і в америці північній та південній добре що я не там а тут
хоча тут мені також погано від спеки небо дуже високе і яскраве на нього важко дивитись очі
сльозяться і я починаю думати що обов'язково треба піти і купити лампочку бо у коридорі
перегоріла лампочка і якщо її не купити то там не буде світла і не буде нічого видно нікому і
мені також і якщо я її не куплю то ніхто її не купить і коли прийдуть мої друзі доведеться
зустрічати їх у темряві і вони мене не зрозуміють їм це може не сподобатися може вони
образяться і підуть геть тому обов'язково треба купити лампочку треба зробити над собою
зусилля треба зібрати волю в кулак у правий а якщо не допоможе то і в лівий і встати і
обов'язково піти по лампочку не забути взяти гроші поки що вони у мене є на лампочку мені
вистачить треба купити лампочку і хліба насущного тому що його також немає додому треба
хліба й світла може ще чогось треба але цього я не можу згадати я тільки думаю як добре що
мені не треба цигарок наприклад алкогольних напоїв від цього всього я дуже спокійно можу
відмовитися тобто мені навіть відмовлятися не треба бо мені це все взагалі ніколи не треба
воно мені ні до чого мені треба тільки лампочка та й то навіть не мені а в коридор щоб мої
друзі бачили тому що мої друзі для мене дуже важливі і хліб тому що він усім потрібен я
куплю батон і насмажу моїм друзям грінок із тертим сиром тільки спочатку треба щоб у
коридорі було видно я вкручую лампочку і тепер у коридорі світло я заплющую очі і потім
знову їх розплющую світло навколо мене залишається
я хочу тобі сказати я вже давно хочу тобі сказати тільки не так голосно треба говорити ми
одне одного все одно почуємо пахне розплавлений асфальт і тремтять пелюстки білих і
червоних гладіолусів я не знаю чому ти вирішив що треба мені подарувати гладіолуси хоча
ні я люблю гладіолуси це я просто так кажу тому що я багато чого кажу просто так не
думаючи коли розгублююсь і не знаю що сказати це насправді дуже добре що ти даруєш
мені гладіолуси що вони білі й червоні що вони від тебе руки в мене вологі це все спека
бабуся продає груші вона витирає мокре обличчя рукавом краплі поту в неї над губами я
думаю що біля неї пахне домашнім коров'ячим молоком іще від когось пахне свіжою
молодою петрушкою прянощами і пашить жаром із кіоска в якому засмаглий молодик готує
шаурму люди говорять і їхні голоси на спеці міняють свої кольори я кохаю тебе більше за
життя білі і червоні і сині квіти гойдаються навколо мене багато квітів люди впадають
хвилями у підземний перехід метро і хвилями викидає їх назовні ми здається їм заважаємо
треба було би відійти тільки ноги вростають у розплавлений асфальт більше за життя тебе
кохаю краще ми відійдемо куди нам іти з тобою руки очі плечі нігті на руках і на ногах
тремтячі повіки білки з почервонілими прожилками пушок на щоках матова шкіра темно-
коричневі цятки родимок раковина вуха краплі поту над губами губи тремтять кохаю тебе
більше за життя
Я закушую губи, я закушую губи легенько, бо вони у мене і так пошерхлі і завжди трохи
щемлять, і мені все доводиться користуватися бальзамом для губ — усі 12 місяців, бо взимку
і влітку в мене болять губи Мої знайомі навіть дивуються, бо майже щоп'ятнадцять хвилин я
починаю шукати по кишенях куртки чи наплічника тюбик бальзаму і пояснюю, що в мене
завжди шерхнуть губи, хоч яка там пора року. Мої знайомі часом співчутливо кажуть: тобі
просто не вистачає вітамінів. Мені й справді не вистачає вітамінів. І багато чого іншого мені
також не вистачає.
мама насмажить нам млинців із яблук ми будемо їсти їх зі сметаною тато зварить нам міцної
кави всім крім мами бо вона її ніколи не п'є вона п'є тільки слабенький чай або кидає у
кухоль листочки м'яти і заливає їх окропом і п'є цю зелену воду каже що так їй найкраще ми
сідаємо за стіл усі разом і за столом більше немає місця з нами також наш рудий пес це було
так страшенно давно тепер у нас на кухні порожньо стіл накритий іншою скатеркою і ми не
сідаємо за нього разом
Нам бракує аристократизму, нам бракує свободи думки, нам бракує щирості висловлювання,
і культури взаємин, і економічної стабільності, і бізнес-етики, кондиціонерів у громадському
транспорті, цілодобового безкоштовного інтернету в університетах та поза ними, також
безкоштовних цілодобових туалетів і високої заробітної платні для вчителів, лікарів та
інших, до них подібних, ах, моя дорога батьківщино, розташована майже у самому серці
Европи, як нам із тобою не пощастило. Хоча тобі з нами, здається, також.
Коли не вдається заснути, я з головою накриваюся ковдрою і розповідаю собі казку. Була